Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу icon

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу



НазваниеКиївська Русь та її місце в історичній долі українського народу
Дата конвертации17.07.2012
Размер362,07 Kb.
ТипРеферат
Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу


ПЛАН РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА БОРОТЬБА ЗА КИЇВ СВЯТОПОЛК ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ АННА ЯРОСЛАВІВНА ІЛАРІОН КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ. НАРОД – ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ. УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ. ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА. ЛІТЕРАТУРА АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ. МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДІВ. МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИСВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980—1015) Із загибиллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезноїдержави. До складу ЇЇ входило коло 20-ти різних земель, племен, серед якихбули і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конґломерат не був щеоб'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобноїборотьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкуватиповстання, суті яких літопис не вияснює. Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них “даньвід рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст, Можнагадати, що радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає:“зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг”. Володимир наклавна них данину, “яку везуть й до сего дне” — себто XII ст. Можливо, були йінші повстання, про які не згадує літопис. Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Щейдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князяРогволода. 981-го року пішов на захід “к ляхам”, як каже “Повість временнихліт”, і “зая градьі їх” Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Словалітопису, що то були “лядські” міста, викликають сумнів. Територія, якузахопив Володимир, була заселена українською людністю — дулібами, білимихорватами — і не належала до Польщі; можливо, вона входила доВеликоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою — Краківщина —до 990-их років належали до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 роціРусь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та БілоюХорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічаєтьсясеред племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их рр.Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-підвлади Руси. її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. КозьмаПразький писав, що до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагімібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщоВолинь входила до складу України-Руси, а Краківщина — Чехії, тяжкоприпустити існування між ними польського клину, — писав М. Грушевський, — іприходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а відчехів. На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширенняморавської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, половини X ст.,визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу "та Стрию. Літопис занотовуєпохід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюєтьсяназва “Русь”. Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше — взв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинивсядовіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляниці вДрогобичі та інших місцях, По-друге — на цій території перехрещувалисяторговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і наУгорщину; інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію,Паннонію, долину Дунаю. Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом,і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям —Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у серединіXIII ст. літописець згадував, Що так далеко не сягав ніхто з князів. Межійого держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі. Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину наних не пощастило, І Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір. Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які зпівденних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимирчасто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною,Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить доних кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалідесятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзнимибрамами. Ця оборонна система нагадувала римські “лімес”. Вали називали внароді “змієвими” почасти через їх форму, .що нагадувала змія, почастичерез те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм. Такепорівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів існують і донині. Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печенігипроривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорнупам'ятку про облогу печенігами Білгороду — під Києвом.Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часудопомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли післязаволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їмі спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якоюкнязь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою “думав о строеземленем, й о ратях, й о уставе земленем”. Зі старших дружинників обираєвін відповідальних намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають ужемісцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи — Вовчий-Хвіст,Блуд. Характеристично — в билинах багато місця приділяється Володимировимучтам, на яких збиралися його “багатирі“-витязі, що походили з різнихверств людности: Добриня — аристократ, Олеша Попович — з священичого роду,Ілля Муромець — селянин, Дюк Степанович — з багатого купецтва і т. д. Зникають місцеві “ясні князі”: Володимир роздає землі в управліннясинам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїхруках. Тоді, наприкінці X ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни,радимичі і т. д.; їх заміняють — кияни, чернігівці, смолявни і т. д.Так творив Володимир колосальну державу — найбільшу своїми розмірами вцілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славнусвоїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками зусім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась зрізнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимиррозумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і такимначалом хотів зробити релігію.ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА. Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літописоповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуїПеруна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокопіа. Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб пояснити його.Найпростіша з них — вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, завипадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, щоВолодимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеонікумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог —боги слов'ян, Симаргл та Хорс — жидівські боги, Мокоша — фінський. У цьомує деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богівпідвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставленотільки статую Перуна. Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навітьлюдські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнаказаступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так землякиївська прийняла кров мучеників за віру. Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганськарелігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі,яку відігравала християнізація для всіх держав Европи. Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство вУкраїні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецькихколоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом IX ст. маємо низку фактів, які доводять проіснування християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, щоу другій половині XI ст, Ібн Хордадберґ згадував “руських купців, що звалисебе християнами”. Ця вказівка свідчить про спонтанне поширенняхристиянства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати зока й діяльності Кирила та Методія і їхніх учнів. Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира,починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині булихристиянки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й двіболгарині. Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. 3другої половини IX ст. проповідь християнства наближалася до кордонівВолодимирової держави. Року 864 охрестилась Болгарія: року 928-35 — Чехія,962-992 — Польща, Для Володимира було ясно, що тільки прийнявшихристиянство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейськихдержав. Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, мігприйти Володимир до переконання в конечності охрищення. З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнствоВолодимир. “Повість временних літ оповідає”, що охристився він у Корсуні,але додає: “Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился єсть в Києві,инни же реша: в Василеві, другий же инако скажут”. Можливо, що зробив вінце десь тихо й потаємно. Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію?Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, чекав для цьогослушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої опозиції. Коли саме охристився Володимир? На це дає відповідь чернець Яківпишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти йогонезаперечна — 1015 рік, отже охрещення припадає на 987 рік. Нестор у “ЖиттіБориса та Гліба” подає також 987 рік. Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 візантійськийполководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем.Василь П та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовахцієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони якпередумову шлюбу — охрищення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді,наприкінці 987 року, Володимир і охристився. Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбилоВарду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконалиобіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, КонстантинаПорфірородного, який писав: “коли хозари, турки або Русь чи який іншийпівнічний або скитський народ... почне просити чи домагатися ... щобпосвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або своюдочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебнедомагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого йвеликого Константина”. Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійськихколоній в Криму — Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня — з одного боку, апогроза Володимира, що він піде на Візантію — з другого — примусилицісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня,де її й обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії,як віно за дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих,трофеями — в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся якпереможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогеййого слави. Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в ареолінепереможного “воїтеля”, під моральним прапором цісарів Другого Риму, вінміг наважитися привести свій народ до хреста. За “Повістю временних літ”, охрищення Руси відбулося надзвичайнопросто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений деньвийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читалимолитви. І була “радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх”. Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон,прославляючи в “Слові” Володимира за охрищення Руси, писав: “аще хто й нелюбовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже 6е благоверіе его свластию спряжено”. В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшлолегше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганськимбогам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи такзване “двоєвір'я”. Але серед українських племен не зафіксовано у джерелахфактів спротиву новій релігії, як то було на півночі — в Новгороді,Ростові. Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, якедуховенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, якуієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор,усе —ієрархів, священиків — дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимирсвященика Анастаса, разом з “попами”, і передав йому новозбудовану“Десятинну” церкву. Ця візантійська традиція трималася в російській та українськійісторіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.Голубинський, М. Грушевський , В. Пархоменко , останнім часом митрополитІларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархіюз Візантії, Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед — увізантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищеннявеличезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадуєтьсяохрищення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганнизбереглися відомості. Чомусь фактом охрищення не могла пишатися Візантія.По-друге — тяжко уявити успіхи християнізації— а вони були безперечно — принаявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою длялюдности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередникамиміж духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлюванолюдність з новою релігією, її основами — могли провадитися тількизрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах— все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою. Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М. Присєлкова, який доводив, що першаієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а зБолгарії, з Охріди, де існував незалежний від Візантії патріархат. Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, середних: С. Томашівськийт, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорєлов, М.Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко тачимало інших. Ця гіпотеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь малаІнтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягомчотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка булаболгаринею і можливо — матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які малихристиянські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарськоїродини. В політичному відношенні Болгарія була для Руси менше небезпечного,ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за собою політичну залежністьвід держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської талітературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко моглипорозуміватися з новою паствою. Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідникамиРуси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф. П. Курінний:досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, вінзнайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії. Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походженняхристиянства на Україні. Одним із перших основоположників її був М.Коробко, на початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их років XX ст. Н. Бавмґартен , Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В ційгіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібитовідіграв велику ролю в наверненні Володимира на християнство. Згадана саґане є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези непідтримали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін. Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло — безпосередньоз Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії — включало Україну влоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної, пишноївізантійської культури, що переживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс. У X ст.Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновленуЦеркву. “Константинополь ... справді був другаяий Рим... І вся держава,ввесь народ це визнавали. .” Св. Григорій Богослов назвав Константинополь“оком вселенної” і “взаємним вузлом Сходу і Заходу”. Таким “вузлом” з неменшим правом можна назвати й Київ. Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язківіз Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівкина обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облогиКорсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі — голову св. Климента.991 року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотуєповернення посольства Володимира з Риму, Року 1000-го являлись посли відпапи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим,учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, буласестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королівугорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи.Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою — це проїзд черезКиїв до печенігів І назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту,родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив докордону своєї землі. Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом. До цьоготреба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папиРимського. Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактичноавтокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріархів,яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність їївказує хоч би такий деталь: Номоканон прийнято не в редакції патріярхаФотія з його передмовою, а до-“фоті-ївський”, у болгарському перекладі.Так, за висловом Б. Трекова, “християнство, взяте від греків, у той же часне відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і неримським, а руським”, — українським, скажемо ми. Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви заВолодимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів тамитрополита у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдаєтьсяскласти списка перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Однідослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші _ Леона, треті —Івана. З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд,визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, щонайдавніший список його датується ХІП ст., такі видатні дослідники, як М.Владімірський-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважаютьйого, бодай частково, за автентичний. Володимир, християнин і володар християнської держави, став у рядінайвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав “любов” з“околними князі... с Болеславом Лядським, й с Сте-фаном Угрським, й сАндріхом Чеським”. Така ж “любов” була між ним і скандинавськимиволодарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другомВолодимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саґи. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейськихволодарів. Старший син — Святополк — був одружений з дочкою польськогокнязя Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа —Інгігердою-Іриною, дочка — Премислава — була одружена з угорським королемЛядиславом Лисим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія-Доброніга — з Казіміром-Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, атакож і з німецькими цісарями: сестра Ганни — Теофано — як уже згадувалося,була дружиною цісаря Оттона П і матір'ю Оттона III, за малолітства якоговона була реґенткою. Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До тогомонетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані зстарою лічильною системою на куни, ногати, векші і т. д. Типи монетзапозичено у Візантії, і було їх два — срібний і золотий. На одній сторонімонети був образ Христа, на другій — постать князя на престолі, у всіхрегаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак “тризуба”." Значення знаку “тризуба” остаточно не з'ясоване. Він зустрічається нелише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, надармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб зародинний знак Володимира та його нащадків. Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всіукраїнські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частинуфінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками,торговельними зв'язками, матримоніальними союзами — Українська держава заВолодимира стала на одне з перших місць в Европі. Величі цієї державивідповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги,Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, восередку якого стояв “двір теремний”, з палацом часів Ольги або Святослава.Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами,рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирськоївулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати тацеркву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії такатедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо наутримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Надспорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари,українці, і була вона резкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками. Київ був “суперником” Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, щоприйшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цьогоміста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом намайданах: данів, скандинавів, франків. треків, вірмен— різномовною,різноплемінною масою людности. Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, культуру,осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба буломобілізувати багато фахівців — від мулярів до архітектів; оздоблення церквипотребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крімкліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. Прицерквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичихдітей, Крім Києва будовано церкви й по інших містах — в Овручі, Василеві ... Можна сказати — жадна з історичних постатей нашої давньої історії небула так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступнихпоколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень — такзваних билин — зберегли пам'ять про Володимира-“красне сонечко”, про йоголюдяність, приступність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит,Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, внадхненному “Слові” так характеризував його та Русь: “не в худій бо іневідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима вусіх кінцях землі”, і був там “єдинодержцем”. З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:політики, релігії, культури. “Часи Володимира Святого, чи Великого, — писавМ. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням,так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської,Київської держави”.БОРОТЬБА ЗА КИЇВ. 15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життябули дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, івже за життя Володимира почали виявлятись ознаки того розкладу, який привівїї до загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складовихчастин держави. Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двістіроків перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила булавсю центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смертийого сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановивіснування трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які даліжили своїм окремим життям. Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкоренняїй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,можливости самим будувати своє життя. Нацьому грунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами.Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частиндержави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійнихбояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, якспадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія1" — осередок майбутньоїБілоруської держави. Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якоюодружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревськуземлю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкоюприїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні,але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава,який разом з німецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир,своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райнберна.Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною,але тримав їх біля себе, можливо — дав Свято-полкові Вишгород. За два роки “вийшов із послушности батькові” другий син, ЯрославНовгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почавстягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірномусинові, несподівано помер.Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.Скандинавські саги про Олафа Тріґвісона оповідають, Що 995 року він утік доСкандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, шо втік він унаслідокрозриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.СВЯТОПОЛК (1015—1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти батька йоголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою,він підіслав убивників до улюбленого Воло-димирового сина БорисаРостовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава,князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частинадержави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, донеї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська. Стероризовані вбивством братів, Інші брати не виявляли активності.Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походомпроти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестяБолеслава. В літі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки,німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярославаз новгородцями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопившивелику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок.Переможців урочисто зустрічали кияни з митрополитом Іваном. Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславшипосольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднавбільшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки здвома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста,Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину.ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019—1054). Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом ізновгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополкутік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Святополка над р.Альтою, він втік кудись на захід і там “між чехи та ляхи” загинув. НевдасіСвятополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я “Окаянного”, —писав С. Томашівський. Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх“забрав” Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославленийборотьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати “створи мир” і поділилиРуську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав —правобережні. Після того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно іспільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого братаСудислава, князя Псковського, і продержав його у “порубі” 24 роки,залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькомукнязівстві правила династія Ізясла-вячів). Єдиновладдю правив він 18 років,до 1054 року. Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: узовнішній І внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир. Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старавсяповернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 року вінходив до Берестя; скориставшися зі смерті Болеслава року 1030, узяв Белз; в1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багатополонених поляків І оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, якібудував проти печенігів. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицюпісля смерти Володимира, угорський король Стефан І Святий (1000-1038)прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул “князярусинів”. Після того до XX ст, перебувало воно в складі Угорської держави. Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році —на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. — на Литву; 1041 р. — намазовшан і в 1047 р. — знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провіввін у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польськимсправам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смертиБолеслава, він підтримував спочатку братів князя Мєшка, а потім — його синаКазіміра, в майбутньому — Відновителя. На захист його інтересів Ярославуклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казімірові престол, вінвидав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміраполонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий — 800 душ. Згодом одруживсвого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Швиявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідаловідновлення могутности Польщі. Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінськихземель, У 1030 році ходив він на чудь і над Західньою Двіною збудувавмісто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'ев (згодом — Дорпат, теперТарту), закріпивши таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 роціходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, алепохід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі —“ходив на Ямь” син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, аленаслідки походу невідомі. Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила своюгостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причиниослаблення — з одного боку боротьбою з Україною, а з другого — постійнимнатиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останніймасовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ.Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників — варягів, завдав печенігамжорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.На побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунутикордон на південь, Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема містоЮр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йомуКазімір на віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не далабагато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моряперетятий кочовими ордами. Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією булимирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиноюпоходу було вбивство у Візантії якогось купця, — писав візантійськийписьменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву,припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути новіпривілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною булобажання Ярослава унаслідувати візантійський престол,тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цимпоглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М.Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі. Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: їїзнищено, а полонених — осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цьогоукладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівноюАнною Мономах. Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичністосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося проклопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердості лінії вобороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра —Ґертрудою. Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби зСвятополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II протиБолеслава польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз зБолеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі зГенріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство доцісаря в 1040 і 1043 роках — з пропозицією одружитися з одною із дочок, алеГенріх уже знайшов собі наречену, Син Ярослава, Святослав, був одружений зсестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не названо,був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орлягмунду;втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з синомбаварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я,одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніальністосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київськудержаву з Західньою Европою. Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язалийого зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військов усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються всаґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезькийкороль Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус,у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений здочкою шведського короля Скотхонунґа Олафа. Інгігердою-Іриною. Одна з дочокЯрослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короляОлафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря,як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував “руськудівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним”. Посівши норвезькийпрестол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився вхрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військомВільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смертиодружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном. У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини забитогокороля Едмунда, “Залізний Бік” Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потімперебували в Києві, у Ярослава. Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочкаВолодимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. Заправління Стефана І Святого (1000-1038), одруженого з Ґізелою Баварською,ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава — Андрій, Левентата Бела — втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андріяпокликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасією-Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали вУгорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і придворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснувавманастир. Після короткої перерви — правління Бели — син Андрія І, Соломон(1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури таслов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава.АННА ЯРОСЛАВІВНА. Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава — Анни — зкоролем Франції Генріхом І року 1049 чи 1050. По Ганну приїхало питне посольство з трьома єпископами. Прибувши доФранції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганнабрала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданняхГенріх зазначав: “за згодою дружини моєї” або — “в присутності королевиГанни”. Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася реґенткою. Її синФіліп став королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеанськоїлінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі деВалюа, а після його смерти повернулася до сина.Ганна була видатною постаттю: папи — Микола П і Григорій VII - писали донеї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. Наактах збереглися ЇЇ підписи кирилицею та латиною — серед “хрестиків”видатних васалів, у масі неписьменних. 3 іменем королеви Ганни зв'язанапередача написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, требагадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під часкоронування. Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українськогопоходження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни,але також 1 високу християнську мораль та вищу, ніж в Европі тих часів,культуру . В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, “митрополитІван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславліпостави церков камену Воздвиження Честного Креста”. Року 1018 він зустрічавСвятополка та Волеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справіобміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціаторканонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудованодерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службуновим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополитаІвана не за грека, а за слов'янина: Є. Голубинський — за українця(“Природженого руського”, М. Приселков, С. Томашівський, Т. Коструба заболгарина. Невідоме походження другого митрополита — Олексія, можливо, і такожболгарина, з яким закінчилася доба незалежності української Церкви відВізантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років зВізантії митрополит-грек Теопемпт, Україна, велика держава, більша, ніжувесь візантійський патріархат, стала звичайною його провінцією. Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійськимпатріархатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи інастановили митрополитом “Іларіона русина”, священика церкви Спаса наБерестові, в улюбленому селі Володимира. Літопис так характеризує Іларіона;“муж благ, і книжник і постник”. Обрання Іларіона ясно показало, що могутнядержава повинна мати свою незалежну національну Церкву. Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його“Слово о законі й благодаті”, виголошене в Десятинній церкві, видатнийтвір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правлінняВолодимира було п'ять єпископій; у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною — в Новгороді, За Ярослава засновано шосту — вЮр'єві, над Россю. Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являютьсямонастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі надДніпром, у печері оселилися перші пустинножителі священик Іларіон, згодоммитрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і принісв Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, івін постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них,настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і тамзас- нували вони Печерський манастир біля Володимира-Волинського. заснованоманастир на передмісті Володимира, на Зимні — Свято-гірський. Були й іншімонастирі. Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Середченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, — а тодівже існував нотний спів, так звані “крюки”; навчали калювання, мозаїчноїсправи. Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед —для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами,перекладали з грецької мови. Школи були не лише при манастирях, але також при більших церквах.Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Требагадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювалифахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, щоЯрослав “многи книги списав, положи в церкви св. Софии”, — себто зібравпершу в Україні бібліотеку. Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди,посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковоюкультурою і протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творилиоточення Ольги і сприяли заходам Володимира у справі християнізації Руси таширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярославависококультурні люди допомагали йому в його праці—чи то в школах, чи встворенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвиткумистецтва. З них вийшли літописці — славетні Никон, Нестор та інші; вонидали плеяду ченців Києво-Печерського манастиря, зокрема неперевершеногоерудита, стиліста і філософа — митрополита Іларіона, автора “Слова о законіі благодаті”, блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, алей своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди“преизлиха наситившиеся премудрости книжної”. Щоб так глибоко, як він,розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, требабуло мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мавоточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту.Представниками їх були літописці. За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали озвиватисякрасне письменство, переклади та оригінальна література. В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти.Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його — Малк-Мстиша,внук — Добриня, правнук — посадник Новгороду, Константин; його син —посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира — воєводаВишата, і син його — Ян — уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь! Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав,дала право М. Грушевському писати про першу “Академію Наук” часів Ярослава.Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписуєсамому Ярославові, наприклад, в укладанні “Руської Правди” — першої збіркизаконів, що збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюдитам, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас — це лише уривкиприватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковномусудові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглосяпід цією назвою, належить до XV ст.., але, можливо, основа йде таки відЯрослава. У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа містапорівняно з добою Володимира збільшилась у сім разів. Один за однимзводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури тапоширення наукових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спробувирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ниммеханізму спадкоємності князівської влади було покладено принципсеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїхнащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділивКиївську державу між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгороді Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав іРостов; Ігор — Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смертікиївського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина,що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскількикожен з нащадків мав шанс правити в Києві. Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разівбільшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом. Археологічні досліди виявили грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІст. складалися з великих “кліток”, з дерев'яних колод, засипаних глиною,розміром 3X3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'янийчастокіл (шпичастий паркан)^ Київський вал мав чотири в'їздові брами:Лядську (згодом Львівську), Жидівську та. Угорську. Головна південна брамазвалася Золотою І мала два поверхи з церквою Благовіщення на другомуповерсі, завершеною позолоченою банею. У дій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стоялацерква св. Софії — Премудности Божої, що являла собою видатний твірмистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіний дали право митрополитові Іларіонові сказати в “Слові о законі”: “вонадивна й славна всім округлим страмам, якоже не обрящеться ина во всемполуноши землении од востока до запада”.Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя йкнягині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися фундаменти тауламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, адалі — княжі палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїкамита фресками. У Ярославовім палаці була велика “тронна заля”, або грідниця,де він приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі-“сіни” - балькон чи ґалерія. В цій же частині міста знаходились дворивисоких сановників: Борислава, Воротислава, Гліба, Чудина, Ратьші, Путятита ін. Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто дежили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна.Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слівнімецького вояки, що був у Києві в 1018 році Там, на “торжищі”, збиралосявіче, там бився живчик багатого міста. Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистецтва.Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в рядунайвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одненове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєюкрасою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися решткиінших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо прохрами в Переяславі та інших містах.ІЛАРІОН (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний політичний діяч,філософ і оратор. Автор "Слова про закон і благодать” (бл. 1037). До поставленнямитрополитом був пресвітером князівського храму в с. Берестові біля Києва,визначався вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радниківЯрослава Мудрого. У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загально-руські митрополити без погодження з константинопольським патріархом.Подальша доля митрополита невідома. За однією з версій, незабаром післяпоставлення у митрополити Іларіон помер, за Іншою — постригся в ченці підім'ям Никона. поселився в Києво-Печерському монастирі й став автором такзваного Печерського літопису 1073. Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були:завершення формування території держави, перенесення уваги князівськоївлади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння тавтримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки тапосилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділудавньоруського суспільства територіальним; активна реформаторськадіяльність великих князів; запровадження та поширення державноїконсолідуючої ідеології — християнства; поява писаного кодифікованогоправа; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнароднихпроблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ.НАРОД – ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ. Високого рівня розвитку за часів Київської Русі досягла самобутнякультура, яка склалась на місцевій східнослов'янській основі. КультураДавньої Русі розвивалася в епоху ранньофеодального суспільства, панівнимкласом тут були землевласники-феодали. Проте справжнім творцем матеріальнихі духовних цінностей був народ. Саме широкі народні маси, і передусімселяни й ремісники, виробляли знаряддя праці, обробляли землі й будувализамки та палаци, собори й церкви, створювали шедеври давньоруськогомистецтва, яке хвилює і сучасну людину.УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ. Животворним джерелом і основою духовної культури була усна народнатворчість, яка зародилася ще в давні віки. У глибоко поетичних творах —історичних і обрядових піснях (весільних, похвальних та ін.), казках,заклинаннях, загадках, приказках, билинах І т. ін.— народ оспівував своюпрацю, боротьбу проти зовнішніх ворогів і феодалів, виливав свою радість ітугу. Найцікавішими пам'ятками народної творчості Давньої Русі е билини йісторичні пісні, в яких звеличується народ, оспівуються любов до рідноїземлі, народні богатирі, їхні подвиги, селянська праця, непримиренність досоціальної нерівності і неправди. Найбільш популярними героями билин буливоїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Альоша Попович і селянин-орач Микула Селянинович.ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА. Неоцінене значення для розвитку давньоруської культури мала появаписемності, яка виникла на Русі не пізніш ніж у IX ст., тобто ще дозапровадження християнства. Про це свідчать такі факти. Уже в першійполовині X ст. укладалися письмові договори з Візантією (911, 944 рр.) Прирозкопках курганів у Гнєздові під Смоленськом знайдено глиняний посуд знайдавнішим, руським написом, який датується першою чвертю X ст. Ізроблений кирилицею, що лежить в основі сучасних російського і українськогоалфавітів. У Новгороді та інших місцях археологами знайдені берестяніграмоти з написами, які продряпувалися в корі загостреними кістяними ізалізними писалами. Найраніші з них відносяться до XI ст. Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. Уже зачасів Володимира Святославяча і Ярослава Мудрого засновуються школи длянавчання князівських і боярських дітей, а також дітей старост і священиків.Існували й бібліотеки. Першою з них була бібліотека при Софійському соборі,заснована в 1037 р. На Русі було чимало освічених людей, зокрема середкнязів. Так, високоосвіченими були Ярослав Мудрий і Володимир Мономах.Князь Всеволод Ярославич, батько Володимира Мономаха, знав п'ять іноземнихмов.ЛІТЕРАТУРА. У період Київської Русі розвивалася оригінальна література. Одним знайвидатніших письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі“Слово про закон і благодать”, написаному між 1037 і 1050 рр., Іларіонвихваляє діяльність князя Володимира за те, що зробив Русь відомою в усіхкінцях землі, прославляє Давньоруську державу, виступає проти зазіхань назверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення набули“житія святих” і “повчання”. Зокрема, ряд “повчань” та інших творів написавФеодосій Печерський, один Із засновників Києво-Печерського монастиря. Серед письменників видатне місце належить Володимиру Мономаху. У“Повчанні дітям”, яке вміщено в Лаврентіївському літописі під 1096 р.,Володимир Мономах навчає дітей правил моралі, змальовує Ідеальний образкнязя-правителя, виступає проти усобних війн між князями, захищає Ідеюєдності Руської землі, ідею міцної великокнязівської влади. Ці ж ідеї єдності й централізації Київської Русі червоною ниткоюпроходять у давньоруських літописах, які є визначними пам'яткамиоригінальної давньоруської літератури. Літописання виникло в Києві в X — XIст. Найви-датнішим є початковий літопис, або “Повість временних літ”, яка вїї першій редакції була складена в Києво-Печерському монастирі у 1113 р.ченцем Нестором (1056— 1114) і в якій виклад доводився до 1110 р. Крім оригінальної, на Русі розповсюджувалася і перекладна (переважно згрецької мови) література, особливо візантійська: канонічні богослужебнікниги (“Євангеліє”, “Псалтир”), “Житія святих”, проповіді, повчання,історичні хроніки (Іоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.), романи йповісті (“Александрія”— роман про діяльність Александра Македонського таін.) .АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО. Зусиллями і працею народних мас високого розвитку і досконалості вчаси Давньоруської держави досягли архітектура І різні галузімистецтва. В той час у Русі будували красиві дерев'яні й кам'яні будівлі. Зприйняттям християнства широкого розмаху набула кам'яна церковна, цивільнаі фортифікаційна архітектура. Розвивається живопис: фрески — малюнкиводяними, мінеральними фарбами по сирій вапняній штукатурці; мозаїка —викладання зображення з шматочків різнокольорового скла або смальти, щоявляла собою сплав свинцю і скла, ці шматочки прикріплювали до стіниспеціальним розчином (вапняний цемент); малювання ікон. Одночасно з цимнабули поширення книжкові мініатюри— заставки та заглавні літери рукописнихкниг. Високохудожні мініатюри знаходимо в найдавніших руських книгах, щодійшли до нас,— “Євангелії”, переписаному в 1056—1057 рр. у Києві диякономГригорієм для новгородського посадника Остромира (“Остромирове євангеліє”),та Ізборнику київського князя Святослава Ярославовича, що датується 1073 р. До найдавніших пам'яток кам'яної архітектури належить Десятинна церквау Києві. Побудована вона за князя Володимира Святославича у 989—996 рр.Свою назву церква дістала від того, що будувалася І утримувалася вона зарахунок десятої частини прибутків Володимира, виділеної ним на утриманняруської єпископи. Церква мала площу 1542,5 кв. м і була прикрашенафресками, мозаїкою, різьбленими мармуровими і шиферними архітектурнимидеталями. Зруйнована Десятинна церква в 1240 р. під час взяття Києвамонголо-татарами. Навколо Десятинної церкви розташовувались князівськіпалаци. Дитинець за Володимира обнесли лінією укріплень. У 1036 р. було збудовано Спасо-Преображенський собор у Чернігові, щовідбудований і реставрований після Великої Вітчизняної війни 194І — 1945рр. За Ярослава Мудрого у Києві збудовано Софійський собор (закладений уЇ037 р.) І неподалік від нього — церкви Ірини та Георгія, а такожкнязівські палаци; 1051 р. засновано Києво-Печерський монастир. За Ярослававерхня частина Києва була обнесена високим валом з трьома брамами, головназ них дістала назву Золотих воріт. Крім Софійського собору в Києві, такі ж собори, тільки менші зарозміром, були побудовані в Полоцьку (1044— 1066) і в Новгороді(1045—Ґ052). Пізніше, в 1108—1І13 рр., у Києві князь Святополк (Михайло) Ізяславичпобудував церкву, що дістала назву Золотоверхого Михайлівського собору (їїкуполи були позолочені).Одночасно з церковними зводилися й світські будівлі — розкішні дерев'яні ікам'яні хороми, палати, “золотоверхі тереми”, де жили князі і бояри.Водночас прості люди жили в дерев'яних напівхатах-напівземлянках. Останніархеологічні знахідки (Київ, Поділ) показали, що поряд з напівземлянкамибудувалися великі (1—3-поверхові) зрубні будинки. Багато високохудожніх предметів із золота і срібла знаходять археологи— намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети, буси та ін., якісвідчать про високий рівень розвитку прикладного мистецтва, про здібності ймайстерність староруських майстрів.Любили східні слов'яни музику, пісні, танці, які розвивалися на народнійоснові.ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХНАРОДІВ. Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, якавідіграла велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і всвітовій історії. Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкомуекономічному, політичному й культурному розвиткові східних слов'ян І, в тойже час, дало їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьохворогів— на сході й півдні — степових кочівників-печенігів, половців таін., на півночі — від норманнів, на заході — від польських і угорськихкоролів та феодалів, на півдні — від зазіхань імператорів Візантії. Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східнихслов'ян, слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієїдержави. Як відомо, на основі літописного переказу про закликанняпівнічними слов'янами трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора,які й заснували князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байер, Г.Ф, Мішкр і А. Л. Шлецер, що У XVIII ст. працювали в Академії наук уПетербурзі, висунули так звану норманнську теорію, за якою Давньоруськудержаву утворили варяги — норманни, вихідці з Скандинавії. Початокантинорманізму поклав М. В, Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків іархеологів доведено неспроможність норманської теорії. Обгрунтовано, щоДавньоруська держава виникла внаслідок тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку східнослов'янського суспільства, вякому ще задовго до літописного “прикликання варягів” були зародкидержавності у вигляді політичних об'єднань племен (напр., об'єднанняволинян у VI ст.). Отже, творцями Київської держави були самі східніслов'яни, хоча й не виключено, що місцева східнослов'янська знать моглаукласти договір з яким-небудь одним (або кількома) ватажком варягів, який істав Новгородським князем і поклав початок правлячій князівській династіїна Русі. Постає питання: яке місце займає Київська Русь в історіїсхіднослов'янських народів? Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другійполовині XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державуросійського народу, оскільки існування українського й білоруського народівяк окремих, самостійних народів не визнавалося. Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди.У перших томах “Історії України-Руси” і в спеціальній статті “Звичайнасхема “русскої” Історії й справа раціонального укладу історії східногослов'янства” (Статьи по славяноведению. Вьіп. 1. Сиб., 1904. С. 298—304;Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну,загальноприйняту в ті часи схему “русскої” історії нераціональною. Вінвважав, що “Київська держава, право, культура були утвором одноїнародності, українсько-руської; Володимиро-Московська —другої,великоруської... Київський період перейшов не у вол оди-миро-московський, ав галицько-волинський XIII в., поти литовсько-польський XIV — XVI в.Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницеюКиївської, вона виросла на своїм корені”. Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IVст. н. е. (від антів), тобто від часу, коли,— пише він,— “починаємо вжедещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорититільки як про частину словенської групи...” (Історії України-Руси. Т. 1. К-, 1991. С. 18). Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й.розроблялися багатьма істориками: зокрема з проблем до-київських ікиївських часів В. Щербаківським, який у праці “Формація української нації”(Прага, 1941) висунув ідею походження українців від трипільської людності,М. Чубатим у книзі “Княжа Русь-Україна та виникнення трьохсхіднослов'янських націй” (Нью-Йорк — Париж, 1964) та ін. Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у рядівипадків українські історики вживають термін “Україна-Русь” (див. праці М.С. Грушевського “Історія України-Руси”, М. М. Аркаса “Історія України-Русі”та ін.). У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що вКиївській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої післятатаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XVст. три східнослов'янські народності — українська, великоруська йбілоруська. Тимчасом. як вказувалося вище, немає достатніх підстав вважати, що заІсторично короткий час — одно-два століття — могла вповні сформуватисядавньоруська




Нажми чтобы узнать.

Похожие:

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconПереяславська рада
Переяславська угода 1654 р. “Березневі статті”. Їх роль в історичній долі українського народу. Правда і домисли
Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconЖиття і творчість Тодося Осьмачки
Тодось Осьмачка свою особисту трагедію виводив із драматичної долі України й беззастережно пов'язував свої муки й страждання із фатальною...
Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconСвяте письмо у творчості
Біблії на формування світогляду Т. Шевченка, розкрити роль поета як національного пророка серед поневоленого фізиично і духовно українського...
Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconКиївська Русь

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconПереяславська рада вибір України
Речі Посполитій. Українська козачина, що перейняла, ще з кінця XVI ст. Починаючи історичну місію національного речника українського...
Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconСхіднослов’янська держава Київська Русь
Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання...
Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconСхіднослов’янська держава Київська Русь
Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання...
Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconСхіднослов’янська держава Київська Русь
Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання...
Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconПоходження українців, росіян, білорусів та їхніх мов Київська Русь ранньоукраїнська держава

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу iconІсторія освіти в Україні тісно пов'язана з всією історією українського народу
Україні тісно пов'язана з всією історією українського народу. Багатовікове існування в стані роздробленості, під тиском монголо-татарських...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы