Роль власності у соціально-економічних процесах icon

Роль власності у соціально-економічних процесах



НазваниеРоль власності у соціально-економічних процесах
Дата конвертации02.07.2012
Размер366.87 Kb.
ТипРеферат
Роль власності у соціально-економічних процесах


1. Вступ. Україна як суверенна держава почала самостійно формувати власнуекономічну політику з часу проголошення своєї незалежності. Визначенняосновних напрямів цієї політики базується на принципах демократії, свободипідприємництва і відкритості для інтеграції у світове економічнеспівтовариство. Розбудова ефективної національної економіки розглядаєтьсяяк гарантія незалежності держави і виходить із всебічного осмислення шляхівекономічного розвитку, які десятиліттями нав’язувалися Україні у складіжорстко централізованої системи господарювання колишнього Союзу РСР. Перед Україною стоять невідкладні завдання вжиття комплексу заходів,спрямованих на забезпечення переходу від адміністративно-командної системиуправління до само регульованої ринкової економіки. Серед найважливіших ізцих завдань є: перехід від монополії державної власності добагатоманітності форм власності і видів господарювання, щоздійснюватиметься шляхом приватизації та роздержавлення; стабілізаціяфінансової та кредитно-грошової системи; гнучка цінова політика, спрямованана поступову лібералізацію цін; структурна перебудова економіки іконверсія; розвиток конкурентних ринків і антимонопольні заходи;інвестиційна перебудова в напрямку децентралізації, зменшення питомої вагидержавних інвестицій та розширення ринкових джерел капіталовкладень,регулювання заробітної плати та захист найуразливіших верств населення. На передодні ХХІ ст. наша країна почала перехід до ринковоїекономіки, ринкового господарського механізму. Багато економічних проблемнам доводиться вирішувати вперше. Прощаючись з адміністративно-командноюсистемою в економіці і господарстві, ми тим самим лише створюємо передумовидля ринкового господарства, становлення якого не може відбуватися відразу.Відомо, що зародження ринкових відносин почалося ще при розкладанніпервіснообщинного ладу. Але свого розквіту товарно-грошові відносинидосягли при капіталізмі. Звичайно, нам не треба повторювати всі етапи іперипетії, якими багата історія ринку. Ми можемо скористатися досвідомінших держав. Але складність задачі полягає в тому, що дотепер ніхто усвіті не переводив на ринкові рейки настільки величезний господарськийкомплекс, яким є наша економіка. Немає історичних аналогів цьому процесу.Але є гнучко реагуючий на вимоги часу ринковий механізм сучасного західногосуспільства. Необхідно підкреслити, що не існує економічної системи без слабостейі недоліків. Складно однозначно визначити який вплив на економіку України зробитьринкова система. Багато економістів України і закордонних країн дають різніпрогнози і вбачають різні тенденції подальшого розвитку нашої країни. Алеодне очевидно: неможливо повернутися назад до чисто командної економіки.Головне - знайти вірні шляхи в просуванні до економічного прогресу,виробити науково обґрунтовану концепцію економічного розвитку України. Власність відноситься до числа найбільш важливих і складних проблемекономіки й економічної теорії. Історія економічного життя суспільства вперіоди підвищеної соціальної активності веде, як правило, до перерозподілуоб'єктів і прав власності. Суспільна думка завжди приділяла більшу увагу проблемі власності.Спеціальні звертання до неї містяться в історичній, філософській і художнійлітературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичній літературі, урамках якої склався ряд напрямків у вивченні прав власності. Економічнанаука також завжди приділяла особливу увагу цій проблемі. І, проте, цяпроблема залишається дискусійною і недостатньо розробленою. Ставлення до власності у світі історичної діалектики. Власність як економічні відносини формуються ще на зорі становленнялюдського суспільства. Кожному типу цивілізації притаманний специфічний дляумов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиваєспосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продуктивностісуспільної праці, особливості привласнення засобів і результатіввиробництва. Для первісних форм власності характерно те, що права власності ще несформувалися і, відповідно, не було інститутів і механізмів їхньогорозподілу і перерозподілу. Отже, і не було умов для утворення економічноївлади й економічної залежності. Рівні права на умови життя, працю ірезультат були відмінною рисою первісного присвоєння. Хоча можна назватиоб'єктом власності природне середовище – землю, тваринний і рослинний світ,які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привласнення –первісною людиною. Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яказавдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилася зколективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничоїдіяльності. Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не єрезультатом людської праці. Відомий англійський економіст ХІХ століття Дж.С. Мілль писав: “Оскільки основоположний принцип власності полягає внаданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створене їхньою працею інагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосуватидо того, що не є продуктом праці – до оброблюваної субстанції землі”. Земляне створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це будеінакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вжепривласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилось місця.Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю. Тому “держава можевиступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями,що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстроковогодоговору”[1]. На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не булаоб'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, щоколективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен. Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районахземної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умовах виробництвасформувалися три локальні цивілізації – азіатська, антична і германська,яким була притаманна специфіка щодо власності на землю. В умовах азіатської цивілізації зберігалась суспільна (племенна чиобщинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватнавласність на землю. У германській цивілізації дістала розвитку змішанаформа власності – власником землі виступали одночасно община (сім'я) таголова сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила її специфікурізноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність наземлю стала основою всієї економічної структури. На монополізації різних об'єктів власності тримаються всінайважливіші форми позаекономічного й економічного примусу до праці. Так,при античному способі виробництва позаекономічний примус був заснований направі власності на раба — безпосереднього виробника; в умовах азіатськогоспособу виробництва — на праві власності на землю; у період феодалізму — направі власності на особистість і землю одночасно. Економічний примус допраці виходить із власності на умови виробництва чи із власності накапітал. Звільнення від особистої залежності привело, з одного боку, доюридичної рівноправності всіх громадян, а з іншого боку, до нового типувідносин: економічної влади одних і економічної залежності інших. Якщовиходити з прийнятої класифікації за формаційним критерієм, то цимивластивостями володіє капіталістична система. При рівному розподіліцивільних прав тут відбувається нерівний розподіл і концентрація праввласності. Досвід будівництва соціалізму був спробою зрівняти людей не тільки вправах і волях, але й у правах власності на умови і результати виробництва. Маються проміжні форми власності, що припускають перерозподіл праввласності з метою обмеження економічної влади одних і звільнення відекономічної залежності інших. Прикладом може служити участь працівників укеруванні, розподілі доходу, контролі й ін. У розвинутій системі економічних відносин власність відображає саміглибинні зв'язки і взаємозалежності, сутність економічного буття. Власність як об'єктивне відношення, що пронизує весь суспільнийпристрій, здавна залучала мислителів. Представники різних цивілізаційвикладали свої погляди на природу власності і її роль у розвиткусуспільства. Платон на основі ідеалів давньогрецького світу створив навчання проідеальну державу, у якому всі громадяни спільно володіють умовамивиробництва. Докази переваги спільної власності побудовані ним на основінавчання про моральність. Моральність є усвідомлення єдності, сутності ідуховності, вона сама по собі загальна: діяти в дусі єднання — морально.Приватна власність ставить інтерес особистості вище загального інтересу,кожний хоче володіти власністю тільки для себе. Тому приватна власністьаморальна. Лише одному шару громадян не дозволяє філософ володіти власністю— політикам. Цивілізація Древнього Риму мала інші ідеали. Тут вперше особистістьвиділилася зі своєї спільності, стало переборюватися почуття роду, щоперешкоджає розвитку індивідуальності. В основі стоїцизму закладена ідеяособистості й індивідуальної відповідальності. Перевагу віддавали вжеприватній власності. Ідеали Риму одержали розвиток у романо-германській цивілізації.Реформація викликала в Західному світі зміну моральних цінностей уставленні до життя, природи і світобудови. Під впливом протестантськоїетики, налаштованої на егоїстичний індивідуалізм особистості, виниклипредставлення про людину економічну, теорія цивільного суспільства ікласової держави, вчення про приватну власність як природне право, апоняття «свобода особи» зведено до поняття «людина, що володіє власністю». На думку найбільших теоретиків соціалізму К. Маркса і Ф. Энгельса,необхідно розрізняти матеріальні й ідеологічні відносини власності. Якматеріальне відношення власність — це виробничі відносини, узяті в їхнійцілісності. Як економічна категорія власність являє собою суспільнівідносини безпосередньо виробництва і невіддільні від них суспільнівідносини розподілу, обміну (обігу) і споживання. Як ідеологічне відношення власність у класовому суспільстві є, надумку Маркса, юридичне вираження виробничих відносин. Як юридичнакатегорія, власність являє собою відносини володіння, користування ірозпорядження об'єктом власності, що відображають суспільні відносинивиробництва, розподілу, обміну і споживання і права, що закріплюються внормах. 2.1. Вплив розвитку знарядь праці на диференціацію власності. У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинноговиробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створенілюдиною предмети виробничого призначення і передусім їхня найреволючійнішачастина – знаряддя праці. Концентрація індустріальних засобів виробництваприскорила розрив між працею і власністю, відокремлення робочої сили відоб'єктивних умов її продуктивного використання. Засоби виробництва,відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився наоснову виробничих відносин індустріального суспільства. Відповідно до цьогоприватна власність на засоби виробництва стала панівною в економічнійсистемі. Тільки з появою таких засобів праці, як робоча худоба, земля іметалеві знаряддя праці, починається розпад первісних громад на сімейнівиробничі одиниці, починається історія формування індивідуальностей, щоусвідомлюють себе такими. Велика приватна власність на засоби виробництва має не меншеісторичне і логічне виправдання, ніж власність на робочу силу і їїфізичного носія, найнятого працівника. Ефективність металевих знарядь праці, землі, працівника і робочоїхудоби обумовила можливість прискореного розвитку індустріальних здібностейфізичного носія робочої сили і у плані збільшення обсягів зробленихматеріальних благ, і в плані прискорення удосконалення самого устаткуванняі засобів праці. У цьому складався наступний момент об'єктивної мрії,спрямованості першого протиріччя в розвитку процесу праці, процесіспоживання індивідуальної робочої сили і її приватному об'єднанні зпредметами і коштами праці. Навряд чи можна сумніватися в тім, що першопричина змін у засобахпраці, поділі праці й у характері процесу праці полягає в постійномутехнічному удосконаленні й усе більшій спеціалізації засобів праціприватного застосування, приватного характеру в зв'язку з природнимипотребами людей робити і мати продукції більше, кращої якості, з меншимивитратами. Звичайно, початковий етап перетворення локальних простих коопераційу складні кооперації праці ще не супроводжуються великими змінами вхарактері приватної власності. Переважно це обмежується розширенняммасштабу праці і застосуванням індивідуальних приватних капіталів, а такожформування акціонерного капіталу (в епоху машинних засобів виробництва). Масове застосування цих винятково високовиробничих, "скорострільних"і дуже дорогих засобів виробництва, що управляються комп’ютерами, призвеловже не тільки до розширення локальної складної кооперації праці в рамкахфірми. Їхнє ефективне застосування стало можливим у рамках міжфірмовоїподетальної і технологічної спеціалізації виробничих процесів і відповідноїкооперації праці. Якщо в США в рамках такої власності сьогодні створюється 90 % усьогоВНП, то ні розширення колективної (пайовий) власності робітників, ніподвоєння підприємницької приватної власності, ні ріст кількості"партнерських фірм", що знаходяться у власності двох чи більше осіб, зовсімне є перспективою відносин власності розвитих капіталістичних країн. Усіперераховані некорпоративні форми власності є всього лише сучасноюоб'єктивною потребою природного (конкурентного) відбору способів найбільшефективного об'єднання безпосередніх виробників із засобами виробництва. Тобто, у всій сукупності зазначених сучасних змін у характерізасобів виробництва, поділу праці і процесу праці, а також і обумовленоїними зміні історичних типів і форм власності, праці і розподілу, виразновиявляється початок другого протиріччя в історії відносин власності,початок ступенестрибкоподібного самоспростування капіталістичної приватноївласності. Що ж до інформації як фактора самоспростуванняприватнокапіталістичного присвоєння варто помітити, що вона є єдиною"нематеріальною субстанцією", що по природі своєї передбачає суспільнуформу відносин власності. Це, останнє, стосується усього величезного світудуховних благ, якої-небудь духовної події (наукового відкриття, технічноговинаходу, літературного твору, художнього образа й ін.). Але тільки взагальному товарному світі усі вони здобувають приватної форми власності івідповідно форми товарів особливого роду, ціна яких визначається невитратами виробництва, а всього лише співвідношенням попиту та пропозиції. Власність як економічна категорія. Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягомбагатьох століть схрещуються кращі розуми людства. Однак боротьбою втеоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, від якихчасом струшується увесь світ, одною з головних своїх причин мають, укінцевому рахунку, спроби змінити сформовані відносини власності,затвердити новий лад цих відносин. В одних випадках ці спроби приводили доуспіху, в інших терпіли крах. Бувало, що суспільство дійсно переходило нановий, більш високий ступінь свого розвитку. Але траплялося, що врезультаті ламання відносин власності суспільство виявлялося відкинутимдалеко назад і попадало в трясовину, з якої не знало, як вибратися. У найпершому наближенні власність можна визначити як ставленняіндивіда чи колективу до приналежній йому речі як до своєї. Власністьґрунтується на розрізненні мого і твого. Довільний тип і будь-яка формавласності, наскільки б високим у тому чи іншому конкретному випадку не буврівень усуспільнення чи, що те ж саме, рівень колективізації власності,можуть існувати лише за умови, що хтось відноситься до умов і продуктіввиробництва як до своїх, а хтось – як до чужих. Без цього взагалі немаєвласності. З цього погляду будь-яка форма власності є приватною, якою биідеологічною мішурою, що переслідує цілком прозаїчні цілі, це неприкривалося. З елементарного визначення власності, що наведено вище, випливає, щовласність - це ставлення людини до речей. До цього, однак, зміст власностіне зводиться. Оскільки власність немислима без того, щоб інші особи, що неє власниками даної речі, відносилися до неї як до чужого, власність означаєставлення між людьми з приводу речей. На одному полюсі цього ставленнявиступає власник, що відноситься до речі як до своєї, на іншому - невласники, тобто всі треті особи, що зобов'язані відноситися до неї як дочужого. Це значить, що треті особи зобов'язані утримуватися від будь-якихзазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника, що втілена в цій речі.Власності властивий вольовий зміст, оскільки саме суверенна воля власникавизначає буття приналежної йому речі. Власність – це суспільні відносини. Без ставлення інших осіб доприналежної власнику речі як до чужого не були б і відносини до неї самоговласника як до своєї. Зміст власності як суспільних відносин розкриваєтьсяза допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник необхідно вступає зіншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживанняматеріальних благ. Отже, власність - це суспільні відносини, яким властиві матеріальнийсубстрат і вольовий зміст. Власність – це майнове ставлення, причому в рядімайнових відносин вона займає чільне місце. Цього, однак, дляхарактеристики власності недостатньо. Необхідно показати, у яких конкретнихформах можуть виражатися вольові акти власника в ставленні приналежної йомуречі. Зрозуміло, мова не йде про те, щоб вибудувати в ряд перелік такихактів. Це і неможливо, тому що в принципі власник може робити по відношеннюдо своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальнійприроді власності. Воля власника в ставленні приналежної йому речівиражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею. До них, укінцевому рахунку, зводяться конкретні акти власника в ставленні речі. Привласнення – це економічний процес, спосіб перетворення предметів,явищ, природи і суспільства, їхніх корисних властивостей та реальні умовижиттєдіяльності економічний суб'єктів. Складовими привласнення є відносиниволодіння, розпорядження і користування. Володіння характеризує необмеженув часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне пануваннясуб'єкта над об'єктом власності. Розпорядження – здійснюване власником абоделеговане ним іншим економічним суб'єктам права прийняття планових іуправлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єктавласності. Користування (використання) – процес виробничого застосування іспоживання корисних властивостей об'єкта власності, а також створених зайого допомогою благ. Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночасноволодарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також праварозпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем, але далеконе завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ можефункціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Протетільки в комплексі відносини володіння, розпорядження і користуваннястановлять процес привласнення власності. З урахуванням сказаного конкретизуємо дане раніше визначеннявласності. Власність – це ставлення особи до приналежної йому речі як досвоєї, котре виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею, атакож в усуненні утручання всіх третіх осіб у ту сферу господарськогопанування, на яку простирається влада власника. Об’єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослиннийі тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності – предметиматеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші тощо. Карл Менгер зазначав, що власність, як економічна категорія є недовільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, щонав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступноюкількістю благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли будедосягнута рівновага між потребами і кількістю благ, які є у розпорядженнілюдського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічнезначення[2]. Парною категорією привласнення є відчуження. Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини насамостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної тасуспільної праці з перетворенням власності об'єктів на об'єкти економічнихвідносин. Поряд з власником завжди присутній невласник. Привласнити можнатільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта власності однимсуб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта. У соціально-економічній літературі, у тому числі і юридичній, широкопоширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом засобіві продуктів виробництва усередині і за допомогою визначеної суспільноїформи чи як самої суспільної форми, за допомогою якої відбуваєтьсяприсвоєння. Визначення власності за допомогою категорії присвоєннязвертається до робіт К. Маркса, у яких категорії власності і присвоєннядійсно погоджуються один з одним. Особливо рельєфно цей зв'язокпросліджується у вступі “До критики політичної економії”. Такий підхід довизначення власності в принципі можливий. Варто, однак, враховувати, щопоняття “присвоєння” має потребу в конкретизації, а тому навряд чи можебути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого.До того ж у поняття “присвоєння” дослідники, у тому числі і К. Маркс,вкладали різний зміст. З цього погляду володіння, користування ірозпорядження, як більш конкретні економічні категорії, мають безсумнівніпереваги в порівнянні з гранично абстрактною категорією присвоєння.Коефіцієнт корисної дії зазначених категорій у визначенні власностінезмірно вище, ніж категорії присвоєння. Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною.Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвиткупродуктивних сил і характеризується системою об’єктивно обумовлених,історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесівиробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуютьсяпривласненням засобів виробництва та його результатів. Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкриваєтьсяі реалізується в площині взаємодії “людина-людина”. Для аналізу економічного змісту власності важливе значення маєрозуміння взаємозв’язку і розмежування відносин власності та економічнихвідносин. Часто ці поняття ототожнюють, що не є виправданим. По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими,тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносинвідтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієїрізноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм. По друге, власність характеризує діалектику взаємозв’язкуекономічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності таматеріально-речового змісту. В такому розумінні власність – більш місткакатегорія, ніж система економічних відносин. Власність як економічна категорія властива людському суспільствупротягом усієї його історії, за винятком, мабуть, тих початкових етапів,коли людина ще не виділилась з природи і задовольняла свої потреби задопомогою таких більш простих способів присвоєння, як володіння ікористування. Зрозуміло, протягом багатовікової історії людства власністьперетерплювала істотні зміни, обумовлені, головним чином, розвиткомпродуктивних сил, іноді досить бурхливим, як, наприклад, це мало місце вперіод промислової революції чи має місце зараз в епоху науково-технічноїреволюції. Прийнято розрізняти первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна в якостіособливого виділяли також соціалістичний тип власності, для чого, очевидно,достатніх основ не було. В жодній із країн світу, що входили всоціалістичну співдружність, соціалізм насправді побудований не був.Безпосередні виробники в цих країнах як і раніше піддавалися експлуатації,возз'єднання засобів виробництва з працівниками виробництва в дійсності невідбулося. Той тип власності, що в умовах тоталітарного режиму (інодінеприкритого, але в ряді випадків завуальованого) у цих країнахзатвердився, вигадливо сполучив у собі характерні риси, властиві типамвласності, як попередніх епох, так і нині існуючих. Визнання власності особливою й у той же час історично мінливоюекономічною категорією при всіх розходженнях у підходах до неї є пануючимяк у політико-економічній, так і в юридичній науці. На цей рахунок існує іінша думка, представлена головним чином у працях економіста В. П. Шкредова.Він вважає, що мова про власність може йти тільки як про категорію правовоїнауки. Підставою для настільки категоричного висновку для автора послужилоте, що власність виражається у всій системі виробничих відносин, а тому івичленовування її як самостійної економічної категорії, нібито, неможливо.Прояв власності у всій системі виробничих відносин не викликає сумнівів.Однак саме тому виправдане вичленовування власності з цієї системи. Тількийдучи таким шляхом, можна розкрити сутність власності. У противному випадкуми ризикуємо підмінити сутність власності зовнішніми формами її прояву. 1. Форми, види і типи власності. Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами. Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи їїфункціонування, сутність її характеру, поєднання робітника з засобамивиробництва. Форма власності – це стійка система економічних відносин ігосподарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізмпоєднання робітника і засобів виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благта методами господарювання. Сучасна економічна система характеризуєтьсябагатоманітними формами власності, її змішаними різновидами. Сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формуваннябагатоманітності форм власності та господарювання як основи формуванняадміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованогоринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесамреформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Слід розмежувати форму власності і форму господарювання. Формагосподарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собоюсукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб’єкта нанавколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна іта ж форма власності може реалізуватися через різні форми господарювання.Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в такихорганізаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація.Сьогодні з’явились нові можливості реалізації приватної власності:венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо. Водночас одна і та ж сама форма господарювання може реалізовуватисярізними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування. Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, аускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання. Кожний новий, більш високий за своїм змістом ступінь у розвиткувласності має розглядатися з позиції якісної зміни у способі взаємодіїлюдини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересахрозвитку людської особистості. З цих саме позицій слід аналізувати розвитокфункціональних форм власності. Кожна функціональна форма власності маєоцінюватися залежно від того, що містить її структура можливість утворенняз урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальнихумов для підпорядкування виробничого процесу інтересам її всебічногорозвитку. Кожна функціональна форма власності має відображати передусім рівеньзрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі і ступенюскладності її суспільної продуктивної сили, що використовується увиробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільноїпродуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини. Упроцесі формоутворення власності будь-які “забігання” вперед (як івідставання) порівняно з досягнутим рівнем продуктивності суспільної працінегативно впливають на розвиток останньої і, в решті-решт, гальмуютьсоціально-економічний прогрес. Водночас положення про об’єктивну зумовленість процесуформоутворення власності рівнем і характером розвитку суспільноїпродуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічніявища і процеси мають багатовимірну структуру. Такими самими є й причинно-наслідкові зв’язки, що визначають логіку їх розвитку. Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому вигляді.Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесіекономічного розвитку. Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатналише у визначених межах. Коли дія факторів, які зумовили її виникнення,припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-якаконсервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ,затримання розвитку продуктивних сил. Це стосується всіх без винятку формвласності, у тому числі приватної. Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності формвласності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власностіговорити не можна. Вони характеризуються різними кількісними і якіснимипараметрами, сферами функціонування, цільовою спрямованістю. Йдеться прозаконодавчу рівність форм власності, що означає діяльність суб’єктів воднаковій системі прав, обов’язків і відповідальності. Однак на практиціцей принцип також не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільгсприяє розвитку форм малого бізнесу. І обмежує за певних умов діяльністьмонополістичної власності. Власність в дії – це процес її реалізації в економічній і соціальнійсферах, життєдіяльності суспільства в цілому. На рис. 1 приведені основні типи, форми та види власності векономічній системі. Рис. 1|Тип |Суспільна |Приватна |Змішана ||Форм|Державна|Колективна |Індивідуал|З найманою | ||а | | |ьно-трудов|працею | || | | |а | | | Вид |Загальнодержавна |Муніципальна (комунальна) |Кооперативна |Акціонерна |Партнерська |Власність громадських організацій |Власність релігійних і культових організацій |Одноособова |Сімейна |Індивідуальна з застосуванням найманої сили |Монополістична |Корпоративна |Державно-колективна |Державно- приватна |Приватно-колективна |Спільна з залученням іноземного капіталу | | Форми власності являють собою різні комбінації ознак. Дамо ознакидеяких форм власності. 1. Індивідуальна власність. Ця форма концентрує в одному суб'єктівсі перераховані ознаки: праця, управління, розпорядження доходом і майном.У сучасній економіці сюди можуть бути прилічені ті, кого прийняте називатинекорпорируваними власниками. В Україні до цієї форми можуть бутивіднесені: селяни, що ведуть своє відособлене господарство; окремі торговці(включаючи "човників"); лікарі, що практикують приватно, адвокати і всі ті,у кому зосереджені праця, управління, розпорядження доходом і майном. Як показує світовий досвід, чільне місце займає приватна власність. 2. Приватна власність. Приватна власність реалізується черезнайбільш повну взаємопов’язану систему економічних прав, визначенихвідомими західними економістами (Р. Коузом, А. Алчіаном та ін.) на початку60-х років нашого століття[3]: > право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами; > право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе; > право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ; > право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ; > паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ; > право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди збоку зовнішнього середовища; > право на передачу благ у спадок; > право на безстроковість володіння благом; > заборона на використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу; > право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплату боргу; > право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень. Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіютьрізні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це єосновою різноманітності видів приватної форми власності. Приватна власність близька по змісту з індивідуальною в тому смислі,що основні правомочності сконцентровані в одній фізичній особі чи юридичнійособі. Але приватна власність, як особлива форма, відрізняється відіндивідуальної тим, що ознаки (правомочності) тут можуть розділятися іперсоніфікуватися в різних суб'єктах. Трудяться одні, а розпоряджаютьсядоходом і майном інші. Становище останніх визначається економічною владою,а становище перших — економічною залежністю. У проміжному становищізнаходиться керуючий (менеджер), оскільки, як відзначалося вище, керуючіберуть участь у виконанні функцій за розпорядженням. Якщо приватна особа,будучи власником умов виробництва, не застосовує працю найманих робітників,то таку власність варто визначити як індивідуальну (чи приватно-трудову). 3. Державна власність. Ця форма є панівною формою власності вУкраїні. Від попередніх форм вона відрізняється тим, що абсолютні прававласності знаходяться не в окремих приватних осіб і їхніх об'єднань, а вдержавного інституту публічної, політичної й економічної влади. Держава єверховним розпорядником майна (умовами виробництва). Керують виробництвомпризначені державою керівники (менеджери). Особливість власності державнихпідприємств полягає в тому, що їхнє майно не поділяється на частки і неперсоніфікується в окремих учасниках економічного процесу, і в цьому смислівона унітарна. Власність на основні фактори (кошти) виробництва одержує тут вищуформу анонімності, оскільки суб'єктом розпорядження майном підприємстввиступають федеральні державні органи. Розвиток процесів усуспільнення в індустріальному виробництві ведедо наростання процесу анонімності власності й у спеціальних органах різногорівня. Паралельно відбувається наростаюча соціалізація економіки. Томудеякі риси державної власності як об'єктивно необхідної форми знаходятьсвою актуальність у вже доступній для огляду перспективі. В областіекології й інших національно значимих сферах вони здобувають практичнузначимість і інституціональний механізм реалізації екологічних, соціальнихі інших програм. Державна власність реалізується ще в одному напрямку. Володіючиекономічною (і політичною) владою, вона директивно привласнює частинудоходів суб'єктів економічного процесу (через податки, акцизи, мита і т.д.)і перерозподіляє їх. У економічно розвинених країнах державна власність зазнає змін. Вонавсе більше використовується у загальнонаціональних інтересах. 4. Муніципальна власність. Поряд з державною муніципальна власністьє різновидом публічної власності. Верховним розпорядником майнамуніципальних підприємств є органи місцевої влади (міські, районні й ін.).Управління муніципальними підприємствами здійснюється або безпосередньомуніципальними органами, або через призначених керівників (чи менеджерів).Створений доход може розподілятися муніципальними органами, керівниками чисамостійно за участю трудових колективів. 5. Кооперативна власність. В основі цієї форми лежить об'єднанняіндивідуальних власників. Але це не арифметична сума індивідуальнихвласників, а їхня функціонуюча єдність. Кожний у кооперативі бере участьсвоєю працею і майном, має рівні права в управлінні і розподілі доходу.Кооперативна власність може бути частковою, де визначені частки кожногоучасника в майні кооперативу, чи безчастковою, тобто без виділення іперсоніфікації часткою майна кожного учасника. У невеликих по розмірах кооперативах не створюються особливі органиуправління. У великих кооперативах створюються спеціальні органи управлінняі виділяються спеціальні люди для управління справами кооперативу. У цьомувипадку кількісний ріст породжує якісні особливості, оскільки учасникикооперативу делегують особливим органам і модулям одне з найважливіших праввласності — управління і навіть частково функції розпорядження. Томунеобхідно помітити, що протиріччя між функціями і суб'єктами розпорядженняі управління можливі в кооперативній формі, оскільки відбуваєтьсяделегування функції управління особливим органом і учасником. По змісту докооперативної власності дуже близькі підприємства, що одержали назви"робочої власності", що утвориться в результаті викупу працівникамипідприємств у приватних власників. 6. Корпоративна форма. Поступово в процесі економічного розвиткудомінуючого значення набула корпоративна форма власності як колективно-приватна. Корпорації – акціонерні підприємства. Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, зодного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все тепозитивне, що несе в собі приватна власність, – підприємницький інтерес,ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси – й суспільногобагатства, право безстрокового успадкування тощо. Водночас корпорація долаєобмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності.Зберігаючись у загальній структурі корпорацій, як юридичний інститутволодіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона реалізуєтьсячерез більш зрілі – колективні – форми організації виробництва. Отже, посуті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватноївласності. Серед переваг корпоративної форми власності є і такі, як виробничагнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якоїналежності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності.Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалібільшої ваги набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності.Йдеться про передання певної частини акціонерного капіталу найманимпрацівникам підприємств, що входять до корпорацій. Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахуноккредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюютьакціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівниківцієї компанії. 7. Акціонерна власність. У зв'язку із широким поширенням акціонерноївласності в сучасній ринковій і перехідній економіці необхідно більшдетально розглянути природу й особливості цієї форми. Тут об'єктомвласності є не засоби виробництва, а лише цінні папери, які їхпредставляють. Ці папери дають безумовне право на частину доходу й умовнеправо на участь в управлінні. Але самі по собі ці папери не дають ніякогоправа на розпорядження навіть тією часткою майна, що відповідає номінальнійчи ринковій ціні цінного папера. По-друге, номінальне право на участь вуправлінні може перетворитися в реальну можливість тільки для тих, хтосконцентрував у своїх руках контрольний пакет. З цього погляду акціонернаформа є видом анонімності власності, що створює великі можливості дляконцентрації економічної влади у частини (як правило меншої) учасників.Акціонерна форма має особливості в порівнянні з приватною власністю. Однаособливість полягає в тому, що одні приватні власники (власникиконтрольного пакета акцій) одержують можливість розпоряджатися не тількичужою працею і доходом, але і чужою власністю інших учасників. У цьомусмислі акціонерна власність — своєрідна форма мультиплікативної приватноївласності. При цьому величина мультиплікатора є обернено пропорційною дочастки, що утворює контрольний пакет акцій. Іншою особливістю акціонерної форми є її асоціативність чиузагальненість ознак форми власності. Акціонерна власність — це власність багатьох фізичних (і юридичних)осіб на єдиний процес присвоєння з нерівномірно розподіленими правами. Одніфізичні особи мають право на користування майном (засобами виробництва) іна доход у формі зарплати. Інші фізичні і юридичні особи мають право тількина доход (володіння привілейованими акціями). Треті мають право на доход іучасть в управлінні. Окремі учасники акціонерного товариства чи їхня групаможуть сконцентрувати реальні права, що дають економічну владу (черезконтрольний пакет). Разом з тим всі учасники акціонерного товариства так чиінакше поступаються правами управління спеціальному органу і спеціальнимлюдям, що у великих компаніях, особливо з розпиленим пакетом акцій,приводить до відокремлення функції управління і концентрації приватноїекономічної влади в руках менеджерів. Акціонерна власність по своєму змістуне укладається в класичні рамки приватної власності. Вона має реальні рисиасоційованої власності багатьох учасників з делегуванням деяких прав іутворенням структур, що концентрують ці делеговані права. Отже, акціонерна власність має наступні основні особливості. По-перше, по складу учасників (власників) вона є змішаною і комбінованийодночасно. Її учасниками можуть бути самі різні юридичні особи (включаючидержаву й іноземних учасників). По-друге, акціонерні товариства створюютьефект мультиплікативного розпорядження чужим майном і чужими активами,причому на добровільній основі. Власники контрольного пакета акційрозпоряджаються реальним майном учасників товариства, що не володіютьконтрольним пакетом. По-третє, акціонерна власність породжує ознакиперехідної форми. По своєму змісту вона сполучає риси приватної ісуспільної власності. 8. Змішані форми. Сучасна економіка характеризується динамізмом,різноманіттям змін економічних відносин, форм і інститутів. Стосовно довласності відбувається дифузія різних форм і відносин власності, урезультаті чого ускладнюється внутрішній зміст окремих форм. Усерединіокремих форм з'єднуються риси різних форм власності. Наприклад, усерединідержавних підприємств можуть утворитися структури приватнопідприємницькогоі кооперативного характеру, і в рамках державних підприємств утворятьсяриси різних форм власності. У перехідній економіці України цей процесторкнувся всіх сфер. Наприклад, різні медичні центри в державних медичнихустановах функціонують на приватних чи кооперативних початках. Аналогічніструктури маються й у державних вищих навчальних закладах. Чи, наприклад,колгоспи і радгоспи перетворені в акціонерні товариства, але продовжуютьфункціонувати на кооперативних початках, знову об'єднавши виділеніпрацівникам паї. Особливим напрямком утворення змішаних форм власності є соціалізаціяокремих форм: участь працівників у управлінні виробництвом і розподіломдоходу; участь державних і приватних підприємств у забезпеченні працівниківжитлом, медичним обслуговуванням змінює соціальну сферу різних формвласності. Не слід ототожнювати змішані форми власності зі змішаною економікою.Форма власності — це характеристика складної внутрішньої структури окремоїформи власності. Тут у рамках окремої форми сполучаються різні типиголовних правомочностей по праці, управлінню, доходу. 3.2. Економічна теорія прав власності. У сучасній економічній теорії одержав розвиток цілий напрямокекономічного аналізу, іменований неоінституціоналізмом.. Одною з найбільшвідомих теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності. У витоків теорії прав власності стояли два відомих американськихекономісти – Р. Коуз, лауреат нобелівської премії 1991 р., почеснийпрофесор Чикагського університету, і А. Алчіан, професор Лос-анжелеськогоуніверситету. Надалі в розробці і використанні цієї теорії брали активнуучасть Й. Барцель, Г. Демєєц, Д. Норт, Р. Понзер і ін. Своєрідність підходу автора цієї, за їхніми словами, «універсальноїмета-теорії» до трактування власності і її використанню в якостіметодологічної і загальнотеоретичної основи економічного аналізу полягає внаступному. По-перше, у своїх дослідженнях вони оперують не звичним для наспоняттям «власності», а використовують термін «право власності». Не ресурссам по собі є власністю, а «пучок чи частка прав по використанню ресурсу –от що складає власність»[4]. Повний «пучок прав» складається в наступних одинадцятьох елементах, щовже згадувалися в попередніх пунктах: > право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами; > право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе; > право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ; > право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ; > паро суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ; > право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди збоку зовнішнього середовища; > право на передачу благ у спадок; > право на безстроковість володіння благом; > заборона на використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу; > право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ на сплату боргу; > право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень. Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Право власності – це зовнішня форма, що законодавчо, інституціональнозакріплює реальні економічні процеси. Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефективногозабезпечення є фундаментом економічної політики держави. Визначення ірозмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносингосподарських суб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності. Права власності розуміють як санкціоновані суспільством (законамидержави, адміністративними розпорядженнями, традиціями, звичаями і т.д.)поведінкові відносини між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням благі стосуються їхнього використання. Ці відносини представляють нормиповодження з приводу благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватися усвоїх взаємодіях з іншими людьми чи платити витрати через їхнєнедотримання. Інакше кажучи, права власності є не що інше, як визначені«правила гри», прийняті в суспільстві. «Права власності – це праваконтролювати використання визначених ресурсів і розподіляти виникаючі прицьому витрати і вигоди. Саме права власності – чи те, що на думку людей, євідповідними правилами гри, – визначають, яким саме чином у суспільствіздійснюються процеси пропозиції та попиту»[5] Друга відмінна риса теорії прав власності полягає в тому, що феноменвласності виводиться в ній із проблеми відносної рідкості, чи обмеженостіресурсів: «без якої-небудь передумови рідкостей безглуздо говорити провласність»[6]. Правда, такий підхід не є відкриттям вище названих авторів; уперше вінбув обґрунтований ще в 1871 р. австрійським економістом К. Менгером у книзі«Підстави політичної економії». Власність, писав К. Менгер, своєю кінцевоюпідставою має існування благ, кількість яких менше в порівнянні з потребамив них. Тому інститут власності є єдино можливим інститутом розв’язанняпроблем «нерозмірності між потребою і доступним розпорядженням кількістюблаг»[7]. Така невідповідність веде до того, що центральним моментом відносинвласності стає їхній характер. Відносини власності – це система виключень здоступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Відсутність виключень здоступу до ресурсів (тобто вільний доступ до них) означає, що вони – нічиї,що вони не належать нікому чи, що те ж саме – усім. Такі ресурси нескладають об'єкта власності. З приводу їхнього використання між людьми невиникають економічні, ринкові відносини. З погляду авторів теорії прав власності, виключити інших з вільногодоступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них.[8] Зміст і ціль специфікації полягає в тому, щоб створити умови дляпридбання прав власності тими, хто цінує їх вище, хто здатний витягти з нихбільшу користь. «Якщо права на здійснення визначених дій можуть бути куплені іпродані, – пише Р. Коуз, – їх зрештою здобувають ті, хто вище цінуєдаровані ними можливості виробництва чи розваги. У цьому процесі правабудуть придбані, підрозділені і скомбіновані таким чином, щоб діяльність,що допускається ними, приносила доход, що має найвищу ринкову цінність»[9]. Таким чином, основна задача специфікації, тобто чіткої визначеностіправ власності, полягає в зміні поведінки суб'єктів, що хазяюють, такимчином, щоб вони приймали найбільш ефективні рішення. Адже тільки навласника падають у кінцевому рахунку всі позитивні і негативні результатиздійснюваної ним діяльності. Тому він виявляється зацікавленим умаксимально повному їхньому обліку при прийнятті рішень. Чим кращевизначені права власності, тим сильніше стимул у суб'єкта, що хазяює,враховувати ті вигоди чи ті збитки, які його рішення приносять іншій особі.Саме тому в процесі обміну прав власності на ті чи інші блага будутьпередані тому економічному агенту, для кого вони являють найвищу цінність.Тим самим забезпечується ефективний розподіл ресурсів, оскільки в ходіобміну вони переміщаються від менш продуктивного до більш продуктивноговикористання, від осіб, які цінують їх менше – до осіб, що цінують їхбільше. 4. Власність в аспекті Аграрних відносин. Еволюція власності на землю. Аграрні відносини в багатьох країнах Європи в ХІХ ст. – на початкуХХ ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англіїу 70-х роках ХІХ ст. 250 землевласникам належало більше половини всієїземлі. У Франції у 1815 р. у руках 0,6 % власників знаходилось 42,3 %землі, а в 1918 в руках 16 % землевласників було 71,2 % землі. У Німеччинінаприкінці ХІХ ст. на 13 % поміщицьких і фермерських господарств припадало71,4 % сільськогосподарських угідь. Значного поширення в цей період набуло фермерське господарство.Наприклад, в Англії у другій половині ХІХ ст. фермери, орендуючи землю улендлордів, наймали близько 1 млн. чоловік, а напередодні першої світовоївійни у цій країні налічувалося понад 500 000 ферм, причому найкрупнішим зних належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці ХІХст. 3 млн. господарств мали менш ніж по 2 Га землі. Основна частинавласників цієї землі перетворилася на наймитів із наділом і орендарів. УФранції наприкінці ХІХ ст. була поширена дольщина, за якою земля браласяпід заставу, селяни сплачували лихварям величезні проценти, а значначастина їх ставала лише номінальними власниками землі. У США панівною формою аграрних відносин було фермерськегосподарство. На початку ХХ ст. тут налічувалися 5,8 млн. ферм, що виниклив основному в наслідок купівлі землі у держави і великих землевласників таоренди. З них 35 % були орендовані, 23 % – віддані в заставу страховимкомпаніям, а 42 % – приватні. Із загальної кількості фермерськихгосподарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства. У них булозайнято близько 60 % сільськогосподарських працівників, які виробляли понад5 % усієї продукції. Середня проща великої ферми у 1910 році дорівнювала2000 Га землі, малої – 1,5 Га. В Україні у першій половині ХІХ ст. в сільському господарствіпанувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у СхіднійУкраїні мали наділи від 0,5 десятин на одну ревізьку душу в Полтавськійгубернії до 8,2 десятин у Херсонській губернії. В Західній Українімінімальний наділ становив 3,9 десятин. В той же час для забезпеченняпотреб сім’ї та сплати податків треба було не менш ніж 5 десятин землі наодну ревізьку душу. Тому більшість селян Україні не могли забезпечити свійпрожитковий мінімум і змушені були шукати додаткові заробітки. Після скасування кріпосного права в Галичині у 1848 р. в селянзалишилося менше землі, ніж було до реформи. В Східній Україні в наслідокреформи в 1861 р. (скасування кріпацтва) у 9 губерніях України селяниотримали 45,7 % землі, за поміщиками залишилося 46,6 %, церкві та державіналежало 7,7 % землі. В цілому з 48,1 млн. Га земельного фонду надільнеземлекористування селян в Україні зменшилось на 27,6 %, а 9,2 % ревізькихдуш залишилися без наділів. За рахунок купівлі і оренди землі приватне селянське землеволодінняз 1861 по 1902 рр. зросло у 6,6 рази. До революції 1917 р. кількістьвикупленої селянами землі становила 915 млн. десятин. Земля стала товаром,ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60 роки ХІХ століттядесятина землі коштувала близько 20 крб., а на початку ХХ століття – до 190крб. В наслідок столипінської реформи протягом 1905 – 1915 рр. 48 % селянна правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на лівобережжі –16,5 %, на півдні – 42 %, було утворено 440 тис. хуторів. Протягом 1906 –1912 рр. в Сибір і на Далекий Схід виїхали близько 1-го млн. осіб зУкраїни, але значна частина з них повернулася. Загалом у цих районахцарської Росії проживало близько 2 млн. українців. 4.1. Розвиток власності на землю у ХХ столітті. Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у ХІХ століттівідбувався шляхом створення крупних капіталістичних форм, колективнихгосподарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширенняорендних відносин. Так. У США кількість фермерських господарств з початку ХХ ст. досередини 90-х рр. скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На однегосподарство припадає в середньому 180 Га землі. Близько 60 % фермгосподарюють власними силами, наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібнихфермерських господарств виробляють менше 9 % сільськогосподарськоїпродукції. У той же час 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х рр. понад 70 % сільськогосподарськоїпродукції, наймали близько 80 % робочої сили. На кожну з цихкапіталістичних ферм припадало в середньому 1400 Га землі. Водночас у США налічується близько 5000 кооперативів, якіпереробляють і реалізують до 30 % фермерської продукції. У Швеції понад 100тис. фермерських господарств, переважна більшість яких є членамисільськогосподарських кооперативів. У країнах Західної Європи розміри фермерського господарства значноменші. Так, у Данії, середня за розмірами ферма має 32 Га землі, вНімеччині – 18 Га, у Бельгії – 15 Га, у Франції – 14 Га, в Італії – 6 Га, уГреції – 4 Га. Але типовим для цих країн є те, що основну масусільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми.Крім того, існування більшості фермерських господарств можливе лише тому,Що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер,становить в країнах ЄЕС 50 %, у США – 35 %, в Японії – 75 %. Без такоїдопомоги фермерські господарства не змогли б вижити. Так, за підрахункаминімецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 Га, адля створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750тис. до 1 млн. Значного поширення у розвинутих країнах світу набула оренда –тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендатору або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. Наприклад, у Франції орендуєтьсябільше половини земель, в Англії – близько 40 %, в США 45 % фермеріворендують землю у державі чи приватних осіб. Мінімальний строк оренди уФранції становить 25 років. Крім того, землю в оренду не дають у томувипадку, якщо орендар до моменту припинення оренди не досягне пенсійноговіку, якщо він володіє необхідними знаннями для ведення аграрноговиробництва та ін. В Англії орендар повинен бути віком до 40 років, матидобре здоров’я, відповідні знання і досвід роботи на землі, необхіднийкапітал, отриманий від праці на фермі протягом останніх п’яти років. Різновидом оренди є сімейна оренда, за якою голова сім’ї передаєсвою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччиніта Англії на цей вид оренди припадає 15 – 20 % усієї землі. Особливість аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу єоб’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, уСША в такі корпорації об’єдналися близько 90 % сімейних ферм, а 95 %корпорацій об’єднують до 10-и ферм. 4.2. Аграрні реформи. Аграрні реформи – це процес зміни економічних відносин, і на самперед відносин власності у сільському господарстві. Оскільки складовимичастинами економічних відносин є техніко-економічні відносини та відносиниекономічної власності, матеріальною основою аграрної реформи повинні бутинасамперед зміни у технологічному способі виробництва: впровадження новоїтехніки, культура землеробства, нові форми організації виробництва і працітощо. Аграрні реформи включають також перетворення економічної таюридичної власності на селі, наслідком яких є зміни соціальної структури.Зміни економічної власності передбачає насамперед зміну суб’єктіввласності, тобто роздержавлення і приватизацію земельної власності,створення реального плюралізму форм власності, в т. ч. відродженняприватної власності. Щодо колгоспно-радгоспної системи, то аграрна реформапередбачає паювання землі та основних засобів виробництва, створенняагрофірм, добровільних селянських спілок та ін. В Україні мета аграрної реформи на землю, формування дбайливогогосподаря, використання державної, колективної та приватної форм власності.Водночас помилковою є орієнтація на переважання приватної власності наземлю як основу аграрних перетворень. Аграрні реформи у сфері економічної власності – це передусім реформаціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо,тобто усієї сукупності відносин власності в усіх сферах суспільноговідтворення. Аграрні реформи у сфері юридичної власності означають зміни уземлеволодінні, землекористуванні і землерозпорядженні. При проведенніземельної реформи в Україні у цій сфері передбачається: > визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства; > можливість формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно; > утвердження права розпорядження землями, переданими у колективну власність, та надання земельних ділянок членам колективу, що побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприємства; > спрощення процедури передачі земельних ділянок у колективну власність та постійне користування. У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюютьсяшляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств,державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерськихгосподарств, кооперативних та інших. Переважаючою формою власності у процесі таких перетворень єколективна. Так, в Естонії у 1991 р. на основі колгоспів та радгоспів булостворено 406 акціонерних компаній, 2 тис. сімейних ферм, більш як 129 тис.присадибних господарств. Кооперативи, засновані на приватній власності їх членів на землю (атакож на інші засоби виробництва), не слід відносити до приватної формивласності. Це початкова форма колективної власності, у якій поєднаніприватні та колективні елементи при переважанні останніх. 5. Висновок Отже, узагальнивши дану роботу у висновку треба написати: Суспільна думка завжди приділяла велику увагу проблемі власності.Спеціальні звертання до неї можна знайти в історичній, філософській іхудожній літературі. Багата традиція і матеріал накопичені в юридичнійлітературі, у рамках якої склався ряд напрямків у вивченні прав власності. Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягомбагатьох століть схрещуються кращі розуми людства. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть,ідеологічні аспекти власності. Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарвна ірізноманітна. Зміни у формах та сутності власності багато в чомумодифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому виткусуспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватноївласності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносинимають поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам. Власність як економічні відносини почала формуватися ще на зорістановлення людського суспільства. На монополізації різних об'єктіввласності тримаються всі найважливіші форми позаекономічного й економічногопримусу до праці. У соціально-економічній літературі, у тому числі і юридичної, широкопоширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом коштіві продук




Похожие:

Роль власності у соціально-економічних процесах iconСутність та роль бюджету в соціально-економічних процесах

Роль власності у соціально-економічних процесах iconРоль власності у соціально-економічних процесах”
Розбудова ефективної національної економіки розглядається як гарантія незалежності держави І виходить із всебічного осмислення шляхів...
Роль власності у соціально-економічних процесах iconСутність та роль бюджету в соціально-економічних процесах
Бюджет та бюджетна система загалом відноситься до тієї сфери суспільного життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх І кожного....
Роль власності у соціально-економічних процесах iconПлан вступ Сутність та роль бюджету в соціально-економічних процесах. 2
Бюджет та бюджетна система загалом відноситься до тієї сфери суспільного життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх І кожного....
Роль власності у соціально-економічних процесах iconПлан вступ Сутність та роль бюджету в соціально-економічних процесах. 2
Бюджет та бюджетна система загалом відноситься до тієї сфери суспільного життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх І кожного....
Роль власності у соціально-економічних процесах iconПлан: Вступ
Докорінний злам у історичному погляді на Козацьку державу бачимо в істориків-державників, які зупинилися не так на соціально-економічних...
Роль власності у соціально-економічних процесах iconРеферат з дисципліни «Соціологія» на тему: «Підприємець І підприємництво: соціологічний погляд» Виконав
Ю. Ф. Пачковський, еволюція поглядів на під­приємництво І на роль особи підприємця в економічних І соціальних процесах, залежить...
Роль власності у соціально-економічних процесах iconСтабільна національна кредитно-грошова система
Підприємства тісно пов'язані між собою різними видами економічних зв'язків: технологічних, техніко-економічних фінансових, управлінських,...
Роль власності у соціально-економічних процесах icon1. Поняття та головні цілі приватизації. Законодавство про приватизацію
Законом України "Про власність" на приватну чи колективну власність. Отже, в економічному значенні сутність приватизації полягає...
Роль власності у соціально-економічних процесах iconПоняття права спільної власності
...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы