Постмодернізм та українська історична наука icon

Постмодернізм та українська історична наука



НазваниеПостмодернізм та українська історична наука
Дата конвертации27.07.2012
Размер207.26 Kb.
ТипРеферат
Постмодернізм та українська історична наука


План1. Вступ…………………………………………………………………………….22. Початок і еволюція постмодернізму……………………………...…………...23. Визначення постмоденнізму та його поширення……………………………..44. Постмодерністська філософія історії………………………………...………..55. Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України……………………………………………………………………….….86. Внесок постмодернізму до методології української історичної науки….…107. Висновок…………………………………………………………………….....12 ВСТУП Торкнемося хоча б поверхово таких питань: початок та еволюціяпостмодернізму, визначення постмодернізму та його поширення,постмодерністська філософія історії, обставини розвитку постмодернізму II всучасній історичній науці України, внесок постмодернізму до методологіїукраїнської історичної науки. При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію тауникнемо цитуванням принаймні двадцяти-тридцяти західних авторів,прихильників і критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі прикладиз розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосібвони намагаються знецінити, а може, й ліквідувати «традиційні» історичнідослідження. Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на темунової, як здавалося, інтелектуальної течії датуються другою половиною 80-хроків під час неодноразового перебування в Москві. Тоді йогоспіврозмовниками були - нині покійний професор англійських університетівЕрнст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату «Postmodernism, Reason andReligion» [«Постмодернізм, розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вжетоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму,літературознавець і філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей «After theFuture: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture» [«Післямайбутнього: парадокси постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тодіще persona non grata не лише через звичний державний антисемітизм, але йчерез близькість до дисидентського руху. Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деякихінших українських діячів. ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, ане після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-ФрансуаЛіотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на модернізму мистецтві, літературі, науці (якщо під модернізмом розуміти позитивізм танеопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією намодернізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націонал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризмудо модернізму, що дехто пропагує. Період 30-х років - це час розквітуантимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та щепізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й іншідиктаторські режими.
В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінніцього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до природногозавершення, постмодернізм також було насаджено насильницьким способом.Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, якийдатує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такогопідходу феномен сучасного постмодернізму, зокрема, у Центрально-СхіднійЄвропі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія зсучасними т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандистами ідей«громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського)суспільства у нас в Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціарному рівні,то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом,комуністом, релігійним фанатиком, феміністкою. Це жива спадщинапостмодернізму І. Захід добре розумів постмодерністський характер розвитку культури інауки при тоталітарних режимах. Пропонуючи свою «начинку» для нової фазипостмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років(називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його незручне генетичнекоріння, дав цій світоглядній «начинці» назву лібералізму, демократії.Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму -відсталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу,демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникненнятоталітаризму. Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: відмистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врештідо політики й економіки (мета: глобалізація економічних і політичнихпроцесів, при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютнедоміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку наракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалитьсяпостмодерністське ліберальне суспільство, говорити важко. Таким є шляхеволюції постмодернізму II. І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається невід політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), авід мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значенняяких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне. А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмодернізму II на Заходіта ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східнимпосткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарногоантимодернізму - постмодернізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно,бо це добре пояснює ситуацію на місцях. Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на нашихочах постмодернізм II перетворюється знову (як свого часу) постмодернізм Із напряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий засвоєю сутністю. Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазіїпостмодернізму II, починаючи від 60-х років: 1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів; 2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку доситьаморфної течії, з кристалізацією постмодерністської філософії історії; 3) засоби масової інформації для популяризації теорії та практикипостмодернізму II (наприклад, у музиці, театрі, кіно); 4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія,етнологія; 5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації,захоплення світових ринків та політика, однак якраз без лібералізації, а збалканізацією та чеченізацією. Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників івиконавців, що не дотримуються незалежної думки (отже, насправді,заперечують лібералізацію мислення). Соціальний замовник знаходить для себепослушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів. Таке становище на ринку ідеологій у світовому масштабі спричинилоостанніми часами виникнення терміну постмодерністської шизофренії чипараної. ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ Відверто кажучи, якогось загальноприйнятого визначення що такепостмодернізм немає і воно не передбачається. Бо навіть французький філософЖан-Франсуа Ліотар, що вважається одним із засновників постмодернізму іпропагандистом його поширення на філософію та гуманітарні науки і якийнаписав збірку статей під претензійною назвою «Le postmoderne explique auxenfants» [«Постмодернізм пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь назапитання: що таке постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме єцим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабутьнайкраще розуміти під постмодернізмом II сукупність певних тенденцій, щопроявилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, атакож, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвиненихкраїн Заходу і Сходу. У цьому понятті поєднуються справді «пост», у розумінні «після», та«модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладноговизначення, що вважати цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є йпроти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від середини XVIIIдо початку XX ст. Це або Просвітительство з вірою в науку і прогрес, абораціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIXст. з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XXст. Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад зодночасним переконуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча звідкиненням ідеї проґресу). Що це саме так, легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І таП. В архітектурі - повернення до середньовічних замків зі стрілчастимибаштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; улітературі - до реалізму, навіть з додатками «соціалістичного» або«порнографічного»; в образотворчому мистецтві -до гіперреалізму, уфілософії - до марксизму чи ніцшеанства. Все це із запереченням будь-якихдосягнень модерної літератури і мистецтва, а також філософської думки. Якщоможна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та філософії змінинапрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйнятивторгнення постмодернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної(пригадаю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступамипроти новітніх течій у мовознавстві, біології, проти кібернетики тощо). Атака інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації,зокрема в ділянці історії, на чому я зупинюся далі. Можна підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо невороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І. Постмодернізм II дав себе відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-хроках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі,Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців і прихильників в Україні.Нагадаю про деякі українські видання, що відіграють певну роль у поширенніпостмодернізму, а також, об'єктивно кажучи, в активізації опору протинього. Маю на увазі збірники «Дух і літера» (Києво-Могилянської Академії),журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увійшли дохрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філософія», 1996). Поволівідомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це нетак просто, бо майже кожний видатніший представник західного постмодернізму(йдеться, насамперед, про університетську професуру) вважає своїм великимособистим досягненням запровадження власної філософської термінології тавідповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і принципово відмінневід лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх запровадження доамериканських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялисяслухати такі лекції. Здається, що саме через складну мову і не менш складний понятійнийапарат, постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколизаперечують, що вони постмодерністи, або що творять філософську систему)знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, яканамагається його культивувати. Це не значить, однак, що вульґаризаторськіуявлення про постмодернізм не знайдуть послідовників або виконавців окремихпостулатів постмодерізму на практиці. Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглюваннятермінологією, запозиченною з багатої західної постмодерністськоїфілософської та парафілософської літератури, насправді не веде дозбагачення репертуару мислення та не відкриває нових і невідомихгоризонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізаціїмислення, а у формі постмодернізму II лише підміняє одну ідеологію іншою.Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму,які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм II незабезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм IIвУкраїні, як і в інших регіонах світу, проявив себе насамперед своєрідноюінтелектуальною модою, що стала небезпечною для суспільства не лишенаціональним індеферетизмом, але також застосуванням певногобезвідповідального способу мислення в політиці та економіці. І боротьба зним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профілактики від новихінтелектуальна манівців. ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненняминауки), а спосіб конструювання світогляду. Зміст філософії постмодернізму всоціальному плані зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулосяперетворення: філософія - світогляд на ідеологію з наступною її чимразбільшою політизацією. Особливо заполітизованою стала філософія історії, щоокремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення і те, щопостмодерністична філософія історії - це не наука, але вона намагається,незважаючи на те, що не може претендувати на науковість, здійснювати тискна методологію та методику історичної науки. Не будемо тут розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи,докладніше, перелічимо) вузлові питання постмодерністської філософіїісторії, які не лише вплинули - чи намагалися вплинути на методологію«традиційної» історичної науки, але й цілою низкою положень оголосиличимось новим, найвищим досягненням постмодерністської історичної науки. При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичнихдосліджень - серйозних «традиційних» наукових досліджень -постмодерністська філософія історії вплинути не могла, бо не мала як. Цедивний парадокс, бо саме в другій половині XX ст. надзвичайновдосконалюються методи дослідження джерел - писемних, аудіовізуальних,матеріальних - при цілковитій непричетності до цього вдосконаленняпостмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні питаннябагатогранності методики історичного дослідження, а також самеспіввідношення між історичним джерелом та позаджерельним знанням. На постмодерністській філософії історії відбився загальний стан цьогонапряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають,або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, азаповнюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто суперечливих. Змістцього кошика не піддається системати-зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, абільше - через опір Самих постмодерністів, що виступають проти будь-якоїсистематизації. Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мисленняпостмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркуваннятаких провідних творців постмодерністської філософії історії, як французМішель Фуко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт.Основні висновки з їхніх праць такі. За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses»[«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologie du savoir» [«Археологія знання»],1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу вминулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередникомміж реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непозитивістськатеорія історичної наррації). Автор - лише своєрідний манекен, через якогоговорять дискурсні формації, а не саме минуле. Фуко відкинув можливістьнаписання безперервної, закінченої історичної праці, бо, згідно з цим,філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому можеіснувати «альтернативна» історіографія з різноманітними варіантамиінтерпретації подій. Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historicalimagination in XIX-th Century Europe» [«Meтаісторія. Історична уява вЄвропі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теоріюметаісторії. За його поглядами, кожна історична праця - це структура,нарративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цього дискурсу уявний,надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такомутрактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) тасуб'єктивного, поступово зникає значення історичного джерела. Ось як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворенняминулого. Спершу історик займається примітивною працею: підшукує відомостіз джерел та, аналізуючи їх, творить хроніку, на підставі якої виготовляєсвою розповідь. Потім наступає вища стадія праці історика: реалізаціянарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється придопомозі фабуляції (літературного взаємопов'язання), аргументації таідеологізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотириспособи фабуляції літературного взаємопов'язання тексту. Історик творить,уважає філософ, або роман, або комедію, або трагедію чи, врешті, сатиру.Послуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом,механіцизмом або контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації- анархізм, консерватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт невизнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, демократія, тоталітаризм.За Байтом, історик з перелічених на початку чотирьох ідеологій одну абосхвалює, або вважає її наявною, але, у кожному випадку, вийти поза межі цихчотирьох ідеологій не може. Далі є чотири трони (слова або вислови, вжиті в переносному значенні),які застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдохата іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літотуВайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати всі вказівки цьогопостмодерністського рецепту, то це взагалі знищує (слід вважати, що це і ємета міркувань Вайта та деяких інших постмодерністів) межу міжісторіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на звичайнуописову (дескриптивну) прозу. Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві з ділянкифактографічної історії (це ті, які рекомендують постмодерністи: формістичнай контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністивідкидають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливістьширшого історичного синтезу тину генеральної історії, макрокосмосу, заякими стоять певні ідеї, наприклад, дух доби, та й відкидає також закониісторії, заявляючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинамиі наслідками, а тільки, знаючи наслідки, історики починають підшукувати дляних причини. У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in theWriting of History. The dynamics or Historiographical Typologie» [«Ефектсправжності в писанні історії. Динаміка історіографічної типології»], 1989,«History; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вченняпро тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняттяісторичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється увигляді метафори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсміта, творитьті чи ті форми наррації. Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стаєпідрив сцієнтизму. Історіографію деконструюють (не даючи при цьомуальтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише їїзамінником, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозінаукових доказів доводить, що щось трапи-лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієїінтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жоднихнаукових критеріїв. У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньорелятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігілістичних) поглядівпостмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, ботаким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваженняЕрнста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992,присвячує постмодерністам таку характеристику: «Навіщо витрачати час імучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватисятерпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також укав'ярнях столиць». Уважаючи постмодернізм формою релятивізму, Ґеллнерпродовжує: «Релятивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігілізму(як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в іншихвипадках. Релятивізм непотрібній, бо веде до розумового нігілізму, який єфальшивим посуті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким доходимо дорозуміння суспільств і культури». Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часунамагатися заслонити реальність, але замінити її грою, деконструкцієюніколи не зуміє. ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської теорії для історичноїнауки, згідно зі звичкою, що все мусить мати свою «філософію»: політика,держава, суспільство, наука - отже, й історія; нова «філософія» маєзамінити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому знову цілкомзабувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і щофілософи жодної відповідальності - ані перед суспільством, ані перед наукою-на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політикою, державою, бутичленом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії. Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методиісторичних досліджень, але вони не є постмодерністськими), і поганим,сприяє поширенню постмодернізму П. У важкі для суспільства, нації та держави часи з'являється потребашукання чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичнійплощині. Тому й сприймають утопічні суспільні теорії: громадянського(міщанського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін.і, звісно, постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбуваєтьсядосі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ціостанні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою танайпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну наукуздійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільноюі незареґламентованою, великі. Постмодерністська філософія історії як прояв інтелектуальноїнефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створивісторичного дослідження, яке можна розглядати як взірець застосуваннясвіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових ідилетантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стандарти написанняпраць. Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмодерністів проти«вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогамипостмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміромінформації», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почавконфліктувати із сучасним інформаційним суспільством, відмовляючись відвикористання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись,водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «науково»санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тимиісториками, що обрали спеціальність без внутрішнього покликання і бездослідницького таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перевагапозаджерельних знань, відписаних і переписаних з попередніх робіт, безперевірки всіх цих відомостей на підставі автентичних джерел. Широке річищефальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдналосяз деструктивізмом постмодернізму II. При цьому деформації во ім'япопередньої панівної ідеології залишилися надалі деформаціями тепер ужепідпорядкованими іншій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйнятиможливість займатися теоретичною чи концептуальною історією з вихолощенимабо спрепарованим джерельним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретичначи концептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктивного(відповідно до стану джерел) історичного змісту, історією не є і не моженею бути. Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністськихфілософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло бслужити еталоном, виконаним за новою методологією. Так що всі історикипозбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно зпропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правилгри, чим і користуються. Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятирічпанування антимодернізму методологія фальсифікації минулого та сучасного вім'я вимог панівного партократичного класу, панівної партії, наліпноїнації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткомуністичногосуспільства, полегшуючи перехід від постмодернізму І до постмодернізму II. Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II,але лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика.Постмодернізм II зумів глибше за попередні історіософські течіїпроаналізувати співвідношення історик - історичне джерело - історичнийтвір. Однак постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можутьвиникати на цьому шляху, але не закликав до відкинення фальсифікацій івдосконалення методів та критеріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдинапозитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому. ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ Так чи так, виникає питання, чи може ще щось інше, нове іконструктивне, принесла Постмодерністська філософія історії до гуманітарнихнаук, зокрема, в Україні. Такими «новинками» можна вважати: 1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, атакож пропаґандистською, псевдонауковою агіткою (як затирання границь міжтвором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативніправа, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначноюз поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існуватикілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, деісторичні джерела не в силі висвітлити подію в усій її багатоплановості -але й в таких випадках розрізняють достовірніші та менш достовірнігіпотези). Тому з'явилися в історії України арії, ет - рус - ки, країна Рошз Біблії, Be-лесова книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі,перетворення Запорозької Січі на державу, а далі й заперечення голодомору,етно- і лінгвоциду, що здійснювався, а подекуди ще досі реалізується вУкраїні. Великий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що табелетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає,щоб її вважали наукою; 2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизаціїй деструкції дослідницького ремесла. Отже, без скрупульозного дослідженняджерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порівняннярізноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утвореннятієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукатисобі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьомутреба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування,перекручування відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичністьнауки можна замінити заідеологізованою і заполітизованою концептуальнотеоретичною історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософіїісторії. В результаті здійснюється звичайна белетризація історії, виведенняїї зі складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою доцього й ненайкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусьзгори прийняту тезу чи ідею; 3) дискредитація макроісторії на користь мікроісторії. Частинаісториків та псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняттяоб'єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною -у часі та просторі - макроісторією стало не лише важким, таким, що вимагаєбагато праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, атакож небезпечним, . особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивнепоширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку досліджувати легше ізручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при«традиційній» історіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історіюзапахів Ален Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L'odorat etI'imaginaire social: 18e-19e siecles» [«Сморід і жонкіль. Нюх і суспільніуявлення XVIII-XIX ст.»], 1982; жовта жонкіль - це квітка з родининарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що сумування до купи навітьсотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макроісторію. Справа,однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення мікроісторієювідійти відмакроісторичних аналітично-синтетичних досліджень; 4) надання переваги фраґментарним або незавершеним працям, у якихвисвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення,сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, нарозвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимогою для історика; 5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для поясненнясоціальних явищ (отруєння населення ЛСД - споришем - подається як основнапричина Французької революції; українські голодомори -наслідок стихійноголиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історіїлюдства, стиснений до десяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви,експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так якнасправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил добезцільного і безплідного конструювання неіснуючої історії, бажання доутворення контрфактичних моделей не у вигляді дослідницького методу(наприклад, при історико-демографічних дослідженнях для визначення дефіцитунаселення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а яксуб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну,але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що такеконструювання неіснуючої історїї проводиться з точки зору сучасноїідеологізації та політизації; 6) проголошення кінця історії та історіографії. Це якраз цілком новеявище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого ненавчила», тому вона непотрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс знеісторичними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фукуяма, щооголосив кінець історії, бо є американська демократія, далі якої людствувже нікуди іти (його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історіїта остання людина»], 1992). У даному випадку замовник «кінця історії»прозорий; 7) зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганнямвикриття його, нібито, завжди прихованого змісту. Це без попередньоїкритики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або непотрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневістьтекстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому вигляді, наприклад, відчасів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль зявними ознакамилінґвістичного детермінізму, тим паче, що таке дослідженнятексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту. Впостмодерністському (з точки зору постмодернізму II) дослідженні текстувідбилася також спадщина постмодернізму І, коли виникла практика писатиезоповою мовою; 8) заперечення достовірності історичних знань з позицій крайньогорелятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічнапроблема існує та розглядається від початків виникнення теорії пізнання,отже, ще від античних часів; 9) рішуче і безапеляційне руйнування національної історії, зокрема,тих націй, які XIX ст. визначили неісторичними. Навіть у тих випадках, колизаперечення національної історії абсолютно суперечить принциповімікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана МігаелемКаснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська історія»], 1997, бо в ній,нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справдівідповідає змістові історії невеликого народу в найновіших часах); 10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів,соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників такожу цьому випадку зрозумілий. Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II(до речі, не вважаю за хворобу на загал шизофренії, а добре продуманою іпослідовно інспірованою дією) на історичну науку тут говорити не буду. Такяк і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чипровісником постмодернізму II в історіографії (представників постмодернізмуІ вистачає і вони продовжують свою деконструкцію) незалежно від того, чи ціпослідовники використовують вивіску постмодернізму, чи від неївідмовляються. В Україні спостерігаємо також таке явище, коли прихильникипостмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються вбудь-який спосіб облагородити течію, приписуючи ті здобутки, до якихпостмодернізм II, не має жодного відношення. Тому треба відкинути деякінаївні твердження, наприклад, що лише постмодернізм звернув увагу на «нову»мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобутокпостмодернізму II; що до його заслуг належить глибокий джерелознавчийаналіз. Постмодернізмові II для порятунку його репутації додають такіпозитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм - це не винахідпостмодернізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування історичногопроцесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не маввідношення до виникнення структуралізму. Він, постмодернізм, як вжепідкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникненнянових методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення,що справді дали, а чого не дали і дати не могли постмодернізм І та П. Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чинамагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхідавтоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких єелементи історизму. ВИСНОВОК На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історіїсама не здатна зруйнувати «традиційну» історичну науку також черезнездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську,хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення інаслідування, але може велику частину зусиль істориків звести на манівці,так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати ззагальними оптимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланкахсвого розвитку в політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивнихзмін, до відновлення тенденцій утворення нових або реставрації старихімперій, тепер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичніта неісторичні нації, тобто такі, що нездатні самостійно вирішувати своюдолю та утворювати незалежні держави. Тому ними треба керувати і зновувключати в імперські структури. Де опиниться Україна? Запитання поки що без відповіді. Але завідсутності опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.




Похожие:

Постмодернізм та українська історична наука iconПостмодернізм та українська історична наука План
Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України
Постмодернізм та українська історична наука iconЗа романом Л. Костенко “Маруся Чурай”
У віршах поетеси привертає увагу історична тема, історична пам’ять. Талановита поетеса не зрушує коріння, розуміючи його значення...
Постмодернізм та українська історична наука iconІсторична спадщина петра варгатюка. Кабінет історії
Шайкан В. Історична спадщина Петра Вагатюка невтомного науковця-історика, педагога, крєзнавця: (До 90-річчя з дня народженя) // Історія...
Постмодернізм та українська історична наука iconУкраїнська лірична пісня романс.”
Петро Ілліч Чайковський. Українська народна пісня І поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок світової народної...
Постмодернізм та українська історична наука iconУкраїнська наука та культура 18 початок 19 ст
Починаючи з кінця XVIII століття — трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України...
Постмодернізм та українська історична наука iconУкраїнська наука та культура 18 початок 19 ст
Починаючи з кінця XVIII століття — трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України...
Постмодернізм та українська історична наука iconУкраїнська держава гетьмана Павла Скоропадського. Директорія. Західно-Українська Народна Республіка
Гетьманський переворот. Скоропадський. Внутрішня та зовнішня політика Скоропадського
Постмодернізм та українська історична наука iconЛекция №1 «Социология как наука. Её характеристика»
Этимологическое значение – наука об обществе. Составлено из греческого и латинского слов. Социология, как наука, очень молодая. Как...
Постмодернізм та українська історична наука iconУкраїнська інтелігенція
Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як міністерство...
Постмодернізм та українська історична наука icon2. Українська держава за П. Скоропадського
Передумови для розвитку державності в Україні на початку ХХ ст. Центральна Рада. Українська держава за П. Скоропадського. Падіння...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы