Грушевский icon

Грушевский



НазваниеГрушевский
Дата конвертации22.07.2012
Размер107,77 Kb.
ТипРеферат
Грушевский


У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозіприкрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновладців чиоббрехати діячи псевдонауки. До таких велетнів української національноїкультури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належатьТарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їхніми іменами,їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження українськоїкультури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості йнаціональної гідності народу. Всі вони належали до революційного крилаукраїнської інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльностісуто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідностіборотьби за національне визволення, прагнули домогтися й визволеннясоціального. Саме ці великі постаті українського народу били на сполох з приводу майжецілковитої русифїкації на Сході, колонізації або онімечення на Заході,особливо в міських та “інтелігентних” прошарках населення. Вийшовши знародних над, вони кликали інтелектуальні сили нації йти в народ і тамшукати джерела наснаги для боротьби за національне відродження, “щобукраїнство жило власним і повним життям”. Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція революційнихдемократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби задержавність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс генійМ.Грушевського – невтомного дослідника історії та культури українськогонароду, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичнимисилами всіх українських земель. Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізованійретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо ізгадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова,культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінноподавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніальноговченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазнимнаціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом інатхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним ізвождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади(хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею),агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиреннимворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався йоговірним сином до його раптової смерті), фальсифікатором історії України(хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на ційцарині ми досі не маємо). Безцінні наукові праці М.Грушевського було вилучено з усіх бібліотекреспубліки, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховищах. Лише востанні роки частина з них побачила світ. Хто ж такий – Михайло Сергійович Грушевський? Яким він бачив себе сам,яким маємо сприймати його ми? Народився М.Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі(тепер Хельм на території Польщі), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій“Автобіографії” славетний історик згодом відзначив, що його родина з ХІІІст. “загніздилася” в Чигиринському повіті – в самому серці України. Багатоз його пращурів Грушів (згодом Грушевських) були церковними службовцями,допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники. Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833 – 1901), здобувсвітську освіту в Киеві, викладав славістику. Його підручникцерковнослов’янської мови став офіційним виданням, ним ширококористувавалися в усій Російській імперії. Мати – Глафіра Опакова – такожпоходила з родини служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайло разом збатьками переїхав на Кавказ, у 1880 – 1886 рр. навчається у Тифліськійгімназії. У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М. Костомарова, П.Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько – шкільний інспектор.Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував длянього “Киевскую старину”, де друкувалося чимало полемічних статей пропоходження Русі, історію України, козаччину. Мабуть, під впливом цих першихісторичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє, якнайскорішеповернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своємайбутнє. У липні 1886р. він звертається з листом до ректора УніверситетуСвятого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичневідділення історико-філосовського факультету. Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії Українипривернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Підйого керівництвом М. Грушевський написав чималокоротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентськогоперіоду стала перша глибока наукова розвідка “История Киевской земли отсмерти Ярослава до конца ХІV века”, за яку автор одержав золоту медаль. По закінченню університетського курсу талановитого молодого дослідниказалишають при кафедрі історії.Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідуваннявсього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи :“…по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншимикраЇнами. А поміж різними краями Росії Україна такожналежить до гірших,найменше освічених”. Значно сприятливішими були умови для національного відродження назахідноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптиковуімперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певноюмірою сприяв послабленню національних утисків. Отож саме Галичина стаєцентром тяжіння усіх національно-свідомих сил. Там створюються вогнищавідродження української культури. Величезну роботу в цьому напряміпроводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі силиукраїнської інтелігенції. 1894 року Михайло Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньоїісторії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічнізусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений увеликому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерськудисертацію. Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали дляГрушевського школою змужіння. І як талановитого викладача історії Українита ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу.Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча.Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в науковомутоваристві імені Шевченка (НТШ), активно залучає до нього талановитихстудентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближуєМихайла Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолюєТовариство і спільно з великим Каменярем вдосконалює його організаційнуструктуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щобукраїнські дослідження набрали міжнородного розголосу.Мабуть, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів “ЗаписокНаукового товариства імені Шевченка”, якби він не згуртував навколо себеталановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем вукраїнській науці і культурі кінця ХІХ – поатку ХХ століть.Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичногобюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутньоготандема Івана Франка та Михайла Грушевського дає надзвичайно пліднірезультати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів,постійними авторами яких стають Леся Українка, Михайло Коцюбинський, ІванНечуй-Левицький, Ольга Кобилянська…1898 року нарешті з’являється перший томфундаментальної “Історії України-Руси”, невдовзі виходить друком томдругий, 1900 року – третій…Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на Слобідській,ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишилися досягненняукраїнської історичної науки й для Європи. Великим кроком на шляхуподолання цього незнання стало запрошення М. Грушевськогодо Парижа, де він прочитав кирс лекцій з історії України в російськійвільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідуєЛондон, Лейпціг, Берлін, де знаходть однодумців серед відомих вченних-істориків.Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, щонаступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцюНаддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербургавін схиляється до повернення в Київ, де пройшли його студентські таад’ютантські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Але й післяпереїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв’язки зі Львовом.Його дім по вулиці Паньківській швидко перетворився на своєрідний науково-бібліотечний і музейний центр, двері якого завжди були гостинно відкритідля патріотів української науки та культури.Продовжуючи працювати надголовною капітальною працею свого життя, вчений дуже швидко підготував івидав популярну книгу “Про старі часи на Україні. Для першого початку”, азгодом – розраховану на більш підготовленого читача –“Ілюстровану історіюУкраїни”. Цей період був надзвичайно плідним щодо наукової роботи видатногоісторика. Виходить велика кількість його статей як українською, так іросійською мовами. Він обгрунтовує необхідність відкриття українськихкафедр, впровадження університетського викладання українською мовою, пишекнигу про історію українського козацтва, веде широку лекторську діяльність.Початок першої світової війни застав родину Грушевських у Карпатах. Шляхдодому виявився складним і небезпечним – через Відень, де були давнізнайомі й друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той часще не знала, на чийому боці вона воюватиме. Звідти через Румунію, якаприєдналася до Антанти, в 1916 р. повернувся в Київ. Та місцева владазустріла приїзд історика холодно і з недовірою. На підставі наклепницкогозвинувачення у “симпатіях до Австрії” його було заарештовано й ув’язнено вЛук’янівську в’язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві,Петрограді і навіть Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченногоз в’язниці, але депортують разом із дружиною й донькою Катериною доСимбірська.Лютнева революція 1917 р. звільнила М. Грушевського з-під нагляду царськоїохрани. Він негайно поверається на Україну і поринає в політичне життя.Мабуть, саме через те, що його діяльність у Галичині й НаддніпрянськійУкраїні по згуртуванню українства була підпорядкована поширенню йогоокремішницьких ідей щодо розбудови незалежної України, саме на Грушевськогой випала нелегка доля очолити не лише Центральну Раду майже відразу по їїпостанню, а й увесь той великий потік до волі й визволення з-підмосковського ярма 1917 – 1920 років.Грушвський був великим патріотом України й українства, але ж він буввеликим демократом-державником, соціалістом, якого не могли засліпитинаціоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного,зокрема між слов’янськими народами, роз’єднання, проти пропагуванняідеологічних націоналістичних крайностей, але ж він, прозрівши післятрагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав і проти “московськоїорієнтації”. Він закликав своїх сучасників визволитися “від “персьогообов’язку” супроти Московщини”. Він проводив величезну роз’яснювальнуроботу: виступав на мітингах, у пресі, постійно розтлумачуючи питанняфедералізму, історії відносин мїж Україною і Росією, право українськогонароду на державність згідно з Переяславськими угодами. В нього було багато друзів, прихильників, та було чимало й завзятихворогів. Причому не лише непримиренних політичних супротивниківМ.С.Грушевського з “білого” або “червоного” табору, що обстоювали “єдину,неділиму Росію” з відповідними до цих кольорів відмінностями її“облаштування”. Його опонентами були й діячі, що уособлювали альтернативуГрушевському у самому українському визвольному русі. Адже далеко не всі знавіть найближчих його соратників, скажімо в Українській Центральній Раді іїї уряді, поділяли погляди свого лідера з усіх питань історії, теорії іпрактики розбудови української державності.Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснуванняі до розгону австро-німецькими окупантами, М. Грушевський, за визнаннямйого сучасників значно “полівів" у своїх політичних поглядах. Водночас вінвважає, що авторитетом ученого і політичного лідера вбереже молоді силисоціалістів-революціонерів від поспішних, необдуманих екстриміських кроків.Така його позиція викликала гостру критику не тільки з боку відвертонаціоналістичних елементів, але й поступовців, недавніх друзів-лібералів.Але попри всі ці закиди авторитет Грушевського-політика залишався великим.Після розпаду Центральної ради 28 квітня 1918 року, наступного дня в залізасідань Ради зібралися незаарештовані депутати, похапцем затвердиликонституцію, внесли зміни до земельного законодатства і проголосили М.Грушевського Президентом Української Народної Республіки (УНР), якої вже неіснувало. Саме в цей час під наглядом німецьких військових частин наСофійській площі було названо гетьманом України Павла Скоропацького, якийузяв на себе тимчасово “усю повноту влади”.Увеь період Гетьманщини професор перебував у підпіллі. Ще раз його побачили22 січня 1919 року на Софійській площі, де урочисто проголосили акт злукиУнр і ЗУНР. Але вже 6 лютого війська Директорії, яка посталазамість Гетьманщини, здали Київ Червоній Армії. В останні дні свогоперебування на Україні М. Грушевський пробував створити Директоріїопозицію, якою мав стати Комітет захисту республіки.Опинившись під загрозою арешту, М. Грушевський їде закордон.На початку 1921 р. українська делегація на Ризьких переговорах передаєГрушевському запрошення повернутися на Україну. Вчений вступає у переговориз головою Раднаркому УСРР Х. Радковським, і у березні 1924 р. родинаГрушевських повертається на Україну.Незадовго до цієї події Грушевського було обрано академіком Українськоїакадемії наук. Він повертається на Україну працювати. Протягом 20-х роківнавколо М.Грушевського створюється школа дослідників різних напрямківісторії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічніінституції: він очолив академічну кафедру історії українського народу;створив науково-дослідницьку кафедру історії України; налагодив контакти ізнауковим зарубіжним світом. Таким чином, вчений об’єднує навколо своїхІсторичних установ (таку назву отримали всі комісії і кафедра) більш ніж200 вчених. На базі історичних установ почала формуватися “Київська” школаГрушевського. Він також відроджує наукови історичний журнал “Україна”,створює соціолого-етнологічний журнал “Первісне громадянство”, та суспільно-літературний “За сто літ”.Високий рівень кваліфікації вчених давали змогу здійснитися давнішній мріївченого про відкриття двох науково-дослідницьких інститутів – ІсторіїУкраїни та Первіснообщинного суспільства і народної культури. Алездійснитися цим мріям так і не судилося. Наприкінці 1920-х років почалися“чистки” серед української інтелигенції. Було “реорганізовано”, тобтознищено усі комісії Грушевського та науково-дослідницьку кафедру. В 1933-1934 було звільнено, а пізніше репресовано майже всіх вчених Грушевського.Сам вчений в 1931р. переїхав до Москви, де його фактично інтернують,ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але даютьможливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вчений,незважаючи на значну втрату зору, продовжує інтенсивно працювати. Восени1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу накороткочасну поїздку до Кисловодська, щоб трохи підлікувати чоловіка. Підчас перебування в санаторії для вчених М. Грушевський раптово помер.Як було вже сказано вище М. Грушевський належав до тих небагатьох видатнихвчених, які не тільки самі зробили величезний внесок але й створили своївласні наукові школи. При чому Грушевський створив навіть не одну адвіісторичні школи. За місцем їх створення та діяльності в сучаснійукраїнській історичній науці їх умовно прийнято називати “львівською” і“київською”. Фактично ж вони відповідають львовському (1894-1914) ікиївському (1924-1930) періодам життя Грушевського. “Львовська історичнашкола Грушевського” дала країні академіка Івана Крипякевича (пізніше вінтакож створив свою школу), Івана Джиджору, Мирона Кордубу, СтепанаТомашивського, Івана Кривецького, Василя Герасимчука…- всього біля 20чоловік.До Київської школи належать А. Баранович (історик), Т. Гавріленко(етнограф, фольклорист), С.Глушко (ісорик), П. Глядковський (етнограф,фольклорист), Е. Грушевська (дочка, історик, етнограф), В. Євфимовський(історик, архівіст), В. Игнатенко (історик, відомий у 20-х рокахбібліограф), М. Карачківський (історик), В. Костащук (історик, галичанин),Д. Кравцов (історик), П. Нечипоренко (історик, архівіст), О. Павлик(історик, галичанин), Ф. Савченко (історик, особистий секретарМ.Гушевського), О. Степанишина (історик), Н. Ткаченко (історик), Л.Шевченко (етнограф, онука брата Т.Шевченка), В. Юркевіч (історик) та багатоінших..Науково-педагогічна й публіцистична спадщина М.Грушевського не обмежуєтьсяйого капітальними працями, трактатами, статтями, численними курсами лекцій,які він читав з університетських кафедр. Дбаючи про поширення історичнихзнань, учений поряд з уже згадуваним вузівським підручником написав ще йдві книжки для школярів.А взагалі загальний внесок М. Грушевського у розвиток української наукинеоцінимий.У теперишній час У будинку Музея исторії Києва постійно працює виставка“Цель, смысл и счастье жизни”, велике місце в якій відведено співробітникамі учням Великого Українського Історика.Чернобай.К.В. 12.10.1999




Нажми чтобы узнать.

Похожие:

Грушевский iconГрушевский и его вклад в культуру и историю Украины

Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы