Высшие органы демократического государства icon

Высшие органы демократического государства



НазваниеВысшие органы демократического государства
Дата конвертации06.07.2012
Размер245.7 Kb.
ТипРеферат
Высшие органы демократического государства


РЕФЕРАТ ВИЩІ ОРГАНИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ) План . Передмова . Розподіл влад - розподіл функцій . Порівняльний аналіз вищих органів держави: . Парламент . Будова парламентів . Глава держави 7. Комісії (комітети) як елемент структури парламентів . Компетенція парламентів . Уряд Особливості конституційного статусу глав держав . Література Передмова Державні функції в кожній країні здійснює розгалужена системи органів.Серед них виділяються вищі - парламент, уряд і глава держави. Саме ціоргани реалізують основні повноваження у сферах законодавчої та виконавчоївлади, і їх діяльність має політичну значущість. До вищих органів такожвіднесені вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції -верховний суд, конституційний суд, вищій адміністративний суд тощо. Протесудові органи формально відсторонені від реалізації державних функційполітичного характеру (виняток становить лише діяльність конституційногосуду, хоча і він вважається в цілому “неполітичним” органом). Тому тількидослідивши роботу вищих органів законодавчої і виконавчої влади можна більшабо менш точно визначити, в яких формах здійснюється політика, на якихзасадах існує і діє державний механізм. Розподіл влад - розподіл функцій Для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної державивизначальними є поняття форми державного правління. Форма правління - цеспосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищихорганів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом іглавою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеїрозподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткомувикладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIIIст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленнісучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державнихінститутів у о новий період світової історії. Монтеск`є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - істверджував,що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад іздійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на йогодумку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав занеобхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночасвін визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них невиділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до іншихвлад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`євисунув положенняпро необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав протаку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгодженопросуваються до спільної мети. При цьому Монтеск`є вказував на неможливістьпрактичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручанняоднієї влади в діяльність іншої. Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл влад заклало підвалиниконституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії іпрактиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вченнябуло сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеїрозподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організаціїдержавного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення”розподіл влад” не використовувалось. Юридична форма закріплення ідейрозподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищихорганів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котріздійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу. Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою вконституційній практиці країн світу.Лише у виняткових випадках розподілвлад прямо проголошується в конституційних законах. Сучасна характеристика розподілу влад у розвинутих країнах спираєтьсяна різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можнапов`язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різнітлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правлінняі відбивають сам факт існування таких форм. Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованістькожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональнихвзаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий.Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентськареспубліка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткийрозподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави,насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичноїреалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункоїсистеми так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створеноструктуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси -трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань іпротиваг, встановлена за конституцією США. Так, конгрес (парламент) може притягувати президента довідповідальності у вигляді імпічменту, а сенат (верхня палата конгресу)відхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, пропонованіпрезидентом. В свою чергу, президент може впливати на процесзаконотворчості, здійснюваної конгресом, застосувавши так зване вето. Члениверховного суду призначаються президентом з “поради і згоди” сенату, тобтовідповідні посади заміщуються за результатом спільного рішення виконавчої ізаконодавчої влади. Сам же верховний суд, реалізуючи функцієюконституційного контролю, може визнавати протиконституційними акти конгресуі президента. Це дозволяє йому впливати на правотворчу діяльністьзаконодавчих і виконавчих органів. Однак зміст поняття стримувань і противаг розглянутим не обмежується.Багато американських конституціоналістів до них відносять різні спробиформування всіх трьох влад: конгрес обирається безпосередньо виборцями,президент займає посаду за результатами непрямих виборів, верховний судформується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньоюпалатою. До системи стримувань і противаг нерідко також відносять різністроки повноважень органів виконавчої і законодавчої влади: нижня палатаконгресу обирається на два роки, верхня - на шість, президент - на чотири.Пов`язують суть цієї системи і з деякими іншими особливостями організаціївищих ланок державного механізму. Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад,, за яким останні повиннітісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідаєприроді парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такимиформами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навітьзаперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткомурозподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище -часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої івиконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад. Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре інодіназивають “частковим злиттям персоналу”: членами уряду можуть бути тількидепутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь уреалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий станпередбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними(парламентарно-монархічною і парламентарно-республіканскою) формамиправління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк невідповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачаютьнеприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді. Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарнимиформами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії відсамих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від відповідноїтермінології. Тут широко визнані концепції “дифузії”, “розпорошення”державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владніповноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовимиособами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань зафункціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження,тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі можливості длясвавільного правління. На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів маєзабезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань іпротиваг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносятьколегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядоквзаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органамицентрального і місцевого самоврядування тощо. Таке трактування стримувань іпротиваг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки зпозицій необхідності зопобігти надмірній концентрації державної влади ізбалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість уфункціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичноїсистеми в цілому. Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаноюреспубліканською формою правління. Наприклад, сучасні французькіконституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілувлад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої івиконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять тільки до виконаннязаконів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова , абоуправлінська функція певною мірою вбирає в себе законодавчу функцію. Цепризводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністюпарламенту. Існує серед французьких вчених й інший погляд, за яким різниця міжзаконодавчою і виконавчою владою не має принципового значення., адже лідерпартії парламентської більшості фактично володіє і тією і іншою. Він керуєурядом і контролює цю більшість. Тому говорити, що законодавча і виконавчавлади розподілені, буде, на думку адептів такого підходу, неправильним, асправжній поділ має місце між урядом і опозицією. Ці та інші теоретичні концепції в цілому узгоджуються зі змістомчинної конституції Франції, де сполучаються елементи жорсткого розподілувлад з інститутами парламентарної республіки. Зокрема, конституція фіксуєпринцип несумісності членства в уряді з депутатським мандатом, що, якзазначалось, властиво президентській республіці. З іншого боку, в основномузаконі закріплений принцип політичної відповідальності уряду передпарламентом, котрий характеризує парламентарні форми правління. В цілому слід підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не пророзподіл влад або влади, а про розділення, поділ владних функцій між вищимиорганами держави. Тим самим формулу “розподіл влад” можна без особливихзастережень замінити на формулу “розподіл державних функцій”. Сказане незаперечує значущості ідей розподілу влад, які служать основою для створеннязагальних гарантій демократичної організації суспільства і держави. Ці ідеїмають насамперед політичне звучання, хоча не слід заперечувати їх характеряк юридичної цінності. Реалізація на практиці відповідних ідей створює той стрижень, якийпокладений в основу конституційного механізму здійснення влади, складовимиякого є вищі органи. Парламент Значну увагу в характеристиці вищих органів сучасної держави якзвичайно приділяють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчоївлади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечуютьфункціонування і саме існування інших вищих органів. За визначенням, парламенти - це виборні і колегіальні вищі органидержави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають своїмиголовними повноваженнями повноваження в сфері законотворчості. В унітарнихдержавах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях- також і на рівні їх суб`єктів. В останньому випадку повноваженнязаконодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначенихфедеральною конституцією. Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму.Парламентаризм - це система такої взаємодії держави і суспільства, для якоїхарактерними є визнання провідної або , в наш час, особливої і достатньосуттєвої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціональногопостійно діючого представницького органу. Таке визначення парламентаризмуозначає, що його не слід пов`язувати з якимись конкретними формамидержавного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі притаманнекожній демократичній країні. Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коливраховуються структура і організація, зміст компетенції і головні напрямидіяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дозволяєскласти об`єктивну уяву про те, як реалізуються засади теорії народногопредставництва, наскільки їх природа відповідає політичним потребамсьогодення. Тільки через аналіз загальних закономірностей побудови тавизначення основних функцій парламентів і при врахуванні відповіднихособливостей, притаманних окремим країнам, можна встановити реальну рольпредставницьких органів у здійсненні державної влади, їх справжнє місце вдержавному механізмі. Термін “парламент” має узагальнююче значення. Представницькі органинерідко носять іншу офіційну назву. Найбільш поширеною з них є національнізбори. Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту якзагальнодержавного органу. Близькими за змістом до неї є назви: народнізбори (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) або державнізбори (Естонія і Угорщина). В деяких країнах назва парламенту відбиваєформу державного устрою - федеральні (союзні) збори (Росія, Швейцарія). Щостосується скандинавських країн, то тут парламенти мають суто індивідуальніназви. Наприклад, у Данії це фолькетінг, в Ісландії - альтінг, в Норвегії -стортінг, в Швеції - рікстаг. Нарешті, є країни, представницькі органи якихмають такі назви, як законодавчі збори (асамблея) або палата представників(депутатів). Всі ці назви так чи інакше вказують на одну з головнихформальних прикмет представництва - колегіальний характер відповіднихдержавних органів. Будова парламентів Одним із вихідних моментів у характеристиці парламентаризму якзагального явища і при визначені особливостей представницьких органівконкретних країн є їх побудова. В свою чергу, головною ознакою побудовипарламентів значної кількості країн є їх двопалатність, або бікамералізм. Двопалатність довгий час була типовою рисою парламентаризму.Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, щобули досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їх боротьбі заполітичну владу. В наш час Існування верхніх палат перш за все пояснюєтьсяпотребами оптимізації парламентської організації. Акцент ставиться нанеобхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі,надати їй високого професійного рівня. Деякі вважають, що верхні палатимають стимулювати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпеченийзважений законодавчий процес і виключене прийняття непродуманих іпоквапливих рішень. Визначаючи інші аргументи в обгрунтуванні двопалатноїпобудови парламентів слід також відзначити, що у федераціях вона вважаєтьсячи не обов`язковою і пояснюється необхідністю представництва назагальнонаціональному рівні інтересів суб`єктів федерації та їх населення.Прийнято формулу, за якою депутати нижніх палат парламенту представляютьувесь народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх - тільки свій штат,провінцію тощо. Сьогодні двопартійність вже не має значення типової риси явищапарламентаризму. Якщо до другої світової війни однопалатні парламенти вЗахідній Європі в умовах демократичного правління існували лише вЛюксембурзі і Фінляндії, то в наші дні відповідна форма побудовипредставницьких органів стала такою ж прийнятою, як і бікамералізм. Післядругої світової війни на засадах однопалатності були реформовані парламентитаких європейських країн, як Греція, Данія, Португалія і Швеція. Найбільш істотне значення в характеристиці побудови парламентів маєпорядок формування палат. Нижні палати двопалатних парламентів, так само які однопалатні парламенти в цілому, практично повсюдно формуються на основіпрямих виборів. При цьому в законодавстві як звичайно фіксується нормапредставництва, тобто визначається середня кількість виборців, від якої допалати (парламенту) обирається один депутат. Такий порядок формуваннянижніх палат іноді забезпечує представницький характер парламенту в цілому. Порядок формування верхніх палат суттєво різниться і, як правило,відмінний від того, котрий прийнятий для нижніх. У ряді країнзастосовуються прямі вибори. Вони нерідко проводяться не лише на основідещо відмінного виборчого права (з більш високим віковим цензом), а й звикористанням інших виборчих систем. Зокрема, у такий спосіб утворюютьсяіспанський, італійський, польський, румунський і чеський сенати, а такожпалата радників парламенту Японії. Комісії (комітети) як елемент структури парламентів Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії(комітети). Теоретично їх роль визначається як попередня підготовка різногороду питань, які потім мають розглядатись у сесійних засіданнях. Фактично жкомісії самі вирішують наперед багато з цих, а палати і парламенти в ціломунерідко майже автоматично затверджують їх пропозиції. При цьому вважається,що діяльність комісій дозволяє більш швидко, ніж у самих палатах, і набільш професійному рівні вирішувати парламентські справи. Парламентські комісії мають свої різновиди. Чи не основними з них єпостійні комісії. В Англомовних та деяких інших країнах вони називаютьсяпостійними комітетами. В двопалатних парламентах постійні комісії, якправило, утворюються в кожній з палат і діють на період сесії парламенту,але в цілому ряді країн вони утворюються на весь термін його скликання. Напрактиці ця різниця не має великого значення, тому що формування комісій напочатку кожної сесії здебільшого не призводить до значних змін в їх складі. Однією з головних функцій постійних комісій є детальний розглядзаконопроектів. ця їх діяльність складає зміст окремої стадії законодавчогопроцесу. В Італії згідно з ст. 72 конституції постійні комісії мають правоне тільки розглядати, а і затверджувати законопроекти, що виключає подальшупарламентську процедуру їх прийняття. І хоча за ініціативою уряду Італіїабо встановленої кількості депутатів законопроект до затвердження йогокомісією може бути повернуто до розгляду і прийняття до палати, постійнікомісії в багатьох випадках виступають як основний центр законодавчоїдіяльності. До функцій постійних комісій також віднесено обговорення інших питань,включених до порядку денного роботи парламенту. В багатьох країнахутворюються постійні комісії, діяльність яких пов`язана з функціонуваннямсамого представницького органу: з питань процедури і регламенту,депутатської етики тощо. Нерідко постійні комісії здійснюють функціїзв`язку з міністерствами та контролю за діяльністю органів виконавчоївлади. Тому не дивно, що постійні комісії мають спеціалізований характер, аїх предметна компетенція в цілому відповідає загальній структурі уряду. Значними відмінностями в цьому відношенні характеризуються постійнікомітети палати громад парламенту Великої Британії. Чи не єдиною їхфункцією є відповідна участь у законотворчості. Ті п`ять-вісім комітетів,що утворюються на кожній сесії, не мають спеціалізованої компетенції,позначаються першими літерами алфавіту. Характеристика цих комітетів якпостійних є досить умовною через те, що їх склад змінюється кожного разупісля передачі туди нового законопроекту, а постійними залишаються лишеголови комітетів. У такий спосіб забезпечується професійний підхід дозаконотворчості, адже депутати спеціалізуються з різних питань, і це,звичайно, враховується при формуванні конкретного складу постійногокомітету. Кількість постійних комісій в парламентах різних країн помітнорізниться: від 6 в кожній з палат парламенту Франції до 24 в бундестазіНімеччини. В окремих країнах число постійних комісій зафіксовано вконституції, в інших це зроблено в парламентських регламентах. Проте в рядікраїн комісії створюються в такий кількості, яку сам парламент іконтролююча його партійна більшість вважають доцільною. Компетенція парламентів Вивершеному аналізу парламентаризму сприяє розгляд форм закріпленнякомпетенції представницьких органів, а також змісту відповіднихповноважень. Згідно з принципом розподілу влад, парламенти визначаються якносії законодавчої влади. “Всі встановлені тут (у конституції - О.Б.)законодавчі повноваження належать конгресу Сполучених Штатів,” - сказано вст. 1 американської конституції. Ця ідея в тій чи іншій формі викладена восновних законах практично всіх розвинутих країн. Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламентиверховними органами влади. Їм не надається якість повновладдя,правомочність розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить довідання держави. З огляду на цю теорію це б суперечило ідеї установчоївлади. Адже всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власногоправа, а завдяки фіксації в конституціях, котрі і наділяють представницькіоргани відповідною компетенцією. З іншого боку, оцінка парламентів якповновладних органів суперечила б змісту принципу розподілу влад. Якзазначалось, за цим принципом влади не тільки розподілені і врівноважуютьодна одну, а й рівні. Не відповідала б ця оцінка реаліям державно-політичного життя. Характеризуючи форму закріплення і зміст парламентської компетенції,слід в першу чергу зазначити, що вони певною мірою пов`язані з побудовоюпредставницьких органів. Зокрема, бікамералізм парламентів зумовлюєнаявність повноважень у кожної з палат і, як правило, нижні палативідіграють більш значну і навіть домінуючу роль в реалізації цихповноважень. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат не тількизрівняні, а й в цілому рівні. До них слід віднести представницькі органиІталії, Румуні, США та ряду інших країн. Зокрема обидві палатиамериканського конгресу мають, у принципі, однакові законодавчіповноваження, за винятком того, що білі (законопроекти) з фінансових питаньможуть бути внесені тільки в палату представників. Іноді кожна з палат має свої особливі, притаманні тільки їйповноваження. Наприклад, сенату конгресу США належить виключне право давати“пораду і згоду” на кандидатури, що пропоновані президентом на цілий рядпосад, а також на ратифікацію міжнародних угод. Якщо ніхто з кандидатів упрезиденти не забезпечить собі більшості голосів вибірників, його обранняздійснюється палатою представників. За таких самих обставин сенат обираєвіце-президента. Палата представників має право притягувати довідповідальності в порядку імпічменту президента та деяких інших вищихпосадових осіб, а правом розглядати справи, порушені в такому порядку,наділений сенат. Наявність особливих повноважень у кожної з палатхарактеризує і деякі парламенти з нерівноправними палатами. Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їх функцій, тобтонапрямів їх діяльності. До парламентських функцій відносятьзаконотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органіввиконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну ісудову. Останні дві функцій парламентів мають, по суті, супутнє значення. Конституції передбачають лише окремі, вузькі форми участіпредставницьких органів у зовнішньополітичній діяльності держави.Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішені проблемзовнішньої політики. Аналізуючи їх відповідні повноваження, слід виділитивизнане основними законами багатьох країн право схвалювати укладеніміжнародні договори і угоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежуютьміжнародно-договірну практику виконавчої влади, а саме парламентськесхвалення в більшості випадків має суто формальний характер. Більш суттєвим є право парламентів на ратифікацію та денонсаціюміжнародних договорів або на участь в цьому процесі, закріплене вконституціях цілого ряду країн. Відповідні процедури, що застосовуються донайважливіших міжнародних договорів, ставлять діяльність з укладання такихдоговорів у залежність від їх сприйняття парламентом. Дозовнішньополітичних повноважень парламентів треба також віднести їх правооголошувати війну і укладати мирні угоди. В цілому ж парламенти стоятьосторонь активної діяльності з формування і здійснення зовнішньої політики.Цю діяльність віднесено до повноважень вищих органів виконавчої влади. До компетенції парламентів деяких країн входять певні судовіповноваження. У Великій Британії представницький орган у випадках такзваних злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв таімунітетів нерідко бере на себе прямі судові функції. Зокрема, палатагромад британського парламенту має право притягувати до відповідальності увідповідних випадках як своїх членів, так і сторонніх осіб. За її рішеннямдля депутатів можуть бути визначені такі покарання, як відсторонення надеякий час від роботи в парламенті або взагалі виведення з його складу. Однак найважливішими парламентськими повноваженнями судового характерує повноваження, пов`язані з відповідальністю посадових осіб у порядкуімпічменту та інших подібних процедур. Активними учасниками цих процедур єпредставницькі органи. Для характеристики компетенції парламентів важливе значення має оцінказмісту конституційно-правового статусу самих парламентаріїв. Практично увсіх розвинутих країнах депутати не зв`язані юридичними обов`язками повідношенню до своїх виборців. Вони вважаються представниками не відповіднихвиборчих округів, а всього народу (виборчого корпусу) в цілому і не можутьбути відкликані виборцями. Тим самим їх мандат не має імперативногохарактеру, і його прийнято називати вільним. Такий характер депутатськогомандата, як правило фіксується в конституціях. В цілому слід підкреслити, що вільний мандат в зарубіжнійконституційній теорії, розглядається як такий, що найбільш повно забезпечуєдля депутатів можливості займатися справами, віднесеними до компетенціїзагальнонаціонального представницького органу. Він надає їх діяльностіполітичного характеру і не зводить її до рівня роботи уповноважених змісцевих справ. З іншого боку, в умовах прийняття імперативного мандатазовні встановлюється більш тісний зв`язок між парламентаріями та їхвиборцями. УРЯД Структура і організація урядів. Конституційна теорія і практика сучасних країн знає дві основні моделіструктури урядів. У багатьох країнах до складу урядів входять всі політичнікерівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. Усукупності вони і становлять урядову колегію. Це зумовлює досить великучисельність уряду, що іноді може призвести до зниження ефективності йогороботи. Тому в деяких країнах, де запроваджено таку модель, у структуріуряду утворюється більш вузька колегія. До неї, як правило, входять главауряду, його заступники та інші авторитетні міністри. Прикладом може служитиІталія, де в ст. 95 конституції припускається утворення уряду в межах йогопрезидії. В англомовних та багатьох інших країнах до складу уряду (кабінету)входять не всі політичні керівники міністерств та відомств, а лише ті, якіочолюють найважливіші з них. Уряду як колегії всіх цих керівників просто неіснує. Тому поняття уряду і кабінету збігаються. Члени кабінету нічим невідрізняються від інших міністрів, котрі не мають такого статусу, протереальні їх повноваження у вирішенні питань урядової політики суттєворізняться. В США до складу кабінету входять усі особи, котрі очолюютьміністерства. Але це не означає, що він є осередком усієї відповідальноїдіяльності. Значна частина функцій у сфері виконавчої влади реалізуєтьсяіншими органами, керівники яких не входять до складу кабінету. міжкабінетом і такими органами, як правило, не існує жодних формальнихзв`язків, і всі вони діють на основі повноважень, делегованих президентом.характеризуючи структуру і організацію урядів, слід у першу чергузупинитись на питаннях їх складу. Основною діючою основою уряду, формальнимі неформальним центром є його глава. Найчастіше він зветься прем`єр-міністром, хоч у деяких країнах прийнято й інші титули: канцлер, президентабо голова. У президентських республіках систему органів виконавчої владиочолює президент, а посада прем`єр-міністра відсутня. У цілому ряді країнзі змішаною республіканською формою правління в силу дуалізму виконавчоївлади роль центру урядової організації діяльності розподіляється між главоюуряду і президентом. Характер цього розподілу визначається конституційниминормами і державно-політичною практикою кожної конкретної країни. При цьомуголовні повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або упрем`єр-міністра. Про наявність дуалізму виконавчої влади свідчить зміст конституційФранції, Росії і деяких інших країн, де прийнято відповідну формудержавного правління. Так, у Польщі глава уряду інформує президента проголовні питання, що є предметом його роботи. З питань “особливого значення”президент може скликати засідання уряду і головувати на них. Водночаспрезидент може призначати спеціальних державних міністрів з метою сприянняздійсненню його повноважень. У Румунії президент може брати участь узасіданнях уряду, на яких обговорюються проблеми національного значення, щовиникають у сфері зовнішньої політики, оборони і публічного порядку, атакож на пропозицію глави уряду в інших ситуаціях. У Португалії президентголовує в уряді на прохання його голови. У Хорватії президент можепроводити засідання уряду за запропонованим ним порядком денним. Він такожголовує на усіх урядових засіданнях, де є присутнім. Елементи дуалізму виконавчої влади простежуються за змістомконституцій окремих парламентарних республік, що свідчить про певнуумовність критеріїв прийнятої класифікації сучасних форм державногоправління. в Туреччині президент може головувати на засіданнях уряду іскликати їх, коли вважає за необхідне. В Словаччині президент має правобути присутнім на засіданнях уряду, головувати на них і вимагати звітів відуряду та його окремих членів. Проте в інших країнах із змішаною республіканською формою іпарламентарними формами правління глава уряду концентрує в своїх рукахосновні владні повноваження і, по суті, стоїть над урядом. Такацентралізація і концентрація повноважень відображає об`єктивнізакономірності суспільно-політичного розвитку відповідних країн. Тутпрем`єр-міністри реалізують не тільки власне урядові повноваження, а йбільшість владних повноважень і прерогатив глави держави. До того ж удеяких республіках глави урядів мають пряме відношення до здійсненняфункцій президентів. Зокрема в Австрії, Росії, Словаччині і Фінляндії главууряду за певних умов тимчасово заміщує голова верхньої палати парламенту, аякщо останній не може виконувати відповідні функції, це робить уряд вцілому. В Ісландії глава уряду входить до складу спеціальної колегії, яказдійснює таке заміщення. Організація урядів у країнах світу в кожному конкретному випадку маєсвої особливості. Однак існують і певні загальні її риси, серед яких слідназвати створення різноманітних міжміністерських органів і органів приглаві уряду. Всі вони здебільшого функціонують поза формалізованоюструктурою уряду і так чи інакше присутні в державному механізмі країн зпарламентарними і змішаною республіканською формами правління. У Великій Британії сюди мають бути перш за все віднесені комітетикабінету. Існує два різновиди таких комітетів - постійні і створювані уконкретному випадку. Останні, як правило, утворюються у зв`язку звиникненням гострої політичної ситуації для розробки необхідних урядовихрішень. Історія свідчить, що іноді такі комітети відігравали роль головнихурядових центрів на період політичної кризи. Всі комітети утворюються таліквідуються за рішенням прем`єр-міністра. Він же є головою найважливіших зних. Незважаючи на те, що прем`єр міністр у Великій Британії займає ключовеположення в системі виконавчої влади, при ньому формально немаєспеціального органу,який би здійснював функцію координації в межах самогоуряду. Подібною до британської є організація урядів у більшості країн зпарламентарними формами правління. У Німеччині так звані комітети формуються на основі рішеньфедерального уряду. Головою кожного такого комітету є канцлер. До їх складувходять міністри за профілем проблем, які розглядаються в конкретнихкомітетах. Формою відповідної урядової діяльності у Німеччині є йміжміністерські комітети. Вони створюються за рішенням уряду або задомовленістю зацікавлених міністерств. Керівництво такими комітетамиздійснюється міністрами. Головною їх функцією є координація діяльностіміністерств. Урядові і міжміністерські комітети виносять за межі урядузначну частину його роботи. У Франції створення спеціальних органів виконавчої влади, які існуютьпоза офіційною урядовою структурою передбачене самою Конституцією.“Президент очолює збройні сили. Він головує в радах і вищих комітетахоборони”, - сказано в ст. 15. Міжміністерські ради і комітети не тількиготують відповідні проекти рішень Ради міністрів, а й у межах своєїкомпетенції при й мають самостійні управлінські рішення. Ці ради ікомітети можна розглядати не тільки як робочі органи уряду, а і якдопоміжні структури при президенті і прем`єр-міністрі. В деяких випадкахвони можуть навіть підміняти Раду міністрів. Нарешті, аналізуючи особливості організації виконавчої влади в США,необхідно вказати на існування різноманітних і численних федеральнихорганів, які не входять до названих структур, самі не складають єдинуструктуру і діють самостійно під загальним керівництвом президента. Цеадміністративні, регулюючі агентства тощо. Частина з них утворюється наоснові актів Конгресу, а їхні керівники відіграють не менш важливу роль ніжміністри. Про це свідчить той факт, що вони запрошуються на засіданнякабінету. Важливе місце в системі виконавчої влади займають і так званіпрезидентські комісії, які, як правило, утворюються актом глави держави. Вбагатьох випадках керівники таких комісії призначаються з “поради і згоди”Сенату. Ці органи виконують різноманітні функції за дорученням президента. ГЛАВА ДЕРЖАВИ ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ ГЛАВ ДЕРЖАВ Одним із найважливіших елементів державного механізму є глава держави.Глава держави - це особа, яка займає формально вище місце в структурідержавних інститутів і водночас здійснює функцію представництва самоїдержави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з їївищих органів. У країнах з монархічними формами державного правління главою держави ємонарх, з республіканськими - президент. Особливістю конституційного статусу монарха є наслідування його владипредставниками правлячої династії. Порядок престолонаслідування, якправило, визначається конституціями. У розвинутих країнах з парламентарно-монархічною формою правління прийнято три системи престолонаслідування:салічна (Бельгія, Норвегія і Швеція), кастильська (Велика Британія, Даніята Іспанія), і австрійська (Нідерланди та Японія). За салічною системою,наслідування престолу здійснюється тільки чоловіками у порядкупервородства. Кастильська система віддає перевагу чоловікам, хоча визнаєправо наслідування престолу і за жінками. Австрійська ж система зумовлюєнаявність такого права у жінок лише в тому випадку, коли відсутні законніпретенденти чоловічої статі. Питання престолонаслідування лише зовні ємалозначущими. Від їх рішення може залежати політична доля самої монархії.Історії відомі випадки виникнення кризових і навіть конфліктних ситуацій усуспільстві в наслідок вакантності престолу монарха. Сама ж вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має певніюридичні наслідки. Одним із таких наслідків може бути встановленнярегентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб(регентської ради) замість монарха. Конституції багатьох парламентарнихмонархій регламентують порядок встановлення регентства та його здійснення.Регентство може бути встановлене і за умов тимчасової недієздатностімонарха, його малолітства та в деяких інших випадках. Іноді воно виконуєроль гнучкого політичного інституту. Конституції більшості парламентарних монархій відносять вирішенняпитання про заміщення вакантного престолу монарха за умов відсутностізаконних спадкоємців до компетенції парламентів. Усунення монарха зпрестолу юридичними засобами практично неможливе, але його можна примуситивідректися. Новітня історія знає чимало випадків, коли монарх усувався зпрестолу, по суті, насильницьким шляхом за наслідками кардинальної ломкиполітичної системи і змінення форми правління. До особливостей конституційного статусу монарха слід також віднестинаявність у нього особових прав, пільг і привілеїв. Серед них можнавиділити право на титул. У розвинутих країнах прийнято такі титулимонархів, як імператор, король, великий герцог і князь. Одним з особовихправ монарха є право на державне утримання за рахунок цивільного листа. Щеоднією особливістю статусу монарха є те, що в конституціях окремих країнвстановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (ВеликаБританія, Данія, Норвегія, Швеція). У президентських республіках і країнах із змішаною республіканськоюформою правління глава держави обирається шляхом проведення загальнихвиборів. Ці вибори звичайно мають прямий характер, хоча зустрічаються івинятки (США). Для обрання на посаду президента практично в усіх країнах встановленобільш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права напарламентських виборах. Найчастіше це 35 років (Австрія, Ірландія,Ісландія, Португалія, більшість країн Західної та Східної Європи, США таінші президентські республіки). Нерідко встановлюється вищий ценз - 40років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Чехія,Німеччина), іноді - навіть 50 років (Італія). З іншого боку, у Франціївіковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати та у президентизбігається і становить 23 роки. Строк повноважень президентів, як правило, варіюється від 4 до 7років. Зокрема, чотирирічний строк встановлений у конституціях Ісландії,Молдови, Росії, Румунії, Угорщини і США, п`ятирічний - Греції, Індії,Португалії, Німеччини, більшості країн Центральної і Східної Європи, атакож тих, що утворились на теренах колишнього СРСР, шестирічний - Австрії,Мексики і Фінляндії, семирічний - Ірландії, Італії, Франції. Конституції багатьох країн встановлюють обмеження на переобранняпрезидента. В Мексиці не допускається навіть повторне переобрання однієї ітієї ж особи. В Ірландії, США і в багатьох інших країнах одна особа не можебути обрана президентом більше ніж два рази. В Австрії і Німеччині, а такожу більшості країн Східної і Центральної Європи, можливим визначаєтьсятільки одне переобрання президента після закінчення першого строку йогоперебуванні на посаді. До особливостей конституційного статусу глави держави в деякихпарламентарних республіках і республіках із змішаною формою правліннявіднесене те, що тут утворюються спеціальні органи, покликані сприятиреалізації президентами своїх найголовніших повноважень. Назва цих органів- державна рада (Ірландія і Португалія) і рада республіки (Греція). Література В.Шаповал “Вищі органи сучасної держави”; “Програма Л”, Київ, 1995р. В.А. Четвернин “Демократическое конституционное государство: введениев теорию”; Москва,1993 “Конституционное (государственное) право зарубежных стран” отв. ред.Б.А. Страшун, т. 1-2 [Андреева Г.Н., Андреева И.А., Будагова А.Ш. и др.];“БЕК”, Москва, 1996 Чиркин В.Е. “Элементы сравнительного госдарствоведения”; Москва, 1994 “Врядування у Сполучених Штатах: нарис”, Інформаційне Агентство США(ЮСІА) “Факти про Німеччину”, ред. А. Гоффман; ”Соціететс”, Франкфурт-на-Майні, 1993р. Ю. Димитров “Адміністративна юстиція - атрибут демократичної правовоїдержави”, ж. “Право України”, 1996 р., №4 Старилов Ю.Н. “Институты государственной службы: содержание иструктура”, ж. ”Государство и право”, 1996 г., №5




Похожие:

Высшие органы демократического государства iconВысшие органы управления РФ

Высшие органы демократического государства iconВысшие органы государственной власти в США

Высшие органы демократического государства iconДокументы
1. /Высшие органы госуда... (Контрольная работа).doc
Высшие органы демократического государства iconВысшие органы государственной власти уругвая
Работа выполнена на кафедре конституционного права зарубежных стран Московского государственного института международных отношений...
Высшие органы демократического государства iconКонтрольная работа по курсу "основы права" Адрес: Факультет: Шифр: Группа
Органы исполнительной власти Российской Федерации (Правительство рф; иные федеральные органы власти; компетенция органов государства...
Высшие органы демократического государства iconКнига памяти
Становлению демократического государства в России, её развитию на основе традиций отечественной духовности, нравственности, государственности...
Высшие органы демократического государства iconОрганы государства: их признаки и виды

Высшие органы демократического государства iconОрганы государства, осуществляющие финансовый контроль

Высшие органы демократического государства iconГосударственное устройство Византийской Империи
Для стабилизации жизни государства необходимо было создать такой аппарат управления, который сам не являлся бы причинами волнений...
Высшие органы демократического государства iconКонституционное право
Конституцию как правовой акт, занимающий самостоятельное и особое место в правовой системе современного демократического государства,...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы