Образи І символи смерті в культурі icon

Образи І символи смерті в культурі



НазваниеОбрази І символи смерті в культурі
Дата конвертации02.07.2012
Размер365.46 Kb.
ТипРеферат
Образи і символи смерті в культурі


ПланВступ.І. Образи і символи смерті в культурі……………………………… с. 8-23 §1. Культуротворчість смерті за концепцією Є.Морена……с. 8-14 §2. Образи смерті в західній культурі…………………………с. 14-18 §3. Східна культура і смерть……………………………………с. 18-21ІІ. Історична варіативність підходів до смерті за Ф.Ар‘єсом……..с. 22-42 §1. “Смерть приручена”………………………………………....с. 23-27 §2. “Смерть своя”………………………………………………....с. 28-31 §3. “Смерть далека і близька”…………………………………..с. 31-35 §4. “Смерть твоя”…………………………………………………с. 36-38 §5. “Смерть перевернута”………………………………………..с. 38-42ІІІ. Некрофільність сучасної культури………………………………..с. 43-48Висновки.Використана література. Кошмар смерті завжди переслідував людей. Він породжував різноманітніуявлення про трагізм життя. “Смерть не має образу, - говорить байронівськийЛюцифер, - та все, що носить вигляд земних істот, поглине”(2;396). У деякихце слово викликає жах, тривогу, а у деяких радість, насолоду. Істота, що живе, знає тільки життя. І дві його таємниці – початок ікінець, народження і смерть – є головними для формування людськогосвітобачення, цілісних фієнтирів , розуміння себе і собі подібних. На противагу народженню смерть – таємниця, оповита сумом і мороком.Саме вона, незбагненна і необхідна, змушувала людину замислюватися такглибоко, як жодна проблема чи турбота повсякденного життя. Смерть спонукаєдо питання “Що таке життя?”. В багатьох аспектах життя визначається смертю.Мета моєї роботи - дослідження проблеми смерті та її культурологічногозначення, а також вирішення таких життєво важливих питань: ”Що таке смертьдля людини?”, “Як в різні епохи смерть сприймалася людьми?”. Немає більш важкої для дослідження і більш важливої для роздумівпроблеми, ніж проблема смерті не в будь-якому з її власних або спеціальнихаспектів, а в її загальнолюдському, світовому смислі. Для вирішення цієї прблеми я поставила перед собою наступні завдання: - як сприймалася смерть в різних типах культури; - визначити, в чому полягає креативність смерті, застосувавши концепцію А.Морена; - розглянути історичну еволюцію поглядів на смерть; - що таке некрофільство і, зокрема, некрофільність сучасної культури; Рано чи пізно кожен з нас починає роздумувати про смерть, щоб вирішитидля себе не що є смерть взагалі, яку він так чи інакше спостерігає, про якучитав і чув, смерть інших, а його особиста смерть. Це зовсім не одне йтеж: чужа смерть, за якою можна спостерігати, яка має відношення дофізичного світу, і смерть особиста, яку спостерігати не можна, і про якуможливо тільки роздумувати, в яку можна не вірити, яку можна боятися, відякої можна до певного часу відмахнутися. Проблема смерті, взята в своєму етичному ключі, є багатоплановою.Одне з визначень смерті може полягати в тому, що вона є кінець життя, єзаперечення його як вищої цінності. А оскільки смерть – є цінність того жрангу, тому що, як і життя, вона несе в собі деякий фундаментальний смисл,який задає масштаб, істинних цінностей.
Життя як найвища цінність є свогороду еквівалент інших вищих цінностей – свободи, любові, честі, і тому воноволодіє здібністю заповнювати їх існування, їх дійсне соціальне буття,обмінюючи себе на них. А смерті є формою такого обміну. Мова йде про смертьконкретної особистості, яка здійснює свій вибір, надаючи перевагу смертінад життям. Слід сказати, що за одною і тою ж символікою можутьприховуватися різні смисли. Одне діло – смисл смерті у християнина і всіхтих, хто допускає безсмертя душі, можливість життя в потойбічному світі;інше – смисл смерті для тих, хто у все це не вірить. В першому випадку легко можна обгрунтувати істинний смисл життя,зняти страх людини перед смертю. Хочу навести приклад із слів Цицерона :“якщо я тут помиляюсь, вірячи в безсмертя людської душі, то помиляюсь яохоче і не хочу, щоб у мене відібрали цю помилку, якою я насолоджуюсь, докиживий. О, який прекрасний буде день, коли я приєднаюсь до світу душ і підувід цього натовпу, від цих мерзотників!”(26;30) Вміння жорстко контролювати нашу здібність видавати бажане задійсне – важлива умова серйозного аналізу етичних проблем смерті ібезсмертя.Пушкін: Нет, весь я не умру – душа в заветном мире Мой прах переживёт и тленья убежит. Але тут – тільки жах зникнення, кінця і пристрасне бажання життя,кохання, краси, як антиподію смерті: Как ничего! Ни мысль, ни первая любов! Мне страшно… И на жизнь гляжу печален вновь, И долго жить хочу, чтоб долго образ милый таился и пылал в душе моей унылой. (20;86-87)Але загальним для всіх, в тому числі і для віруючих, є таїнство смерті,почуття страху перед нею: “Йду в жахливий світ всезагальногорозладу”(8;322). “Але страшне рокове новосілля”(8;643).Федоров, наприклад, будучи релігійним мислителем, вважав смерть “головнимзлом” і намагався мобілізувати людство і науку на те, щоб подолати це зло. Слідуючи Р.Ліфтову можна виділити 5 категорій або способівімморталізації і біологічне безсмертя (надія на продовження життя унащадках), творче безсмертя (надія на продовження життя в результаті своєїдіяльності), теологічне безсмертя (різноманітні релігійні формитрансцендування смерті шляхом встановлення зв‘язку з вічними духовнимицінностями), натуралістичне безсмертя (надія на безсмертя шляхом злиття зприродою, спосіб іммортизації, розвинутий в японській та інших східнихкультурах). У нашій культурі тема смерті до недавнього часу була забороненою. Втоталітарному суспільстві, де в підвалах для допитів і вогняних печахзникало мільйони людей, не замовкало перемежне вшанування життя. Згідноавторитарним канонам, смерть повинна була відступити під тиском життєдайнихсил. Саме розуміння смерті в суспільній свідомості в умовах тоталітаризмунабувало скоріше язичницького, ніж християнського, смислу. Вона вступала всвої права лише тоді, коли Вождь вмирав. Погребальні дії отримали майжеміфологічне звучання. Зараз тема смерті перестала бути забороненою. Саме кінцевість земногоіснування примушує роздумувати про смисл життя, про ієрархію цінностей, прозначення та роль людини у суспільстві.Ми спробуємо дослідити як відносилися до смерті від архаїчних часів донашого часу. У здійснені дослідження я застосовувала такі методи: - метод культурологічної проблематизації ; - метод співставлення типу культури з іншими; - метод аналізу; Багато сучасних філософів досліджують тему смерті. Цій теміприсвячено багато книжок та статей. Зокрема, темі смерті присвячували свої твори Е.Морен, Е.Фран,Ф.Ар‘єс, Серафим Роуз, Гуревич П.С. та багато інших. У своїй кваліфікаційній роботі, досліджуючи тему смерті, я спиралася,зокрема, на твір Гуревича П.С. “Філософська антропологія”. У цій книзіавтор доступно викладає свій матеріал, з якого можна почерпнути багатоцікавих думок. Гуревич порівнює дві культури, тобто в його книзівідбувається порівняння ставлення до смерті східної та західної культур.Гуревич розглядає тему смерті як таємницю людського буття. Автор порівнюючизахідну та східну культури показує, що кожна з них виробляє певну системуцінностей, а також певний комплекс образів і символів, за допомогою якихзабезпечується психологічна рівновага індивідів. Також він порівнює світовірелігії і робить висновки, що межу між життям і смертю люди сприймають по-різному. Цікавою і доступною є також книга Е.Морена, в якій він намагаєтьсядовести, що смерть, як така, тривожила ще й найархаїчнішу людину. Моренописує розвиток певних елементів культур, і яке місце у них займала смерть.Також він описує похорони людини та всі ритуали, які з ними пов‘язані. Ісаме у цих ритуалах, на думку Морена, Можна прослідкувати відношенняпервісної людини до смерті. Цієї думки дотримувався і Ф.Ар‘єс, який присвятив темі смерті багатосвоїх статей та книг. Я спиралася на його книгу “Людина перед лицемсмерті”. З однієї назви книги можна багато чого зрозуміти. Ар‘єс описує якв кожному періоді, які він назвав по-своєму, людина відносилася до смерті.Тут можна провести паралель, тому що саме певний період він і називав завідношенням людини до смерті – “Смерть приручена”, ”Смерть своя”, ”Смертьдалека і близька”, “Смерть твоя”, “Смерть перевернута”.Ця книга є дещо важкою для сприйняття, але в той же час, вона є доситьцікавою, тому що Ар‘єс використовує, як приклади, епізоди з відомих творівмитців певної епохи. І саме за цими епізодами він відтворює ставлення досмерті, а також аналізує це ставлення з психологічної точки зору. Погляд Фрола направлений на некрофільність сучасної культури, яку вінвважає злоякісною формою психології людини. Аналізуючи книгу Фрола можназробити висновки, що кожен другий в сучасній культурі – некрофіл. Алепричиною цього Фром вважає як і саму людину, так і її оточення. З ним, вдеякій мірі, можна погодитися, Аналізуючи події, які відбуваються в нашчас. Але це потім, а зараз розпочнемо з самих початків існування людини. Іпрослідкуємо , яке місце займала смерть в ту епоху. Розділ І. §1. Проблема смерті постає як фундаментальна ще на зорі людськогоіснування. На це звертає особливу увагу сучасний французький антрополог,філософ Едгар Морен. На його думку, людина майже від початку свогоіснування починає створювати елементи культури. Ціль яких у пристосуваннідо жахливого психологічного страху, пов‘язаного зі смертю. Звернемося додумки Е.Морена детальніше. Епоху великого мозку відкриває неандерталець – вже sapiens, - якийпізніше поступився місцем сучасній людині, останньому і єдиномупредставникові роду людського на землі. Найдавніші відомі нам гробниці належать неандертальцям. Вони свідчатьпро щось значно більше і зовсім інше, ніж просте закопування в землю, абизахистити живих від дії розкладу (з цією метою можна було б залишити трупдесь подалік або кинути у воду). Померлого клали в позі ембріона (щосвідчить у віру в його повторне народження), іноді його навіть клали наложе з квітів, як показують сліди пилку, які збереглися в неандертальськомупохованні, виявленому в Іраку (що свідчить про наявність церемоніїпоховання); кістки іноді пофарбовані вохрою (звідси припущення пропоховання після канібальського поїдання або повторне поховання післярозкладу трупів), останки захищено камінням, а пізніш біля померлого почализалишати їжу і зброю (звідси припущення про віру в загробне життя покійногоу вигляді привиду, який має тіло й ті самі потреби, що й у живих). Гіпотезапро наявність тут віри у відродження або в те, що померлі продовжують житиу подобі привида, є цілком слушною, бо йдеться про два фундаментальнівірування людства стосовно потойбічного світу, які, чи то у змішаномувигляді, чи то окремо, можна зустріти у відомих нам архаїчних суспільствах,до того ж вони становлять основу всіх наступних вірувань. Як вважає Морен “Неандертальські поховання свідчать не тільки провторгнення смерті в життя людини, а й про антропологічні модифікації, якізробили таке вторгнення можливим і спровокували його”.(14;94)Перш за все, безперечно, - це прогрес об‘єктивного знання. Смерть не тількивизначається як факт, що визнається й тваринами (до того ж вже вміють“прикинутись мертвими”, щоб обдурити ворога), вона не тільки відчуваєтьсяяк згуба, зникнення, непоправна втрата (це може відчувати і мавпа, і слон,і собака, і птах) і вона осягається ще й як перетворення, перехід із одногостану в інший. Більше того, смерть, очевидно, вже уявляється хоч і не як “закон”природи, але як щось майже неминуче, примусове для всього живого.У будь-якому разі, звернувши увагу як на саму присутність померлих, так іна наявність ідеї смерті поза її безпосередньою далістю, у неандертальцівми можемо відзначити наявність думки, не повністю затопленою тим, щобезпосередньо відбувається перед очима, тобто ми виявляємо присутність часуу свідомості. Зв‘язані між собою усвідомлення трансформації, усвідомленняпримусової необхідності й усвідомлення часу вказують на появу у sapiens‘aнового складнішого ступеня свідомих знань, їх нової якості.Одночасно з реалістичним усвідомленням трансформації віра в те, що цятрансформація (нове народження чи життя “двійника”), показує, що усприймання реальності втручаються витвори уяви, у сприймання світувтручається міф. Відтепер такі уявлення будуть водночас і виступатипродуктами людської долі, і визначати її.Тоді як гробниці сигналізують про наявність міфа і його силу, поховальніцеремонії сповіщають про присутність і силу магії. “Справді, похорон, -яквважає Морен, -являє собою ритуал, який сприяє здійсненню переходу в іншежиття належним чином, - тобто захищаючи живих від дратівної дії смерті(звідси, можливо, виникає і культ померлих) і від зв‘язаного з нею розкладу(звідки, можливо, виникає жалоба, яка ізолює близьких від покійника)”.(14;101) Так у sapiens’a складається цілий міфологічний апарат,мобілізований, аби дати відсіч смерті. Магія, ритуал і міф сакралізують правила організації суспільства і,тим самим, підсилюють владарювання чоловічого класу, даруючи йомувиправдання трансуендентального характеру. Чоловічий клас, зрештою,затоплює ключові магічно-релігійні позиції, монополізуючи спілкування здухами, які лякають жінок і дітей. Щодо жінок, то вони не зовсім позбавленімагічної зброї: чоловіча влада мусить рахуватися з жіночим принципомродючості й поважати його – як в межах космічного, так і в межах соціально-антропологічного порядку; влада чоловіків контролює лише членівмисливства, війни, організації. Що ж стосується молоді, магічний контрольнад нею значно більш всеосяжний; він здійснюється через ритуал ініціації.З допомогою ініціації клас дорослих чоловіків розчленовує на двісоціологічні частини біологічний континуум дорослішання, у такий спосібдовершуючи розрив, який не дає змоги сформуватися класові молодих, івстановлюючи абсолютний контроль над правом входження у дорослий світ. Цяоперація здійснюється шляхом випробувань і знущань, кульмінацією якихслужить церемонія смерті-воскресіння, коли дитина, що стає чоловіком,дістає нове ім‘я і стає новою особистістю. Так класова влада зміцнюєтьсяпід прикриттям грандіозної міфологічно-космологічної процедури, в якійберуть участь духи й боги . Магія, міф і ритуал наділені тут такою правдоподібністю і такою силоюпереконливості в плані їх наказів і заборон, що придушення і покараннячасто стають зовсім непотрібними.отже, усе вказує нам, що усвідомлення смерті, яке з‘являється у sapiens’a ,створюється взаємодією об‘єктивної свідомості, яка визнає факт смертності,і свідомості суб‘єктивної, яка стверджує якщо не безсмертя, то, принаймні,можливість трансформації. Ритуали, які стосуються смерті, одночасно йвисловлюють травму, що викликається ідеєю знищення, й пом‘якшують, ізаклинають її. Похорон - у всіх відомих нам суспільствах sapiensiv –відображає одночасно і саму кризу, і подолання цієї кризи і з одного бокумуки відчаю, з другого – втіху надії. Все, таким чином, підказує що смертьспостигає homo sapiens’a як непоправна катастрофа, що віднині він буденосити в собі особливе занепокоєння, острах життєвою проблемою, яка обтяжуєжиття. Однаковою мірою все підказує, що людина ця не просто не простовідмовляється від смерті, вона спростовує її, переборює, розв‘язує у міфі іу магії.Та справді глибоким і фундаментальним виявляється не просте співіснуванняцих двох свідомостей, а їх тривожне життя в єдиній двоїстій свідомості:хоча дві ці свідомості дуже по-різному комбінуються між собою у різнихіндивідів, у різних суспільствах (як і життя різною мірою насичене смертю),жодну з них не усуває до кінця інша, і все відбувається так, ніби людинащиро намагається сама себе обдурити, ніби вона – істерик, за давнімклінічним визначенням, який перетворює в об‘єктивні симптоми те, що йде відйого суб‘єктивних тривог. Отже, між суб‘єктивним і об‘єктивним баченням існує розрив, якийсмерть перетворює на справжню прірву, заповнювану міфами, ритуалами іншогожиття, що врешті-решт здійснюють інтеграцію смерті. Sapiens, таким чиномкладе початок дуалізму суб‘єкта і об‘єкта, їхньому нерозривному зв‘язку, аза разом – їхньому непереборному розриву, який пізніше у тисячі способівнамагатимуться перебороти всі релігії й філософії. Людина вже, фактично,відмежовує свою долю від природного фатуму, переконуючи себе, щопродовження життя підвладне природним законам подвоєння й метаморфози.Виходить, що в ній збагачена об‘єктивність інтерферує із збагаченоюсуб‘єктивністю, оскільки обидві вони відповідають прогресуіндивідуальності. Як пише Морен: ” Справді, потрібна найсильніша особистіснаприсутність, аби індивідуальність померлого продовжувала жити серед живих;треба, щоб афективні інтерсуб‘єктивні зв‘язки були надто інтенсивними, абизберігатися навіть після смерті; треба, щоб виробилось і розвинулось, якновий епіцентр, усвідомлення смертельного розриву – точка сходженняоб‘єктивного утвердження смерті й суб‘єктивного утвердження індивідуальногобезсмертя.”(14;112)Так, вторгнення смерті виявляється sapiens’a вторгненням одночасно істини іілюзії, тривоги й упевненості, об‘єктивного знання й нової суб‘єктивності,а перш за все – їх амбівалентного зв‘язку. Воно сприяє подальшому розвиткуіндивідуальності й утворює новий антропологічний розрив. Як вже було сказано, смерть постигає homo sapiens’a як непоправнакатастрофа, яка викликає в нього особливі занепокоєння, страх. Існує тваринний неспокій, який пов‘язаний із пильністю іпродовжується за наявності щонайменших ознак небезпеки. Як вважає Морен:”Пильність у людини значно більш розвинена ніж у приматів, і власне людськийнеспокій меншою мірою пов‘язаний з безпосередньою небезпекою і більшоюмірою – з появою свідомості, а отже, усвідомлення смерті”(14;115). Просторове дистанціювання дасть змогу тепер уявити навколишній світяк “відсторонений”; часове дистанціювання, зі свого боку, змусить відкритисвіт як незворотній процес, а заразом – і усвідомити невідомістьмайбутнього. Просякнуте неспокоєм усвідомлення цього подвійногодистанціювання збігається із усвідомленням смерті, яке доповняльно визначаєі поглиблює його. Свідомість смерті виникає тоді, коли є знання про смертьяк об‘єктивний, передбачуваний феномен (момент якого, проте,непередбачуваний ), а також суб‘єктивне усвідомлення цього феномена. Такасвідомість у всіх відомих архаїчних суспільствах, вона з‘явилася ще унеандертальця. Дуже раннє усвідомлення смерті дитиною і поява у неїантропологічного неспокою підтверджує для нас їх фундаментальний характер.І справді, стресове, трагічне переживання смерті виникає у шести-семирічному віці, тоді ж, коли й ідея зв‘язку між смертю і втратоюіндивідуальності. Цей подвійний розрив – смерті і невпевненості – очевидним чиномзаповнюється за допомогою міфа, магії, релігії, афективної співпричетності,належності до соціального, колективного буття і, звичайно ж, усіх видівповсякденної діяльності. Проте завжди стримуваний людський неспокій, який,одначе, ніколи не зникає, буде підсилюватися соціокультурним розвиткомsapiens’a, котрий неминуче потягне за собою заборони і пригноблення.Неспокій стимулює і підтримує міфи, магію, релігію, які урівноважуютьнадмірну відмежованість від світу, надто велику невизначеність часу, надтосильну занепокоєність смертю. Отже, -“ Уявлення неандертальців про смерть, які констатувалися вжедавно, однак антропологічно не інтерпретувалися відповідним чином черезодновимірний погляд на людину розумну, являють собою істинне одкровення, щопроливає ні з чим незрівнянне світло на відмінності між sapiens’om і йогопопередниками, та й надалі постійно висвітлює природу людини, - у томурозумінні, що виявлений мною тут надзвичайно важливий вузол значеньпоєднаний з остаточним розвитком мозку гомінід і навіть, власне зформуванням мозку sapiens’a. ” (14;121) Зрозуміло, що все вище сказане не з‘явилося на світ у неандертальцяодномоментно. Цілком можливо, що деякі з цих рис зародились в homo erectus.Вони могли почати викристалізовуватися або починаючи з притаманногом‘ясоїдним гомінідам канібалізму, який наповнився афективними значеннями узв‘язку з поїданнями родича або ворога (присвоєння доблестей померлого),або виходячи з двоїстої і суперечливої турботи про те, щоб позбавитисьтрупа (у зв‘язку з розкладом) і зберегти коло себе любого покійника(збереження кісткових тканин), - або ж, з рештою, за відправну точку моглоправити повернення померлих у сновидіннях. “Як можна не помічати, що найбільш біологічні явища – секс і смерть -у той же час більше за все насичені символами культури?.. Людина за своєюприродою істота культурна, оскільки за своєю культурою вона є істотаприродна ” (14;127) §2. Кошмар смерті у всі епохи і завжди переслідував людей. Вінпороджував специфічне уявлення про трагізм життя. Кінець людськогоіснування безповоротно ставить питання про смисл земного існування, проприналежність життя. Звичайно, проблема смерті відноситься до числафундаментальних, торкається основ буття. В деякі епохи страх смерті зовсім був відсутній: люди знаходили в собісили протистояти погрозі фізичного знищення. Античні греки, наприклад,вчилися переборювати жах небуття шляхом контрацепції духу. зусиллямиживотворної думки, виховували в собі презирство до смерті. Людейсередньовіччя, навпаки, наступаюча смерть доводила до виснаження. Страх перед смертю закладений у самій людській природі, в самій тайніжиття. Але в конкретній епосі, через призму певних духовних цінностей цейстрах набирає різних форм. Культура постійно відтворює життєві ситуації, зякими люди зустрічаються у всі часи. Йдеться про проблему любові, жертви,трагедії, героїзму, смерті. Кожна культура виробляє певну систему цінностей, в якійпереосмислюються питання життя і смерті. Вона творить також певний комплексобразів і символів, з допомогою яких забезпечується психологічна рівновагаіндивідів. На думку психологів, така система починає складатися в психіці людинивже в ранньому віці. Образ, який виникає в підсвідомості людини в зв‘язку зйого народженням, коли плід відділяється від матері, пізнішетрансформується в деякий праобраз жаху перед смертю. Індивід намагаєтьсяуникнути цього жаху. Він намагається знайти способи увіковічнення себе,постійно відчуваючи присутність смерті. Порівняння світових релігій, далеких культур, показує, що межу міжжиттям і смертю люди сприймають по-різному. Рахують, наприклад, що міжземним і загробним життям немає ніякої різниці, але вважають також, що такарізниця є. Спробуємо продемонструвати це на прикладі різних культур. Багаточисленні і різнохарактерні уявлення про смерть, які склалися всвітовій культурі, можна розділити по деяких признаках. Виділим перш за всехристиянські та передхристиянські погляди. Християнство визнавалокінцевість індивідуального існування. Масове воскресіння трактувалося нимияк завершення земної історії. Історія людської цивілізації містить хвилюючий літопис багаточисленнихнамагань найдревніших культур зберегти життя і уникнути смерті. В багатьохкультурах вважалося, що кожен може певним чином підготуватися до смерті,якщо він при цьому здобуде потрібні знання про процес вмирання. Освітня західна людина в основному вважала віру в свідоме життя післясмерті, загробне існування душі виявом примітивного страху тих людей, якіне мають наукових знань. Істинна романтизація смерті, яка являєтьсявикликом життя, розпочинається у найновішій західній філософії уШопенгауера. Німецький філософ намагався створити єдиний погляд на долютіла і душі. Життя в системі його роздумів оцінюється як дещо таке, якомукраще було б зовсім не існувати. Земне існування, на його думку, - цепевного роду промах і випадковість. Тварина, думав Шопенгауер, боїться смерті тільки безсвідомо,інстинктивно. Вона не може осягнути ясну картину фізичної гибелі. Людина жне тільки розуміє наступаюче зникнення. Вона здібна по цій причиністраждати. Реальне відчуття наступаючого зникнення тільки посилює їїстраждання. Ось чому, за Шопенгауером, щастя ні в якому випадку не можерозглядатися як ціль людського буття. Проблемам смерті значну увагу приділили і засновники психоаналізу:Зігмунд Фрейд та Карл Юнг. З.Фрейд дійшов висновку, що в людини проявляється два основних потяги: - потяг до життя, більш менш ідентичний сексуальному потягу; - інстинкт смерті, який має за ціль винищити життя.Він вважав, що інстинкт смерті, сплавлений з сексуальною енергією, можебути направлений або проти самої людини, або проти об‘єктів поза нею. Прицьому він вважав, що інстинкт смерті біологічно закладений у всіх живихорганізмах і являється необхідною складовою життя взагалі. В патріархальній, доперсоналістчній культурі смерть не сприймалася якнечувана катастрофа. В традиційній культурі християни знали про циклічністьусього буття. Традиції допомагали знайти психологічну опору в природномупроцесі життя і смерті. Сільське кладовище було частиною загального устрою.Мертві залишалися серед живих. Люди також намагалися розгадати таємницю іншого буття. Древні знали,що людина, яка померла може повернутися ло життя. Розповіді про цемістяться в міфологіях, релігіозних текстах, історичних хроніках. Мистецтвоі наука виходили із уявлення, що за межею смерті тіло стає бездиханним,зникає в біосфері. Разом з тим зникає і дух. В середині 70-х років західні вчені зробили вражаюче відкриття. Врачіреаніматори зробили висновки, що люди, які повертаються до життя післяклінічної смерті, мають деякий досвід. Вони здатні розповісти про те, щовідбувалося в земному існуванні, після їх смерті, як розвивалися події влікарняній палаті, на місті аварії, навколо смертного одра. Але разом з тимвони можуть розповісти про свою приналежність до таємниці якогось іншогобуття. Інший світ, в який вони вступали, мав своїх жителів і загадковимчином був пов‘язаний з земним існуванням. Кожен з них в критичний момент відчув повну фізичну втому, а потімледь сприймав слова лікаря, який констатував факт смерті. Потім впогасаючій свідомості пацієнта виникав неприємний шум, різкий дзвін,незрозуміле дзижчання. Вмираючий відчував, що попав в якийсь довгий темнийтунель, через який він понісся з неймовірною швидкістю. Через мить вінвідчув, що відділяється від свого тіла і бачить себе, як би зі сторони,причому може спостерігати ту ж ситуацію, тих же людей, які були поруч з нимв момент смерті. Далі людина помічала, що у неї є інше тіло, зовсім не схоже напопередню тілесну оболонку. Воно ніби-то має інші якості, але разом з тимслужить новим “вмістилищем душі“. Потім виникають тіні родичів, друзів,близьких, які оточують новоявлену душу і намагаються допомогти їйосвоїтися. Перед людиною виникає деяка світлоносна істота. Вона вступає знею в телепатичний контакт. Перед мисленим взором покійного проходить всяпанорама його життя. Народжуються окремі епізоди, які по веліннюсвітлоносної істоти воскрешають минуле життя, як би відповідаючи напитання, чи вдалося виконати намічене. Але, досягнувши деякого бар‘єру,померлий помічає, що його час ще не настав, що він може вернутися на землю.Душа знову повертається в своє тіло. Це дає свої плоди істинна реанімація. В записаних сповідях розповідалося про страшну роздвоєністьсвідомості. “Покійник” бачив відразу дві грані буття, але при цьому не мавможливості вступати в контакт з живими .Більшість західних вчених не вважають слово “дума” метафорою, вонинамагаються дати цьому поняттю природне пояснення. Згідно версіям багатьохвчених, кожна людина має три тіла, які в купі являють собою певнийкомплекс, цілісність. По-перше, це зовнішнє фізичне тіло, по-друге,патентно-ефірна субстанція і, по-третє, духовна сутність. Всі три тілаабсолютно реальні, але мають різну природу. Що ж відбувається з індивідомпісля смерті? Він звільнюється від своєї фізичної оболонки, але продовжуєжити в ефірному тілі, поступово переселяючись в астральний світ. В “Державі” Платона від імені старого чоловіка говориться про те,як легко втішатися над історіями про страхи потойбічного світу, коли смертьздається далекою. Народжується думка, що ці історії дійсно правдиві. Тоділюди починають згадувати все зло, яке вони вчинили один одному.Просипаючись в ночі серед кошмару, поневолі починаєш роздумувати пророзплату. Платон відважився навіть на те, щоб описати загробну долю вбивці,злочинців та нечестивців. У Новий час у європейській свідомості смерть набирає романтичності.Смерть – висновок земного буття. Це значить, що на смерть треба дивитися,як на головну ціль. Її тінь лежить на людському бутті. Чекання смерті, їїпередчуття – ось на що здібна розумна людина на відміну від тварини. §3. Треба відмітити, що східні культури на відміну від західнихзберегли в собі віру в оригінальну силу космології, релігійних іфілософських систем, в яких смерть не розглядається як абсолютне завершенняіснування. У всіх цих віруваннях смерть не ототожнюється з повнимзникненням індивіда. У Гуревича П.С. мабуть саме тому виникає ідея “реінкарнації”. Перш завсе “реінкарнація” і “метапсихоз” не синоніми. Реінкарнація вказує наперехід душі з одного тіла в інше, вважаючи тим самим, що душа втілена, іщо вона таким чином знаходиться у відведеному їй місті. Метапсихоз вказуєскоріше на рух душі від одного тіла до іншого. Тим самим ці два поняттянероздільні і прекрасно доповнюють одне одного, послідовно вказуючи напошук тілесного втілення, а саме на його завершення. “Свідомість є енергія, яка відрізняється від матерії, з якої зітканефізичне тіло; свідомість – вище матерії”(6;94). Чи потрібно заперечуватиідею духовної енергії? Так, потрібно, бо без неї не доводиться говорити прометапсихоз. Було б не правильно погоджуватися з ідеєю реінкарнації, неприймаючи спочатку дуалістичний принцип незалежності душі. Цей принцип представлений в іудаїзмі (Каббала, Кінга) , вхристиянстві (у Оригена), у суфізмів в ісламі, в середніх віках у ДжорданоБруно, якому був винесений смертний вирок, за свої реінкарнаційні ідеї. Можна помітити єдність вірування, яке глибинно пов‘язує Емпідокла іШопенгауера. Ця єдність виконується навколо певного числа “догм”, якістворюють корпус реінкарнаційних доктрин. Перший фундаментальний принцип доктрини торкається есхатологічногоконтексту: віра в переселення душ тягне за собою космологію нескінченнихсектів. “Люба реінкарнація є наслідком попередньої” (6;104). Але ця тезаумовна. В дійсності, причинність, яка пов‘язує дві послідовні інкарнації,може бути описана як в детерміністській, так і волюнтаристськійментальності. Одна течія викладає теорію так, ніби вибір тіла дляпереселення відбувається автоматично і у відповідності з якістю минулогожиття. Хаотичне життя передбачає переселення душі в тіло тварини. Саметієї, чиї повадки в найбільшій мірі співвідносяться з повадками, якимизловживав “попередній індивід”. Друга течія, навпаки, стверджує, що існуєвільний вибір тіла душею як раз під час нового переміщення. Із вчення пропереселення душ слідували суворі попередження про покаяння. Куди б незвернув увагу вічно переляканий індус, і на цьому і на іншому світі йогочекала сувора кара. Кожна жива істота чекає звільнення. Для індуса його неіснувало. Навіть смерть не гарантувала позбавлення від мук. Як наслідок,самогубство робилося навіть релігійною справою. Сумуючи за кожною істотою в смертну годину, людина, згідно древніймістичній традиції, може втілитися в слідуючому житті в інший образ.Мислено зливаючись з безконечно дорогою істотою в мить земної смерті, воназа законами багаторазових відроджень стає схожою з коханою. Але це лишепосилює трагічну сторону буття. Отже, в індійському світосприйнятті земний і загробний світрозділені, але перевага надається не життю, а смерті.В кабалістичній традиції євреї розвивали вчення про переселення душ. Вусній передачі релігійних заповідей мова йшла про те, що душа Адамаперейшла в Давида, а потім “ надихається” в Месію , а саме в посланникаГосподнього. Душа може прийняти тілесну оболонку тварини, перетворитися влистя дерев і навіть каміння. При цьому в давньоєврейській традиції людинатрактується не тільки як природна, а і як надприродна істота, яказнаходиться в живому контакті з Богом. Виникає і нова інтерпретація смерті.Іудеї втішали себе чеканням царства свободи і справедливості, до якогоповинне прийти людство. В давньокитайській свідомості факт смерті оцінювався як дещо, що немає глибокого побутового значення. Інакше кажучи, якщо людина вмирає,ніякої трагедії в цьому немає. Вона все рівно залишається серед живих, алевже як вмерла. Тут так, як і там. Мертвий йде від живих умовно, в якомусьобмеженому смислі. Він нас не покидає. Світ увесь заселений “живимимерцями”. Вони перейшли в інший стан, але не відішли в інший світ. Осьчому в цій культурі символіка носила земний характер. Не розділяли земний і потойбічний світ і єгиптяни. Але вони, скоріше,підкреслювали схожість загробного світу з справжнім – там так, як і тут.Смерть рахувалася прелюдією до загробного життя. Єгиптяни покладали надіюна нетлінність тіла тієї людини, влада якої була непорушною при житті.Тілесність, за їх уявленням, залишалася незмінною. В історії людства дві культури знайшли особливий інтерес до смерті іпроцесу вмирання: єгиптяни і тібетці. Тоді розділяли глибоку віру вте, щосвідомість продовжує жити після фізичної смерті. Вони пропонували добрерозроблені ритуали які дозволяли як можна легше перейти в новий стан,креслили важкі схеми, в яких відроджували подорожі душі. Отже, в древньокитайській та древньоєгипетській культурах життя ісмерть в певній мірі рівні. Тут немає і натяку на те, що життя – благо,а смерть – зло. Обидва світи рівноцінні, хоча і розділені деякою межею. Інакше оцінюється ця проблема в індійській релігійній свідомості.Згіднобуддизму всі істоти беруть свій початок в Брахмані, безособливому абсолютному началі, з якого виникає світ. Брахман лежить в основі всьогоіснуючого. Все в кінцевому рахунку повинно вернутися до нього. Тому смертьлише перехід від нижчої ступені до вищої, яка продовжується з тих пір, покидух не досягне такої степені чистоти і вдосконалення, щоб ввійти в світовудушу, до чого прагне все існуюче на Землі. Світова душа – це відображеннявсього буття, світовий дух – активне начало душі. На відміну від християнства, де відпущення гріхів, досягнення вічногоблаженства пов‘язували з божественним милосердям, раніше вважали, що тількисама людина може спокутувати свої гріхи, тільки своїми силами може добитисяпрощення. Тіло для індусів завжди презрене і повинне бути спалене зразу жпісля смерті. Безсмертна душа перейде в нове тіло, і цей процес будеповторятися і повторятися, поки душу не щезне і не зіллється з душеювселенською. Тільки людська воля може відректися від життя, відректися від нього.Такої поетизації смерті не було в жодній культурі. Ні один народ не рахувавсмерть благом і не намагався перекреслити життя. Навіть сторонники Будди невідмовлялися від життя, повного зла і насильства. Розділ ІІ. В чому причина того, що серед проблем історії культури ісвітосприйняття, які розробляються сучасними істориками, проблема смертізаймає одне з найвидніших місць? До порівняно недавнього часу вона їхзовсім не займала. Мовчки виходили з постулату, що смерть завжди є смерть.“Люди народжувались, страждали і вмирали…” (1;31). З цеху істориків тількиархеологи, які мали справу з людськими останками, могилами і етнологи, яківивчали погребальні звичаї та ритуали, символіку і міфологію, зверталися доцієї теми. Тепер перед історичною та культурологічною науками вималюваласьпроблема сприйняття смерті людьми в різні епохи, їх оцінки цього феномену.І з‘ясувалося, що це у вищій мірі суттєва проблема, розгляд якої спроможнійпролити нове світло на системи світобачення і цінностей які прийняті всуспільстві. Смерть – один з радикальних “параметрів” колективної свідомості, аоскільки останнє не залишається в ході історії непорушним, то зміни ці неможуть не виразитись також і у відношенні людини до смерті. В сприйняттісмерті виявляються таємниці людської особистості. Але особистість, умовнокажучи, - “середній чин” між культурою і соціальністю, та ланка, яка їхоб‘єднує. Тому сприйняття смерті, потойбічного світу, зв‘язків між живими імертвими – тема, роздуми над якою могли би істотно поглибити розуміннябагатьох сторін соціально-культурної дійсності минулих епох, кращезрозуміти, яка була людина в історії. Французький історик і демограф Філіп Ар‘єс – одна з найбільш яскравихфігур у французькій історіографії 60 – 80-их рр. ця людина приділила багатоуваги такій темі як смерть. І потрібно також зазначити, що вибух інтересудо проблеми “смерть в історії”, який виразився в потоці монографій істатей, в конференціях і колоквіумах, був спровокований в першу чергупрацями Ар‘єса. Який головний тезис Ар‘єса, що розвивався ним в найбільш розгорнутозмальовуючій його позицію книзі “Людина перед лицем смерті”? Існує зв‘язокміж постановами по відношенню до смерті, домінуючими в даному суспільствіна певному етапі історії, і самосвідомістю особистості, типового для цьогосуспільства. Тому у змінах сприйняття смерті знаходять своє вираженнязрушення в трактовці людиною самої себе. Іншими словами, винахідтрансформацій, які терплять смерть в “колективному безсвідомому”, могло бпролити світло на структуру людської особистості і на її перебудову, щоіснує на протязі віків. Ар‘єс намічає п‘ять головних етапів у повільній зміні підходів повідношенню до смерті. §1. Перший етап, який представляє собою не етап еволюції, а скорішеетап, що залишається стабільним в широких верствах народу, починаючи зархаїчних часів аж до XIV ст., якщо не до наших днів, він позначає висловом“всі вмремо”. Це стан “прирученої смерті”. Така її кваліфікація зовсім неозначає, що до того смерть була “дикою”. Ар‘єс хоче лише підкреслити, щолюди Раннього Середньовіччя відносились до смерті, як до повсякденності,яка не навіювала їм особливих страхів. Людина органічно включена в природу,і між мертвими і живими існує гармонія. Тому “приручену смерть” приймали вякості природньої необхідності. Так відносився до смерті лицар Роланд, алетак само фаталістично її сприймає і російський християнин з повісті ЛьваТолстого. Особливість Раннього Середньовіччя в тому, що лицарська аристократіявпровадила систему образів, яка існує в народних, усних культурах, всуспільство кліриків , послідовників і реставраторів античної вченості.Смерть Роланда стала смертю святого. Середньовічний образ святого бувзапозичений кліриками у культури світської, лицарської, яка сама малафольклорне начало. Та література і та епоха цікаві нам, тому що вони дозволяють наоснові текстів ясно побачити відношення до смерті, характерне для тієї дужестарої і дуже довгої цивілізації, яка належить до перших віків людськоїісторії, а погасає тільки зараз, на наших очах. Герої тієї літератури вмирають не як прийдеться. Їх смертьрегулюється суворим ритуалом, описаним поетами. Смерть звичайна, нормальнане приходить до героїв спонтанно, непомітно, навіть якщо вона наступає якнаслідок випадкової рани, навіть якщо до неї призводить, що бувало, сильнехвилювання. Саме істоти в цій смерті те, що вона залишає час усвідомити їїнаближення. “Ах, прекрасний сер, ви вважаєте, що помрете так швидко? ” –“Так,- відповідає Говен, - знайте, що я не проживу й двох днів” (1;41). Нілікар, ні друзі, ні священики не знають про це так добре як він. Благочестиві монахи не відрізняються в цьому відношенні від лицарів.Надпис 1155 р. розповідає, що церковний страж в Сен-Пол-де-Нарбони“побачив” як наближається до нього смерть, ніби наперед знав про своюкончину. В оточенні монахів він склав заповіт, посповідався, пішов доцеркви прийняти причастя і там помер.Деякі передчуття мали характер чуда; особливо вірним знаком було явленняпомерлого, хоча б і у віяні. Навіть безумний Дон Кіхот, не намагався втекти від смерті.“Племінниця,- сказав він дуже розумно, - я відчуваю, що близький до смерті”(1;42). Віра в те, що смерть попереджає про свій прихід, ще довго зберігаласяв менталітеті народу. Щоб її знайти, потрібен був геній Толстого, якийпостійно роздумував над темою смерті і міфом про народ. На маленькійстанції, вмираючи він постійно повторював : “А мужики? Як же мужикивмирають?” (1;42). Раптова смерть руйнувала світовий порядок, у який вірив кожен. ВонаБула абсурдним знаряддям в випадку, іноді виступавшого під видом Божогогніву. В Середньовіччі низькою була не тільки раптова смерть, а також смертьбез свідків і церемоній, як, наприклад, смерть мандрівника в дорозі,утопленика, якого виловили в річці, незнайомої людини, яку знайшли на краюполя, або навіть сусіда, якого вбив грім без всякої причини. Ще в більшій мірі була позорною смерть засуджених. До XIV ст., їмвідмовляли навіть у можливості спати свою душу перед стратою : в іншомусвіті їх повинно було чекати те ж прокляття, що і в цьому. Відстань між життям і смертю не сприймалась як “радикальна метабола”.Не було віри в просте продовження життя по ту сторону земної кончини.Останнє прощання Роланда і Олів‘є не містить ні якого натяку на можливістьзнову зустрітися на небесах. Тоді вважали, що мертві сплять. Образ смерті як сна пережив століття: ми знаходимо його в літургії, внадгробній скульптурі, в заповітах. Навіть сьогодні після чиєї-небудьсмерті люди моляться “за упокой його душі”. Мертві спали в квітучому саду. Тисячі років береглося незмінне відношення до смерті. Цьомувідношенню до смерті відповідало відношення до мертвих, яке виражалопочуття байдужої близькості. Ця позиція характерна для певного історичногоперіоду: вона з‘являється в V столітті н.е. і зникає в кінці XVIII ст., незалишивши і сліду на наших сучасних традиціях. Цей період починається іззближення живих і мертвих, і проникнення кладовищ у міста і села, в центрпоселення людей. Завершується він тоді, коли змішування живих і мертвихстало не прийнятними. Відчуваючи свою близкість зі смертю, древні боялися сусідства звмершими і тримали їх в стороні від себе. Захоронені в землі або спалені навогнищі покійники вважалися не чистими, і їх близкість могла осквернитиживих. Місцезнаходження одних повинно було бути відокремлене від світуінших, щоб уникнути усякого контакту між ними, за виключенням спеціальнихднів, коли приносили жертви. Але така нетерпимість до сусідства з померлими ослабла у ранніххристиян, спочатку в римській Африці, а згодом у самому Римі. Ця зміна дужепоказова: за нею стала все яскравіше виявлена різниця між відношеннямязичників до мертвих і новим відношенням християн. Це сталося після віри увоскресіння плоті, яка об‘єдналася з культом древніх мучеників і їхгробниць. Вся ситуація, таким чином, перевернута в порівнянні з античністю.Саме одиноке захоронення, в стороні від інших, яке, як вважалисередньовічні люди, рахувалося в древності нормою, тепер було жахливим. Церква повинна була передувати кладовищу. Перетворення кладовища вцеркву не дозволялося. Кладовище починалося всередині церкви іпродовжувалося за її стінами, в оточуючому її просторі, яке також входило впоняття церкви. Самою вражаючою особливістю було виставлення кісток померлих напоказ. В часи Рабле черепа і кістки валялися повсюди слугували бродягам воколицях церкви невинно вбитих немовлят, “чтобы отогреть зад”. Середньовічне кладовище було не лише місцем, де похоронили. Якпідкреслює Т.Ле Бра, словом кладовище називали також місце, де давно вже невиконували погребінь або навіть зовсім ніколи не хоронили, але це місцевиконувало функцію, загальну для всіх кладовищ: разом з церквою вони булисерцевиною соціального життя, заміняючи собою римський форум. Протягомвсього Середньовіччя і до кінця XVII ст. кладовище відповідало як ідеїсуспільного місця, так і іншій, сьогодні єдиній, ідеї некрополя. Ця двояка функція знаходить своє пояснення в тому, що кладовищанаділялися правом сховища. Функція сховища перетворювала кладовища іноді вмісце знаходження живих, але завжди в суспільному місці, де люди моглизустрічатися, незалежно від того, продовжували там хоронити померлих чи ні.Люди, які попросили сховища на кладовищі, поселялися там і відмовлялисязвідти іти. Право сховища зробило кладовище не тільки місцем зборів тапрогулянок, алей ринком, ярмаркою. Але збори XV ст. постановили заборонити на кладовищах усяку мирськудіяльність, включаючи проведення засідань судів і винесення вироків. Роблячи висновки, можна сказати, що люди в ті часи не сприймалисмерть як особисту драму і зовсім не сприймали як індивідуальний акт – вритуалах, які супроводжували кончину індивіда, виражалась солідарність зсім‘єю і суспільством. Ці ритуали були змістовною частиною стратегії людиниу відношенні до природи. Помираючий – головне лице в церемоніалі, якійсупроводжував і оформляв його відхід із світу живих. Але й сам цей відхід не сприймався як повний і безповоротній розрив,оскільки між світом живих і світом мертвих не відчувалося непрохідноїпрірви. Зовнішнім вираженням цієї ситуації може слугувати, на думку Ар‘єса,те, що в протилежність погребінням античності, які відбувалися за межамиміської стіни, на протязі усього Середньовіччя захоронення відбувалося натериторії міст і сіл : з точки зору людей тієї епохи, було важливопомістити покійника поближче до храму Божого. Відсутність страху перед смертю у людей Раннього Середньовіччя Ар‘єспояснює тим, що, за їх уявленнями, померлих не чикав суд і розплата запрожите життя. Важливо підкреслити, що проблеми есхатології Ар‘єспереводить з богословського плану в план ментальностей. В центрі його уваги– не догма, а “розлиті” в суспільній свідомості образи смерті, посмертногосуда. За цими “останніми речами” таяться людські емоції, колективніуявлення і патентні системи цінностей. §2. Ідея Страшного Суду, яка вироблена, як пише Ар‘єс, інтелектуальноюелітою і затверджена в період між XI i XIII століттями, знаменував другийетап еволюції відношення до смерті, який Ар‘єс назвав “Смерть своя”.Починаючи з XII ст. сцени загробного суду зображуються на західних порталахсоборів, а згодом, приблизно з XV ст., уявлення про суд над родом людськимзамінюється новим уявленням – про суд індивідуальний, який відбувається вмомент кончини людини. Більш важливе значення надається поховальнимобрядам. Майже до віку наукового прогресу люди вважали, що життя продовжуєтьсяі після смерті. Ідеї продовження простягаються в часі від самих першихвідомих нам погребінь епохи середнього палеоліту з їх інвентарем, якийназначався для загробного життя померлого, і до наших днів науковогоскептицизму. Християнство сприймало традиційні судження здорового смислу істоїчної філософії про народження людини як начало його вмирання.Народження – перший крок до смерті, казали римські стоїки. Християнствозапозичило також дуже древню ідею про продовження існування людини взагробному світі, сірому і печальному, і ідею більш пізню, менш популярну ібільш сувору, про суд над живими і мертвими. Нарешті, воно повернуловіруючим всі надії релігій спасіння, пов‘язуючи спасіння душі людини звтіленням і посмертним воскресінням Ісуса Христа. В настановах апостолаПавла життя в гріху є смерть, а фізична смерть є вступ до вічного життя. Ми уявляємо собі середньовічне суспільство, де домінує церква і дереакція на її тотальне господство приймає форму єресей і примітивногонатуралізму. Це правда, що світ жив тоді в тіні церкви, але це не значитьповного прийняття усіма християнських догм. Це означало скоріше визначеннязагальної мови, одної системи комунікації і розуміння. Бажання, яківиходять з глибини сутності людини, виражалися в певній системі знаків, аці знаки набували слів християнської лексики. Але – це дуже для нас важливо– кожна епоха спонтанно відбирала деякі знаки, надаючи перевагу іншим, якізалишалися про запас, на майбутнє, оскільки ті чи інші знаки краще виражалиглибинні тенденції колективної поведінки. Вражає, що в літературі акцентується розлад тіла ще при житті.Виникає відчуття, що в повільну еволюцію традиційної моделі смертівливається щось брутальне. Перша думка – нагадування про жах розкладу було для бідних монахівспособом схвилювати і притягнути до глибокої віри маси мирян, а особливогородян. То був, як відомо, час, коли церква поставила ціль завоювати душі ітих людей, що колись були представлені язичницько-християнському фольклору.Знаряддями цього міссіонерського завоювання були монахи, які намагалисявразити уявлення мирян сильними образами, в тому числі образами смерті. Найкраще ми зрозуміємо, як люди відносились до смерті у цей період наприкладі іконографії. Надгробне мистецтво того періоду зверталося до теми Суду, це судилищевиглядало менш лякаючим, чим пізніше, і завжди змальовувалось тільки вперспективі пришестя Христа і пробудження праведників. Починаючи з XII ст. ми можемо простежити, як протягом чотирьохстоліть іконографія розвертає на порталах церков нескінченну стрічкуваріантів великої есхатологічної драми. Стара сцена – Христос в славі Своїй, який сидить на небесномупрестолі. У випромінюваному Ним світлі зникає, завершується історія цьогосвіту і окремої людини і перемагає вічне і трансцендентальне. Таким чином, в XII ст. затвердилась нова іконографія, яка накладалаєвангельську концепцію Страшного Суду на апокаліптичну концепцію кінцясвіту, пов‘язувала одну з другою. В XIII ст. ідея Страшного Суду майжезовсім витіснила ідею другого пришестя Христа. З цього часу перед нашимиочима розвертається на камінні сцени судового засідання: суддя Христос натроні оточений ангелами із знаменами в руках – символом судової влади.Іноді поруч з Христом – суддно стоїть його свита – дванадцять апостолів. В XIV-XV ст., за уявленнями сучасників, виконанням загробних рахунківзаймаються ті, кому вигідно, якщо дурні справи людини переважають, - силипекла, чорти. Для благочестивих моралістів XVII-XVIII ст., була неприйнятнадумка, ніби лише диявол займається виконанням рахунків на Страшному суді. Велика драма покинула простори потойбічного світу. Вона наблизилась,вона розігрувалась тепер в кімнаті самого вмерлого. Тому на змінупопередній іконографії Страшного суду прийшла нова: гравюри на дереві,індивідуальні картинки, які кожен міг мати у себе в кімнаті. Ця іконографіяпри всій своїй новизні повертає нас до архаїчної моделі смерті. Ліжко,символ кохання і відпочинку було і місцем смерті. Умирала людина відхвороби чи своєю природною смертю, вона завжди помирала в ліжку. Раптовасмерть вважалася виключною і жахливою, адже навіть серйозні поранення чинещасні випадки залишали час для ритуальної агонії в ліжку. Соціальні умови заставляли вже не демонструвати скорботу, а, напроти,проявляти стриманість і зберігати контроль над собою. Навколо померлогонемає місця для довгих і галасливих оплакувань. Сім‘я покійного, йогодрузі, не грають більше головної ролі в цьому дійстві. Головні ролі віднинізакріплені за священиками, але перш за все за монахами. Іншими словами – зановими спеціалістами у справах смерті. Починаючи з XIII ст. урочиста траурна процесія стала символом смертіі похорон. Склад процесії і порядок слідування регулювався не звичаєм і неволею церкви, а бажанням самого померлого, зафіксованого в заповіті. Ще одна зміна. Мертве тіло віднині надовго буде заховане від очей.Прихованість смерті означало в історії культури перехід до нового етапу. Частина кладовища, його периферія, була як би продовженням церкви, інадгробна скульптура була там багато представлена. Низькі погребальнігалереї були вже з XIV ст. розділені на часовні, аналогічні боковим капеламцеркви. Але й центральна частина кладовища, завжди перекопана могильщиками,постійно міняла свій вигляд. Між великих братських могил для бідних, цихстрашних ям, виділялися тут і там декілька не багаточисельних надгробнихпам‘ятників. Підсумовуючи, хочу сказати, що в своїй смерті людина відкриваєособисту відповідальність. Характерна для Середньовіччя анонімністьпогребінь постійно виживається, і знову, як і в античності, з‘являютьсяепітафії і надгробні зображення померлих. В XVII ст. виникають новікладовища, розміщені поза міською межею. Хейзінга був схильний пояснювати мистецтво macabre відчаєм, якийоволодів людьми після Чорної смерті, - Ар‘єс, слідом за Тененті, бачить вдемонстрації зображень скелетів і розкладаючих трупів свого роду противагутій жазі смерті і матеріальних багатств, яка знаходила вираження і в ролізаповітів. Заповіт, який Ар‘єс розглядає як факт історії культури, слугувавзасобом “колонізації” і освоєння потойбічного світу, маніпулювання ним.Заповіт дав людині можливість забезпечити особисте благополуччя на томусвіті і примирити любов до земних багатств з бажанням про спасіння душі. Невипадково саме у другий період Середньовіччя виникає уявлення прочистилище, яке займає проміжки положення між пеклом і раєм. §3. Третій етап еволюції сприйняття смерті по Ар‘єсу, - “Смертьдалека й близька” - характеризується крахом механізмів захисту від природи. Ми прослідкували на протязі всього Середньовіччя, як затверджуваласьнова чуттєвість, яка надавала реальній смерті людини все більшого значення.На при кінці Середньовіччя нова чуттєвість досягнула тієї інтенсивності,яку передають лякаючи образи мистецтва macabre. Ця еволюція призвела досконцентрованості думок і почуттів на самому моменті фізичної смерті.Досягнувши цієї точки, розвиток призупинився. Розпочинається цей відхід приблизно з Відродженням і продовжується доXVII ст. Вловити цей процес, спираючись на конкретні нові факти. важко. Всезалишалося так, як було в Середньовічному минулому. Ніяких змін, які бкидалися в очі, так що неважко помилитися і подумати, ніби не порушувалобагатовікової стабільності. А між тим крізь цю зовнішню незмінністьпросвічується дещо нове відношення старих позицій до смерті. Починаючи з XVI ст. сам момент смерті – в кімнаті, в ліжку – втрачаєсвою відносну важливість. Смерть стає чимось метафізичним, яке виражаєтьсяметафорою “розходження душі з тілом”, яке відчувається як прощаннянаречених, або ж двох друзів, давніх і близьких. Думка про смертьасоціюється з ідеєю розриву людського цілого. Недарма ця епоха “надгробіядуші”, коли колективна чуттєвість починає проникати ідеєю дуалізму душі ітіла. Не в сам момент смерті і не тоді, коли вона вже близька, треба думатипро неї. Про неї треба думати все життя. Відношення “другого Середньовіччя” до світу було двійним. З однієїсторони, жадна любов, яку назвали avaritia. З іншої – кінцевий розрив,тотальне відречення, роздача майна біднякам і відхід в монастир. Єдинийможливий компроміс між цими двома позиціями знаходився в системі гарантійдля потойбічного світу, в якій матеріальні багатства гарантуються духовнимибагатствами. Смерть чудова і повчальна, кінець життя праведний і святий, нагадує щетрадиційну приручену смерть, яку приймають з покірністю. Але ця нова смертьне обділена театральністю, до кінця XVIII ст. ще здержаною, переросте увелику риторику смерті, характерну для європейського романтизму. В епоху “другого Середньовіччя” духовні автори ставлять в центр своїхнастанов сам момент смерті, тому що саме він викликав сумніви і викликавінтерес у їх сучасників. Але починаючи з Відродження вони залишають цютему, так як сумнівів і питань стало менше. Так вони виражають на свій ладвідхід від середньовічного почуття життя і смерті. Людина нового часу починає відчувати відсторонність від моментуфізичної смерті. Ця відсторонність ніколи не виражається в словах,вірогідно, навіть ніколи ясно не усвідомлюється. Смерть була тоді заміненасмертністю людини взагалі: почуття смерті, колись сконцентроване вісторичній реальності смертного часу, було віднині розлите по всій масіжиття, втратив таким чином свою інтенсивність. Саме життя стає повним,протяжним і густим, без переривів, тоді як смерть, яка присутня в житті,зберігає своє місце лише на її дальньому кінці, яка легко забувається, недивлячись на весь реалізм “Духовних вправ”. Це життя, від якого смертьвіддалена на відстань, уявляється нам менш люблячим речі і живі істоти, чимте, де смерть була в самому центрі. Відхід від смерті, яка все ж залишалася близькою, проявляється з кінцяXVII ст. у великому бажанні простоти у всьому, що пов‘язано зі смертю. Вбажанні цьому виражалося традиційна віра в слабкість життя тлінністьлюдського тіла. Крім того, в ньому відчувалося почуття небуття, якого надіяна загробне існування так і не змогла полегшити. Протягом всього XVII іXVIII ст. суспільство летить по схилу у прірву небуття і до байдужості досмерті і померлих. Бажання простоти підтверджується заповітами. В кінці XVII ст. іособливо у XVIII ст., заповітники все частіше відмовлялися робити останнєрозпорядження про особисті похорони, доручаючи це своєму душенакажчику. Цядовіра мала двоякий смисл. Перш за все – незацікавленість: із контактузаповіту ясно видне небажання приділяти велику увагу особистим останкам. Вкінці XVIII ст. та сама формула заповіту буде виражатися вже не тількибажанням до аскетичної простоти, але й любляча довіра до тих, кому належаловиконувати останню волю заповітника. Однак, саме вразливе цієї епохи в області погребіння – повернення докладовища. Все більша кількість високопоставлених осіб, які в XVI –початкуXVII ст. бажали б похоронити їх у церкві, при кінці XVII і на початкунаступного століття вибирають для свого погребіння кладовище під відкритимнебом. В XVII-XVIII ст. в Англії і її колоніях в Новому Світі навколо церквисклався простір, який представляв собою вже не осередок безіменних могилбідняків. Кладовище обставлене простими, але часто багато прекраснимипам‘ятниками, по яким неважко прослідкувати вплив змінюючих один одногонаправлень в мистецтві, де за барокко приходить класицизм, який виражавстремління до аскетизму. У християн XVII – початку XVIII ст., спокуса небуттям була дужесильною. Звичайно, їм вдавалося її стримувати, але рівновага ставаласлабкою, коли область безсмертя і область неіснування дуже віддалилися однавід одної. Достатньо було послабитись вірі (декристалізація) або, скоріше,послабитись есхатологічній заклопотаності всередині віри, як рівновага міжідеєю блаженного безсмертя і ідеєю “ніщо” порушувалась і небуттяперемагало. Так відкривалися затвори шлюзу, через які могли тепер пройтичерез чари небуття, природи, матерії. Саме це і відбулося в XVIII ст. “Ніщо” ще не було тоді побачене в йогоабсолютній формі. “Ніщо” змішували з поняттям природи, тим самимпом‘якшуючи ідею небуття. Смерть і мертве тіло самі по собі складають предмет науковогодослідження, незалежно від причин смерті. Іншими словами, мертвець вивчавсяне тільки для того, щоб взнати причину смерті. Його оглядали, як пізнішебудуть оглядати хворого в ліжку. Це може статися дивним сучасній медицині,для якої смерть невідокремлена від хвороби і яка сьогодні вивчає хворобу, ане смерть, якщо тільки не брати спеціальний і в наші дні скорішематеріальний випадок судової медицини. Чуттєвість трупа мала важливі практичні наслідки для повсякденногожиття людей, а саме для всякої тодішньої фармакопеї. Трупи були засобамидля виготовлення дуже діючих ліків, яким зовсім не приписувалось ніякогомагічного характеру. Піт, який виступав на тілі померлого, рахувавсяхорошим засобом проти геморою і різних пухлин. Щоб вилікувати хворого,достатньо іноді потерти хворе місце рукою мерця. Кістки скелету вважалися засобом профілактики. Хорошою справою булоносити їх на шиї або зашивати в одяг – не як символічне нагадування просмерть, а як профілактичний амулет. Так, солдати на війні носили на собікістки пальців убитих. Як ми вже побачили, що і в мистецтві, і в літературі, і в медициніXVII-XVIII ст. царювали невпевненість по відношенню до життя, смерті.Постійно присутньою стала тема живого трупа, мерця, який насправді живий. Але тільки в першій половині XVIII ст. цим питанням займалися лікарі,які оповістили суспільство про одну серйозну небезпеку. Були зібрані всістарі дані про “чудеса мерців”, про крики, які чулися з могил, про трупи,які їли свої ж частини тіла. Все відразу знайшло пояснення у світі того. щобуло відомо про вдавану смерть. Цікаво, що безумний страх народжується саме в епоху, коли щосьміняється в багатовіковій близькості людини і смерті. Встановлюєтьсязв‘язок між смертю і сексом, як раз тому вона заворожує, оволодіваєлюдиною, як секс. Але ця фундаментальна тривога залишається в більш меншзабороненому світі снів, фантастичних видінь. Коли страх смерті являється,він залишається спочатку в тому світі, де так довго знаходило собіпорятунок кохання і тільки звідти поети і художники насмілювались їївиводити: в світі уяви. §4. Четвертий етап багатовікової еволюції в переживанні смерті –“Смерть твоя”. Комплекс трагічних емоцій, які викликаються відходом з життякожної людини, нареченого або нареченої, дитини, батьків, родичів, на думкуАр‘єса, нове явлення, пов‘язане з укріпленням емоційних зв‘язків в серединінукмарної сім‘ї. З ослабленням віри міняється відношення до смерті; їїчекають як моменту возз‘єднання з коханою істотою, яка раніше пішла зжиття. Кончина близької людини уявляється більш важкою втратою, ніжособиста смерть. Романтизм перетворив страх смерті в почуття прекрасного. Для того, щоб смерть сприймалася як абсолютний розрив, щоб моглашироко розповсюдитись віра в стикування душ, повинні були змінитисяуявлення про природу і сутність людин




Похожие:

Образи І символи смерті в культурі iconКультура спілкування І культура мовлення” про культуру мовлення
Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура — це не тільки все те, що створено руками й розумом...
Образи І символи смерті в культурі iconПилип орлик гетьман-еміґрант
«Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню» сього слова, до самої смерті «не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи,...
Образи І символи смерті в культурі iconПилип орлик гетьман-еміґрант
«Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню» сього слова, до самої смерті «не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи,...
Образи І символи смерті в культурі iconРеферат на тему: пилип орлик гетьман-еміґрант
«Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню» сього слова, до самої смерті «не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи,...
Образи І символи смерті в культурі iconБесіди з учнями про символи України
Мета. Поглибити знання учнів про символи України, ознайомити з історією створення гімну, його авторами, виховувати повагу до символів...
Образи І символи смерті в культурі iconДержавні символи
Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офі­ційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в ла­конічній...
Образи І символи смерті в культурі iconЛекція №2 Тема: Алфавіт мови Pascal, структура програми
Програма мовою Паскаль складається з лексем І символів-розділювачів. Лексеми Паскалю це спеціальні символи, символи-слова (інакше...
Образи І символи смерті в культурі iconБесіди з учнями про символи України Стою струнко й урочисто, коли звучить гімн моєї держави
Мета. Поглибити знання учнів про символи України, ознайомити з історією створення гімну, його авторами, виховувати повагу до символів...
Образи І символи смерті в культурі iconСимволи); За допомогою операторів символьного перетворення (використовуючи палітру інструментів Символи
Чим більше цих формул у ядрі, тим більш надійна робота символьного процесора і тем імовірніше, що поставлена задача буде розв’язана,...
Образи І символи смерті в культурі iconНародні символи України
Народні символи – це те, що найбільше любить І шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ,...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы