Право собственности в Украине icon

Право собственности в Украине



НазваниеПраво собственности в Украине
Дата конвертации06.07.2012
Размер376.88 Kb.
ТипРеферат
Право собственности в Украине


Вступ У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності.Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутівцивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питаньвласності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні економічні йполітичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на метіпобудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складаютьрізноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність ізмагальність. Над-звичайно важливим елементом нового господарськогомеханізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державнимрегулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльностіучасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів,які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значенняналежить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів іформ власності. яка відображає плюралізм відносин власності. 2. Загальне поняття власності і права власності Існування людини забезпечується головним чином зав-дяки суспільномувиробництву, в процесі якого створю-ються необхідні для неї матеріальніблага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно жфункціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей.Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва ізадоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповіднівзаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насампередвиробничого забарвлення. Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин,сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметівприроди і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ста-витися до них «як до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одногоіндивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути«чуже» '. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Томуварто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їхколективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна відінших людей»'. Водночас подібне твердження не може бути в такій же міріприйнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разіпривласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його відіншого індивіда. У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини міжлюдьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади надними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силоюсуспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було щопривласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предметиприроди, створити нові матеріальні блага.
Така діяльність людини стаєефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певноїсамоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такогозначення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідностівступати у відносини з іншими індивідами йому подібними. Отже, позасумнівами твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, якедо того ж знаходиться на певному ступені свого розвитку. Про досягненнясуспільством такого ступеню може свідчити здатність людей вступати увиробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праціта задовольняти свої потреби в кінцевому результаті. Тому не можна непогодитись з основоположниками марксизму-ленінізму втому, що «всякевиробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певноїформи суспільства і через неї»'. В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступеніврозвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний,капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному зперерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна формавласності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична ісоціалістична.Першооснову усіх наведених форм власності становлять економічні відносинипривласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність утакому значенні є її економічним розумінням. Міжтим економічні відносинивласності, які існують в цілому помимо волі і свідомості людей, можуть бутиоб'єктом правового регулювання, одержуючи відповідне оформлення в нормахправа. У такому разі проявляється юридичний зміст власності. Закріпленнявідносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волісуспільних груп, які прийнято називати класами. В.І. Ленін неодноразовонаголошував, що класи — це великі групи людей, становище яких визначаєтьсяїх відношенням до засобів виробництва'. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється заволею пануючого класу. Однак, на наш погляд, історичний розвиток суспільнихвідносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелюваннякласового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливутих суспільних груп, які домінують в суспільстві, об'єднуючись між собоюзаради суспільно-прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високогодобробуту на демократичних засадах суспільного життя). Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобіввиробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами.Відносини власності одержу-ють також, що не менш важливо, необхіднурегламентацію і примусовий захист. У такому разі врегульовані правовиминормами економічні відносини власності набувають ознак якісно новихвідносин — відносин права власності. Безперечно, що відносини права власності є похідними відносно економічнихвідносин власності, які є складовою частиною виробничих відносин. Самевласність є умовою функціонування організованого виробництва в межахзагального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовоючастиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стануприналежності матеріальних благ індивідам, віддзеркалюючи статичний моменттого чи іншого способу суспільного виробництва.В юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень провласність сформувалася в цілому правильна уява про статичний характерекономічних відносин власності. Так, це питання особливо грунтовно дослідивС.Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан привласненостіматеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують данийспосіб виробництва, і що вона віддзеркалює виробництво не як процес, не якдинаміку відносин, а як «момент статичний, як результат процесу розподілу»засобів виробництва'. В радянській юридичній літературі така думка сталапанівною', а також одержала підтримку в Україні в умовах переходу доринкової економіки'. В ході привласнення суспільство обертає в свою користь багатства природи,створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існуваннячленів суспільства, оскільки вони повинні одержати для вчасних потреб ціматеріальні блага. Тому не менш важливою є завіршувальна стадіяпривласнення — розподіл матеріальних благ між членами суспільства.Власність обумовлює необхідність суспільного роз-витку, виробництва.Водночас без виробництва неможливе існування власності, оскільки не можнапривласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Вкінцевому випадку здобуті чи створені матеріальні блага використовуютьсядля відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членамисуспільства. Отже, економічні відносини власності включають наступнівизначальні стадії їх реалізації: а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ; б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадіїекономічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цихвідносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, асаме — повноваженнями «господаря» (власника). Таким чином, господарюнадається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке«панування» над речами може бути ефективним лише тоді, коли вонозакріплюється певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для усіхіндивідів суспільства, як власників так і невласників. Як уже відзначалося, виробничі відносини, в тому числі і відносинивласності, розвиваються і існують незалежно від волі конкретних індивідів,оскільки такі відносини уявляють собою об'єктивний результат діяльностілюдей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольовоїповедінки людей, які в своїй сукупності утворюють особливу категоріюекономічних відносин власності, а саме — майнових відносин. Таким чином,майнові відносини як реально існуюча форма проявлення та реалізаціївиробничих відносин, формуються завдяки вольовим актам людей та їхколективів, що робить можливим розповсюдження на них відповідного правовогорегулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики ідинаміки. Перші з них утверджують приналежність матеріальних благвласникам, другі — перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів. Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворенняправа власності, за допомогою якого утверджується панування власника надналежними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню тарозпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для ньогонайбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічнихвідносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносинвласності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам.Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам та їх переходувід одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюєтьсяіншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовими).В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному ісуб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — цесукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежністьматеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави таумови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібнасукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності.Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як вцивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства(конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такийправовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим)інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності,які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносинищодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права(кримінального, адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину такихнорм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексногоінституту права власності. Така думка безперечно має право на існування,хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обгрунтування'. До інституту права власності мають відноситися ті норми, які: а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику; б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності; в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами; г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага; д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника. Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно переважна їх частина є цивільноправовими.Право власності в суб'єктивному значенні — це передбачене і гарантованезаконом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективногоутворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження таінші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і збудь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивнеправо власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міруможливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй май-на.Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільноголаду, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та іншихчинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише увисокорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в якихутверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей,досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівніправові можливості співіснування різних форм власності. Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер . Це означає, щовласнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількістьосіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створюватиперешкоди його здійсненню. В юридичній літературі вважається, щосуб'єктивне право власності «існує в межах конкретного право-відношеннявласності»'. Не заперечуючи можливість такого підходу в оцінці факту проявусуб'єктивного права власності, на наш погляд, необхідно все-таки звертатиувагу на певну умовність існування цього правовідношення, оскільки такого«конкретного» правовідношення в юридичному розумінні цього поняття може іне бути.Суб'єктивне право власності — це не абстракція. Воно характеризується своїмконкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його змістстановлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядженняналежним йому майном. Перераховані правомочності були сформульованіпротягом багатовікового формування правової системи і одержали середюристів назву «тріади». В правовій науці, однак, немає єдності щодоавторства такої «тріади». Довгий час вона вважалася дітищем римськогоприватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокремаЄ.О.Сухановим, який відзначив, що в римському приватному праві булизакріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речовіправа, а третя (розпорядження) стала середньовіковим «винаходом»коментаторів. Такі сумніви, однак, безпідставні, оскільки дослідникамидоведено достатньо доказів про існування знаменитої тріади в римськомуприватному праві'. В Росії «тріада» була запропонована М.М.Сперанським і вперше знайшла своєвідображення в 1832 р. в с.420 т.Х ч.І Зводу законів Російської імперії. Вцивільному законодавстві радянського періоду «тріада» правомочностей такожбула без-посередньо законодавчо закріплена. Знайшла вона своє відображенняі в законодавстві незалежної України, зокрема, в Законі України «Провласність» 1. Зазначені правомочності в тій чи іншій інтерпретаціїмістяться в законодавстві більшості країн. Перерахованими правомочностями не вичерпується зміст суб'єктивних праввласника. В юридичній літературі називаються й інші його повноваження,наприклад, право на власну господарську діяльність. А.М.Оноре виявив ванглосаксонському праві одинадцять елементів правомочностей власника(зокрема, право володіння; право користування; право управління; право надоход; право на відчуження; право на безпеку). За підрахунками вченихвикористання зазначених автором елементів в різних співвідношеннях здатнедати до півтори тисячі варіантів прав власника . Звичайно в законодавствізакріпити таку кількість прав власника практично неможливо, а відтак інедоцільно. Враховуючи традиції законотворення в Україні, вважаємо, що в нинірозроблюваному новому Цивільному кодексі України достатньо застосуваннявипробуваної часом тріадної формули правомочностей власника, якою впринципі можуть бути охоплені будь-які конкретні прояви цих традицій-нихправомочностей. Водночас необхідно визнати, що застосування законодавцемметоду тріадних правомочностей власника не дає повного уявлення прореальний зміст суб'єктивного права власності. Тому в юридичній літературі зметою уникнення цього недоліку дослідники прагнули доповнювати «тріаду»вказівками про здійснення й правомочностей «своєю владою і в своємуінтересі» (А.В.Венедиктов), «на свій розсуд» та ін. Безумовно, такідоповнення до «тріади» вдало визначають абсолютний характер прававласності, утверджу-ють повне панування власника над належною йому річчю,хоча й не завершують характеристику сутності суб'єктивного права власності. Кожна з правомочностей має своє призначення. Так, володіння означаєюридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, усфері свого фактичного господарського впливу. Користування — це закріплена юридично можливість господарськоговикористання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чиуповноваженими ним особами. Розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійновирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни йогостатуту призначення.Окремі з перерахованих правомочностей можуть належати й іншим особам, якіне є власниками даного майна (наприклад, особам, які одержали майно задоговором оренди). Однак на відміну від цих осіб власник має монопольнеправо здійснювати правомочності, яке засноване безпосередньо на законі ііснує незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, речі можутьвикористовуватися уповноваженими особами на підставі зобов'язальних прав.Однак такі суб'єктивні зобов'язальні права є похідними від влади власника,а відтак вони можуть бути відносно самостійними, але не абсолютними.В.Маслов відзначав, що право власності здійснюється без посередництва іншоїособи, а в зобов'язальному праві між уповноваженою особою і річчю(предметом зобов'язання) перебуває ще одна зобов'язана особа'. Як вже зазначалося вище, суспільству відомі п'ять історичних форм (типів)власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична ісоціалістична. Особливістю ж цих економічних форм власності є те, що кожнійз них притаманна відповідна форма права власності. Право власності відсутнєбуло в первіснообщинний період, в якому розподіл матеріальних благздійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявлення-ми.Виникнення права власності бере початок з становленням рабовласницькоголаду, коли відбувалося зародження держави і права. Звичайно перераховані форми власності істотно відмінні одна від одної.Водночас рабовласницьку, феодальну і капіталістичну форми власностіоб'єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і продуктівпраці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої супроводжувавсятакож певними позитивними змінами в правовому регулюванні відносинвласності. Багатовікове формування капіталістичного способу виробництвапризвело водночас до утворення високоефективної системи права власності, вякій переважна частина суспільства стає реальними власниками, апоступальність виробництва забезпечена значними матеріальними стимулами допраці. Капіталістичний спосіб виробництва та притаманна йому капіталістичнаприватна власність не є ідеальною системою існування суспільства.Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжуватитакі негативні на-слідки, як: зосередження основних багатств, створенихпрацею всього народу, у невеликої групи людей; і катастрофічне обідненняпереважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу наантагоністичні класові групи за майновою ознакою; та інші. Такі негативніявища призводять до класового протистояння в суспільстві, страйків та іншихформ соціального протесту. Світовій практиці відомі два шляхи подолання цих негативних явищкапіталістичної системи — еволюційний і революційний. Перший шлях зводитьсядо оптимізації правового врегулювання капіталістичного виробництва тавідносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп населення та усуваєпевною мірою антагоністичне протистояння між ними. Другий шляхсупроводжується застосуванням радикальних методів усунення класовихсуперечностей (головним чином насильницьких методів) без врахуваннявизначальних об'єктивних законів розвитку суспільства, наступного їхпереростання в громадянську війну. Вибір цих двох шляхів залежить відбагатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів економічного та ідеологічногозмісту, наприклад, від стану май-нового розшарування і гостротисуперечностей в суспільстві, від бажання і спроможності правлячої верхівкийти шляхом прогресивних перетворень в державі, від рівня розвиткудемократичних інститутів і політизації громадян в суспільстві. Як свідчитьсьогодення, багатьом країнам світу (США, Англія, Франція, Німеччина,Канада, Швеція та ін.) вдалося еволюційним шляхом пристосуватикапіталістичні відносини до потреб різних верств населення, створити високоіндустріальну економіку, здатну забезпечувати достатній рівень життяпрактично усім їх громадянам та усунути в них ворожо-агресивне ставлення доприватної власності на засоби виробництва. Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формуваннякапіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей всуспільстві, До класового антагонізму між бідними і багатими, поглибленихнеспроможністю влади провести в інтересах народу так необхідні народу ре-форми. Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу новоїсуспільно-економічної формації — соціалістичного ладу, становлення якоївідбувалося в умовах жорстокої боротьби за владу, за розподіл власності підсоціалістичними гаслами. Революція була спрямована на знищення основприватної власності на засоби виробництва і розповсюдження на них режимусоціалістичної власності, в якій домінуючими стали колективно-державніформи привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власністьпрофспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формоюпривласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, якапроіснувала близько 70 років впродовж існування Союзу РСР. Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власностігромадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність всоціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначилиосновні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі присоціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласненнярезультатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьомувони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, щоутворює основу особистої свободи'. Таким чином, в марксистсько-ленінськомувченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальнимистали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознакизнаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про правовласності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялосянабувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодовикористання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо. Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна булазалежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах матисамостійної правової системи. В післяреволюційний період ця тенденціяпродовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і вперіод перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайнозаконодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалисядругорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносинивласності, регулювалися переважно законодавством СРСР. Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливомсоціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме підтаким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР вюридичній літературі періоду соціалістичного будівництва. Наприклад внауковій праці «История государства и права Украинской ССР» періодизаціястановлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1)«Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створенняУкраїнської радянської держави і права»; 2) «Державний устрій і правоРадянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянськоївійни»; 3) «Радянська держава і право в період відновлення народногогосподарства»; 4) «Радянська держава і право в період соціалістичноїіндустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільськогогосподарства»; 5) «Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту.Створення колгоспного ладу»; 6) «Держава і право в період завершеннясоціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму вСРСР»; 7) «Радянська держава і право в період зміцнення і розвиткусоціалістичного суспільства»; 8) «Радянська держава і право в періодВеликої Вітчизняної війни»; 9) «Держава і право СРСР в після-воєннийперіод»; 10) «Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйомнародного господарства, за за-вершення будівництва соціалізму»; 11)«Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичногосуспільства»'. Інший підхід до періодизації розвитку радянської правової системизастосований в праці «История государства и права России», опублікованоїпісля розпаду СРСР і краху соціалістичного ладу. В ній виділені такіпісляреволюційні етапи: 1) «Соціалістична революція в Росії і створенняРадянської держави»; 2) «Держава і право в період державно-партійногосоціалізму» (1930 — поч. 6О-х років); 3) «Держава і право в умовах кризисоціалізму»Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правовоїсистеми СРСР і України не можуть бути повною мірою використані привисвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство провласність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного доіншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, нанаш погляд, становлення інституту права власності взагалі та прававласності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуваннямзаконотворчих процесів, що здійсню-валися в країні, та особливостейвідповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, правовласності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковоюекономікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність,другому — приватна. Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги вРосії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності(1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуальногопривласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночаспроцес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно.Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певнівідносно самостійні підетапи. 1917-1937 рр. — період зародження особистої власності при збереженніобмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званоїполітики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання відносинособистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспектів межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершуєтьсяборотьба за соціалізм. 1936-1961 рр. — період утвердження особистої власності як єдиної формипривласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правовогорегулювання відносин власності та створення передумов для розробки новогоцивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовуєзусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму. 1961 — кінець 80-х років — період створення і дії повноцінного інститутуправа власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзнихреспублік та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такогоправового інституту відбувається в умовах «розвинутого соціалізму» та.«перебудови» (за сучасними оцінками — в умовах кризи соціалізму). Зарадисправедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалисяюридичні та економічні переду-мови народження права приватної власностігромадян. Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власностіта її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цьогозакладалися в умовах «перебудівного» періоду, віддік її реальноговиникнення, на наш погляд, необхідно вести з 1990 р. 3. Загальні умови виникнення права приватної власності у громадян Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майнонеобхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають вякості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичніпідстави не-обхідні для виникнення права власності також у інших їїсуб’єктів, але повного їх співпадіння може не бути. Наприклад, державнавласність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особоюзлочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності громадяниабо юридичні особи. 1 такі випадки не поодинокі. Тому правомірним можнавважати поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні)і спеціальні.В період соціалістичного будівництва, на наш погляд, спеціальні способи(підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними,оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалисячисленні переваги. Що ж до особистої власності громадян, то тут діявзаборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно —обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян. За новимзаконодавством про власність набувають більшого значення універсальніпідстави виникнення права власності, зокрема у зв’язку з наданнямгромадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права напідприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з’явилися і деякінові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності,наприклад в порядку приватизації державного майна за майновимисертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки івпровадження при-ватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенніспеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм,причому на користь останніх. Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще зчасів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення прававласності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підставвиникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян,здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже намирозглядались в попередніх розділах даної праці. Введення приватноївласності в Україні істотних змін у ви-значення цих критеріїв не внесло, алише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадянправа власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатисябудь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом). Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою яквиникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладеннядоговору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності упродавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває незавжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власнихматеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникненняправа власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережнівисловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення прававласності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припиненняправа власності у іншої особи»',Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певнийюридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення прававласності і це має місце головним чином тоді, коли припинення прававласності не пов’язане з правонаступництвом. Свій висновок авторпідтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власникомналежних йому продуктів харчування, знищення або викидання власникомнепотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майнавідповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разівилучення худоби при епізоотіях)'. Наведені приклади, дійсно, засвідчуютьіснування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення вособи права власності служать різні юридичні факти. Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того,можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, вяких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, апідставою припинення у попереднього власника — інший. Саме така ситуаціяспостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності успадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності успадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичнихфактів не виключається і при спадкуванні за законом). Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності,все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самихпідстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна невраховувати і того, що, як правило, право власності набувається заправомірними юридичними підставами. Законодавство про особисту власність немістило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення угромадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їхвикористання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Провласність», в якому проблема підстав виникнення у громадян права власностізнайшла конкретне вирішення. В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України«Про власність» записано: 1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільномувиробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладеннякоштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно,одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не забороненихзаконом. В Законі «Про власність в СРСР» також містилася подібна норма, але зпевними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона впп.1, 5 ст.6 «Загальні положення про власність громадян» Закону. Власністьгромадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за рахунокїхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від веденнявласного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні установи,акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на інших підставах,які допускаються законом (п.1). Право успадкування майна громадянвизнається і охороняється законом (п.5). На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підставвиникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так.Так, в п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення проте, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє вЗаконі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально-економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що даєпідстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтакі про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції вновому Цивільному кодексі України. Не можна навіть при-пустити, щозаконодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, якінабули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2)Закону України «Про власність» громадянам дозволяється набувати майно безбезпосереднього прикладення праці (отримання доходів від акцій та іншихцінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використанняпонять «трудовий доход» і «нетрудовий доход» не може мати перспектив,оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони при-зводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П.Іст.12 Закону України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що внаступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів відучасті в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнаєтьсяпідставою виникнення на них права власності. Правові і редакційні перевагимає зміст 11.2 ст.12 Закону України «Про власність» над змістом п.1 і 11.2Закону «Про власність в СРСР»', які зводяться до наступного. 1. В законі України «Про власність» іде мова про набуття громадянами«права власності», а в Законі «Про власність в СРСР» — про створення іпримноження «власності» громадян. Тобто в останньому випадку визначаютьсяекономічні засади формування власності громадян, а не юридичні. 2. Положення українського Закону значно прогресивніші, оскільки він надаєгромадянам право набувати власність «на доходи від підприємницькоїдіяльності», а Закон «Про власність в СРСР» надав таке право «на трудовідоходи від ведення власного господарства», що зрозуміло, не одне і те ж. 3. В Законі України «Про власність» спадкування майна розглядається якпідстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Провласність в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна громадянвизнається і охороняється законом" (п.5 ст.6). За Законом «Про власність в СРСР» створення власності можливе заперерахованими та іншими підставами, які «до-пускаються законом», щосуперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що незаборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цюобставину, але здійснив це, як на наш погляд, не найкращим чином,допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної частини п.2ст.12 Закону України «Про власність». Для кращого розуміння допущеноїправової суперечності викладемо зазначений пункт у спрощеному нами вигляді,а саме: «Громадянин набуває права власності... на майно, одержане внаслідокуспадкування або укладення інших угод, не заборонених законом».Загальновідомо, між тим, що спадкування в Україні здійснюється за законом іза заповітом (ст.524 ЦК). 3 наведеного тексту складається враження, щоспадкування за законом — це підстава виникнення права власності успадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навіть тоді, колиспадкування здійснюється за заповітом, юридично не коректно робити висновокпро виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно на підставіукладеної угоди. Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається волялише однієї сторони — спадкодавця, і юридичного відношення до її укладенняспадкоємець не має. Зазначене положення, однак, може дати привід дляпротилежного висновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх ібагатосторонніх угод. Незрозуміло також, чому законодавець обмежив не пере-раховані в п.2 ст.12Закону України «Про власність» підстави виникнення у громадянина прававласності лише «іншими угодами, не забороненими законом». Насправді правовласності у громадянина може виникнути також за підставами, які конкретноне перераховані в зазначеному пункті і не є угодами (наприклад, отриманнявинагороди за зданий скарб, призів за перемоги на спортивних змаганняхтощо). Враховуючи суттєвість відзначених недоліків, вважаємо за необхідневикласти ст.12 Закону України «Про власність» в такій редакції: Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільномувиробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, відвкладення коштів у кредитні установи, акціонерні та інші товариства, напенсії, соціальні та інші виплати, на успадковане майно, на майно одержанеза угодами та іншими підставами, не забороненими законом ’. Запропонована редакція ст.12 Закону України «Про власність" вона може бути покладена в основу змісту відповідної статті нового Цивільного кодексу України) дозволяє уникну-ти можливого ототожнення різних за своїм значенням по-нять «джерело виникнення приватної власності» і «підстава виникнення права приватної власності». Перше з них відображає економічну основу створення приватної власності, друге — юридичне обгрунтування її привласнення конкретною особою. Власність створюється завдяки праці, розширено-відновлювальному виробничому процесу, які завершуються створенням матеріальних благ. При цьому право власності на такі матеріальні блага виникає в особи за наявності відповідних юридичних підстав, переважна більшість яких є похідними. Щоб виникло у громадянина право власності необхідно, щоб мали місце певні умови, щоб були здійснені певні дії, щоб наступили певні юридичні факти, які визначаються нормами інших галузей законодавства. 4. Об'єкти права приватної власності громадян. У приватній власності громадян можуть бути будь-які об’єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці,якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бутите ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однаквикористання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з дотриманнямспеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством Українисклад і кількість майна, що може бути у при-ватній власності громадян, можебути обмежена лише законом. Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть бутиу власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народуУкраїни, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певногорозміру), надра, повітря-ний простір, водні та інші природні ресурсиконтинентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної безпекиабо інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи іншихсуб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальнихправил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Проправо власності на окремі види майна»' (з наступними змінами і доповненнямивід 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено«Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян,громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб іншихдержав на території України» та «Спеціальний порядок набуття прававласності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно вдодатках №1 і №2. До такого Переліку входять: 1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної вДодатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів донеї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніхсправ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси. 2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а такожспеціальні матеріали і обладнання для його виробництва. 3. Бойові отруйні речовини. 4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (завинятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря). 5. Протиградові установки. 6. Державні еталони одиниць фізичних величин. 7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначенізасоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавнихформ власності). 8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам’ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів по ядерній та радіаційній безпеці тощо). Вилучення перерахованих видів майна з числа об’єктів права приватноївласності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника,оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкодудержаві, суспільству, окремим громадянам, суперечило б в багатьох випадкахпринципам міжнародного права. 3 таких міркувань наведений перелік вмайбутньому може і поповнюватися.Як вже відзначалося, цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалисякількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок(а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до ст.ст. 101—102 ЦК України1963 р. в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинокабо частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв.м жилої площі(з 1985 р. — 80 кв.м). Оскільки ж Законом України «Про власність» ціобмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що «склад, кількістьі вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крімвипадків, передбачених законом» (ст. 13), то виникли підстави для сумнівівв подальшій чинності норм ЦК, обмежуючих кількість і розміри жилих будинків(квартир) громадян. Подібна невизначеність поглибилася у зв’язку зприйняттям Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села таагропромислового комплексу в народному господарстві України» від 17 жовтня1990 р., в ст.ІІ якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових ігосподарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст.П зберегла своючинність і після прийняття Закону України «Про власність», а також післяподальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р.Звідси можливий логічний висновок: в селах зберігаються обмеження щодокількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилихбудинків. Відповідно і Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові від4 жовтня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, щорегулює право індивідуальної власності на жилий будинок»' рекомендувавсудам при розгляді справ даної категорії враховувати ст.ІІ Закону від 17жовтня 1990 р. (п.І). 1 лише після вилучення з ЦК України ст.ст. 100—104 таінших, відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р., зникли остаточно правовіпідстави застосування норм, обмежуючих право власності на жилий будинок(квартиру). Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожнийгромадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житлобудь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує великий дефіцитжитла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні коштидля придбання житла в таких обсягах. Окрім всього, можливе певнерегулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що обумовлюватиметься на-явністю земельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їхархітектурної забудови тощо. Особливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР діявпринцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води іліси становили виключну власність держави і надавалися тільки укористування. В декларації про державний суверенітет України такі об’єктибули проголошені власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексіУкраїни від 18 грудня 1990 р. (в первісній редакції) і в Законі України«Про власність» сформувався новий правовий інститут, який встановлювавумови і порядок надання землі громадянам у довічне успадковуване володіння,який, однак, не набув необхідної правової завершеності у зв’язку звведенням Законом від 30 січня 1992 р. поряд з державною колективної іприватної форми власності на землю.' Тому в Земельний кодекс України 18березня 1992 р. були внесені істотні зміни і доповнення, які формальнозасвідчили повноцінність інституту права приватної власності в Україні. Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодоумов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянамиправомочностей власника, обмежуються їх розміри, що обумовленоособливостями такого об’єкта права власності та його значенням всуспільстві. Насамперед ці особливості полягають в тому, що об’єктом прававласності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу, аземельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. Навідміну від інших об’єктів права власності, щодо яких власник вправіздійснювати будь-які дії (змінювати місце-знаходження, споживати, навітьзнищувати чи псувати), земель-на ділянка має використовуватися лишевідповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарськоговиробництва, за-будови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищу-вати чи псувати її під страхом застосування до нього санкцій. Враховуючизагальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних ресурсів кордонамитериторії України, законодавець передбачив певні розміри земельних ділянок,що можуть пере-бувати у приватній власності громадян. Наприклад, дляведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися уприватну власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50га сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель (ст.52 Земельногокодексу України). Відповідно до земельного та приватизаційногозаконодавства громадянам України надано право одержати безоплатно увласність такі розміри земельних ділянок: до 0,6 га — для веденняособистого підсобного господарства в межах населених пунктів; до 0,25 га всільських населених пунктах, до 0,15 га в селищах міського типу (членамколективних сільгосппідприємств — до 0,25 га, а в містах — до 0,1 га) — длябудівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель іспоруд; до 0,12 га — для ведення садівництва; до 0,1 га — дляіндивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для будівництваіндивідуальних гаражів. В окремих випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянкипонад площу, що передається їм безплатно. Так, вони можуть придбати умісцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для веденняселянського (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату(ст.18 Земельного кодексу). У даному разі законодавець не встановлює певнихобмежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і щодо тихділянок, які набуваються громадянами за угодами у інших власників. Указами Президента України від 15.11.1994 р. «Про невідкладні заходи щодоприскорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»та від 12.08.1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективнувласність сільськогосподарським підприємствам»' передбачене виникненняправа власності на землю на підставі паювання земель сільськогосподарськихколективних підприємств, сільськогосподарських колективів,сільськогосподарських акціонерних товариств та інших сільськогосподарськихпідприємств, трудові колективи яких ви-явили бажання одержати землю увласність.Відповідно до цих Указів після прийняття рішення місцевими Радами народнихдепутатів про передачу у колективну власність землі органи землеустроюздійснюють її поділ на земельні частки (паї) без виділення їх в натурі (намісцевості). При цьому кожному члену таких підприємств видається сертифікатна право приватної власності на земельну частку (пай) в умовних кадастровихгектарах, а також у вартісному виразі. При цьому кожному членусільгосппідприємства надано право безперешкодного виходу з нього ібезкоштовного одержання у приватну власність своєї земельної частки (паю) внатурі, що засвідчується держав-ним актом на право приватної власності наземлю. В Указах закладена певна внутрішня неузгодженість, оскільки нимипередбачається передача землі у колективну власність і водночас за кожнимчленом сільгосппідприємства визнається право приватної власності наземельну частку (пай). Власне ця не-узгодженість породжена певною міроюзмістом ст.5 Земельного кодексу України, згідно з якою суб’єктами праваколективної власності є сільгосппідприємства, а співвласниками — їх члени.В сучасних умовах широкого розповсюдження набув обіг цінних паперів,значення яких в умовах соціалістичної економіки було мінімальним. ЗаЗаконом України «Про цінні папери і фондову біржу» цінними паперами єгрошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики,визначають взаємовідносини між особою, що їх випустила, та їх власником іпередбача-ють, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або про-центів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають зцих документів, іншим особам. Зазначеним Законом цінними паперами, якіможуть випускатися і обертатися, ви-знаються акції, облігації внутрішніхреспубліканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейськізобов’язання республіки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційніпапери. Між тим в юридичній літературі називаються і інші документи, якімають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки,лотерейні квитки, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти.' На нашпогляд, однак, не всі з перерахованих доку-ментів є повноцінними ціннимипаперами (наприклад накладні, страхові поліси, іменні ощадкнижки, нерозіграні і програшні лотереї). Цінні папери як об’єкти цивільних правмають відповідати встановленій законом формі, містити усі необхідні для нихреквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тобто бутиемітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може стативласником будь-яких видів цінних паперів, як правило, в необмеженійкількості. Можливе також певне регулювання відносин по придбанню окремихцінних паперів, на-приклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень.Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, якправило, лише засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхомпідписки, купуватися та продаватися на біржі. Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майновихкомплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статусюридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність зметою одержання прибутку. В Законі «Про підприємства в Україні», іншихзаконодавчих актах та в юридичній науці поняття «підприємство» вживається врозумінні суб’єкта права, а інколи — об’єкта права.' Наприклад, п.5 ст. 10зазначеного Закону підприємству як суб’єкту права надаються відповідніповноваження по розпорядженню його майном, а в ст. 14 визначаютьсяповноваження власника по управлінню підприємством як об’єктом права. Більшетого, в деяких випадках законодавець застосовує поняття «власник майнапідприємства», що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад,громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником якоб’єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Подібна позиціязаконодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, увипадку смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, щоспадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не вправі визначатиподальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок бувби позбавлений правової логічності і економічної доцільності. Так чи інакшезаконодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, якийстосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження такогомайна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливомстатутних положень, визначених власником-засновником. Відповідно до ст.49 Закону «Про власність» володіння майном вважаєтьсяправомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним читретейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов’язаний матиписьмовий доказ приналежності йому того чи іншого майна, за окремимивинятками. Право власності на окремі об’єкти обов’язково маєпідтверджуватися спеціальним документом (наприклад, свідоцтвом про правовласності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом направо приватної власності на землю, нотаріально посвідченим Договором(купівлі-продажу) 5. Здійснення громадянами права приватної власності Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власникаюридично забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межахправа щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном.Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян.У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, невизначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їх приватноївласності. Лише в окремих випадках законодавець встановлює безпосереднімежі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодотого чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок,приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсягправомочностей громадянина щодо належного йому майна, необхідно враховуватизагальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природувласності громадян і особливості окремих її об’єктів. Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення маєвелике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника ізахисту його прав. Більше того, порушення особою відповідних правових нормможе позбавити його такого за-хисту або навіть призвести до припиненняправа власності. Власник, як зазначається в ст.4 Закону «Про власність», має право вчинятищодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовуватитаке майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності.При цьому власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства,не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права іохоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. 1 лише у випадках і порядку,встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бутиобмежена або припинена. Недотримання власником встановлених законодавствомУкраїни вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватноївласності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, щоїхнє здійснення не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.У період переходу України до ринкових відносин в новому цивільномузаконодавстві набирає реального змісту формула: «дозволяється все, що незаборонено законом». Не заперечуючи можливість її застосування в інститутіправа власності, на наш погляд, необхідно обов’язково враховувати туобставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо неперераховуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це йнеможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначенняправомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і несуперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементівправомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження.Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодосукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовленонеоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб. Володіння об’єктами права приватної власності (тобто фактичне пануваннянад річчю чи фактичне утримання її в сфері власних потреб власника) коженгромадянин здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншимиособами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім’ї. Проте такеспільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник вправіпередати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьомуправа власності. Власник не завжди може бути зацікавлений мати майно усвоєму фактичному володінні. На-приклад, власник кількох квартир можезадовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб.Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власникає недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами вмежах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж сумивкладають в кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надаєїм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток. Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійнихмотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньосприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб.Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно абоспільно з іншими особами. Він вправі вимагати усунення перешкод покористуванню своїм майном, захищати іншим чином це право. Інодікористування власністю можливе лише при дотриманні громадянином тих чиінших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем,літаком чи іншим транспортним засобом необхідно мати відповідне посвідченняна право управління, для експлуатації житлового будинку, деяких йогокомунікацій повинні бути дотримані протипожежні та інші правила. Власникможе бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватисясвоєю власністю, наприклад у разі арешту майна у зв’язку зі скоєннямзлочину чи його засудженням до позбавлення волі.Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджуєабсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владушляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його заугодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без праварозпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності,наприклад, щодо права власності на грошові кошти. Реалізуючи свої грошовідоходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно,отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Дякуючи правурозпорядження, громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку таіншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначатиюридичну чи фактичну долю належної йому речі. Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню,користуванню і розпорядженню майном, зако




Похожие:

Право собственности в Украине iconПраво собственности в мчп нормы права собственности в мчп нормы права собственности
Право, подлежащее применению к вещным правам относительно содержания прав собственности, их осуществления и защиты, а так же относительно...
Право собственности в Украине iconПраво собственности на субъекты частной собственности. Римское право Значение римского права проявилось и проявляется досихпор в самом явлении его рецепции во всем мире. Пометкому выражению Э

Право собственности в Украине iconТема Право интеллектуальной собственности в мчп
Необходимость международной охраны интеллектуальной собственности. Стокгольмская конвенция об учреждении Всемирной организации интеллектуальной...
Право собственности в Украине iconОсновные черты афинского права. Источники, право собственности, обязательственное право, брачно-семейное право, уголовное и процессуальное право

Право собственности в Украине iconПостановлением Верховного Совета Украины о состоянии соблюдения закон
Спицына, Людмила Госакт на право собственности на землю: о форме государственного акта на право собственности на земельный участок...
Право собственности в Украине iconБиблиографический указатель книг, поступивших в библиотеку в марте 2011 г. Авторское право 67. 623. 3 П 68
Право интеллектуальной собственности : учебник / ред. И. А. Близнец [и др.]; Рос гос ин-т интеллектуал собственности. М. Проспект,...
Право собственности в Украине iconВведение 3 Право собственности в Российской Федерации: общая характеристика, понятие, формы 5
Право собственности некоммерческих организаций в Российской Федерации в свете действующего законодательства 22
Право собственности в Украине iconУчебно-методический комплекс по дисциплине «право собственности и иные вещные права на землю» Для направления/специальности 02. 11. 00 юриспруденция
Требования государственного образовательного стандарта (гос) по направлению (специальности): 12. 00. 03 – гражданское право, предпринимательское...
Право собственности в Украине iconУчебно-методический комплекс по дисциплине «право собственности и иные вещные права на землю» Для направления/специальности 02. 11. 00 юриспруденция
Требования государственного образовательного стандарта (гос) по направлению (специальности): 12. 00. 03 – гражданское право, предпринимательское...
Право собственности в Украине iconВопросы к экзамену : право промышленной собственности (магистратура мп факультета)
Понятие интеллектуальной и промышленной собственности. Источники права промышленной собственности
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы