Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат icon

Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат



НазваниеТ. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченк
Дата конвертации01.07.2012
Размер286,04 Kb.
ТипРеферат
Значення творчості Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко)


РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: “Значення творчості Т. Г. Шевченка” [pic] Працював: Марченко Юра Миколаїв – 2001 Шевченко – основоположник нової української літератури. Шевченко єосновоположником нової української літератури і родоначальником їїреволюційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повнорозвинулися ті начала, які стали провідними для передових українськихписьменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденціїнародності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчостіпопередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературівиступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбилипочуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення. Попередники великого поета в українській літературі в своїх творахкритикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків зселян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя іобличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиреннийворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивнийгерой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щастінароду. Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнанебагатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світовоїлітератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменникинаступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, ПавлоГрабовський, Леся Українка та ін. Роль Шевченка в розвитку української літературної мови. Шевченковідіграв важливу історичну роль у розвитку української літературноїмови. Він установив ту структуру української літературної мови, яказбереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув іутвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, якістали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи зКотляревського. Використовували в своїх творах живу народну українськумову, а також скарби усної народної творчості, але це використаннябуло ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературногостилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних,вузькомісцевих елементів. Норми української літературної мови, створені на народній основі,дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поетчерпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав відзагальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїйтворчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українськогослова. Вшанування пам’яті. Царизм репресіями прагнув зупинити лавинународної шани й любові до великого сина України, а вийшло навпаки. З1918 року вшанування пам'яті великого Кобзаря 9 березня стало в нашійкраїні щорічним і всенародним. Відкрито пам'ятники поетові в Києві,Каневі, Харкові та в інших містах України, могилу великого Тарасаоголошено заповідником, ім'я Шевченка присвоєно Київськомууніверситетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаютьсяйого твори, відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка, його ім'яприсвоєно навчальним закладам і науковим установам, вулицям, бульварам,площам, пароплавам. Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні преміїУкраїни імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цейчас почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П. Тичина, О.Гончар, П. Загребельний, В. Сосюра, М. Бажан, Г. Тютюнник, Ю.Збанацький, П. Майборода, С. Людкевич, О. Кульчицька, А. Малишко, В.Касіян, І. Драч, Л. Но-виченко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В.Стус, Б. Антоненко-Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та іншімитці. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Т. Г. Шевченка відзначалися в усіхдержавах світу, в багатьох із них вийшли переклади «Кобзаря». Світове значення творчості. Кожний, хто глибоко вивчає творчістьвеликого сина України, неминуче переконується, що має вона світовезначення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: «Завдяки Шевченковіскарби української душі повною річкою влилися в загальний потіклюдської культури» (Луначарський); «Тарас Шевченко не має собі рівних усвітовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його геній розрісся, якдерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Покиб'ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка» (Хікмет, Туреччина);«Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. ПоезіяШевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника всвітовій літературі» (Якубець, Польща). Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичнихписьменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте жоден з них непіднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. У своїхтворах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілийокеан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світовоїтрагедії. «Кобзар» знаменував собою демократизацію світової літератури, бо зйого сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, якізалишалися невідомими для елітарної культури — і це було одкровенням. Не дивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов'янськими мовами,а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою,англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді,японською, в'єтнамською, корейською, румунською, італійською,угорською, малайською, бенгальською та багатьма іншими мовами. Про все більшу світову славу великого Кобзаря свідчать пам'ятники,встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті,Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо. Творчість Шевченка постає чи не найвидатнішим всеєвропейським ісвітовим явищем, бо досі, як слушно зауважив Вадим Скуратівський,«вікове горе мас, по суті, не мало своїх літературних уст, нерозверзалося ними, не прорізалося своїм художнім голосом». Були окремілітературні спроби, але настільки несміливі й наслідувальні стосовнопанівної культури, що ставали панською іграшкою, а не грандіозниммистецьким явищем і національно-соціальним викликом, яким булатворчість великого Кобзаря. Саме Шевченко вперше в історії порушивтисячолітню німоту соціальних низів. Тому “Кобзар” і має планетарнезначення, саме українським словом вперше заговорили невідомі досі дляелітарної культури світи, речником яких став українець, він своєютворчістю демократизував європейську та світову літературу. Шевченко — явище унікальне. Його немає з ким порівняти уписьменстві інших народів. Не тому, що він кращий за інших. Йдеться проособливий генотип культури нашої країни. Тарас... Просторо в цьому імені. В ньому вся історія наша, всебуття, ява і найпотаємніші сни. Нас просто не існує без нього: Україна— це Шевченко, Шевченко — це Україна. Не знайти такого анатомічногоскальпеля, який міг би відділити одне від одного. Синонімічна пара навсі часи, доки й світу. Уявити себе без Шевченка — все одно, що без неба над головою. Він —вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранительнародного духу. Навіть плоть його вознесена на вершину. Іншої такоїмогили на Україні нема, нема такої могили на всій планеті. Вона — немовкозацька вежа, де при наближенні небезпеки запалювали сторожовийвогонь. Вогонь на сторожовій вежі Шевченка не згасає ніколи. Той вогонь— його іменний Глагол. Коли ми необачно віддалялися від нього —більмами бралися наші очі, полуда заступала шлях. Отоді мали те, щомали. Шевченко універсальний. Кажемо: Тарас— і чи є такий українець,який би не знав, про кого йдеться. Росіянин не назве ПушкінаОлександром, англієць Шекспіра — Вільямом, німець не нарече імені Гетечи Шіллера, француз — Гюго. Там інший вимір, там — відчуття дистанції. Шевченко для свідомості українців — не просто література. Він —наш всесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством,підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яке неспіввідноситься з його Словом,— нічого не варте. До Шевченка требадоростати всім життям». Тарас Шевченко!... Це ім’я дорогоцінною перлиною виблискує узолотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертнихкласиків літератури геніальний співець українського народу по правустоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер іШекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак іГюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщинастала надбанням усього передового людства. Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності,великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігрітагарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогіві гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, йогоборотьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом іборотьбою мільйонів. Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі своїсили боротьбі за визволення рідної України від соціального інаціонального гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіхпрогресивних людей світу. Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало - лише 47 років. Зних 34 роки провів у неволі: 24 роки - під ярмом кріпацтва і понад 10років - у найжорсткіших умовах заслання. А решту - 13 "вільних" роківперебував під невсипущим наглядом жандармів. Оглядаючи прожите життя, сповнене страшної негоди і злиднів, вінз болем говорив: "Сколько лет потерянных., сколько цветов увядших!" Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета,М. О. Некрасов у своєму вірші "На смерть Шевченко" писав: Всё он изведал: тюрьму петербургскую, Справки, доносы, жандармов любезности, Всё - и раздольную степь Оренбургскую, И её крепость... В нужде, в неизвестности Там, оскорбляемый каждым невеждою, Жил он солдатом с солдатами жалкими, Мог умереть он, конечно, под палками, Может и жил-то он этой надеждою. Царський уряд не вперше розправлявся так з небажаними йомупередовими людьми. Полум’яний співець свободи, Тарас ГригоровичШевченко поділив сумну долю кращих людей, які жили в роки царськоїреакції. Пушкін і Лєрмонтов, убиті з намови царя, замучений Полежаєв,декабристи, загиблі у Сибіру на каторзі, були його попередниками. Некращою була доля і його сучасників. Чаадаєва оголосили божевільним.Герцену довелося тікати за кордон. Великого російського критикаВіссаріона Бєлінського врятувала від каземату лише смерть. У засланняпотрапив Салтиков-Щедрін, на каторгу було відправлено Достоєвського. Але ні арешти і жорсткі переслідування, ні вогкі і темніказемати ІІІ відділення. Ні заслання і солдатчина - ніякі утиски незмогли зігнути поета-революціонера Тараса Шевченка. Караюсь, мучуся... але не каюсь!писав він у вірші "О думи мої!". Шевченко говорив, що він ніколи не зійде з раз назавжди обраногошляху, з шляху народного співця: Нікому я не продамся, В найми не наймуся. Не зігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав йогофізично. Незважаючи на те, що Шевченко був "наділений міцною будовоютіла", як було сказано у вироку про заслання, царські сатрапи завдалинепоправимої шкоди його здоров’ю, злочинно скоротили життя і прискорилисмерть. Нижче наведено свідоцтво, виявлене у фондах Центральногодержавного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. Це перший, що дійшовдо нас, лікарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка. Досі небуло точних медичних даних про обставини хвороби і кончини поета. Свидетельство Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду,давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (vitiumheparis et cordis) в последнее время развивалась водяная болезнь(hydrops), от которой он и умер сего 26 февраля. С.-Петербург, февраля26 числа, 1861 года. Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари. Ординатор при больнице Св. Марии Магдалины. Верность копии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Барисвидетельствую с приложением печати полиции Императорской АкадемииХудожеств. Февраля 27 дня 1861 года. Полицмейстер Академии капитан I рванга Набатов.[1] Нижче на свідоцтві - помітка олівцем: "47 лет от рождения" -поправка до віку Т. Г. Шевченка, помилково вказаного лікарем. Дане медичне свідоцтво про останню хворобу поета, написанелікарем Едуардом Яковичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем,дозволяє зрозуміти всю глибину непоправної шкоди, заподіяної міцномувід природи здоров’ю Шевченка його коронованими і некоронованимикатами. Сучасна медична наука дає можливість уточнити діагноз,встановлений у 1861 році лікарем Е. Я. Барі, і сформулювати його так:передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічнийдекомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печінки і асцит. Виявлені у державних архівах документи дозволяють нам тепердетально дослідити і науково обгрунтувати всі обставини перебігухвороби і смерті Т. Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, що смертьгеіального народного поета була передчасною. Її зумовив і прискоривцаризм. Як відомо, Шевченко був сином селянина-кріпака і сам бувкріпаком. Батько і мати великого поета передчасно померли віднепосильної праці, нестатків і хвороб. Така ж доля чекала ТарасаШевченка. Залишившись в одинадцять років круглою сиротою, він ранозазнав непосильного тягару підневільної праці, відчув горе "бедногонеулыбающегося мужика". Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, частоголодував і хворів. Навесні 1837 р. коли 23-річний Тарас як кріпак поміщикаЕнгельгарда працював у кімнатного живописця В. Ширяєва, він тяжкозахворів. Земляк і приятель Шевченка - художник Іван Максимович Сошенкозразу ж поклав Тараса, який пашів жаром, у ліжко і терміново викликавзнайомого лікаря Жадовцева. Лікар уважно оглянув хворого Шевченка ісказав Сошенкові: - Хворого необхідно відправити до лікарні, тому що з вашимигрошима гарячку лікувати вдома не можна. Але і в лікарні не дешево коштувало лікування. Скупий Ширяєв недав жодної копійки, хоч у контракті, підписаному ним, передбачалося, щов разі захворювання учня на протязі строку навчання майстерзобов’язаний лікувати його на свій рахунок. Довелося друзям Тарасаклопотатися перед Комітетом Товариства заохочення художників. З цьогоприводу у звіті Товариства від 30 травня 1837 року відмічалося:"Пансіонеру[2] Алексєєву і учню Шевченку на ліки... 50 карбованців"[3].На ці гроші лікар Жадовцев і художник Сошенко помістили Тараса доПетербургської міської лікарні святої Марії Магдаліни (нині лікарня ім.Віри Слуцької), біля Тучкового мосту. Друзі Шевченка обрали цю лікарню не випадково. Лікарня св. МаріїМагдаліни була найновішим лікувальним закладом на той час. Вонаславилася вийнятковим порядком, чистотою і затишком, новиминайдосконалішими методами лікування. Тут "робилися на той часнайдосконаліші операції, вживалися нові поліпшені методи перев’язки ілікування ран, визнані досвідом останніх років найкориснішими",-говориться у "Нарисі існування лікарні св. Марії Магдаліни в С.-Петербурзі за 50 років, 1829 - 1879". Гордістю лікарні були її лікарі і насамперед штабслікарОлександр Дмитрович Бланк, який працював тут у ці роки,- дід Леніна поматері. Всі його характеризували як "людину передову, ідейну, сильну ісамостійну, вільну від будь-якого кар’єризму і прислужництва". О. Д. Бланк був передовим і прогресивним для свого часу лікарем.Вся його повсякденна діяльність була пройнята чуйним і дбайливимставленням до простих людей, він безкорисливо служив народу своїмлікарським мистецтвом. ...Хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. Вавтобіографічній повісті "Художник" Тарас Григорович описує ці важкідні своєї хвороби, коли кидався він у гарячковому маренні, горів віднестерпного жару. Захворювання тривало довго і проходило тяжко. Вісімдіб Тарас був в безтямі, між життям і смертю. Друзі щоденно, а іноді іпо кілька разів на день приходили до лікарні, щоб довідатися про станШевченка. Відомий російський художник Карл Брюллов, з яким не задовго доцього Сошенко познайомив Тараса Григоровича, постійно запитував удрузів Шевченка про стан хворого. Хороше лікування, дбайливий догляд і,як писав сам Шевченко, "молодое здоровье брало свое... как тотсказочный пресловутый богатырь оживал и крепчал не по дням, а почасам... В какую-нибудь неделю после двухнедельной гарячки стал на ногии ходил, придерживаясь за свою койку". Коли поет виписувався із лікарні, старший лікар "гигиекнично,-як пише Тарас Григорович Шевченко,- растолковал мне , что дляокончательного излечения необходимо еще пробыть под медицинскимнадзором по крайней мере месяц". Восени 1839 року Шевченко знову тяжко захворів. Цього разу натиф. Друг поета Ф. П. Пономарьов перевіз Тараса Григоровича до своєїкімнати, з антресолями, у будинок Академії мистецтв. "На цихантресолях,- згадував Пономарьов,- мій бідний Тарас перебував під частяжкої своєї хвороби, яка забирала наші убогі кошти. У цей самий часвін написав олійними фарбами свій портрет". Восени 1845 р. Шевченко в Переяславі тривалий час хворів нагарячку, яку один з його біографів О. Я. Кониський називає "якоюсьтифозною хворобою". Про те, що у Переяславі Тарас Григорович переніс"гарячку", розповідає у своїх спогадах про Шевченка письменник іетнограф О. С. Чужбинський. Саме у цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний"Заповіт" ("Як умру, то поховайте"). Незважаючи на тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я,Тарас Григорович не втрачав любові до життя, до малювання, до поезії.Особливо чутливий він був до сприйняття чудової української природи.Колоритні пейзажі рідної землі - "садок вишневий коло хати", могутнійсивий Дніпро, широкі степи з почорнілими на них могилами, вітри, щопахнуть чебрецем і м’ятою, переливний блиск ковили, безкрайні обрії -все це знав і любив Тарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака ізгодом ожило в його поезії. Шевченко ввібрав у себе усе багатство народних пісень тапереказів, і природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви,які створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителівживила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневоленаУкраїна. кров’ю серця писав він про страждання рідного народу, промуки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царство панів ічиновників. Художник і поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світлаістини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом і художником,провісником правди і волі був Тарас Шевченко.у Поезія великого Кобзаря - це гімн любові до людства, гімнборотьби за свободу і світлу долю всіх пригноблених народів. Царський уряд, боючись сили полум’яного Шевченкового слова,заслав поета у солдатчину, в далекі казахські степи. Відбуваючипокарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом.Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає "страшне місто".Сюди і був засланий поет. У вироку, що вирішив долю Шевченка, не бувзазначений строк покарання - цар заслав поета назавжди. Микола ПалкінВласною рукою дописав у вироку: "Під найсуворіший нагляд із забороноюписати й малювати". Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. Зцього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: "Если бы я былизверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней нельзя было придумать,как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всемуэтому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедногосуществования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынеститакого нечеловеческого приговора". У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегахАральського моря, на пустельному Кос-Аралі Тарас Шевченко згадував милуйого серцю Україну: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу. У фортеці, яка здавалась йому "раскрытой могилой, готовойсхоронить меня живим", поет звертався до своїх дум: Думи мої, думи мої, Ви мої єдині. Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. Прилітайте, сизокрилі Мої голуб’ята. Із-за Дніпра широкого У степ погуляти... Безмірна туга за волею тяжко краяла серце Шевченкові. Полум’янийпатріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, таким прекраснимі таким знедоленим. О доле моя! Моя країно! Коли я вирвусь з цієї пустині? Так розкрив поет свій душевний стан, пригніченість і тугу увірші, написаному в Орську і присвяченому другові - українському лікарюАндрію Йосиповичу Козачковському. Сучасна медицина науково обгрунтувала, як згубно впливають наздоров’я людини так звані негативні емоції - туга, сум, пригніченість,самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Г. Шевченканестерпно важкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя усолдатчині. Восени 1847 р. у вогких казематах Орської фортеці Шевченкозахворів на ревматизм. У листі від 11 грудня 1847 року до одного зприятелів - А. І. Лизогуба він писав: "...восени мучив менеревматизм..." У листі до М. Лазаревського від 20 грудня ми читаємо"...занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг..." Пізніше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властивіцій хворобі. Шевченко писав 12 квітня 1855 р. конференц-секретарюАкадемії мистецтв Василю Івановичу Григоровичу з Новопетровськогоукріплення: "...ревматизм меня быстро разрушает". Існує справедливийстаровинний лікарський вислів: "ревматизм лиже суглоби, а кусає серце".Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю. У 1847 р., незабаром після ревматизму, Шевченко внаслідокпоганого харчування захворів на типову для ув’язнених та засланиххворобу - цингу, або скорбут, і був вміщений у лазарет. В листі до М.Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович писав:"Спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі... Так менітепер тяжко, так тяжко..." Через два місяці, 28 лютого 1848 р.,Шевченко пише з Орська своєму другові Варварі Миколаївні Рєпніній:"Пугает меня настоящая болезнь скорбут". Дві тяжкі хвороби - ревматизмі скорбут, на які хворів у засланні поет, дуже підточили його серце,тим більше, що вони проходили в умовах надзвичайної моральноїпригніченості і невимовних душевних мук. В листі до М. Лазаревського,про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав: "...опріч всіх лих,що душу катують, бог покарав мене ще й тілесним недугом..." Згадуючи своє сповнене злигоднів життя, поет писав до В.Рєпніної, що при цьому його охоплює важке почуття, "от которогосжимается сердце и стынет грудь... Мое прошлое ужасно". Різке світлопекучого сонця пустелі згубно діяло на зір Т. Г. Шевченка. 1 лютого1848 р. поет писав з Орської фортеці А. І. Лисогубу: "Лихо діється зомною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга табезнадія давить серце, а друге - нездужаю з того дня, як привезли менев цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава богу, а тепер зуби і очітак болять, що не знаю де дітись". Українські і російські друзі поета робили все можливе, щобполегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально іматеріально, але здоров’я поета з кожним днем все гіршало. У січні 1850 р. Шевченко пише в розпачі з Оренбурга поетовіВасилю Андрійовичу Жуковському: "Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мерамоего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам,великодушный благодетель мой... потому, что казарменная жизнь и скорбутразрушили мое здоровье... Для меня необходима была бы перемена климата;но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят...а меня опять посылают на Сыр-Дарью... Для моего здоровья этот походсамый убийственный..." Рядовому Тарасу Шевченку найсуворіше було заборонено писати ймалювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнанні вінпотай писав і малював і створив чимало поетичних творів, зробив багатомалюнків, портретів, картин, з яких складається цілий альбом. НаШевченка було зроблено донос, в результаті якого його під конвоємвідправляють у Новопетровське укріплення, на берег Каспійського моря.Сім років - з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провів тут поет,були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали йогоздоров’я. Суворі природні умови, віддаленість від культурних центрівкраїни, деспотизм і жорстокість офіцерства робили нестерпним життязасланого поета. 1 липня 1852 р. Шевченко писав з Новопетровськогоукріплення відомому українському композиторові С. С. Гулаку-Артемовському: "...Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет?Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль ипоперек все исплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду,что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит насеверо-восточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне.Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо -ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь - просто черт знает что!Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет - просто хоть давись;так и удавиться нечем... мне счастье не к лицу. Родился, вырос вневоле, да и умру, кажется, солдатом. Какой-нибудь да был бы скорееконец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить". Якось під час перебування Т. Шевченка у Новопетровській фортецістало відомо, що до Астрахані має прибути хтось із царської сім’ї.Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатів - в томучислі і Шевченка. Щоденні тривалі вправи з гвинтівкою, маршируваннязовсім знесилювали Тараса Григоровича. "Из меня, теперь 50-летнегостарика, тянут жилы",- писав поет друзям, навіть збільшивши свій вік. Але і тут йому не зрадив гумор. Він намалював себе гладкимнезграбним солдатом і підписав: "Ось так, як бачите". Ця карикатурамала бути надрукована в газеті "Северный курьер", але петербурзькийцензурний комітет заборонив його друкувати[4]. Як про найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович "...взглянутьразочек на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину". 10 лютого 1855 р. Шевченко пише своєму товаришу польськомуполітичному засланцю Броніславу Залєському: "Веришь ли, мне иногдакажется, что я и кости здесь свои положу, иногда... на меня находиттакая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я себе нигде места ненахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная боль усиливается". У 1855 році Шевченко на довершення до всього хворів ще й нависнажливу малярію. В листі до Бр. Залєського Тарас Григорович 25вересня 1855 р. писав: "...Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержалпорядочный пароксизм лихорадки". Захворювання на малярію ще більшепосилило ураження серця. Та незважаючи на хвилини відчаю і тяжкого суму, ніколи у поетане зникає бунтарський дух і ненависть до самодержавства - навпаки, узасланні зростали і міцніли революційні настрої поета: Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських... Помирає "коронований жандарм" Микола І. Майнула надія навизволення. Та марно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює ім’я Шевченкаіз списку амністованих: добре пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Аленаростання революційної ситуації, що змушувало самодержавство напруженошукати виходу з кризи, і невпинні клопотання передових людей Росії -прогресивних діячів культури та мистецтв вирвали Шевченка із заслання. Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета.Коли у 1857 році Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, булозвільнено, він написав у своєму щоденнику: "Мне кажется, что я точнотот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннемобразе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо". Людина на десять років викреслена з життя, знову поверталася досвоїх друзів міцною духом. Заслання і солдатчина не зломили ні волі, ніїї переконань. Але здоров’я поета, його фізичні сили були надламані. За свідченням редактора "Нижегородских губернскихведомостей"Георгія Дем’янова, після повернення із заслання на обличчіШевченка "лежала печать глибокого страждання". історик МиколаКостомаров справедливо зауважив: "Під червону шапку взяли веселого,бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапкиповернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навікивтраченим здоров’ям". Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що ТарасГригорович повернувся із заслання з підупалим здоров’ям, з передчаснознесиленим і назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минуло лише43 роки. Повертаючись після десятирічного заслання до Петербурга,Шевченко змушений був через хворобу на деякий час зупинитися в Москві.Військовий генерал-губернатор Нижегородської губернії генерал-майорМуравйов доповідав 18 квітня 1858 р. московському військовому генерал-губернатору: "Художника Тараса Шевченка було віддано у 1848 році зависочайшим наказом у військову службу, з призначенням рядовим в ОкремийОренбурзький корпус. ... В березні місяці (9числа) Шевченко виїхав з НижньогоНовгорода до Санкт-Петербурга, але з приватних донесень відомо, що,доїхавши до Москви, зупинився в ній через хворобу, яка йогоспіткала"[5] "Тараса Григоровича не можна було впізнати, і, лишепридивившись, я впізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий...Вбитий фізично і морально",- розповідав про свою зустріч з Т. Г.Шевченком навесні 1858 року в Москві Микита Савичев - "уральськийкозачина", як називав його поет. У своєму "Журналі" на другий день після прибуття до Москви, 13березня 1858 р., Шевченко писав, що він пішов до Ван-Путерена, свогознайомого лікаря. Лікар уважно оглянув його, виписав ліки, призначивдієту і відповідний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаємо: "После обеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что невдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке,а Мин - пильнавскую воду и диету. Я решился следовать советупоследнего. Дмитрий Егорович Мин - ученый переводчик Данте и еще болееученый медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония". 18 березня Тарас Григорович записав у "Журналі": "В 8 часоввечера громоносный локомотив свистнул и остановился в Петербурге".Захоплено зустріли Т. Г. Шевченка представники передової інтелігенціїстолиці. Зустрічаючись у цей час з видатними діячами культури тамистецтв, Тарас Григорович шукав і знайшов близьких йому духом іідейними поглядами людей. Він зустрівся і зблизився з великимиросійськими письменниками - революційними демократами М. Г.Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О. Некрасовим , М. Є. Салтиковим-Щедріним та іншими, які об’єднувалися навколо журналу "Современник".Всім єством, всіма помислами Шевченко був з цими людьми. Це булоприродно, адже за словами Добролюбова, "все коло дум і співчуттівШевченка перебувало у цілковитій відповідності із змістом і укладомнародного життя. Він вийшов з народу, жив з народом не тільки думками,але обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний". Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила,непохитна воля борця, його волелюбна поезія були близькі й дорогіросійським революційним демократам. Разом із Герценом і Чернишевськимвеликий Кобзар з глибокою переконливістю проголошує, що треба будитиволю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає дозбройного повстання. ...Добра не жди, Не жди сподіваної волі - Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. Поезія Тараса Шевченка була могутньою і грізною зброєю вбойовому арсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяласмертельний страх у ворогів... ...вставайте Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Ці рядки знаменитого Шевченкового "Заповіту" запалювали народ,загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в краще майбутнє.. У безсмертній поезії великого Кобзаря, яка то полум’янілагнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди і незмінно звучала віра усвітле прийдешнє народу. Шевченко твердо вірив, що пригнобленірозірвуть кайдани, в які вони закуті, скинуть ярмо кріпацтва ісамодержавства, з’єднаються в єдину вільну й дружню сім’ю і в цьомусвіті Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі. Чернишевський, Добролюбов та їх бойові соратники - "штурманибурі", як образно називав їх Герцен, високо цінили полум’яну поезіюШевченка. М. Г. Чернишевський, який очолював революційно-демократичнийрух, називав Т. Г. Шевченка "новою невідомою зіркою, та такої величиниі блиску, таким світилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре". Незважаючи на фізичну кволість та недугу, Тарас Шевченко докінця свого життя не припиняв активної творчої праці, всі свої силивіддавав боротьбі за знищення політичного безправ’я, кріпацтва інаціонального гніту. Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в ріднесело Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними післядовгої розлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині,яка важко дихала, свого брата Тараса. Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження відзустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: "Я буввражений різкою зміною його зовнішньоого вигляду. Це не бум колишнійширокоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові, в сірому сюртуку,яким я його знав раніше; преді мною була зовсім схудла, лиса людина,без кровинки на лиці;руки її просвічувались так, що видно було наскрізь(!) кістки і жили… Я мало не заплакав". Все це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання зцілком підірваним здоров’ям. 30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові В. В.Тарновському, колекціонеру, засновнику музею у Чернігові: "БідолахаШевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; він нележить, але руки його важкі і лице набрякле". Друг поета інженер Ф.Черненко розповідав, що "вже в кінці вересня і на самому початкужовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було не помітити, що поет дужехворий". На автопортреті, написаному в 1860 році, лице Шевченка з явнимиознаками набряклості. У другій половині листопада здоров’я Шевченка різко погіршало.Наслідки дистрофії і, головним чином, ревматизм, набутий у засланні,все більше давалися взнаки. Напружена робота, погані житлові умови ізагальна невлаштованість побуту багато в чому сприяли розвитковіхвороби. Марко Вовчок, вірний друг і послідовник великого Кобзаря, якуТарас Григорович ніжно і ласкаво називав "світе мій! Моя ти зоренькосвятая! Моя ти сила молодая!.. Моя ти доне!", писала йому у цей час з-за кордону: "Мій самий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворієте інездужаєте, а сама собі вже уявляю, як ви там не бережете себе… Я всеце добре знаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю - бережітьсебе!" 23 листопада Тарас Григорович звернувся до лікаря Е. Я. Барі -ординатора Петербурзької лікарні св. Марії Магдаліни із скаргами настрашенний біль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице йогобуло зовсім набрякле. Лікар Барі уважно оглянув Тараса Григоровича,вислухав серце, легені і похмурнів. Він призначив лікування, порадивберегти себе, вести спокійний спосіб життя, не вихолити з дому. Умови життя поета в цей час у Петербурзі були незадовільними, адля людини з хворим серцем особливо важкими - про це свідчить недавновиявлений в архіві Літературного фонду за 1861 рік лист друга ТарасаГригоровича Поета Володимира Жемчужникова до літератора П. М.Ковалевського - племінника голови Літературного фонду Є. П.Ковалевського: "Павле Михайловичу! - прискорте швидшераду Літературного фондуна допомогу бідному Шевченку. У нього водянка в грудях у сильномуступені, і хоч лікує його хороший лікар з приязні[6], але медичнадопомога паралізується невлаштованністю життя Шевченка і відсутністюбудь-якого за ним догляду; живе він в Академії, у кімнаті, поділенійантресолями на два яруси, спить у верхньому, де вікно знаходитьсяврівень з підлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусахвогко, дме з вікна, особливо в верхньому, тому, що воно починається відпідлоги. Це посилює набряклість ніг і примушує до існуючої хворобипростуду"[7]. Такі умови життя Шевченка призвели до різкого погіршення стануздоров’я. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася длянього надзвичайно довго. Здоров’я продовжувало різко гіршати і на новий1861 рік, він уже був прикутий до ліжка. У січні і в лютому у ТарасаГригоровича були, правда, короткі періоди полегшення, він відчував себездатним працювати, гравірував, писав портрети. В один із січневих днів"він весело і спокійно працював з 12-ої до 4-ої години",- згадував О.Лазаревський. 22 січня поет писав своєму родичеві Варфоломею Шевченку: "Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень невихожу з хати: чхаю та кашляю, аж обсіло". Поет у цей час переніс ще й грип, який становить серйознунебезпеку для тяжких серцевих хворих. Сили поета слабли, здоров’я з кожним днем все гіршало. В тому жлисті до Варфоломея Шевченка Тарас Григорович писав: " Багато б щетреба дечого сказать тобі, та нездужаю". В листі від 29 січня, такожадресованому В. Шевченкові, читаємо: "Так мені погано, що я ледве перов руках держу… Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходомзмолотив". Художник і збирач фольклору Л. М. Жемчужников свідчив на початку1861 року: "Здоров’я поета-художника, видимо, руйнувалося… На обріййого насувалася темна хмара і вже потягло холодом смертельної хворобина його полите сльозами життя. Він все ще поривався бачиться з друзями,вса мріяв оселитися на батьківшині… Але почував себе дедалі гірше". Відомий письменник Микола Семенович Лєсков, який відвідувавШевченка в кінці січня 1861 року, докладно описує стан ТарасаГригоровича:- Ось, пропадаю, - сказав він. - Бачите, яка ледащиця з мене зробилась. Я почав вдивлятися пильніше і побачив: насправді, в усій йогоістоті було щось надзвичайно хворобливе… Він скаржився на біль в грудяхі на жорстоку задишку.- Пропаду, - закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойнопроковтнув ліки… - От якби до весни дотягнуть! - сказав він після тривалогороздуму,- та й на Україну… Там, може б, і полагшало, там, може, ще хочтрошки подихав… А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся". Відчуваючи близький кінець, поет писав 14 лютогого свій останнійпередсмертний вірш "Чи не покажуть нам, небого" - звернення до Музи здружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. Поетвисловлював ще якусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть,яка уже заглядала у вічі. Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, требабуло терміново змінити житлові умови. Завжди скромний і невибагливий,ніяковіючи від піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти влікарню. Його друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М.Жемчужникова) 20 лютого 1861 року писав П. М. Ковалевському, щоб тойпосприяв у поданні термінової допомоги хворому Шевченкові: "Я бачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такійневлаштованості життя ненадійне сподівання не тільки на одужанняШевченка, але навіть і збереження сил його до весни, щоб він мігпринаймні виконати своє бажання: з’їздити на Батьківщину, на придбануним недавно земельку на березі Дніпра, де він потурбувався збудуватисобі скромну хату, про яку він так любив мріяти. Якщо не можна знайтийому квартиру з мешканцями, які б взяли на себе догляд за ним, то можнапомістити його, наприклад, у Максиміліанську лікарню, де є окремізручні місця для хворих, за ціну не надто високу. Треба тількивиклопотати в цій лікарні місце, а Шевченко перейти туди згоден.Поклопочіться, щоб це було улагоджено якнайшвидше! Нещасний Шевченко,-починалося для нього спокійне життя, визнання,- і йому так малодовелося користуватися ним". З кожним днем поет фізично слабнув, згасав. 24 лютоого Шевченкописав своєму знайомому І. М. Мокрицькому: "Я болен, другой месяц невыхожу на улицу?" В ніч з 24 на 25 лютого у Шевченка був тяжкий серцевий приступ."За словами Тараса Григоровича, з ночі в нього почався страшенний,пекучий біль у грудях, який не давав йому лягти",- згадував О.Лазаревський. 25 лютого - це був день народження поета - першим його відвідаввірний, випробуваний друг Михайло Лазаревський і застав його устрашенних муках. Він сидів на ліжку і напружено дихав. "Напиши братуВапрфоломею,- сказав він Лазаревському,- що мені дуже недобре". Незабаром приїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого ісказав друзям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень."Муки страждальця були неймовірні, кожне слово коштувало йомунадлюдських зусиль,- свідчить Лазаревський.- Мушка, покладена йому нагруди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вітальнудепешу з Харкова… - Спасибі! - тільки й міг вимовити Тарас Григорович. Звідусіль: і з України, і з Москви, і з далекого Нижньогонадходили привітання улюбленому поетові з побажанням здоров’я і щастя.З хвилюванням слухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких іблизьких друзів. Дуже зрадів Шевченко привітанню від шанувальників із Полтави:"Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять:утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада". - Спасибі, що не забувають,- ледь чутно прошепотів знесиленийТарас Григорович". Л. М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка в останні днійого життя, підкреслює виняткову стійкість, з якою поет переносивстраждання і муки: "Добрий до наївності, теплий і люблячий, він бувтвердий, сильний духом - як ідеал його народу. Передсмертні муки невирвали в нього жодного стогону з грудей. І тоді, коли він затамував усобі найтяжчі болі, зціплюючи зуби і вириваючи зубами вуса, в ньомувистачило влади над собою, щоб, посміхаючись, вимовити "спасибі" - тим,які про нього згадували далеко,на Батьківщині. Дружнє співчуття оживиловмираючого". Шевченко попросив відкрити кватирку, випив склянку води злимоном і ліг… Близько третьої години дня Тараса Григоровича відвідалоще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилинзапитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щобзабутися сном… Коли залишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григоровичпочав говорити, як хотілося б йому побувати на Батьківщині, дихнутирідного повітря, яке відновило б його здоров’я: "От якби додому, там бия, може, одужав". Кілька разів повторював: "Як не хочеться вмирати". Незабаром знову приїхав лікар Е. Я. Барі, а потім і лікар П. А.Круневич. Вони всіляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болі,поставили на груди другу мушку. О 9-й годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича івизнали, що стан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися з новоюсилою. Відчувши, що знову починається приступ, Шевченко запитав, чи неможна його спинити. Лікарі поставили гірчичники на руки, дали серцевіліки. Пізно ввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац,сидів на ліжку, важко дихаючи - з великим напруженням. Так без снуШевченко провів всю ніч з 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертністраждання, тяжкі болі в грудях не давали йому лягти. У кімнаті булодушно, повітря сповнене терпкого запаху ліків і отруйних кислот, що їхзастосовував Шевченко при гравіруванні. Поет вмирав. В його грудях клекотіло, як у кратері згасаючоговулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворийзнову підводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін. Вночі він ніби задрімав. Але близько 5-ої години ранку раптомзаметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни,вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділикілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавуннимисходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав напідлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великийгеній України. Це сталося о 5-й годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старимстилем, або 10 березня - за новим. Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця,зумовленого хронічною серцевосудинною недостатністю. Лікували Т. Г. Шевченка у відповідності з рівнем медицини тогочасу. Але ніякі лікувальні заходи не могли вже вплинути на перебігхвороби та її кінець. Чи можна було б врятувати Шевченка, застосовуючи методи сучасноїмедицини? Медицина наших днів могла б продовжити життя великогоКобзаря. Могутні сучасні лікувальні засоби, безперечно, подовжили бжиття поета, але не надовго - надто вже великої, непоправної шкоди булозаподіяно здоров’ю Т. Г. Шевченка нестерпно важкими умовами ув’язнення,заслання і солдатчини. Смерть геніального поета, полум’яного борця за волю і щастялюдей викликала глибокий сум народу, пекучим болем відгукнулася усерцях мільйонів трударів. Для прощання з Т. Г. Шевченком труну з його тілом буловстановлено в Академії мистецтв, поруч з кімнатою небіжчика. Багатоквітів і лаврових вінків вкривало труну, заповняло кімнату. 28 лютого 1861 року на панахиді були виголошені промови нетільки російською, але й українською і польською мовами. Відомо, щоцарський уряд будь-що прагнув опорочити українську мову, заявляючи, щоце мова не літературна, а простонародна. І треба було мати великумужність, щоб виголосити над труною Т. Г. Шевченка промову українськоюмовою, тим більше, що в храмі в цей час були присутні царськіжандарми. До труни великого Кобзаря прийшла також і вся корпораціяпольських студентів і викладачів. Один з них, демократ В. Ю.Хорошевський, виголосив над труною проникливу промову польською мовою:"Нехай також і польське слово, коротке, але сердечне, лунає біля твоєїтруни, славний поете русинський! Ти любив край свій рідний, своє Дніпросинє, свій народ сірячинний; ти був могутнім співцем цього народу…Хвала ж тобі, гідний Тарасе, хвала тобі!" Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли йогочисленні друзі і знайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багатоінших. Над свіжою могилою поета були виголошені промови. Виступивреволюціонер-демократ Микола Курочкін, один з найкращих перекладачівтворів Кобзаря на російську мову. Його виступ, пройнятий сердечноюпростотою і щирістю, весь час переривався риданнями самого промовця іприсутніх: "Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна,світла особа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високоїсім’ї обранців, яка висловила за народ найсвітліші його поривання, якавгадала найсвітліші його бажання і передала все це невмирущим словом,-закінчила гірке життя своє, переповнене боротьбою за переконання івсякого роду стражданнями… Все його життя було низкою випробувань;ледве під кінець йому усміхнулося щастя: він бачив початок тієїсуспільної справи, до якої линув всією душею… Не дожив він доздійснення тих начал, поширенню яких сприяв своїми піснями… не пробагатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті свою справу!Щастя у житті було не для нього,- його чекає інше, посмертне щастя -слава…" Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне,мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса ГригоровичаШевченка. Але світлий образ великого Кобзаря - безсмертний, як і самнарод, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального синаУкраїни жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертнамогутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужністьі ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужністьі пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини,до свого народу. Література Л. Боллшаков. Повість про вічне життя. – К., 1990.2. О. Бабишкін. Шевченкова слава. – К., 1989.В. Смілявська. Святим огненним словом. – К., 1990.-----------------------[1] ЦДІАЛ - центральний державний історичний архів у Ленінграді, фонд 789,опис23, 1861 р., справа 7, арк 107.[2]Пансіонери - особи, які одержували постійну і щомісячну допомогу від Товариства заохочення художників.[3] ДАЛО - Державний архів Ленінградської області, фонд 448, опис І, справа44-а, 1826 - 1855, арк.176.[4] ЦІАЛ, фонд 777, опис5, 1909, справа115[5] ДІАМО - Державний історичний архів Московської області, фонд 16, опис47, справа 130, арк. 14.[6] Йшлося про лікаря П. А. Круневича, польського політичного діяча, одногоз оренбурзьких співзасланців Шевченка, з якими поет дружив і частозустрічався в Петербурзі після повернення із заслання.[7] Відділ рукописів Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна вПетербурзі, архів літфонду, справа 6, 1861 р. арк. 135-136.




Нажми чтобы узнать.

Похожие:

Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconЖизнь Тараса Григорьевича Шевченко

Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconЗначення і світова слава Тараса Шевченка Шевченко – основоположник нової української літератури
Х – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі І творчості попередників Шевченка. Шевченко...
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconТарас Шевченко на Нікопольщині від кирилівки до берегів дніпра
Я закоханий з дитинства в поезію та і взагалі в творчість Тараса Григоровича Шевченка, мого улюбленого найвизначнішого вихователя,...
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconСлово Тараса Шевченка і Святе Письмо
Вступ. Тарас Шевченко – національний пророк
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат icon"Літературний подвиг Тараса Григоровича Шевченка"
Тарас Шевченко не тільки поет, а й драматург, прозаїк, мислитель, історик, етнограф, фольклорист, художник(живописець, гравер), який...
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconIду душею до Тараса (Моє ставлення до Тараса Шевченка)
Так звучить вiрш Дмитра Павличка "До Франка", але цi слова вiдтворюють I моє ставлення до Т. Г. Шевченка
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconIду душею до Тараса (Моє ставлення до Тараса Шевченка)
Так звучить вiрш Дмитра Павличка "До Франка", але цi слова вiдтворюють I моє ставлення до Т. Г. Шевченка
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconHttp://life pravda com ua/culture/2011/03/9/74551/ Шевченківська премія 2011 без літератури. Список лауреатів Цьогорічна Шевченківська премія імені Тараса Шевченка залишилася без літератури
Премію імені Тараса Шевченка традиційно вручають 9 березня в день народження Тараса Шевченка, якому цього року виповнилося б 197...
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconМотиви лiрики Тараса Шевченка
Тараса Григоровича Шевченка. Великий Кобзар українського народу був справжнiм митцем. Його творчий генiй надихав його I малювати...
Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко) реферат iconТ. Шевченко в зарубіжній літературі
Програмою зарубіжної літератури (1995 р.) передба­чено обговорення самостійно прочитаних творів вели­кого угорського поета Шандора...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы