Петро Сагайдачний icon

Петро Сагайдачний



НазваниеПетро Сагайдачний
страница1/3
Дата конвертации08.07.2012
Размер373,63 Kb.
ТипРеферат
  1   2   3
Петро Сагайдачний


Петро Сагайдачний


Козацький полководець — таке традиційне визначення не розкриває всієї величі цієї могутньої, ще досі, по-справжньому не оціненої постаті в нашій історії, значення її діяльності для розвитку української нації.

Один із найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти — він уособлював людину доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу та думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії.

На українському ґрунті така особа найповніше могла себе виявити передусім у визвольній боротьбі, яка протягом XVI—XVII ст. набула ваги першорозрядної життєвої проблеми, від розв'язання якої залежала доля нашого краю і його народу. Турецько-татарські загарбники загрожували йому геноцидом, фізичним винищенням; шляхетська Польща — духовним спустошенням, що неминуче призвело б до загибелі культури української нації, її етнічної своєрідності.

Не маючи власної держави, український народ вимушений був мобілізувати усі свої матеріальні й духовні можливості для формування козацтва — потужних збройних сил, важливої ознаки держави. Саме козацтво створило Запорозьку Січ, яка згодом розвинулася у політичний і військовий центр усієї України.

Петро Сагайдачний з'явився на Січі в останні роки XVI ст. Докладніше розповісти про попередній період його життя немає можливості, оскільки документальних даних обмаль. Місце народження Петра Сагайдачного називає його сучасник Йоахим Єрлич у своєму творі «Літописець — або хроничка». Це село Кульчиці поблизу Самбора (нині Львівської області). Тут у сім'ї дрібного українського шляхтича приблизно у 1570 р. народився хлопчик, якого нарекли Петром. Церковний пам'янник Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря доніс до нас ім'я батька майбутнього гетьмана — Конон, за українською вимовою — Конаш.

Навчався Сагайдачний в Острозькій школі на Волині, заснованій у 70-х роках XVI ст. Це був час особливого загострення ідейних протистоянь. Польська шляхта, загарбавши українські землі, встановила тут тяжкий феодально-кріпосницький гніт. Жорстоким примусом насаджувався католицизм, велося насильницьке ополячування українців. «Вогнем і мечем» діяли в Україні єзуїти — представники войовничого католицького ордена. Відкриваючи свої школи-колегіуми, єзуїти перетворювали їх на знаряддя боротьби з православ'ям, викорінення культури, літератури та мови українців і білорусів.

Чимало українського феодального панства зрікалося своєї нації, віри, рідної культури, мови. Та народ непохитно протидіяв цьому, з другої половини XVI ст. набирає сили освітній рух, очолюваний братствами та міськими організаціями, котрі об'єднували ремісників, торгових людей, козаків, українську шляхту, їм належить величезна роль у відсічі єзуїтській ідеологічній експансії. Заслуговує на увагу їхня діяльність щодо розвитку освіти й друкарства, організації братських шкіл, піднесення-національної самосвідомості народу.

Вважається, що першою й найбільшою була школа Львівського Успенського братства, відкрита у 1586 р. Проте значно раніше виникла Острозька школа, яка стала першим українським навчальним закладом. Фундатором її був багатий і впливовий магнат Костянтин-Василь Острозький, котрий зберігав вірність своїй нації,

Острозьку школу, що проіснувала до смерті її засновника, називають академією. Найвидатніший природознавець нашого століття, нащадок запорозьких козаків Володимир Іванович Вернадський у своєму програмному виступі «До створення Української Академії наук», здійснюючи історичний екскурс у минуле академій, згадав і Острозьку школу, яка об'єднувала групу діячів культури. Він вважав її типовим науковим закладом саме першого етапу існування академій, коли вони були гуртками вчених, підтримуваних меценатами.

Курс навчання в Острозькій школі складався зі знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу — граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики й астрономії. Провідне місце посідало вивчення старослов'янської та грецької мов. Ректором школи був громадський діяч і письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі педагоги-письменники Іов Княгинецький (друг Івана Вишенського), клірик острозький Василь Суразький, ієромонах Кіпріян, Дем'ян Наливайко (брат Северина Наливайка, керівника козацько-селянського повстання 1594 р.).

Разом із Сагайдачним учився Мелетій Смотрицький, який згодом став автором «Грамматики словенськия правилное синтагма», що неодноразово перевидавалася в Україні, Москві й за якою вчилося кілька поколінь українців, білорусів, росіян (наприклад, Михайло Ломоносов називав її «вратами» своєї освіченості).

Отже, в Острозі Петро Сагайдачний не тільки глибоко опанував знання. Тут сформувався його прогресивний, гуманістичний, патріотичний світогляд. Тож можна стверджувати, що Сагайдачний тривалий час перебував у атмосфері напруженого інтелектуального й духовного життя, де панували передові ідеї доби, порушувалися гострі політичні та ідеологічні питання, які хвилювали тодішнє українське суспільство. Згодом він потрапляє до Львівської братської школи, де зустрічається з Іовом Борецьким, з яким підтримував зв'язки до кінця свого життя. Вони були речниками спілки козаків та інтелігенції, яка тоді репрезентувалася переважно особами духовного стану.

Після переїзду зі Львова до Києва Сагайдачний стає домашнім учителем у київського судді Аксака. Є дані, хоч і побічні, про його активну громадську діяльність того часу.

6 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся церковний собор, який проголосив унію — релігійне єднання православних і католиків. Визнаючи своїм духовним зверхником папу римського, уніати приймали основні догмати католицизму. Православна церква оголошувалася поза законом.

Селянство, міське населення, козаки, значна частина православного духовенства і української шляхти виступили проти унії, що призвело до подальшого загострення соціальної, політичної, ідеологічної конфронтації, яка досягла особливої гостроти в перші десятиріччя XVII ст., а в 30-ті роки боротьба проти унії стає одним із гасел козацько-селянських повстань.

Слід зазначити, що хоча в першій половині XVII ст. унія виступала як ідеологія чужоземних феодалів, панства та королівської влади, в майбутньому уніатство зазнало певної історичної трансформації. З кінця XVIII ст. польські магнати й шляхта, втративши після поділів Польщі політичну владу на Правобережній Україні, все ж зберігали там економічне й духовне панування. Вони переслідували й тероризували українське населення, для частини якого в той час уніатська віра вже стала традиційною. Як відомо, уніатська церква сприяла також поширенню освіти серед народних мас.

Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. Про це свідчить його твір «Пояснення про унію», який, щоправда, не дійшов до нас. Проте зберігся лист, у якому литовський канцлер Лев Сапєга називав цей твір «дуже цінним».

У відповідь на Брестську унію посилилися покозачення українського населення, втечі на Січ. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. запорозьке козацтво, зростаючи кількісно, стає могутньою військовою силою.

Подався на Запорожжя й Петро Сагайдачний. На Січі, яку дослідники справедливо називають ще однією українською академією, але вже військовою, де в умовах постійної небезпеки й героїзму гартувалися національні герої, ватажки народних повстань проти польсько-шляхетського панування і феодально-кріпосницького гноблення, керівники походів проти турецько-татарських агресорів, він набув військового досвіду, досконало вивчив козацьку стратегію й тактику, зрештою, сформувався як полководець.

Петро Конашевич Сагайдачний брав найактивнішу участь у походах і досить швидко, завдяки освіченості, державному розуму, сильній вдачі, переконанням здобув високий авторитет. Спочатку його обрали обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, згодом він очолює січове товариство — стає кошовим отаманом. Пізніше кілька разів його обирають гетьманом.

З розвитком Запорозької Січі активного, наступального характеру набирає боротьба проти турецько-татарської агресії. Козаки не тільки давали відсіч навалам татарських орд і турецьких військ в Україну, але й самі наприкінці XVI ст. розгорнули наступ на володіння султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства, намагаючись перенести військові дії на територію ворога. Перша така спроба була зроблена ще в середині XVI ст., коли Дмитро Вишневецький, спираючись на побудований на Малій Хортиці замок, водив козаків на кримські улуси.

Турецька імперія (Оттоманська Порта), до якої входили завойовані нею країни Європи, Азії та Африки і яку населяло 60 мільйонів чоловік, була в ті часи найбільшою державою. Вона панувала на Чорному морі і Балканах, володіла гирлами Дунаю, Дніпра, Дону, прагнучи використати їх як опорну базу для наступу проти України, Росії, Польщі, Білорусії. Збройні сили Оттоманської Порти належали тоді до числа найсильніших армій світу, мали репутацію «непереможних». Включаючи у свої агресивні плани загарбання України, султанська Туреччина викликала й інспірувала татарські напади.

Вторгнення татарських орд в українські землі супроводилося нещадним розоренням сіл. Але найтяжчим наслідком цих навал було знищення й масове полонення українців. Залишаючи на своєму шляху згарища й трупи, орди, повертаючись до Криму, гнали, як худобу, тисячі бранців, молодих здорових людей, цвіт українського народу; малих дітей і старих людей ординці безжально знищували.

Трагічною була доля хлопчиків-підлітків, які потрапляли в полон, їх здавали до султанського війська, де намагалися витравити всі спогади про рідний дім і Вітчизну, виховати з них фанатичних захисників султанського престолу. Яничарський (піхотний) корпус султанської армії насамперед і поповнювався хлопчиками зі слов'янських країн. За три століття ханські орди й султанські війська знищили й перетворили в невільників мільйони українців. Отже, проти такої супердержави та її васала козаки й розгорнули справжню національно-визвольну війну.

Стратегію цієї війни розробив Сагайдачний. Запорожці влаштовували морські та сухопутні походи на Крим та узбережжя Чорного моря. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії й Малої Азії, хоча козацькі судна («чайки») з'являлися й поблизу берегів Африки. Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти.

Під час великих походів козаки атакували кілька фортець одночасно, однак основного удару завдавали якомусь найбільшому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп, Риза та інші. «Скурювали мушкетним димом столицю турецького султана»,— записав літописець.

Козаки не намагалися на тривалий час оволодіти фортецею чи містом, що було й неможливим, оскільки військові операції вони проводили далеко від своєї бази — Запорозької Січі. Захоплюючи на деякий час турецько-татарські фортеці, козаки знищували їхні гарнізони, здобували великі трофеї. Проте найголовнішим було те, що вони звільняли велику кількість нещасних полонених, що конали в тяжкій турецько-татарській неволі. Саме в цьому полягала гуманна суть козацьких експедицій, які підривали економічну й військову могутність султанської Туреччини. Головною метою походів козаки вважали визволення з турецького й татарського рабства людей, котрі мучилися там.

Петро Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. В морські походи козаки відпливали вночі перед новим місяцем. Скільки чатувало на них перед виходом у море небезпек! Треба було проминути турецькі фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень (там, де тепер Берислав і Каховка). За переказами, щоб перепинити прохід по Дніпру, турки поставили посеред річки металеву браму, а від Кизи-Керменя до Тавані й далі до Аслам-Керменя протягли залізні ланцюги.

До нас дійшла оповідь про те, як сміливці долали цю перепону. Кілька десятків колод вони зв'язували залізним ланцюгом і сторчма пускали до брами. Стукіт колод, брязкіт ланцюгів створювали враження, нібито рухається козацька флотилія, й турки відкривали вогонь по гаданих козацьких «чайках». А тим часом запорожці, причаївшись в очеретах, очікували, поки вщухне стрілянина, й тоді стрімким кидком проходили лінію фортець. Так само вони долали шлях біля Очакова й Кінбурна — турецьких фортець, що, немов міфічні Сцілла й Харібда, стерегли вихід у Чорне море.

«Чайки» за 36-40 годин досягали Анатолії. У морі козаки завжди першими помічали великі турецькі галери, оскільки на своїх суднах вони піднімалися над водою лише на 2,5 стопи. На «чайках» спускали щогли, визначали напрямок вітру й ставали так, щоб під вечір сонце у козаків було з тилу. За годину перед заходом сонця українські воїни починали сильно веслувати ближче до галер. За певним гаслом опівночі вони підгрібали до ворожих суден, зненацька брали їх на абордаж, нерідко вдаючися й до рукопашного бою. Турецький екіпаж знищували, невільникам давали свободу, відвозили в рідні краї або залучали до свого товариства.

«Чайки» завдали немало відчутних ударів могутньому турецькому флоту. А сила й значення флоту Сагайдачного настільки зросли, що друге десятиліття XVII ст. стало періодом майже повного панування козаків на Чорному морі. Італієць Д'Асколлі, що спостерігав морські бої козаків, писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, але й 20 чайок не бояться на 50 галер напасти, як то буває щорічно». Поляк Старовольський засвідчував, що «запорожці, зустрічаючись з турецькими галерами, воліють загинути, ніж ганебно відступити або здатися... вони не ухиляються від бою й часто перемагають...» Турецький хроніст Мустафа Наїма, описуючи битву запорожців на чайках із турецьким флотом, стверджував: що «на всій землі немає людей сміливіших, котрі б менше турбувалися про своє життя, менше за все боялися смерті».

З середини першого десятиріччя XVII ст. Сагайдачний керував майже всіма значними походами — як сухопутними, так і морськими, що досягли на той час особливої сили, розмаху і масштабів. Із запорозької січової гавані виходило іноді понад 300 «чайок», в яких розміщувалося до 20 тисяч бійців.

Після розгрому у 1605 р. татарських орд на Подніпров'ї козаки на чолі з Петром Сагайдачним улітку 1606 р. організували нову морську військову експедицію. Козаки кілька разів нападали на турецькі міста й фортеці Чорноморського узбережжя, ходили на Кілію і Білгород. З моря козаки атакували Варну і з боєм оволоділи цією важливою фортецею та великим портом султанської Туреччини. Було захоплено 10 турецьких галер із продовольством, товарами й екіпажами.

Влітку 1608 р. запорожці провели сухопутний похід на Кримське ханство, захопили Перекопську фортецю й спалили її. А в наступному році, восени, в новий морський похід повів запорожців Сагайдачний. На 16 чайках козаки увійшли в гирло Дунаю, знову атакували Кілію, Білгород, а також Ізмаїл.

Добою героїчних походів назвали історики ці морські козацькі експедиції, керовані Петром Сагайдачним. Як відомо, вони набули загальноєвропейського значення. Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розцінював як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу воєнну й зовнішньополітичну проблему. Найбільша держава тогочасного світу мобілізувала майже всі свої збройні сили проти українських воїнів, котрі протистояли їм у битвах силами іноді в кілька десятків разів меншими, і все ж добивалися перемоги.

Видатний історик запорозького козацтва Д. І. Яворницький зазначав: «Дивна сміливість, швидкість і руйнівна сила всіх цих козацьких походів на Крим і Туреччину перевершують будь-які описи. Вони можуть бути пояснені тільки тим, що на чолі козаків стояв такий геніальний проводир, яким був Петро Конашевич Сагайдачний».

Особливо «врожайним» на події був 1616 р., коли воєнна слава запорожців сягнула апогею. Найзначнішим із походів того року слід назвати наступ на Кафу — основний невільницький ринок у Криму. Коли Сагайдачний покликав у похід, тисячі козаків прибули на Січ. Та ось нарешті приготування закінчилися, й екіпажі «чайок» зайняли свої місця. Сагайдачний із переднього човна, на якому майорить гетьманська корогва, подає сигнал — судна вирушають до моря. Успішно проминувши Кизи-Кермень, Тавань та Аслам-Кермень, козацька флотилія підступила до Очакова й Кінбурна.

Ще здалеку запорожці побачили, що перед лиманом вишикувалися турецькі кораблі, закриваючи вихід у море. Але запорозька ескадра сміливо атакувала ворога. Вийшовши на морський простір, козаки взяли курс на Кафу. (Між іншим, для визначення курсу запорожці користувалися особливим компасом; як справжні мореплавці, також добре орієнтувалися по зорях.)

Через кілька днів ескадра наблизилася до Кафи. Козаки штурмом здобули цю могутню, з потужними укріпленнями турецьку фортецю й розгромили чотирнадцяти-тисячний гарнізон. За наказом гетьмана було знищено й турецький флот. Багато невільників здобули волю. Ця морська експедиція перевершила всі попередні козацькі походи.

Восени того ж року козаки знову спорядились у похід — цього разу на Синоп. Проте вітер заніс «чайки» під Трапезунд. Дві тисячі запорожців висадилися на берег, залишили «чайки» під охороною невеликої кількості своїх товаришів, а самі вздовж моря пішки дісталися до Трапезунда. Штурм фортеці був блискавичним. Козаки увірвалися в місто, визволили багато невільників. Тільки-но козаки сіли в «чайки», як на них посунула турецька флотилія. Найкращі кораблі, серед них шість величезних галер під керівництвом адмірала Цикалі-паші, направив султан проти козаків. Морський бій теж тривав недовго й закінчився розгромом турецького флоту. Три галери козаки потопили.

За наказом султана увесь флот, що залишився у Константинополі, попрямував до Очакова. Сагайдачному стало відомо, що султанська столиця залишилася беззахисною з боку моря. Козаки напали на Стамбул, а потім без перешкод відпливли від турецької столиці. А біля Очакова їх даремно чекав паша зі своїм флотом. Козаки повернулися додому зовсім іншим шляхом: вийшли в Азовське море, потім по річці Молочній піднялися догори, перетягнули волоком «чайки» на річку Конку й таким чином дісталися на Січ.

Після 1616 р. було здійснено цілий ряд морських і сухопутних експедицій. Очаків, Перекоп та інші турецькі й татарські фортеці зазнали могутніх ударів запорожців під командуванням Сагайдачного. У 1618 р. «козаки, — записано в одному з тогочасних джерел, — ввійшли в Стамбул, убили 5 чи 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста». Таким чином, козаки майже неподільно запанували на Чорному морі, по суті, контролюючи навігацію між Босфором і Лиманом.

За свідченням сучасника, «не тільки на Чорному морі, а й у самій турецькій столиці козаки викликали такий великий переполох, що через них там постійно тримають флот, увесь або частину, будують укріплення на берегах Босфору».

Відомий італійський мандрівник П'єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 р.: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».

Справді, паніка в приморських районах і в самій турецькій столиці досягла такого напруження, що причорноморські міста Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявляли, що, коли він не захистить від козаків, то вони будуть вимушені визнати їхню владу. Майже негайно султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювались заходи оборони. На неї було запрошено послів Венеції, Нідерландів, Франції та інших країн.

Запорозькі ж козаки зі свого боку розгорнули дипломатичну антитурецьку діяльність. Так, Сагайдачний приєднався до Європейської Ліги. Ймовірно, з його ініціативи протягом 1617-1620 років відбувалися переговори України з Персією, з якою Туреччина розпочала незабаром нову війну. Ці українсько-персидські переговори шах Аббас І розглядав як одну з ланок формування антитурецької коаліції, до якої намагалися залучити, окрім Запорозької Січі та Персії, Францію, Польщу, Ватікан, а також Абхазію та грузинські князівства — Мінгрелію та Гурію. Провідну роль у цій коаліції Аббас І відводив запорожцям, яких вважав найбільш серйозною, мобільною й активною антитурецькою силою. Щоправда, укладений Туреччиною мир із Персією поклав край цій міжнародній акції.

Спрямувавши всю свою енергію й знання на боротьбу з султанською Туреччиною та Кримським ханством, Сагайдачний усвідомлював, що виступати проти Польщі ще не час. Воювати на два фронти Україна не могла. Досвід козацько-селянських повстань кінця XVI ст., керованих Криштофом Косинським і Северином Наливайком, показав, що для всенародного повстання проти польської шляхти поки що бракує сили.

Саме з цих причин гетьман, «політик великий і справний», як називали його сучасники, не йшов на відкриту політичну конфронтацію з Річчю Посполитою, а використовував дипломатію для утвердження і проведення своєї лінії.

Слід зауважити, що у вітчизняній історичній літературі побутувала оцінка особи Сагайдачного як «польсько-шляхетського угодовця». Приналежність його до вищої козацької старшини ніби визначила, як стверджували деякі автори, обмеженість та однобічність його політики, начебто спрямованої тільки на задоволення інтересів панівної верхівки. Цей стереотип аж ніяк не відповідає історичній правді.

Проаналізувавши поза межами вульгарного соціологізму діяльність Петра Конашевича, переконаємося, наскільки твердо, наполегливо й неухильно він проводив свою політичну лінію, дотримуючись чіткої позиції щодо польського короля, магнатів та шляхти. Найбурхливіше діяльність Сагайдачного розгорнулась у перші два десятиліття XVII ст. Так, значна кількість постанов сейму Речі Посполитої прямо чи опосередковано була спрямована проти козацтва. Магнатів і шляхту, королівський уряд турбувало масове покозачення селян і міщан, які прагнули звільнитися від феодально-кріпосницької залежності та національно-релігійних утисків.
  1   2   3




Нажми чтобы узнать.

Похожие:

Петро Сагайдачний iconПетро сагайдачний – українець з доби відродження
Козацький полководець — таке традиційне визначення не розкриває всієї величі цієї могутньої, ще досі, по-справжньому не оціненої...
Петро Сагайдачний iconСагайдачний Петро Кононович
Костянтином-Василем Острозьким. Ректором школи був письменник Герасим Смотрицький, учителями — відомі письменники Йов Княгинецький,...
Петро Сагайдачний iconПетро сагайдачний
Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію»,...
Петро Сагайдачний iconВолодимир Антонович петро сагайдачний
Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію»,...
Петро Сагайдачний iconПетро Сагайдачний українець з доби Відродження
Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію»,...
Петро Сагайдачний icon“Петро Сагайдачний”
України першої чверті XVII ст.— складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокого соціального І наіонально-релігійного...
Петро Сагайдачний iconГерой цієї відомої пісні Петро Конашевич Сагайдачний (р н. невід. 1622) є найбільш видатною особою, яку українська козаччина висунула ще до Богдана Хмельницького
Він спромігся направити козацьку силу не лише на здобуття слави та здобичі, але й на користь національних інтересів всього українського...
Петро Сагайдачний iconРеферат на тему: " Генерал Петро Григоренко, дисидент 60-х рр. ХХ ст."
Минуло 97 років від народження І 15 по смерті Петра Григоренко. Отоді про нього згадували, розповідали, писали. А люди все ж не знають....
Петро Сагайдачний iconЗруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський
...
Петро Сагайдачний iconПетро дорошенко найтрагічніший гетьман україни
Петро Дорошенко підпорядкував боротьбі за її незалежність. Державний діяч і дипломат, він пройнявся метою вивести свою Вітчизну з...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы