Права людини І громадянина icon

Права людини І громадянина



НазваниеПрава людини І громадянина
Дата конвертации27.07.2012
Размер119.5 Kb.
ТипРеферат
Права людини і громадянина


Права людини і громадянина


Історія ідеї прав людини. Теорія трьох поколінь прав людини

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність .і недоторканність люд­ського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшо­го (буржуазного) стрибка у цьому напрямку — визнання рівно­сті усіх людей перед законом.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII-XVIII ст.ст. ця ідея від­бивається у теорії природного (природженого) права, яка дозво­лила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі по­зитивне право, проводити його перетворення в напрямку гума­нізму і свободи. Г. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розумін­ня прав людини. Кожний народ вніс свою лепту в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від іс­торичних обставин свого буття.

Ідея прав людини, заснована на теорії природного (приро­дженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 p. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована де­мократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Твор­цем певними невід'ємними правами, серед яких право на жит­тя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 p. виклала «природні, невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; при­тягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі за­кону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода погля­дів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відпові­дальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі доку­менти США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зраз­ком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблюва­ли, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 p.
) декларується ідея «ви­правлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», від­новлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Право­знавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканни­ми, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування.

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх мно­ження, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) від­буваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого понят­тя права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права озна­чає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якіс­ним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінсь­ка, сучасна теорія природного права та ін.).

У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фа­рбами завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу грунтувалися на теорії природно­го права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до отото­жнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав люди­ни як природних і невідчужуваних, даних від народження, на­був закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних до­кументів про права людини відбулося зм'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що отото­жнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав. Пози­тивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальни­ми цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту.

І це зрозуміло. Належність людині прав від народження пе­редбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує зако­нодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль. Права людини, не закрі­плені в позитивному праві (законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.

У результаті наукової систематизації прав людини в історич­ному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (гро­мадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свобо­ду думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і без­пеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національ­ного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегу­льовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплю­ють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також аме­риканські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жод­на вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або поз­бавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З та­ких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридич­ний пам'ятник литовського, білоруського та українського наро­дів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед за­коном та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей. Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з пері­оду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися ста­нові рамки середньовічного суспільства. На цей період припа­дають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуаз­ного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реаль­ну дійсність, набувши конституційного або іншого законодав­чого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став ос­новою універсальності прав людини, додав їм справді демокра­тичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основ­них прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (гро­мадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення куль­турного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової вій­ни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституцій­ного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склали­ся реальні передумови для задоволення соціальних потреб гро­мадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою пози­тивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня

1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знай­шли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини

1948 p. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціаль­ні і культурні права 1966 p.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (ко­лективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а дикту­ються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солі­дарними (колективними), у яких правам особи відведене голов­не місце (право на солідарність, право на міжнародне спілку­вання та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права люди­ни — частина прав людства) пов'язано з національно-визволь­ним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням гло­бальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у пи­таннях про права людини, надбання наднаціонального характе­ру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав.

Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колек­тивних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.

Основні права людини і громадянина. Міжнародні стандарти в галузі прав людини

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволю­ції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріп­лена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утри­муватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані фор­мувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її ін­дивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від мож­ливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціа­льного, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень роз­витку суспільства не залишається незмінним, так само, як і по­треби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжна­родному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист держава­ми (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стан­дартами.

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:

• тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпе­чує безпечну зовнішню політику;

• масові порушення прав людини державами (геноцид, апар­теїд) можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;

• загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві, які від­повідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Стату­ту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загаль­ну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З 1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжна­родному співтовариству, і отримали обгрунтування в міжнарод­ному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p.. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і полі­тичні права, прийняті ООН у 1966 p.. Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:

(1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;

(2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Кон­венція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

(3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що по­требують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.. Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

(4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловжи­вань з боку державних органів і посадових осіб. А також докуме­нти, що передбачають можливість окремих осіб домагатися роз­гляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Кон­венція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 груд­ня 1984 p.. Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконува­ти міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повин­на керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутріш­ньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'я­зані створити умови для здійснення і захисту прав кожної люди­ни. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвен­цій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, вико­ристовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка за­коном визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права гро­мадянина — у конституції певної держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини

Права громадянина

Позатериторіальні — існують незалежно від державного ви­знання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою

Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави

Загальносоціальні — належать людині через факт народжен­ня як природні, невідчужувані права, тобто не завжди висту­пають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але ма­ють права людини)

Спеціально-соціальні (юридичні) — закріплюються в законодав­стві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа

— реалізація здійснюється у сфе­рі будь-якого громадянського су­спільства, де б не знаходилася людина

— реалізація охоплює сферу від­носин індивіда з певною держа­вою

Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеа­лі повинні збігатися, оскільки:

• здійснення прав людини визначається головним чином за­безпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші ка­тегорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захис­том законів держави проживання та міжнародного права;

• громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав людини.

Взаємозв'язок прав людини і прав громадянина підкреслю­ється тим, що вони у ряді випадків закріплювалися в одному нормативно-правовому акті, наприклад, у Декларації прав лю­дини і громадянина 1789 p., що входить до складу конституцій­ного законодавства сучасної Франції, або в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції Украї­ни 1996 p.

Розгляд прав людини разом із правами громадянина — підстава для:

• визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;

• встановлення відповідності законодавства країни правам людини.

У дійсності збіг прав людини і громадянина має місце далеко не скрізь.




Похожие:

Права людини І громадянина iconПлан. Права людини в конституції України. Обов’язки громадянина України. Права людини в конституції України
Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй проголосила Загальну декларацію прав людини ( далі Декларація ). В цій декларації...
Права людини І громадянина iconПрава людини в Новий час
Новий час (від XVII ст до початку XX ст.), що став з історико-правового погляду епохою виникнення та утвердження буржуазної держави...
Права людини І громадянина icon1. Поняття конституційно-правового статусу людини та місце в ньому громадських прав і свобод
Конституційно-громадські (особисті) права та свободи людини та громадянина України
Права людини І громадянина iconКонституція про правовий статус особи в Україні
Кожна держава визначає характер взаємозв'язків суспільства та особи, держави і громадянина. Держава як офіційний представник суспільства...
Права людини І громадянина iconЗагальна характеристика джерел трудового права
Основним джерелом трудового права є Конституція Украї­ни від 28 червня 1996 p., що закріплює найважливіші трудо­ві права людини І...
Права людини І громадянина iconОснови житлового права
Житлове право України — це сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадян із державними...
Права людини І громадянина iconКонституційних прав, свобод та обв’язків громадянина України
Від народження кожна людина має певні права. 10 грудня 1948 Генеральна Асамблея Організації Об’єднанних Націй проголосила Загальну...
Права людини І громадянина iconПрава, свободи й обов’язки людини і громадянина є основоположною частиною Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципово новими для України підходами
України підходами. Поняття прав людини відображає той факт, що за кожною особою визнається певний комплекс природних, невід’ємних...
Права людини І громадянина iconІнститут парламентського уповноваженого з прав людини в Україні як важливий механізм захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина
Раїни визнала людину найвищою соціальною цінністю, закріпила широкий перелік прав і свобод людини і громадянина. Найважливішим завданням...
Права людини І громадянина icon"Система конституційних прав, свобод та обв’язків громадянина України" виконав
Від народження кожна людина має певні права. 10 грудня 1948 Генеральна Асамблея Організації Об’єднанних Націй проголосила Загальну...
Права людини І громадянина icon"Система конституційних прав, свобод та обв’язків громадянина України" виконав
Від народження кожна людина має певні права. 10 грудня 1948 Генеральна Асамблея Організації Об’єднанних Націй проголосила Загальну...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы