Звичаї та обряди на Україні icon

Звичаї та обряди на Україні



НазваниеЗвичаї та обряди на Україні
Дата конвертации02.08.2012
Размер160,78 Kb.
ТипРеферат
Звичаї та обряди на Україні


ЗМІСТ Вступ 1.Звичаї та обряди українського народу 2.Цикл різдвяних свят Список використаної літератури ВСТУП Складний і тривалиий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через звязок зкалендарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньозалежав побут наших предків. Часом їх ще називають аграрними, тобтопов'язаними з певними видами господарських робіт (сівбою, плеканнямпосівів, збиранням врожаю). Але це вірно лише до певної міри, оскількизначна частина тих звичаїв та обрядів виникла задовго до того, коли нашіпредки пізнали хліборобство. Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тійстадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальнуформу господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства ізбиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце,тобто дотримувалося напівкочового способу життя, щоб забезпечити себедостатньою кількістю їжі. Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам'яного віку (палеоліту,мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побуттих народів, чий спосіб життя до недавнього часу відповідав первіснійстадії, яку давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї іобряди, приурочені до початку чи закінчення певного природного сезону, булиі в них. У цьому переконує ближче знайомство з обрядовими циклами. Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилисявирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної формигосподарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірівзмінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає ухліборобство; замість мандрівного способу життя настає відносна осілість,тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя незникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Цязакономірність властива і обрядовості, в якій давні обрядові дійствапостійно доповнюються новими. Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових інових знань. На їх базі формувався певний світогляд як система поглядів наутворення світу, розуміння в ньому місця людини. Її взаємин з іншими людьмита навколишньою природою. Давні люди досить добре усвідомлювали значенняприродних явищ для свого існування. Ще в дописемний період вони намагалисяякимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті у процесіпристосування до неї. Поступово формувалося розуміння впливу різнихнебесних явищ на суто земні справи людей. Це послужило відправною точкоюдля виникнення сучасної астрономії. З її зародженням формується системаобліку великих проміжків часу, яка базується на періодичності видимого рухунебесних тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет). Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілкомприродно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком.Люди зауважили, що повернення Місяця в небесному просторі в одну і ту жточку відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добрепростежується за місячними фазами — різними формами видимої частини Місяця. Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний часобидві ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до н.е.користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періодинастання весняних і літніх свят. Така практика дійшла до наших днів. Якщосвята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні частини,визначають за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята — замісячним. Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву— «календар», яка походить від латинського слова "саlеndаrium", дослівно —«боргова книжка». «Календами» латиняни називали перші дні місяця, колиборжники повинні були сплачувати своїм кредиторам певні відсотки. Хочатермін «календар» запозичений, але власне системи обліку часу були відомінашим предкам ще задовго до його виникнення. З пізніших часів дійшли до насдекілька календарів, які називають аграрними. На них звичайними зарубкамипозначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників — святковідні; косими і хвилястими лініями — періоди дощів; стилізованими знакамирала, серпа — періоди польових робіт. Одним з таких календарів бувкерамічний глечик, знайдений у 1899 р. під час розкопок поблизу с. Ромашкина Київщині. Майже через 70 років археологи віднайшли ще два подібнікалендарі — глечик у с. Малаєшти (Молдова) та чашу в с. Лепесівка наВолині. Усі три знахідки належать до II—IV ст. н. е. Але такими календарями користувалися далеко не всі. Астрономічніпідрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиноюнаселення. До прийняття християнства на території України це були жерці,служителі язичницьких храмів,— так звані «волхви», «відуни», тобто особи,які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці. Вони йвираховували періоди настання праних сезонів, визначали пов'язані з нимикалендарні, свята — терміни вшанування язичницьких божеств, якимпоклонялися наші предки. Для більшості населення ближчим був календар, в основу якого покладеновегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. У нашихумовах вегетаційний рік триває від останніх весняних приморозків до першихосінніх. З ним була пов'язана трудова діяльність переважної більшостілюдей, оскільки знання початку чи кінця хліборобських робіт мало практичнезначення. Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почалипослуговуватися наші предки тоді, коли їх основним заняттям сталохліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів. Недаремносинонімом до слова «рік» і нині вважаємо термін «літо». За фенологічнимиознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень, квітень,травень, червень тощо. На обидві системи обліку часу — елітарну і народну, що взаємодіяли івзаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших предків-язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар,упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі старимиязичницькими святами, частково витісняли їх. Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів,проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви.Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Тазалишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних столітьвзаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний народнийкалендар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавнімиобрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але усвітоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднаннярізновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров українців. Осьчому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядженняі куті, весни — без Великодня і писанок, літа — без Зелених свят і клечаннячи без купальських обрядів. Уособленням осені для нас залишаютьсясвяткування пам'яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані зобжинковими обрядами. Кожна пора мала свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої булиприурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні їхфрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни, літай осені. 1.Звичаї та обряди українського народу Кожна нація, кожен народ , навіть кожна соціаль- на група має своїзвичаї , що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками . Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені врухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуруданого народу , що в свою чергу впливає на процес постання народньоїтворчості.Саме тому народна творчість нерозрив- но зв`язана з звичаяминароду . Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тількив сучасному , а і в його істо- ричному минулому. Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденнихі найбільших всенаціональ-них справах . Звичаї , а також мова - це тінайміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ ,в одну націю.Звичаї , як і мова ,виробилися протягом усього довгого життя і розвиткукожного народу . В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїхбатьків , карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний син ,і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений длясвого народу . Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України ,як до матері, що вічно страждає питає : Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась ? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру нашіпращури почали творити далеко до християнського пері- оду на Україні .Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме своюкультуру , а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національнакультура , і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєїрідної , батьківської культури . Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; цебула зустріч якщо не рівних , то близьких поту гою, але різних характеромкультур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчостіознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Алеми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається внародних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бостароукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер мисобі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці -без клечання, навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі мивідзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік,на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (цевеликий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вийде заміжцього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають : «А ми просо сіяли , сіяли , Ой , дід-Ладо , сіяли , сіяли ...» Співають подібне і дівчата , ведучи хоровід : «Ой , дід , дід і Ладо ...» Все це - наша дохристиянська культура , наша найстаріша традиція. Кутя- це символ урожаю , писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллямнаші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (таквони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок,перелесників ... Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськимиатрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і плодючості . На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще дохристиянства на Україні прпадало свято зимового повороту сонця. Це був часворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаяхцілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликатидобрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря,щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку дляпарубка - дружинника князя або й самого княжеча. Всі стихійні сили природиумиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі. Про все це співається в колядках , що були відомі далеко ще до початкухристиянських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах , якось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерюмороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі. Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякогозначення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії іє для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою. 2.Цикл різдвяних свят Але те, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу виражено лишу зародку, найповніше розкривається в обрядових дійствах, пов'язаних зРіздвяними святами. Недаремно в Україні їх відзначали надзвичайно урочисто.До Різдва готувалися заздалегідь — ще від дня Спиридона (25 грудня). Мили іприбирали в хатах, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовлялидрова і корм для худоби. Адже всі господарські роботи мали закінчитись донастання святвечірнього дня. Навіть сільський реманент (коси, граблі, вили,плуги і т. ін.) складали в стодолах так, аби створилося враження, що й вінвідпочиває. Уранці 6 січня господар або господиня (залежно від місцевості)розкладали в печі вогонь дровами, які відкладали по одному поліну щоденно,починаючі від дня Спиридона. На Гуцульщині ще донедавна зберігався звичайзапалювати «живу ватру» (тертям), на якій варили святвечірні страви.Залежно від місцевих традицій і достатку родини кожна господиня намагаласяприготувати від 7 до 14 страв. З-поміж них по всій Україні обов'язковимибули узвар і кутя. Родинній трапезі, на яку мали зійтися всі члени родини, передувавобхід. Господар з новоспеченим хлібом, медом і маком, а син (чи хтосьінший) із запаленою свічкою тричі за сонцем обходили хату і весь двір. Необминали і стайні, де худобу обсипали диким маком, обкурювали зіллям — щобвідьми до неї не приступили. А в поріг стайніще й затинали сокиру. Скрізь вУкраїні в цей вечір вшановували худобу: її годували до вечері святвечірнімистравами. На Гуцульщині, Волині та інших місцевостях для цього заводили дохати, як на Введення за полазника, теля чи вівцю, яких пригощали. Поширенимбуло повір'я, що худоба у цей вечір розмовляє між собою: може поскаржитисьБогові на свого господаря. “Дідух” Після обходу урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний чижитній сніп, що спеціально зберігали від часу обжинків. Його ставили нанайпочесніше у хаті місце — під образами. Ялинка, прикрашена іграшками,увійшла в наш побут значно пізніше. Спочатку її ставили в містах, а лишезгодом — по селах. Та прикрашений васильками і калиною різдвяний сніп намрідніший: він — не лише символ достатку, а уособлення пам'яті про нашихпредків. Недаремно в народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом»,«колядою», «колядником». Сніп був бажаним «гостем родини». Чи не від імені цього святковогоснопа господар, переступаючи поріг дому, звертався до присутніх: «ВіншуюВас із щастям, здоров'ям, з цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'їпровели ці свята і наступних діждали від нині за рік, доки нам Пан Бігвизначив вік». Слідом за ним вносили до хати в'язку соломи («діда») і сіна («бабу»).Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали»,пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньоїптиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році. Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клалапо кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном («бабою»), застеляласвятковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб («калач»,«карачун», «Василя»). Поруч з калачем засвічували свічку. Тим часомгосподар набирав у миску по ложці кожної страви і йшов надвір. Тричі кликаввін до вечері то вовка, то мороза, то горобців, то злих вітрів, то чорнібурі. А потім «радив» їм не показуватися до його господи і на поле протягомцілого року. Помолившись і згадавши усіх покійних родичів, сідали до столу.Своєрідним сигналом до вечері була поява на небі першої зірки, якасповіщала людям про велике чудо — народження Божого дитяти. Під часродинної трапези всі мусили зберігати урочистий спокій: не галасувати, нечовгати під столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх навечері покійних предків. Для них спеціально набирали в миску по ложцікожної страви і ставили її на підвіконня. Важливу роль під час урочистоївечері відігравала свічка, яка н цю ніч горіла на святковому столі.Подекуди на Свят-вечір запалювали свічки і на могилах своїх родичів. Цятрадиція прийшла до нас разом з християнством. Хоч у давнину робили щеінакше — спалювали на подвір'ї в'язку соломи. У Карпатах ритуальний вогоньаж донедавна запалювали перед обходом двору. Дотримувались цього звичаю і вінших районах України, хоча протягом віків його ритуальне значення часткововтратилося. Все ж у культі вогню відображено турботу живих про своїхпокійних предків. Чим більшою і щирішою була ця турбота, тим швидше родинамогла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого приплоду худоби,щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоров'я всіх членів родини. Коляд, коляд, колядниця... Цей одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов'язувався з обрядомколядування. Як відомо, діти і дорослі окремо колядували. Якщо дітипочинали обходити хати з колядою вже від Свят-вечора, то старші колядники —тільки з наступного дня. Парубочі ватаги колядників ходили з великою«звіздою», дівочі — з ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядниківсупроводили переряджені: «коза», «дід», «баба», «циган» та ін. Підлітки ходили з вертепом; окремо, особливо в західних регіонахУкраїни, ходили з колядою й статечні господарі — збирати на церкву. Отже, урізних місцевостях це дійство відбувалося по-різному. Мали свої особливостіколядки, які вирізнялися за походженням. Умовно їх можна поділити на двігрупи — народні й церковні. Для першої групи найбільш характерніхліборобські мотиви. В них оспівується дбайливий і розумний хазяїн, у якогонезліченні череди корів чи отари овець. У нього сам Господь сидить привечері. Святі допомагають засівати добірним зерном його щедру ниву. А йогожінка — найкраща, дуже роботяща, дає лад усьому господарству. Такимиколядками величали господаря та його дружину. В колядках для парубківпереважали мисливські та військові мотиви. Про золоті перстні, старостів,дівочу красу і вірність, щасливе кохання колядували дівчатам. Це розмаїттямотивів колядок, адресування їх персонально кожному членові родини вирізняєсаме український обряд колядування. До числа найдавніших належать українські колядки, в яких побутуваликазково-фантастичні мотиви. У колядках, що виконувалися під час Різдвянихсвят безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви зоспівуванням народження Божого дитяти, страждання і мук Богородиці тощо. УКарпатах першу групу називали старосвітськими колядками, другу —христосанками. Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку», щоприходили до хат з хащів, темряви, добиралися через ріки по хисткихмістках. Вони несли радісну звістку про всяке благополуччя тим, коговідвідували, їх прихід сприймався за типом послідовних парних протиставлень«звідси — сюди»: з темряви — до світла, з холоду — до тепла. Деколи вколядках йшлося про переправу через річку (вода у світоглядній традиціїукраїнців, як і в багатьох інших народів, розділяє «цей» та «інший» світи,є пограниччям життя і смерті); перерядженими стають після покриття обличчясажею або одягання маскд, що у багатьох народів є знаком перебування у«країні мертвих». Отже, і колядники — пришельці з «іншого» світу, світупомерлих. Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків,авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків,навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін. Свій прижиттєвий досвідвони зберігали й після емері і, отже, залишали за собою право впливати навсі сфери земного життя. На підставі родинних зв'язків, що існують між живими і мертвими, тобтотими, що «відійшли», складалися відповідні форми стосунків. Одна з них —уявне або символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їхсвоєрідне «частування» під час урочистої вечері на Свят-вечір. Друга форма— сприйняття колядників як живого втілення покійних предків та щедре їхобдаровування. Третя форма — ритуальне годування худоби-полазника якпредків у подобі тварини. В українській обрядовій традиції худобу замістьпершого відвідувача дому вводили не лише на Введення, перший день Різдва, ай на Новий рік чи Василія (14 січня). Завівши до хати вівцю, теля чи лоша,господар начебто від їхнього імені вітався з усіма домашніми, на що тівідповідали побажанням достатку і всіляких гараздів. Але основне полягало ущедрій ритуальній годівлі чотириногого відвідувача стравами від святковоїтрапези. Усе це — різні ступені одного і того ж явища, яке сьогодні миназиваємо «культом предків». Власне з ним пов'язані всі обрядові дійства,ворожіння, обереги, яскраво відображені у зимовому обрядовому циклі. Сприйняття предків у подобі тварин є найбільш давнім. Воно відповідаєперіодові, коли люди полювали на різних звірів, яких з часом сприймали яксвоїх родичів, предків, міфічних засновників роду. Важливу роль у цьомувідігравало вирядження під звіря. Спершу — як засіб маскування — воно булонеобхідною передумовою вдалого полювання, отже, й забепезпечення їжею.Згодом з повсякденного побуту мисливців цей ритуал перейшов у святковий,став атрибутом певних урочис гостей. Щедрий вечір. Вечір під Новий рік (13 січня) називали «другою колядою», або «Щедримвечором», або «щедрухою». Очевидно, «Щедрим» його вважали через те, що довечері під Новий рік подавали більше м'ясних страв, яких не вживали на Свят-вечір. У багатьох місцевостях у цей вечір молодь ходила «маланкувати»(день у церковному календарі був присвячений преподобній Меланії). Один зпарубків перебирався на Меланку. У групі переряджених були «князь»,«княгиня», «дід», «баба», «коза», «циган» та інші персонажі. Під вікнамищедрувальники вітали господарів з Новим роком, бажали їм усіляких гараздів.Якщо їх пускали до хати, гості розігрували жартівливі сценки. За ці вітаннящедрувальників щедро обдаровували. Уранці на Новий рік (день, присвячений Василію Великому) ходили похатах «посівальники». Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном іприказували: Сію, сію, посіваю, З Новим роком всіх вітаю! У Карпатах того вечора жінки загадували на вугликах, яким буде врожай.На маглівницю накладали вуглики, кожен з яких означав картоплю, жито, овестощо. Якщо вуглик спопелів, то це — на врожай, якщо згас, не згорівши дотла,— на недорід. Подібно визначали і тривалість життя кожного з членівродини. Подекуди в Україні на Новий рік господарі обв'язували дерева в садусіном, що було на столі на Свят-вечір,— «щоб нечисть не заводилася». Дужепоширеним був звичай спалювати в цей день на городі, в саду чи на воротяхсміття, що виносили з хати. Водохреща. Важливим був і вечір під Водохреща. У східних районах його називали«голодною кутею»-, в Галичині — «другим Свят-вечором», «Щедрим вечором». Зпоявою вечірньої зорі, як і на Свят-вечір, сідали до родинної трапези. Навечерю подавались такі ж пісні страви, як і на «першу коляду». Знову чільнемісце у вечері посідали традиційна кутя і узвар. У деяких місцевостяхнабирали, як і на Різдво, в миску по ложці усіх страв і ставили напідвіконні — для душ померлих. Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювалиладаном і зіллям, скроплювали всі її закутки свяченою водою, заїдаючи прицьому ритуальним печивом —. паляницею чи пирогом. На стінах усіх приміщеньвивішували паперові хрестики або рисували їх крейдою чи тістом, замішанимна освяченій у церкві воді. Після такого обходу господи щільно зачинялидвері й, помолившись, сідали до сголу. Вечеря відбувалася так, як і на Свят-вечір. Але, на відміну від першої, з цією вечерею пов'язаний звичай«проганяти кутю». Коли сім'я вставала з-за святкового столу, хтось здомашніх вибігав надвір. Палицею чи макогоном він гримав у причілок чистіну, вигукуючи: Геть, кутя, з покуття, А ти, узвар, іди на базар. Так «проганяли кутю» здебільшого у східних районах України. УГаличині, зокрема на Гуцульщині, сідаючи до вечері, колись стріляли зпістолів. Цим ніби сповіщали про початок святвечірньої трапези таодночасно, за повір'ям, пострілами відлякували вовків. Після вечері, як і вріздвяні дні, ходили по хатах щедрувальники. Ніч під Водохреща була сповнена всяких чудес. Худоба, згідно знародним повір'ям, розмовляє між собою. Але той, хто підслухав би щорозмов, мусив би померти. Чарівною стає і вода в криницях чи потоках. Осьчому колись старші члени родини не спали в ту ніч. Як тільки проспівалиопівночі півні, вони бігли до потоку чи річки набрати цілющої води. Занародним повір'ям, той, хто буде першим і замість води набере вина, відразупісля смерті потрапить на небо. Набрану опівночі воду зберігали за образамина випадок поранення або тяжкої недуги. З водою пов'язані обряди, приурочені до дня Богоявлепин, Йордану, абоВодохрещ (19 січня), як називали цей день в народі. Після ранковогоурочистого богослужіння в церкві процесія вирушала до річки чи водоймища.Місце водосвятя прикрашали ялинками. Тут попередньо прорубували оплонки,ставили з криги хрест. Під час відправи дехто вмивався водою. Парубки ідівчата намагалися обризкати одне одного. На Гуцульщині часто це робили ті,які незабаром мали побратися. Як тільки священик занурював хрест вополонку, присутні поспішали зачерпнути у дзбанок свяченої води. Хто швидшез цією водою добіжить додому, той буде щасливим. При цьому також стріляли —«розстрілювали коляду», або, як казали гуцули, «проганяли вовків». Якщо порівняти звичаєво-обрядові дійства Свят-вечора з водохресними,то можна дійти висновку: на Свят-вечір, як на початок найважливіших зимовихсвят, влаштовували урочисту вечерю. Взяти участь у ній кликали покійнихпредків, яких зогрівали ритуальним вогнем і годували ритуальними стравами,насамперед кутею і узваром. На Водохрещ, чи Йордан, цих «непростих гостей»виряджали до місця їх сталого перебування — за воду, яка з давніх-давенслужила своєрідним пограниччям між живими і тими, що відійшли. Щоб ніхто з«покликаних» не залишився в хаті, вживали і таких оберегів, як шум,стрілянина. У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньоїобрядовості: зустріч — проводи. Зустріччю предків починалися найважливішізимові свята (Свят-вечір), а закінчувались проводами (Водохрещ ). Недаремновсі вечори поміж цими двома датами вважалися в народі і святими, істрашними. Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковнимкалендарем, день Петра Вериги. З ним народне повір'я пов'язувало прикмети,за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо: «На ПетраВериги труться криги»,— кажуть у народі. Отже, з-поміж усіх церковних дат, які припадали на зимову пору,найважливіше значення мав період від Свят-вечора до Водохрещ. У ньому булонайбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров'я, щастя ідостаток, Переважна більшість із них була прямована на вшанування покійнихпредків. Список використаної літератури 1. Воропай О. Звичаї нашого народу – К.: Оберіг, 1991. 2. Міщенко М. “Хвали зиму після Миколи”//Українська культура - 1991 - №11 ст. 34-35. 3. Українське народознавство: Навч. посібник / За ред. С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчива. – Львів: Фенікс 1994. – 608 с. 4. Хромлива - Щур Л. Українські народні звичаї в сучасному побуті – Лівів: Фенікс 1990




Нажми чтобы узнать.

Похожие:

Звичаї та обряди на Україні iconНароднi звичаї та обряди. Святий вечiр
Кожна нацiя, кожен народ має свої звичаї, обряди, що усталились протягом багатьох столiть I освяченi вiками. Звичаї народ це тi прикмети,...
Звичаї та обряди на Україні iconНароднi звичаї та обряди. Святий вечiр
Кожна нацiя, кожен народ має свої звичаї, обряди, що усталились протягом багатьох столiть i освяченi вiками. Звичаї народ це тi прикмети,...
Звичаї та обряди на Україні iconХристиянські свята та обряди
Кожна нацiя, кожен народ має свої звичаї, обряди, що усталились протягом багатьох столiть I освяченi вiками. Звичаї народ це тi прикмети,...
Звичаї та обряди на Україні iconХристиянські свята та обряди”
Кожна нацiя, кожен народ має свої звичаї, обряди, що усталились протягом багатьох столiть I освяченi вiками. Звичаї народ це тi прикмети,...
Звичаї та обряди на Україні iconТема. Народні традиції здорового способу життя. Народні свята, звичаї, обряди та здоров’я
Людьми. Поглибити знання учнів про традиційні свята українців, звичаї. Обряди, народні ігри та забави. Пояснити їм, що ігри, веселощі,...
Звичаї та обряди на Україні iconЗвичаї І обряди
...
Звичаї та обряди на Україні iconУкраїнські звичаї та обряди українського народу
...
Звичаї та обряди на Україні iconУкраїнські звичаї та обряди українського народу
...
Звичаї та обряди на Україні iconЗвичаї та обряди Гуцульщини
Найбільш поширеними звичаями в цій місцевості є проводи на полонину, гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема Різдво...
Звичаї та обряди на Україні iconСистема формування вокально-хорових навиків
А саме в піснях, хорових творах, показати історію нашого народу, його звичаї, традиції, обряди, незламність духу у боротьбі за волю...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы