Культури, які вважаються правоосновою українського народу icon

Культури, які вважаються правоосновою українського народу



НазваниеКультури, які вважаються правоосновою українського народу
Дата конвертации18.07.2012
Размер92,11 Kb.
ТипРеферат
Культури, які вважаються правоосновою українського народу


Культури, які вважаються правоосновою українського народу


Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок віл середини 1 тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспі­льства.

V VII—ЦІ ст. до н.е. у степових районах Північною Причорно­мор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування скіфів відбу­лося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причо­рноморські степи датується кінцем VIII—VII ст. до н.е.

У VII ст. до н.е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вва­жали інших скіфів своїми рабами*. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівни­ками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. На північ від царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташо­вувалися скіфи-хлібороби (орачі). Геродот вважав скіфів одним народом, але спосіб життя, господарювання доводить протилежне. На думку деяких вчених, більш імовірно, що скіфів-орачів можна вважати прапращурами українського народу.

У VII—VI ст. до н.е. більшість скіфських племен вже знаходи­лася на останній сходинці первіснообщинного ладу.

Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріарха­льних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кож­ній патріархальній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної влас­ності на землю в цей час не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочівлях та ін.

У скіфському суспільстві VII—VI ст. до н.е. вже можна вияви­ти ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників — кочових скотарів і осідлих землеробів — виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організа­ція управління у формі військової демократії. Найважливіші питан­ня розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — "царям", які очолювали скіфське військо під час походів. Влада "царів" передавалась у спадщину, але кандидатури "царя" та його наслідника все ще затверджувалися народними зборами.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна дифе­ренціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли поси­ленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.

Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспіль­стві, війна скіфів з військами перського царя Дарія І у 514—513 pp. до н.е.

За Геродотом, скіфські племена, що вели боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угруповань. Кожну з них очолював свій військовий вождь — "цар". Один із них на ім'я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді.

Боротьба з Дарієм І, що закінчилась перемогою скіфів, сприя­ла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авто­ритет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забез­печили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм І влада "царів" і військово-дружинної знаті.

У підсумку на рубежі VI—IV ст. до н.е. у Скіфії, як вважає ряд скіфочогів. відбувається становлення класового суспільства та ви­никнення рабовласницької держави. Незважаючи на смерть Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще силь­ною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела, царство, створене Атсєм, існувало з IV до III ст. до н.е.

Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н.е. Столицею нової держави стало місто Неаполь скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міц- ними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н.е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н.е. і було знищено готами.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займало орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рос­лин. Скіфи орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, а й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочу­валось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфсь­кому суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво та ін. Інтенси­вно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скі­фи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.

Успіхи в економічному розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві під­ривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися "найблагороднішими, що користувалися найбільшим майном", і про скіфську бідноту, яка належала до "найнижчого походження".

Внаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, вій­ськова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що злива­лася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджу­вались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істо­тний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я.

У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили да­нину, виконували різні повинності. У важкому становищі були скіфи-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу місь­кого населення тановили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів — військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоча кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньо­му господарстві, для охорони худоби та ін. Часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову струк­туру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо гранді­озних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою "царські". У таких курганах археологи виявили кераміку, багату зброю та ін. Різкий контраст з "царськими" курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласни­цького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Також античні міста-держави на півдні Праукраїни також прираховуються до праоснови українського народу. Численні осілі та кочові племена, що населяли Північне При­чорномор'я, вступаючи у торгові, воєнно-політичні відносини з ан­тичними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнали впливу античної рабовласницької цивілізації. Причому найважливі­шу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорно­морських земель і утворення тут грецьких міст-колоній. Переселенці з Стародавньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу.

Колонізація приносила значні прибутки. Через грецькі міста-колонії у метрополію надходили хліб, сировина, раби, забезпечу­вався збут продукції власного ремесла. Слід зазначити, що ці міс­та-держави стали необхідною складовою частиною всього історич­ного процесу в Північному Причорномор'ї. Вони мали великий вплив на скіфські та інші племена, встановлювали з ними тісні економічні зв'язки. Крім того, існування таких міст на Північному березі Чорного моря було могутнім стимулом для прискорення процесу соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще у VII ст. до н.е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро-Бузького лиману.

У VI ст. до н.е. вже було засновано ряд міст: на березі Бузького лиману — Ольвія, у східному Криму — Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Пізніше (в останній чверті 1 ст. до н.е.) виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тіра (м. Бєлгород-Дністровський) та багато інших.

Свого розквіту грецькі міста-держави досягають у V—IV ст. до н.е., після чого починається їх занепад. Він був зумовлений рядом факторів: появою у Причорномор'ї нових великих племінних об'єд­нань, пересуванням кочових племен, загостренням внутрішніх кла­сових суперечностей у містах-колоніях та ін. Залежність від Римсь­кої імперії, що розпочалася з І ст. до н.е., не могла істотно змінити це становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з "варварським світом", а тому процес романізації незначною мірою зачепив грецьке населення античних міст-держав Північного Причорномор'я. У III ст. н.е. міста-колонії на території Північного Причорно­мор'я вступають у період загального економічного та соціально-по­літичного розкладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найсильнішого удару міста зазнали від навали готських і гуннських племен. У IV ст. припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під владу Візантійської імперії. Відомий як місто Корсунь, він був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж участь спіткала Пантікапей і Феодосію.

Грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я були рабов­ласницькими полісами, які за своєю суттю мало чим відрізнялися віл метрополії.

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займало землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію — хору, на якій її меш­канці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточу­вали Ольвію. У прибережних районах було значно розвинуте риба­льство, хоч воно і не носило товарного характеру. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виро­бництва. Жителі міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, яке херсонесці називали "рів­ниною", було житницею Херсонесу, що поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів — клерів розміром від 17 до 26 гектарів. Кожний клер являв собою земельний наділ з укріпленою садибою, що складалася з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. Садиба була огороджена стіною. Головним заняттям власників клерів було виноградарство, але до складу клерів входили також сади, пасови­ська і поля. Такі клери легко поділялися на 3 або 4 менші ділянки, які здавалися в оренду, і тому в Херсонесі переважало саме дрібне землеволодіння.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виро­бів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у "скіфському звіриному стилі". Розвивалися в Ольвії керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, а й за його межами — у скіфських поселеннях Криму. По ріках Південної України багато з цих товарів розходилися вглиб суходолу Причорноморські міські центри вели жваву заморську торгів­лю Основною статтею у торговому балансі (за винятком Херсоне­су) був вивіз хліба. Крім того, купці продавали у Грецію, а потім в Рим худобу, шкіри. Експортувалися сіль, риба, рибні продукти. Поширеним товаром були також раби. У свою чергу, ці міста ввозили із Греції вино і оливкову олію, різні металеві вироби, тканини, мармур і вироби з нього, предмети розкоші та мистецтва.

Грецькі міста мали високу культуру. Тут споруджувалися ка­м'яні будинки, театри, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою. На вулицях стояли кам'яні стовпи з висіченими на них офіційними текстами. Класове розшарування на рабовласників і рабів проявлялося досить виразно. Панівний клас складався з судновласників, купців, господарів ремісничих майстерень, землевласників, лихварів та ін. Було також багато вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. У ремісничому виробництві Херсонесу переважали, нап­риклад, дрібні та середні майстерні. Тому не можна недооцінювати тут роль дрібних виробників, що складали значну частину населен­ня.




Нажми чтобы узнать.

Похожие:

Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconІсторія української культури
В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об'єктивне висвітлення...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconУшинський К. Д. – основоположник педагогічної науки
За масштабністю і глибиною висвіт­лення актуальної педагогічної проблематики він серед своїх су­часників не мав собі рівних. Творча...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconСвяте письмо у творчості
Біблії на формування світогляду Т. Шевченка, розкрити роль поета як національного пророка серед поневоленого фізиично і духовно українського...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconПереяславська рада вибір України
Речі Посполитій. Українська козачина, що перейняла, ще з кінця XVI ст. Починаючи історичну місію національного речника українського...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconЛюбіть писанку, яка б І чия б вона не була це витвір душі людської
Разом з тим вона – частина українського народу, його предковічних традицій, культури, вірувань, пов’язаних з обрядами великого свята...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconЛюбіть писанку, яка б І чия б вона не була це витвір душі людської
Разом з тим вона – частина українського народу, його предковічних традицій, культури, вірувань, пов’язаних з обрядами великого свята...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconВизвольна війна українського народу у 17 столітті. План
Ця подія була глибоко закономірною, а не випадковим явищем: спрацював цілий набір факторів, які зробили широкомасштабний народний...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconУкраїнська культура в 17 столітті
Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу спрямовува­лась на те, щоб довести свою життєвість, прив'язаність до...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу icon“Петро Сагайдачний”
України першої чверті XVII ст.— складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокого соціального І наіонально-релігійного...
Культури, які вважаються правоосновою українського народу iconУкраїнська музика – невід’ємна частина валеологічної культури підлітків
Музична культура як частина духовної культури людей є невід’ємною від культури народу, якому вона належить. І навпаки, людина не...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы