Становлення Української Церкви icon

Становлення Української Церкви



НазваниеСтановлення Української Церкви
Дата конвертации16.07.2012
Размер187.92 Kb.
ТипРеферат
Становлення Української Церкви


Луганський коледж культури та мистецтв (відділення культури) Реферат на тему: "Становлення Української Православної Церкви" студентки ІІІ курсу гр. № 15 спец. "народна хореографія" Ольхової Катерини з предмету "Культурологія" викладач: Єріна Т. С. Луганськ 1999 Утворення Київської держави в 9 ст. допомагає зміцненню зв'язків згреками. Військові походи, дипломатичні зносини й особливо торговельнізв'язки Київської Русі з Візантією утворюють сприятливі обставини дляпоширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхинашого громадянства, а від них воно переходить і в низи. Брак потрібних длятого джерел не дає можливості простежити оцей процес повільноїхристиянізації нашого народу. Стародавня традиція наша вказує слідихристиянства в Києві ще в 9 ст. у зв'язку з легендою про князів Аскольда таДіра. З певністю можна твердити, що в першій половині 10 ст. в Києві вжебула церква Святого пророка Ілії. Болгарські похода Святослава ще дужчезбільшують впливи християнства, і в останній чверті 10 ст. кількість йогоприхильників стає настільки великою, що ставиться питання про перехіддержавної влади на бік нової релігії. Боротьба партій християнської, зодного боку, і прихильників старих національних вірувань, з другого, часамидуже загострювались. Великий князь Святий Володимир (980-1015) з мотивів державно-політичного характеру, оцінивши значення міцної організації християнськоїцеркви для державного будівництва, рішуче стає на бік християнства іблизько 988 р. охрестився сам зі своєю родиною й почав ширити християнствоскрізь по своїй державі. Князь повелів винищувати ідолів: Перуна прив'язалидо кінського хвоста і потягли в Дніпро, по дорозі били його палицями. Післявинищування ідолів духовенство і князь ходили по місту з проповіддю. Багатокиян хрестилися з радістю; другі не хотіли і слухати проповіді; третіколивалися, як коливався колись і сам князь. Тоді Володимир видавповеління, щоб в наступний день усі нехрещені явилися до ріки, а хто неявиться, буде супротивником князю. Це вирішило здивування тих, що коливалися. “Якби нова віра була б негарною, – думали вони, – то князь та бояри не прийняли б її”, і пішлихреститися; інші явилися на ріку зі страху. Завзяті язичники бігли відкняжого гніву в степи та ліси. На інший день після княжого повеління наДніпрі відбулося загальне водохрещення народу. Тоді, по словублагочестивого літописця, земля і небо раділи, бачачи велику кількістьлюдей, що рятуються. “Боже великий, сотворивши небо и землю, – волав урадісному захопленні Володимир, – призри на новых людей Своих, дай им.Господи, уведать Тебя, как уведали страны христианские, и утверди в нихверу правую и несовратимую”. Після водохрещення князя, княжого війська та всього стольного Києвахристиянство зробилося на Русі пануючою вірою. Водночас пішло утворенняособистої помісною Російської церкви, для існування якої були в наявностівсі потрібні умови.
Вона мала в Києві значну паству, що незабаром почала щезбільшуватися через поширення щирої віри і поза Києвом, серед різнихслов'янських та інородницьких племенах Русі; мала свою ієрархію, щоскладалася з митрополита Михаїла, єпископів та священиків, що прибули зКонстантинополя і Корсуня, і, мабуть, декількох своїх старих, тубільних.Безпосередньо після водохрещення народу великий князь став усюди будуватидля її богослужіння святі храми. Поступово стали визначатися і відношеннянової церкви до її матері – церкви Грецької, а також місцеві внутрішні їївідношення державного і суспільного характеру. Богослужіння на слов'янській мові в перекладах Святих Кирила таМефодія, полегшувало справу розповсюдження запозиченої від греків релігії,й вона вільно скрізь знаходила собі прихильників. Поганство наших предків,ще слабко розвинене і, мабуть, не оформлене в релігійну систему, ще не малосильної зовнішньої організації, не мало храмів і виробленої жрецькоїверстви й було більше зв'язане з сімейно-родовим побутом, ніж ізгромадським, не в силах було дати поважний опір християнству з йогорозвиненою догмою і дуже солідною та складною церковною організацією, йостання, при активній участі державної влади, витісняла поганство. Чимближче до Києва лежала місцевість, тим легше прищеплювалося тутхристиянство, в далеких же північних краях (як в Новгороді) не обходилосябез зовнішнього примусу. Залежало це від культурного розвитку краю. Кадрисвящеників та єпископів провадили справу розповсюдження християнства.Наступники Святого Володимира, особливо Ярослав І (1019-1054), продовжувалирозпочату справу. Поганство остаточно уступило своє місце християнству в 11ст. і, таким чином, почалося історичне життя Православної церкви. Святий Володимир з метою тіснішого зближення з Візантією оженився зсестрою грецьких імператорів царівною Анною і підтримував зв'язки згреками. Християнське богослужіння мало величезне значення в справіпоширення християнства та втілення його в народні маси. Тому й самВолодимир і його наступники виявили жваву будівничу діяльність – стараннобудували церкви. Першим будівельником храмів був перший російський князь-християнин,Святий Володимир, який повелів після водохрещення народу “рубить церкви поградам”. У Києві він особисто поставив церкву в ім'я святого Василія (свогоАнгела по християнському імені) на пагорбі, де стояв ідол Перуна. Іншуцеркву, кам'яну, в ім'я Успіння Богородиці, він побудував на місці вбивстваварягів Феодора та Іоанна за допомогою грецьких майстрів, які будували її 5років (до 996 р.), прикрасив її сріблом та золотом, і призначив на їїутримання десятину від свого маєтку і своїх міст, від чого вона і буланазвана Десятинною. Залишилося після нього і декілька інших церков, – уБерестові, у Васильові, Вишгороді і т.д. Після Володимира старанними будівельниками церков стали його діти –Мстислав і Ярослав. Перший збудував Собор Спасу в Чернігові, другий –багату Київську Софію на зразок Софії Цареградської, церкву Благовіщення наЗолотих Воротах Києва, “да радость будет граду тому всегда святымБлаговещением”, церкви в київських монастирях святого Георгія (Ангелавеликого князя) і Святої Ірини (Ангела його дружини). Його син Володимирзбудував Софію Новгородську. Володимир Мономах будував собори у Ростові іСмоленську, син його Юрій – у Суздалі, Андрій Боголюбский – багатющий СоборУспіння у Володимирі та Боголюбський монастир. Багато церков збудовано нашими архіпастирями, приватними особами іцілими народними общинами. З часом храмів, особливо по містах, стало дужебагато, про що можна судити по звістках літописів про різні міські пожежі;наприклад у 1124 році у Києві згоріло до 600 церков, у Володимирі в 1185році – 32, у Новгороді в 1217 році – до 20 тільки в одній половині міста іт.д. Утім, церкви були більшою частиною дерев'яні. Кам'яних було трохи, дляїх будівництва зверталися звичайно до помочі грецьких або німецькихмайстрів. При звістці про поновлення Суздальского собору в 1193 роцілітописець, як про чудо, помічає, що єпископ Іоанн не шукав для тогомайстрів від німців, а задовольнявся своїми російськими. Церква була не тільки місцем богослужіння, а й осередком громадського,економічного й освітнього життя, бо коло церкви відбувалися зібрання длявирішення громадських справ, виникали ринки (ярмарки), засновувалася школата шпиталь, а через те парафіяльні церкви мали особливо важливе значення.Разом з парафіяльними церквами в нас виникли монастирі – чоловічі й жіночі.Наші князі були фундаторами й монастирів, за їх прикладом ішли й приватніособи. Перші монастирі бачимо в Києві, а серед них перше місце належитьКиєво-Печерському монастиреві, заснованому в другій половині 11 ст.преподобними Антонієм та Феодосієм. Він послужив зразком та прикладом длявсіх наших монастирів, був освітнім центром, бав багато церковних діячів імав взагалі велике значення в релігійному житті українського народу аж досамої революції 1917 року. Російська церква була улаштована у виді особистої митрополіїКонстантинопольского патріархату. Першим її митрополитом був митрополитМихаїл († 992 р.), якого Володимир узяв із Корсуня. Під час його діяльностіхристиянство тільки почало своє поширенні по Русі, унаслідок чого Російськамитрополія при ньому ще не встигла улаштуватися. Перший правильний устрійдав їй його спадкоємець Леонтій († 1008 р.), що у 992 р. розділив її наєпархії і призначив перших єпархіальних єпископів. Свою кафедру першімитрополити до великого князя Ярослава мали в Переяславі, потім, приЯрославі, коли було споруджено київський Софійський собор із митрополичимбудинком, перейшли на проживання в Київ. Російські митрополити обиралися й призначалися в Греції самимпатріархом за згодою імператора і, зрозуміло, із греків. Тому, на Русі вонибули чужими людьми і за походженням, і по мові, і по національнимсимпатіям, й не мали до себе довіри ні в князів, ні в народі. Потрібно прицьому мати на увазі і ту "дурну" репутацію, якою греки здавна користувалисяна Русі і яку висловлено в замітці літописця: “суть бо Греци льстиви и досего дне”. При тому ж до Російської митрополії направлялись навіть не кращілюди з греків. З 25 митрополитів-греків у перші чотири з половиною сторіччяіснування Російської Церкви не більш 5-6 чоловік заявили себе освіченими іблагочестивими. Це такі як Георгій (з 1062 р.), людина освічена, але, якчужий пастир, покинув свою паству під час міжусобиці дітей Ярослава; йогоспадкоємець Іоанн II (з 1077 р.), за свідченням літопису, навчений книгами,до всіх ласкавий, покірливий, мовчазний і водночас красномовний, колипотрібно було святими книгами тішити сумних; Ничипор І, відомий своїмипосланнями до Мономаха. Інші тільки мимохіть згадуються в літописах, а проодного – Іоанна Ш (з 1089 р.) навіть прямо замічено, що він був неосвічений і простий розумом. Тим часом деякі митрополити з російськихлишили після себе добрі спогади і по своїй досвіченості, і по благочестю, іпо благодійству до пастви. Ось порядок перших митрополитів: 1) Михаїл; 2)Леонтій; 3) Іоанн (з 1008 р.); 4) Феопемпт (з 1036 р.); 5) СвятийІларіон (з 1051 р.); 6) Георгій (з 1062 р.); 7) Святий Іоанн ІІ (з 1077р.); 8) Іоанн Ш (з 1089 р.); 9) Єфрем (з 1089 р.); 10) Миколай (з 1097р.); 11) Ничипор І(з 1104 р.); 12) Микита (з 1122 р.); 13) Михаїл (з1130 р.); 14) Климент Смолятич (з 1147 р.); 15) Костянтин (з 1156 р.);16) Феодор (із 1161 р.); 17) Іоанн IV (з 1164 р.); 18) Костянтин ІІ (з1167 р.); 19) Ничипор ІІ (з 1182 р.); 20) Матфій (з 1201 р.); 21) Кирил(з 1224 р.); 22) Іосиф (з 1237 р.). Церковне життя, проте, у багатьох відношеннях і саме не могла непідпадати під вплив влади держави. Розподіл Русі, насамперед, відбився наєпархіальному розподілі. Перший розподіл Російської церкви на єпархії, якми бачили, було зроблено в 992 році митрополитом Леонтієм. Всіх єпархій,улаштованих тоді, літопис нараховує шість: у Києві, Новгороді, Чернігові,Ростові, Володимирі Волинським та в Бєлгороді, але слід додати до цьогопереліку, що тоді були поставлені єпископи і в інші міста такі якТмуторокань, Турів і Полоцьк, де князями сиділи діти Володимира. Протягомнаступного часу до другої половини 12 ст. встановлено ще декілька єпархій,так що усіх стало аж 15, окрім Київської митрополії: Новгородська,Ростовська, Володимирська що на Волині, Бєлгородська, Чернігівська,Юр'ївська, Переяславська, Холмська, Полоцька, Турівська, Смоленська,Перемишльська, Галицька, Рязанська та Володимирська що на Клязьмі. Межи їхрозповсюджень близько збігалися з межами відповідних їм князівств.Внаслідок старого релігійного ладу суспільства всяка суспільна спілказосереджувалася звичайно біля якої-небудь святині, храму, і була, дивлячисьза розміром, у формі або приходу, або єпархії. Новий уділ, відокремившисьвід старого, намагався зробитися самостійним і в церковному відношенні,завести в себе особливу єпархію, тому що цивільна самостійність безцерковної здавалася неповною. Так, у 12 ст. після виділення нових князівствіз старих, із Переяславського уділу – Смоленського, із Волинського –Галицького, із Чернігівського – Рязанського, явилися і нові єпархії:Смоленська – у 1137 році, Галицька – у 1157 році, Рязанська – у 1198 році.З падінням уділу знищувалася і єпархія; наприклад, наприкінці 11 ст. післязруйнування половцями Тмуторокані занепала і тамтешня єпархія. Піднесенняуділу піднімало і її єпархію; у 1165 р. багатий Новгород виклопотав своємувладиці Іоанну титул архієпископа, – тоді ще перший і єдиний на Русі. Далі,якою б не міцною була єдність Російської церкви і як би вона непіклувалася про те, щоб зберегти цю єдність, звичайне прагнення кожногоуділу до самостійності, до меншої залежності від Києва і до життя особнякомнерідко відбивалося і на церковних відношеннях єпархіальних єпископів домитрополита і стискувало його законні права і повноваження. Татарська навала 1237—1240 рр. мала величезні впливи як на політичне,так і церковне життя українських земель. Київ, що ще в другій половиш 12ст. втрачає своє попереднє значення, тепер зовсім підупадає. Середпоодиноких земель Київської Русі зростають нові політичні й культурніосередки. Серед українських земель домінують Галич та Волинь. У північнихкраях поруч із Новгородом та Володимиром з 14 ст. починає зростати Москва,що поволі підбиває собі інші князівства понад Окою та Волгою. Білоруськіземлі та більшу частину українських забирає Литовська держава (в 14 ст.), аземлю Галицьку – Польща за Казимира Великого. Отже, йдуть нові політичнівпливи та взаємовідносини, яких не було до 1240 р. Територія Київськоїмитрополії розбивається між Литвою, Польщею, Новгородом, Москвою та ін.Київському митрополитові доводиться мати справу не тільки з різноплемінноювладою, а й різновірною. Така різниця й політична боротьба поміжзазначеними державами сильно утруднюють його положення. Близькістьтатарських кочовин та небезпечність життя в близьких до степів місцевостяхпримушують наших митрополитів шукати собі спокійного місцеперебування.Кирил ІІІ (1245-1281), Максим (1283-1305) та Святий Петро (1308-1326) несидять на одному місці, а міняють свої осідки, найдовше перебуваючи напівночі у Володимирі-на-Клязьмі, а Петро – в Москві. Князі московськінайбільше подобаються митрополитам, які від часів Петра енергійнопідтримують московську політику, чим настроюють проти себе інші політичніцентри, внаслідок чого з'являються спроби поділу єдиної митрополії. Київська митрополія зоставалася єдиною й охоплювала свою домонгольськутериторію до половини 15 ст., коли Москва рішуче сепарувалася від Києва.Приводом до того послужила поява в Київській митрополії грека Ісидора,прихильника унії з Римом. Константинопольський патріарх користався своїмправом призначати київських митрополитів, і в цій справі інколи на ньоговпливав візантійський імператор. З початку 15 ст. Візантія перебувала устрашній небезпеці: турки-османи збиралися покласти кінець її політичнійсамостійності. Імператор Іоанн VІІІ Палеолог (1425-1448) шукав собіпорятунку на Заході в папи і, щоб схилити його на свою сторону,погоджувався на умію, себто на підбиття східної церкви владі римськогоєпископа. Для здійснення своїх планів імператор підбирав собі середправославного духовенства прихильників своєї ідеї. Патріархом він зробиводнодумця Іосифа, а той і призначив київським митрополитом Ісидора, що з-засвого грецького патріотизму дав згоду брати участь у соборі у Флоренції.Справді, вів був там, стояв за унію й повернувся до своєї пастви вже якпредставник папи з титулом кардинала. В Москві вів зустрів сильний опір, атому й мусив тікати звідти й тримався деякий час в межах Литви та Польщі,хоч і тут він не зустрічав собі прихильників, незважаючи на підтримкусвітської влади та латинського духовенства. Влаштувавшись в Італії, Ісидордобився призначення на київського митрополита теж прихильника унії ГригоріяБолгариновича, що потім відмовився від унії. Москва тим часом добиваласязатвердження вибраного в митрополити собором єпископів Іони, єпископарязанського. Заходи Ісидора в Царгороді та пізніше політичні подіїперешкоджали такому затвердженню. Тоді Московський собор 1458 р. ухваливсамостійно, без патріарха, проголосити Іону митрополитом, при чому йомубуло дано титул "митрополит Московський і всея Русі", між тим як попереднімитрополити, й ті, що жили в Москві, всі титуловалися "митрополит Київськийі всея Русі". Від цього часу на території єдиної Київської Русі бачимо вжедві митрополії: Московську та Київську. Перша з них охоплювала Московськудержаву (претендуючи і на Новгород), а друга – православну людність Литвита Польщі. Тут знаходилися такі єпархії: Смоленська, Чернігівська,Полоцька, Холмська, Перемишльська, Львівська, Володимиро-Берестейська,Луцько-Острозька та Турово-Пінська. До цих дев'яти треба ще додати єпархіюсамого митрополита. Смоленська та Чернігівська єпархії, як прикордонні,часом належали до Москви, а Львівська в 1414-1538 рр. підлягалабезпосередньо митрополитові. У 13 ст. інтенсивно провадять місіонерську діяльність на територіїМалої Русі ченці Домініканського ордену, але без жодних наслідків. Вониобслуговують лише те католицьке населення, яке з'явилося на Малій та БілійРусі вже в 14 ст. в містах, яким українські та литовські князі надавалинімецьке (Магдебурзьке) право. В цих містах католики (німці, поляки та ін.)перебували в упривілейованому положенні в порівнянні з руськими(православними). Ягайло та Вітовт збільшували католицьку людність,підтримували старі та заводили нові латинські єпархії та парафії (в Києві,Вільно, Перемишлі, Львові, Луцьку). Дві церкви жили спокійно, кожна сама пособі, й справа з'єднання їх у формі Флорентійської унії не мала ніякихнаслідків. Найбільший прихильник такої унії митрополит Ісидор вибрався доІталії, а його наступник і учень Григорій сам мусив був відмовитися відунії в 1458 р. і вмер православним. Мало говорить на користь унії й такзваний “Лист митрополита Михаїла до папи Сикста IV” (1476 р.). Оцінювати ціявища церковного життя необхідно з огляду на політичну ситуацію середини 15ст., бо православне населення від верхів до низів не думало відмовлятисявід своєї віри, в противному разі всі спроби унії залишили б по собівиразний слід. В кінці 16 ст. сталася подія, що внесла розкол і довголітню запеклуборотьбу в лоно православної церкви й українського та білоруського народів;це – Берестейська церковна унія. Їй, звичайно, приділяють багато уваги всідослідники минулого Польщі та України, причому її пояснюють одніполітичними мотивами того часу, інші – непорядками в православній церкві. Ітой, і другий погляд треба вважати однобоким. Таке складне явище, якБерестейська церковна унія, викликане багатьма причинами як внутрішнього(для церкви), так і зовнішнього характеру. Тут мають місце історичніобставини, соціально-економічці умови, напрям державної політики, культурно-освітній стан православної ієрархії, моральний рівень її, внутрішнівзаємовідносини у православній церкві – все це разом зі специфічнимиособливостями доби та настроєм пануючих чинників Польсько-Литовськоїдержави після Люблінської унії 1569 р. і викликало згадану церковну унію.За думку про неї, не без впливу латинської ієрархії, вхопилися єпископи:луцько-острозький єпископ Кирил Терлецький та львівський єпископ ГедеонБалабан; незабаром останній відстав від тої думки, а замість нього явивсяволодимирсько-берестейський єпископ Іпатій Потій, мабуть, одинокий ідейнийприхильник унії. Вони, власне, й провели цю справу, бо тодішній митрополиткиївський Михаїл Рагоза та інші єпископи були пасивними людьми. КирилТерлецький та Іпатій Потій поїхали в Рим (1695 р.) і там дали згоду за уніювід імені всієї православної церкви. Такий вчинок двох єпископів викликавсильне обурення на Україні-Русі. Прихильники унії зібралися в Бересті дляурочистого проголошення єднання з Римом у жовтні 1596 р. Туди ж прибули йправославні: єпископ Гедеон Балабан (львівський) і Михаїл Копистенський(перемишльський), багато представників чорного й білого духовенства,братств і поодиноких земель. Православні утворили свій собор підголовуванням патріаршого екзарха архімандрита Никифора. Таким чаном,одночасно в Бересті відбувалося два собори – уніатський (що складавсятільки з вищого духовенства) і православний, постанови яких були цілкомпротилежні. Король Сигізмунд ІІІ був на стороні уніатів, визнав їхпостанову і проголосив унію з Римом доконаним фактом, а на протести йпостанову православних уваги звернено не було. Опираючись на прихильністькороля, енергійну підтримку католицького духовенства та польсько-латинського громадянства, архієреї-уніати поволі забирали собі церковні ймонастирські маєтки, твориш кадри підвладного їм духовенства, поступовознаходили собі прихильників серед міщанства й серед селянства. Поширенняунії викликало безкінечні судові процеси та заколоти в масах. На другогоуніатського митрополита Іпатія Потія підготовлявся атентат, який скінчивсятільки тим, що в нього було відрубано кілька пальців. У Вітебську місцевийуніатський архієпископ Іосафат Кунцевич настільки настроїв проти себеправославних міщан, що вони його замордували (1623). За це Вітебськ булопозбавлено Магдебурського права, 19 особам одрубано голови, близько сотніміщан, що втекли від суду, заочно присуджено до смерті, а майно їх забранодо скарбу. Заколоти були і в інших містах. Взагалі між православними тауніатами йшла вперта боротьба, недарма унію названо було “костію роздору”.Перш за все почалася боротьба літературна, з'явилося багато полемічнихтворів, де одна сторона боронила себе й нападала на другу. З бокуправославних виступали найкращі вчені сили, й їх твори й досі зостаютьсяцінними пам'ятниками українського письменства, як “Апокрисис” ХристофораФілалета, “Тренос” Мелетія Смотрицького, “Палінодія” ЗахаріїКопистенського. Братства видавали ці полемічні твори. Одночасно злітературною боротьбою йшла й боротьба правова, на грунті сеймовогозаконодавства. Тут виявляли сильну акцію православні магнати та шляхта, якінерідко виступали спільно з протестантською шляхтою. На грунті правовомубуло зроблено дуже багато, бо до половини 17 ст. не проходило жодногосейму, де б не ставилася справа "греків-дізунитів", себто православних, інаслідки були дуже важливі. Так, в 1609 р. православним пощастило юридичноодмежуватися від уніатської ієрархії, а в 1632-34 рр. православні добилисясвоєї власної, визнаної державою (упривілейованої) ієрархії з київськиммитрополитом Петром Могилою на чолі. Йому підлягали єпархії: Луцька,Львівська, Перемишльська, Холмська та новоутворена Білоруська. Верстви світського православного населення особливо енергійно боронилисвою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Вонозавжди відстоювало інтереси православної церкви, і там, де впливи козацтвабули сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву вКиєві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не моглизахопити. Завдяки козакам і Петру Сагайдачному єрусалимський патріархФеофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом ІовомБорецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями,погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. У 1632 р. вони черездепутацію до сейму відстояли права своєї церкви. З кінця 17 ст., коли більшість шляхти під впливом політичних тасоціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства,православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль,втратило своє значення, – тоді православна церква, зоставишся без своїхпроводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла вЗахідній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ'ю іте, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межахМосковської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі.Наші митрополити Сильвестр Косів (1647-1657), Діонисій Балабан (1657-1663)та Іосиф Нелюбович-Тукальський (1664-1675) не співчували Москві, і коли тарозпочала заходи, щоб підвернути українську церкву під владу московськогопатріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої,зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справамиЛівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключнихвпливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомогоютурецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IVзгоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність домосковського патріарха, який благословив на київського митрополитаколишнього православною луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського. У 1686 р. в Москві між Польщею і Росією було вироблено умову, такзваний мир Гржимультовського (або "вічний мир"). Цей мир давав праворосійському урядові в цілях оборони православних від уніатських утисківвтручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщівіддавалося під протекторат московського царя. Завдяки цьому православніпарафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, усвою чергу, підлягав московському патріарху, а потім і Священному Синодові. На протязі 18 ст. Київська митрополія під впливом російської церквизазнала деяких змін. Було скасовано право вибору митрополита та єпископів;поволі відмінялось виборне начало щодо нижчого духовенства. Од 1700 р. зКиївської академії викликають до Москви та Петербурга наших учених ченців,й ті займають в Росії аж до часів Катерини ІІ всі архієрейські кафедри.Тому, з одного боку, вся російська церква піддається сильним впливам церквиукраїнської. Від часів Катерини ІІ митрополит київський втратив своєзначення першого ієрарха для інших архієреїв, втратив всяку над ним владу істав звичайним єпархіальним владикою. В кінці 19 – на початку 20 ст. українські землі поділено на такієпархії: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську(1837 р., кафедра в Одесі), Таврійську (1859 р., кафедра в Сімферополі),Подільську (кафедра в Кам'янці), Волинську (кафедра в Житомирі) і Київську;в 1907 р. постала ще Холмська єпархія. В десяти українських єпархіяхналічувалося в 1900 р. православного населення 19 мільйонів. У 1870 р. протоієрей В. Гречулевич дає перші зразки проповіді наукраїнській мові. Не дивлячись на тяжкі обставини, приклад його незостається без наслідувачів: П. Морачевський перекладає на українську мовуЧетвероєвангеліє, П. Куліш – мало не всю Біблію. В 1906-1908 рр. СвященнийСинод видає українське Євангеліє. З'являються спроби видання популярнихкнижок релігійного змісту українською мовою. Ставиться питання проукраїнську мову як мову богослужбову. Почалася запекла боротьба поміжієрархією та прихильниками українізації церкви на території України. Цяборотьба привела до розколу. Прихильники повної українізації утворилиокрему Українську Автокефальну Православну Церкву на чолі з митрополитом В.Липківським (з 1921 р.). Але, у зв'язку з незвичайним способом їїутворення, авторитет УАПЦ почав падати і в 1930 р. вона самоліквідувалась. Визначенням Архієрейського Собору Російської Православної Церкви (РПЦ)25-27 жовтня 1990 р., у відповідь на звернення українського епископата доСвятійшого Патріарха Московського і всея Русі Алексія ІІ и всьогоепископата РПЦ, Українській Православній Церкві (УПЦ) надано незалежність ісамостійність в її керуванні. УПЦ – спадкоємиця древньої Київськоїмитрополії (в межах України) і Українського екзархату РПЦ. Самостійність і незалежність УПЦ у керуванні поширюється на канонічні,богослужбові, господарські, фінансові та духовно-освітну сфери внутрішньогожиття її єпархій. Соборний і молитовно-канонічний зв'язок УПЦ із ВсесвітнімПравослав'ям являє членство Предстоятеля УПЦ у Священному Синоді РПЦ, іучасть українського епископата в Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ.Знаком перебування УПЦ у благодатному лоні Всесвітнього Православ'я єстатутне піднесення імені Предстоятеля РПЦ за богослужіннями іблагословення Святійшим Патріархом новообраного Предстоятеля УПЦ.Відповідно, український епископат, певно висловлюючи віроповчальныйпринцип соборності Церкви Христової, бере участь у виборах СвятійшогоПатріарха Московського і всея Русі, а Предстоятель УПЦ – в обрядінастоловання Предстоятеля РПЦ. Реальні права і канонічний статус УПЦфактично наближають її до повноти прав і статусу Помісної Церкви, безформального визначення останньої Помісним Собором РПЦ. Предстоятель УПЦ – митрополит Київський і всея України з титулом"Блаженний". Канонічний статус УПЦ та її Предстоятеля визнані ГлавамиПомісних автокефальних православних Церков. Резиденція Предстоятеля УПЦ –Києво-Печер-ська Успенська Лавра. Предстоятель УПЦ з 1992 року – БлаженнийВолодимир /Сабодан/, митрополит Київський і всея України. Священний Синод УПЦ закладає і скасовує єпархії в межах України,духовні школи, обирає кандидатів на вільні єпископські кафедри,благословляє відкриття монастирів, обговорює і вирішує всі інші питаннявнутрішнього життя УПЦ в період між Архієрейськими Соборами УПЦ.Архієрейський Собор УПЦ, відповідно до Статуту про керування УПЦ, є вищиморганом соборного керування. Архієрейський Собор УПЦ самостійно і незалежнообирає Предстоятеля УПЦ – митрополита Київського і всея України. В УПЦ періодично збирається Всеукраїнський Церковний Собор (помісний)за участю епископата, представників духовенства, що є ченцями, та мирян УПЦдля обговорення найважливіших питань внутрішнього життя УПЦ. Східне Православ'я – тисячолітня традиційна релігія українськогонароду (русичів). УПЦ – найбільша православна община в Україні: вонанараховує тридцять п'ять мільйонів хрещених християн. У складі УПЦ 35єпархій, 37 архієреїв, є одна духовна академія (Київ, Києво-ПечерськаЛавра), 5 семінарій, 22 духовних училища, 3200 недільних шкіл. Найбільшімонастирі: Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, Свято-УспенськаПочаєвська Лавра, які є загальноправославными християнськими святинями імісцями масового паломництва. УПЦ – Церква-мучениця: сотні тисяч християн постраждали в результатірепресій із боку богоборчої влади в СРСР, тисяча священнослужителів, що єченцями, і мирян було розстріляно та заслано в сибірські табори. Серед них– перший Священномученик Російської Церкви, митрополит Київський Володимир/Богоявленский/, вбитий більшовиками у 1918 р. Було зруйновано багатохрамів, монастирів. Заборонено церковну добродійність. Останнім часом УПЦпоступово повертаються храми, монастирі і майно, раніше націоналізованедержавою. Відновляються соціальна діаконія УПЦ: церковно-парафіяльні школи,лікарні, молодіжні організації і прямування, мета яких – допомога старцям,інвалідам, бідним і т.д. На канонічній території УПЦ діють дві локальні, не визнані ПомісноюПравославною Церквою, націоналістично орієнтовані розкольницькі юрисдикції– Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП) на чолі зрозкольником "патріархом Філаретом" і Українська Автокефальна ПравославнаЦерква (УАПЦ). Велика частина їхніх приходів розташована в західнихобластях України (Галичина, Волинь), які історично входили до складу РечіПосполитої (Польщі). На цих же територіях діє Українська Греко-КатолицькаЦерква (уніатська, УГКЦ). Активізувалася діяльність псевдо-релігіозних таокультних сект, що практикують прозелітизм серед православних України.Взаємна боротьба розкольницьких, сектантських і проуніатських сил вУкраїні, яка здійснюється на фоні духовної, політичної ті економічної кризив країні, порушує мирний хід життя УПЦ, створює межконфесійну напруженістьі провокує відкриті сутички між духовними общинами.




Похожие:

Становлення Української Церкви iconРозвиток української державності. Етапи її становлення Розвиток української державності. Етапи її становлення
Становлення держави східних слов’ян відбувалося протягом тривалого часу І було закономірним результатом внутрішньої еволюції їхнього...
Становлення Української Церкви iconСтановлення Української Православної Церкви (упц)
Боротьба партій християнської, з одного боку, І прихильників старих національних вірувань, з другого, часами дуже загострювались
Становлення Української Церкви iconІсторичний аспект ядерного чинника у міжнародних відносинах на етапі становлення нової незалежної української державності
Такий стан речей зумовлює об’єктивну необхідність наукового забезпечення діяльності вищого політичного керівництва України в галузі...
Становлення Української Церкви iconТвiр на лiнгвiстичну тему. З iсторiї розвитку української мови
Становлення I розвиток української мови це вiдображення iсторичного буття українського народу, органiчна, найсуттєвiша частка цього...
Становлення Української Церкви iconТвiр на лiнгвiстичну тему. З iсторiї розвитку української мови
Становлення I розвиток української мови це вiдображення iсторичного буття українського народу, органiчна, найсуттєвiша частка цього...
Становлення Української Церкви iconОй спасибі тобі, Хмелю
В історії України постать Богдана (Зиновія) Хмельницького невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя,...
Становлення Української Церкви iconОсновні етапи розвитку української державності
На превеликий жаль для українського народу становлення української державності проходило досить важко І довго. Однак, не дивлячись...
Становлення Української Церкви iconСтановлення християнської церковної організації. Монастирі Становлення християнської церковної організації. Монастирі
Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митро­поліям — єпископії. Було створено чітку систему церковних громад,...
Становлення Української Церкви iconСтарослов'янська мова та її вплив на становлення української мови
Про це свідчить І наявність архаїчної лексики, І деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність...
Становлення Української Церкви iconСтановлення української держави
Степан Рудницький- засновник наукової, соціальної географії, інституту картографії
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы