Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” icon

Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква”



НазваниеМіністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква”
Дата конвертации29.06.2012
Размер211.55 Kb.
ТипРеферат


Міністерство освіти і науки України

НУ “Львівська Політехніка”


Реферат на тему:

Греко-католицька церква”


Виконав:

студент групи КН-23

Стецишин М.Б.


Львів 2003


ПЛАН

1. Соціально - політичні та історичні причини виникнення уніатства.

  1. Еволюція та становлення греко-католицької церкви на Галичині.

  2. Кревська унія 1385 р.

  3. Друга Городельська унія 1413 р.

  4. Третя, завершальна Люблінська унія 1569 р.

а) Передумови прийняття Люблінської унії.

б) Прихильники та противники унії.

в) Наслідки Люблінської унії.

6. Сучасний стан греко-католицизму.

Соціально-політичні та історичні причини виникнення уніатства в Україні.


Із історії відомо, що християнство вже в 1 ст. Швидко поширюється за межі Іудеї і глибоко вкорінюється, насамперед в столиці імперії — Римі, в містах Східного і Північного Серед­земномор'я. Найбільш життєдіяльною і сильною за перші три століття існування стала римська громада. Вона витримала чис­ленні нападки й переслідування, але в жорстоких випробуван­нях тільки міцніла духовно і кількісно, приваблюючи до нового віровчення не тільки простолюдинів, а й заможних і навіть пред­ставників знаті, чому значною мірою сприяв занепад величезної і колись могутньої імперії. Тому на час розпаду Римської імперії у 395 р. християнські громади становили тут досить значну сус­пільну силу. Пізніше християнство стало домінуючою релігією на заході колишньої держави, що утворилася всупереч світській владі і, підтримана народом, стала сильнішою за неї.

Доля ж християнської громади на сході, у Візантії, складається дещо по-іншому. Розпад Римської імперії на Східну і Західну, який призвів до цілковитого занепаду останньої в 476 р., запо­чаткував утвердження Східної Римської імперії, котра під наз­вою «Візантія» проіснувала ще близько тисячі років. За міцнію­чої державної влади не могло бути й мови про той шлях визна­чення, що його пройшла римська громада. Східні громади хрис­тиян, їхні церкви та ієрархи отримали офіційне визнання й підтримку візантійських імператорів, щоправда, при цьому вони поступилися самостійністю й змушені були визнати владу своїх благодійників. Так на основі єдиного віровчення і догматики, основні положення якого були закріплені в рішеннях Нікейського собору 325 р., виникло два центри християнства з різними генезисами, способами існування, політичними статусами.

Римська церква, очолювана своїм найвищим ієрархом — па­пою римським, завжди намагалася поставити себе над правите­лями окремих держав, не визнаючи главенства над собою світської влади. Східна ж церква, як правило, в умовах єдиної держави, довільно поділена монархами та урядами, не маючи єдиного пастиря і єдиного центру, століттями існувала в тіні царського трону, що був запорукою її панівного, привілейованого стано­вища у суспільстві.

Ці відмінності православ'я й католицизму, відмінності насам­перед політичного характеру, вплинули на розв'язання дилеми, що стояла перед Київським князем Володимиром: вибирати церк­ву, яка зобов'яже князя визнати духовну, водночас, відчутну політичну залежність її від ієрарха (папи римського), чи церкву, яка сформувалася під опікою кесаря, має досвід служіння главі держави, а свою перспективу вбачає в розширенні його впливу й могутності. І князь віддав перевагу другій, тобто східній, пра­вославній церкві, яка і започаткувала свою історію на руській землі в 988 р.

Важливою обставиною для вибору київським кня­зем саме православ'я було й те, що богослужіння проводилося національною мовою, тоді як католицизм мовою Бога визнавав лише латинь.

Остаточне розмежування східного і західного напрямів хрис­тиянства — розкол на католиків та православних — було зумов­лене, передусім, політичними реаліями й закономірностями і сталося в 1054 р.

Одним із основних у догматичному розходженні православних і католиків було питання про співвідношення осіб трійці. Йдеться про внесене західною церквою доповнення до символу віри: святий дух походить не тільки від «Бога-отця» (як вчили східні теоло­ги), а й «від сина». Ця поправка богословською мовою означала не що інше як те, що «дух» (влада) походить і від “сина”, а насправді — від його намісника, що ним проголоше­но папу римського. «Філіокве» — це догматичні претензії пап­ства на безмежну релігійну владу над світом.

У світі проблематики нас насамперед цікавить уніатська полі­тика папства щодо народів слов'янського Сходу — російського, українського та білоруського. Перші спроби окатоличення Русі, як про це свідчать літописи, римські папи здійснили ще в період князювання Володимира Святославовича (978—1015 рр.). Існуючі в той час два християнських центри — греко-православний, очо­люваний вселенським патріархом у Константинополі, і католиць­кий, на чолі з папою римським, — мріяли обернути багату і сильну Київську державу у свою віру й підкорити собі. Щоправ­да, відомі невдалі спроби католицьких місіонерів проникнути на Русь, наприклад у 962 р., ще до офіційного запровадження хрис­тиянства на Русі. Німецький імператор Оттон 1, який мріяв про підпорядкування слов'янських країн своїй владі, направив у Київ монаха Адальберта з титулом «єпископа Руського», проте кня­гиня Ольга не прийняла його. Вороже зустрінутий у Києві, місіо­нер змушений був рятуватися втечею. Причини безумовного провалу його місії католицький церковний історик Я.Левицький вбачає в тому, що латинський обряд був маловідомий і не мав за собою історичного підґрунтя на українській землі, тому було вирішено прийняти християнство з Греції. Сучасні уніатські богослови також визнають, що Русь — Україна прийняла хрис­тиянство у формі східного обряду від Візантії.

Еволюція та становлення греко-католицько церкви на Галичині.

У 988 р., уже після того, як князь Володимир прийняв христи­янство візантійської православної церкви і готував хрещення Русі за цим обрядом, папа римський, під приводом передачі князю мощей з Риму, знову направив послів з дорученням схилити його до католицизму. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою місію.

Серед частини правого крила римської курії поширене таке розуміння процесу християнізації Русі: Русь хрестили католицькі місіонери, російські єпископи постійно добивалися і добились-таки милістю папства унії з Римом. Однак цю концепцію унії, впроваджену на Україні, важко узгодити з логікою історії. Адже відомо, що не російські єпископи прагнули до об'єднання з ка­толицизмом, а, навпаки, папська курія протягом століть настійно докладала зусиль до того, щоб «привернути схід», тобто прибра­ти до себе православ'я. Уже після поділу церков у 1054 р. один з його головних винуватців кардинал Гумберт зразу ж виїхав із Константинополя до Києва, аби навернути князівський двір на користь Риму. Це була перша спроба нав'язати унію, але вона була безуспішна.

Уже тоді Русь, яка межувала з державами, що зазнавали впли­ву з боку Риму, привертала пильну увагу римської курії. Відок­ремившись від православного сходу, Рим прагнув поширити свою владу на всі християнські народи і підкорити їх своїй владі. У 1204 р. Папа Інокентій III через своїх послів запропонував га­лицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча Петрового» затвер­дити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію союзу (унії), але його передчасна смерть уможливила спроби насадження цієї, за словами уніатського церков­ного історика М.Чубатого, «першої церковної унії». Галич захо­пив угорський король Андрій II і почав примушувати населення до прийняття-католицької віри, «щоб взятих таким чином у ле­щата галичан, тримати у вірності своєму королю та в покорі й присязі римській церкві» (Правда про унію. Документи і мате­ріали. — Львів, 1968, с.20), — так писав він у листі до папи римського. Андрій II, вимагаючи в 1214 р. у Інокентія III коро­лівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв папу, що цього прагнуть вельможі та народ підкореної ним краї­ни, які ніби бажають поєднатися з Римською церквою. Однак згаданий ними уніатський автор називає цю унію «історичною ефемеридою», укладеною лише з політичних мотивів, всупереч волі народу, який рішуче виступив проти насилля. У 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до якого потягнулось зму­чене пограбуванням та знущанням населення, а із загарбниками втекло «багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила усіх своїх прибічників» (Чубатий М. Західна Ук­раїна і Рим у XII ст. — Львів, 1917).

Тяжке становище, в якому перебувала Галицько-Волинська Русь, коли на неї з одного боку тиснули татари, а з другого — польсько-угорські феодали, привело князя Данила Романовича до думки прийняти пропозицію папи римського про спільні дії. Папа Інокентій IV, скориставшись цим, буллою від 27 серпня 1247 р. поспішив проголосити єднання галицьких князів з римською церквою. Легатом і архієпископом на Русь був призначений Альберт Суєрбер, але йому так і не вдалося виконати свою місію. Данило, переконавшись у підступних намірах папи рим­ського, припинив відносини з римською курією.

Близько 1254 р. папа вдруге пропонує Данилові королівську корону і скіпетр, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татарського ярма. Данило Галицький королівську ко­рону прийняв і коронувався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р. Але, переконавшись у тому, що чекати допомоги з Риму марно, знову припинив відносини з папою. Отже, перші спроби унії української церкви з римською виявилися невдалими.

Як бачимо, відносини Риму з князем Данилом Галицьким ба­зувалися не на ідеї віросповідної єдності руської церкви з рим­ською. Переговори відбувалися з ініціативи Риму. До згоди на унію примушувалася сторона, що зазнавала політичних усклад­нень та сподівалася на підтримку з боку римської курії.

Безуспішними виявилися і подальші спроби королів польських та великих князів литовських привести православне населення підпорядкованих їм українських і білоруських земель до послуху Римському престолу. Отже, Флорентійська унія не залишила жодних помітних слідів. Інше значення мала Брестська унія 1596 р. Перед тим як проаналізувати причини наслідків цієї унії, слід згадати унії, що їй передували.


Кревська унія 1385 р.

Це перша з п'яти уній в польській історії (три політичні, дві останні — релігійні). Її причиною стала за­гроза Польщі та Литві з боку Тевтонського ордену, її результа­том — політичний союз двох держав, що був скріплений одру­женням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Галичина, як і значна частина території Південно-Захід­ної Русі, опинилася у межах єдиної Польсько-Литовської дер­жави. На схід переселялися маси голодної польської шляхти, яка відтісняла і литовців, і українців від управління державою. Розпочався процес окатоличення та полонізації. Православна церква непокоїться про свої західні єпархії. Після нашестя монголо-татар резиденція митрополита переноситься то до Володимира-на-Клязьмі, то до Москви, митрополити Петро Галицький та Кипріан Литовський переходять до Москви і відновлюють єдність Київської митрополії.


Друга Городельська унія 1413 р.

За її результатами зміцнів полі­тичний союз Польщі і Литви. З цього часу кожен литовсько-руський князь має визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендуватимуть тільки римо-католики. У Галичині почався рішучий наступ на “схизматів” (так католики називали православних). Православна церква на Україні зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що у Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріар­ха: у 1453 р. Константинополь завойовують турки.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було на­правлено велику армію єзуїтів, які невдовзі починають доміну­вати у релігійному та державному житті. Їх поява значною мірою пояснюється тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» у власних інтересах утверджувати хрест римсько-като­лицької церкви, водночас дедалі більшого поширення набувала ідея позбутися залежності від Риму. Це пояснюється обставинами того часу, адже XVI ст. — епоха Ре­формації в Європі.

Широка підготовка до запровадження унії єзуїтами передба­чала дезорганізацію та дискредитацію православної церкви і, водночас, всіляку пропаганду союзу з католицизмом — пере­дусім для православних віруючих, білорусів і українців, які жили на території Польсько-Литовської держави в тяжких умовах, заз­наючи не лише релігійного, а й соціальних та національних утисків. Польсько-литовська феодальна верхівка, відчуваючи вплив Русі на українців і білорусів, здійснюваний через право­славну церкву, намагалася створити незалежну від Москви мит­рополію з центром у Києві, сприяла призначенню на посади вищого православного духовенства — митрополита та єписко­пів — на Україні і в Білорусії осіб, що дискредитували православ'я.

Ще задовго до прийняття церковної унії єзуїти розпочали ак­тивний наступ на пов'язану з православною традицією освітню діяльність, на науку, мораль, культуру українського народу. Ак­тивізації їхньої діяльності сприяв вихід у 1577 р. книги єзуїта Петра Скарга «Про єдність Божої церкви під одним пастирем», яка викликала значну в ті часи полеміку між прибічниками пра­вослав'я і католицизму. Сама структура книги відповідала кла­сичній схемі єзуїтських диспутів між католиками і православни­ми, а перемога римсько-католицької сторони була заздалегідь запланованою.


Третя, завершальна Люблінська унія 1569 р.

Польща, Русь (Ук­раїна й Білорусія) та Литва утворюють єдину державу з польським королем на чолі. Литва зрікається окупованих нею земель на користь Польщі і повністю втрачає власні органи влади.

На Україні закріпачують селян, попів гонять на панщину, їм немає доступу до освіти, православні храми здаються в оренду шинкарям. Посилюються два страшних для православ'я проце­си: з одного боку, масові переходи шляхти, духовенства й вірую­чих в католицьку віру, а з другого — примітивізація, культурний занепад тих, хто залишився православним. Україна убожіє, втра­чає знать, некатоликам забороняється займатися торгівлею, їх не включають до ремісничих цехів, школи полонізуються. По­встання козаків і селян топляться в крові. Найвідомішими з них було повстання 1591—1596 рр., жорстоко придушене. Зрада україн­ської верхівки, пізніше — прийняття унії, з одного боку, полегшили польським панам процес закріпачення місцевого населен­ня, а з другого — вкрай загострили соціальні, національні й релігійні суперечності в Речі Посполитій.

Ідея унії православної церкви з Римом гаряче підтримувалась королівсько-магнатським урядом, саме вона розглядалась як засіб ідеологічного обґрунтування тієї експансіоністської політики, що проводилась ним як засіб асиміляції, ополячення православно­го населення Речі Посполитої. Оскільки Флорентійська унія не мала тут успіху, було визнане за необхідне провести нове «узгод­ження церковне», згідно з яким українське і білоруське насе­лення, підкорене «апостольській столиці», було б відчужене від православної церкви, поступово ополячене та окатоличене.

Трагічна ситуація на Україні кінця XVI ст. поставила пробле­му вибору і перед православним духовенством: 1) продовжувати нерівну боротьбу, знаючи, що це несе загибель духовенству і неминуче окатоличення та полонізацію народу; 2) прийняти римо-католицьку віру, що викличе кривавий розкол, в результаті якого частина народу загине, а інша буде полонізована; 3) піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи римського.

Переходячи під владу Риму й прагнучи знайти підтримку з боку короля та уряду, єпископи ніби уникали глибокого невдо­волення решти православного духовенства, братств, православ­ного шляхетства і всього народу.

Підготовка православної церкви в Польщі до унії з Римом проводилася в обстановці таємності, що її дотримувалися як єпископи, так і уряд. Уже 24 червня 1590 р. чотири єпископи — Луцький, Львівський, Пінський і Холмський — підписали та скріпили своїми печатками грамоту про згоду прийняти унію. Й укладення в Бресті було так само засекречене, як і попередня їхня нарада в Белзі. В цій першій грамоті про унію висловлене тільки бахання визнати владу папи за умови, що він збереже на віки непорушними церемонії та всі священнодійства Східної церкви, тобто службу Божу і весь церковний порядок. Крім того, єпископи, що підписали грамоту, просили, щоб король своїми грамотами забезпечив їм вольності і затвердив артикули, котрі вони йому представлять (Жукович П. Сеймовая борьба право­славного западно-украинского дворянства с церковной унией (до 1609 г.). — СПб, 1901. — С.95—96). Передати цю грамоту було доручено єпископу Луцькому Кирилу (Терлецькому), який добре знав латинського єпископа Луцького Бернарда Мацієвського. Пізніше питання про унію обговорювалося не на черго­вих зборах, а на таємних, «покутних зібраннях» (тобто «по кут­ках»). У посланні віденського духовенства до новогрудського воєводи Феодора названі чотири «покутних собори»: Сокаль-ський, Красноставський, Кобринський, Брестський, що відбу­лися 1594—1595 рр.

У грудні 1594 р. У Сокалі було розроблено десять умов прий­няття унії, так звані „сокальські артикули”, тільки три з них стосувалися церковних питань. Щодо віри в них нічого не гово­рилося.

Король Сигізмунд звернувся до папи з проханням дозволити скликати в Польщі з'їзд руських уніатів і православних для залу­чення останніх до римської віри. Король наводив також полі­тичні мотиви відносно унії. Зокрема, висловив побоювання, що через «схизматиків» (тобто православних) можуть передаватись туркам урядові таємниці. Якщо на Русі уніати об'єднаються з апостольським престолом, то це легко може привести в унію і велике князівство Московське, де мільйони християнських душ заражені «грецькою схизмою», оскільки і в одних, і в других одна богослужебна мова, та й розмовна мова обох народів мало чим відрізняється.

Унія 1596 р. — дуже складне і суперечливе явище в історії нашого народу, а тому й не дивно, що і в сучасних публікаціях автори по-різному, часом з протилежних позицій, оцінюють її наслідки. Розглядаючи суть релігійного аспекту цього союзу, слід зазначити, що уніатська церква визнала основні догмати като­лицизму і владу папи римського, зберігши лише православну обрядовість. Це було продиктовано необхідністю рахуватися із негативним ставленням православних до католицької віри, вия­вити певну гнучкість, аби добитися підпорядкування православ­ної церкви Ватикану.

Віровчення уніатства базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну трійцю і істинність Біблії. На відміну від православної церкви, яка визнає «сходження» духу святого тільки від Бога-отця, католицька вважає, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина. Православна цер­ква визнає вчення про пекло й рай, а католицька церква визнає існування ще й чистилища. Є певні відмінності в сфері обрядо­вості: у католиків таїнство хрещення здійснюється обливанням новонародженого, у православних — зануренням його в купіль. В католицькій церкві таїнство миропомазання (конфірмація) здійснюється в 7—8 років, у православних — безпосередньо пе­ред хрещенням. Католики причащаються тільки прісним хлібом, православні — заквашеним. У католицькій церкві існує закон про безшлюбність (целібат), православна ж церква дозволяє біло­му духовенству одружуватись.

Щодо обрядовості, то для за­лучення віруючих уніатській церкві дозволено дотримуватися ста­рої православної практики богослужіння і здійснення релігій­них таїнств причастя, хрещення, каяття, миропомазання тощо. Важливе значення мав дозвіл уніатській церкві здійснювати бо­гослужіння слов'янською та українською мовами, що сприяло більш тісному контактові священиків з віруючими. Велике зна­чення мав також дозвіл уніатському духовенству одружуватись, що зміцнювало їх зв'язок з віруючими.

У політичному плані, як ми уже зазначили, укладення унії, тобто союзу православної церкви з Римом, підтримували пере­дусім польські королі та шляхта. Витісненням споконвічної віри жителів Західної України — православ'я католицизмом, опло­том якого була Польща, вони прагнули поглибити процеси опо­лячення українців.

Унію підтримувала також значна частина українських феодалів, яка ополячилася, латинізувалася, зреклася віри й мови свого народу. Тому перед ними не стояло так гостро національне пи­тання, що за тих обставин було тісно пов'язане з питаннями релігійними та політичними. Значно важливішим для них було краще «вписатися» в ряди польської шляхти, набути рівних прав щодо участі в державних інституціях.

Ста­новище українського населення, яке не бажало переходити в унію, ставало дедалі нестерпнішим, особливо в Литві, на Волині й в Галичині. Уніати й католики не допускали православних до участі в міському самоврядуванні, обмежували їх права займати­ся ремеслами і торгівлею, змушували переходити в уніатство.

Значну роль у боротьбі проти унії відіграли братства. Вони створювалися, незважаючи на утиски з боку католиків та уні­атів. Поряд з львівським і віденським братства виникли у Пере­мишл, Мінську, Могильові та інших містах. Вони ще до Брестської унії являли собою органи оновлення церковного устрою та у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин дуже скоро опинилися у напружених стосунках з єпископами. Ці відносини загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші пат­ріархи рішуче переходили на бік братств, саме в них вбачаючи риси майбутньої української православної церкви. Патріархи звільняють братства з-під влади єпископів, надаючи їм право підпорядкування безпосередньо патріархові, надають широкі права нагляду за церковним життям і взагалі сприяють братсь­кому рухові. Але ці втручання патріархів та їх підтримка братств викликають тільки величезне невдоволення єпископів, і серед них виникає думка взагалі вийти з-під влади патріархів.

Сподівання православних відстояти свою церкву та «лікувати» унію у законодавчий спосіб завдяки сеймовому законодавству не здійснилися. Щоправда, після тривалих безплідних зусиль православній шляхті на сеймі 1607 р. вдалося за сприятливого збігу обставин досягти законодавчого визнання своєї церкви. Маючи проти себе вороже настроєний рух польської шляхти, сейм не наважився відкрито відхилити ви­моги православних, проте, дуже скоро він пору­шив затверджений ним же закон, продовжуючи призначати уні­атських кандидатів на православні кафедри. Православній церкві загрожувало припинення ієрархії, а з ним повний занепад. Ста­новище ускладнювалося й тим, що успіхам на сеймах 1607— 1609 рр., досягнутим православними, загрожувало забуття через надзвичайно швидке й широке спольщення православної шлях­ти і магнатів.

Піднесення культурного життя в Польщі в другій половині XVI — на початку XVII ст. мало велику притягальну силу для вищих верств українського суспільства. Пожвавлення католицької цер­кви в Польщі, що наступило наприкінці XVI ст. після Рефор­мації, викликане здебільшого єзуїтами, котрі поширили свої гро­мади і школи в українських та білоруських землях, також набуло великого впливу. «Православний, український просвітницький і культурний рух запізнювався; прагнення піти за сучасним польським рухом прийшло надто пізно, щоб задовольнити по­треби вищих станів українського (і білоруського) суспільства в освіті і культурному житті...» (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа— С. 150).

Без магнатів-братчиків і покровителів, при легалізованому пе­реважанні католиків, міщанські братства виявилися безсильни­ми у захисті православної церкви і національних інтересів. І ось у такому критичному становищі прибічники православ'я зверта­ються по допомогу до нової сили, викликаної до життя соціаль­ними та економічними процесами, — козацтва. Вони закрива­ють очі на мало їй симпатичний соціальний характер цієї сили і, вбачаючи в ній тільки опозиційну силу, але спільну за націо­нальністю і віросповіданням, шукають у неї підтримки.

За 36 років свого існування Брестська унія зміцнила на Україні польську шляхту, посилила процес денаціоналізації час­тини української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство полегшуючи собі доступ до заняття вигідних посад.

Значною мірою, унія впроваджувалася і підтримувалася шляхом тиску, насильства з боку католицьких властей, а також польських і українських поміщиків, уніатських єпископів та духовенства. Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національного гноблення, про­ти спроб знищити православну церкву проходили під гаслом боротьби за козацькі вольності і захист православної віри.

Боротьба проти унії не припинялася. Безрезультатні повстан­ня 1637—1638 рр. зміцнили в широких народних масах на Ук­раїні усвідомлення необхідності єднання з єдиновірними і єди­нокровними народами, що мало велике значення для успішного проведення визвольної війни 1648—1654 рр.

У розісланих в травні 1648 р. відозвах гетьмана Богдана Хмель­ницького теж лунав заклик до тих, кому «мила віра благочести­ва, поляками в унію обернена», боротись проти унії, згуртовува­тися навколо народного вождя «на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно; при всемо­гутній допомозі Божій, проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів». Унія для Б.Хмельницького, котрий добре розумів її кінце­ву мету, поділяв нетерпиме ставлення до неї значної частини українського народу, була зрадою віри й народу, його свободи і святині заради спокою і вигід віровідступників.

Визвольна війна 1648—1654 рр. завдала досить відчутного уда­ру по унії — уніатська церковна організація фактично розпала­ся. Вона поволі відновлювалася тільки на тих українських зем­лях, які залишилися під владою феодальної Польщі.

Уніатський собор у Замості в 1720 р. відмінив чимало право­славних обрядів, узаконив латинські нововведення, прийняв рішення про видання богослужебних книг, виправлених в уні­атському дусі. Пізніше з'являється розпорядження уніатським священикам переймати зовнішні риси латинських ксьондзів.

У 1772 р. настав час першого поділу Польщі і приходу в Гали­чину Австрії, а з нею— іншого державного укладу й дещо іншо­го ставлення до католицизму та унії. Австрія почала з того, що шляхетська сваволя була втиснута в жорстокі рамки австрійських законів — Австрії потрібні були спокій і регулярні грошові надходження до державної скарбниці; було ліквідовано значну частину польських костьолів і монастирів, а їх землі кон­фісковано. На основі конфіскованих земель створено так зва­ний релігійний фонд; греко-католицька церква здобула рівні права з римо-католицькою уніатське духовенство одержало не тільки реальне правове, а й матеріальне забезпечення у вигляді щомісячної платні із релігійного фонду. У Львові було відкрито греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення.

Зрозуміло, що ніякого благодійництва з боку австрійських вла­стей тут не було; був тверезий політичний розрахунок на по­слаблення польського впливу у Галичині, зокрема протистав­лення йому місцевого населення й уніатського духовенства.

У зв'язку з цим потрібно повернутися до питання оцінки унії. Так, справді, укладання унії було прийняте негативно значною частиною населення України, яка вбачала в ній спробу ідеоло­гічного та релігійного обгрунтування політики полонізації і ка­толичення, запроваджених урядом Речі Посполитої. Проте суть унії як союзу православ'я і католицизму не залишалась незмінною. Це пояснювалося як перемінами в соціально-політичному житті, так і суто релігійними факторами, а також непростим станови­щем уніатського духовенства. Останнє перебувало між двома основними силами, інтереси яких і слід було враховувати у своїй діяльності: це польська та спольщена українська шляхта, котра намагалася використати унію в своїх політичних і корисливих цілях; з іншого боку, це український народ, пригноблений чу­жими та власними можновладцями. Розуміння цього врешті-решт призводить до пев­ної еволюції самого уніатства. Уніатському духовенству доводи­лося більше уваги приділяти розв'язанню питань, що стосують­ся долі українського народу, збереження національної самобут­ності, національної культури, мови тощо. Постановка цих пи­тань, а тим більше спроба їх вирішення з боку греко-католиць­кого духовенства не входила в плани польської шляхти.

Запровадження унії викликало пробудження національної свідо­мості українців. Досить скоро під тиском обставин і представ­ники уніатського духовенства дійшли висновку, що ця церква повинна стати однією із значних сил, спрямованих проти дена­ціоналізації та полонізації українського народу. Тому польські власті почали переслідувати й уніатів, дуже скоро вони переко­нались, що «унія їм не вигідна», бо не виправдовує покладених на неї надій.

Після запровадження унії українське духовенство відкрило так звані уніатські школи, що діяли в Галичині до 1939 р. Польські шовіністи прагнули їх латинізувати, полонізувати, але при першій же нагоді ці школи знову українізувалися, завжди залишаючись осередками української духовності, сприяли збереженню україн­ської мови як однієї з найважливіших національних ознак.

За Ризьким договором 1921 р. Польща здобула крім Галичини великі простори західноукраїнських земель з православним на­селенням — близько 4 мільйонів чоловік (1200 єпархій). Виник­ла небезпека, що в умовах єдиної держави і для ефективного протистояння процесам латинізації та спольщення відбудеться зближення греко-католиків з православними — як на релігійно­му, так і на національновизвольному грунті. Тому, з метою не­допущення цього, і розпочався наступ польських шовіністів на обидві церкви. Спершу поляки відлучили православних Польщі від Московського патріархату шляхом надання православній церкві статусу автокефальної, який був визнаний Константино­польським патріархом. Одночасно почалося руйнування право­славної церкви: 400 храмів було закрито, їх майно ліквідовано, 140 церков спалено і зруйновано, віруючих же намагалися на­вернути в католицизм. Польський єпископат у відповідь на скарги й протести віруючих мовчав.

Проте, незважаючи на утиски, церква вже сама мала сили го­тувати собі духовенство — крім польських духовних закладів розросталася мережа українських гімназій і видавництв, велася боротьба з полонізацією народної освіти, за відкриття україн­ських шкіл. Відновлювалися, реформувалися і створювалися нові політичні, місіонерські і культурно-просвітницькі структури, що охоплювали більшість українського населення.

З перших днів свого існування всі зусилля церкви були спря­мовані на зміцнення духовного життя, своєї внутрішньої струк­тури, встановлення відповідної адміністрації у єпархіях в межах України, налагодження зв'язків із греко - католицькою церквою у діаспорі.

Сучасний стан греко-католицизму.

Сьогодні Українська греко-католицька церква має 11 єпископів, три єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську) та більше 5 мільйонів віруючих. Відновлюється структура традиційних чернечих орденів гре­ко-католицької церкви. Всі ордени мають спільне призначення — проводити яко­мога ширшу місіонерську діяльність серед населення. Проте вони відрізняються певними функціональними особливостями. На­приклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сест­рами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним ви­хованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслугову­ють хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити ак­тивно займаються місіонерською діяльністю. Особлива увага з боку керівників греко - католицької церкви приділялася і надалі приділятиметься семінаріям, питанням підго­товки майбутніх священиків. Українська греко-католицька церква неодноразово пропону­вала державі свої послуги з конкретними проектами для подо­лання різних аспектів соціальної і моральної кризи в Україні.


Література

  1. В. Лубський “Релігієзнавство”. Вілбор, 1997 р.

2. О. Калінін “Релігієзнавство”. “Наукова думка”, 1994 р.





Похожие:

Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconЗагальна характеристика Української греко-католицької церкви
З 1774 церкву називали Греко-католицька церква, а вірних греко-католиками. У 1930 роках почала вживатися назва Українська греко-католицька...
Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconМіністерство освіти І науки україни національний університет "львівська політехніка" Реферат
Організаційно-правовий аспект захисту інформації, що є власністю держави
Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconМіністерство освіти І науки україни національний університет "львівська політехніка"
Промислове та цивільне будівництво” стаціонарної та заочної форм навачання /Укладачі: М.І. Стасюк, З. Я. Бліхарський, Р.Є. Хміль,...
Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconМіністерство освіти І науки україни національний університет "львівська політехніка"

Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconМіністерство освіти І науки України Національний університет „Львівська політехніка” Кафедра «Захисту інформації»

Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconГреко-Католицька церква в культурно-національному розвитку Галичини І Закарпаття”
Римо-Католицькою церквою в Угорському королівстві та Словаччині, протестантською церквою в Семиграді або комушстично-атеїстич-ним...
Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconМіністерство Освіти і Науки України Національний університет “Львівська політехніка”
Методичні матеріали до конспекту лекцій з дисципліни “Системи мультимедіа” для студентів базового напрямку 0915 "Комп'ютерна інженерія"...
Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconМіністерство Освіти І Науки України Національний університет “Львівська політехніка”
Методичні матеріали до конспекту лекцій з дисципліни “Системи мультимедіа” для студентів базового напрямку 0915 "Комп'ютерна інженерія" /...
Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconHttp://antibotan com/ Всеукраїнський студентський архів Міністерство освіти та науки України Національний університет „Львівська політехніка”

Міністерство освіти І науки України ну “Львівська Політехніка” Реферат на тему: „Греко-католицька церква” iconHttp://antibotan com/ Всеукраїнський студентський архів Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни Національний університет «Львівська політехніка»

Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы