Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 icon

Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2



НазваниеЖизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2
Дата конвертации06.08.2012
Размер366.06 Kb.
ТипРеферат
Жизнь и творчество украинского писателя В.К. Винниченко


Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка 1. Навчання та початок політичної діяльності 2. Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну 3. Життя та творчість за кордонами рідної України Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907) 1. “І відкіля ти взявся у нас такий?” 2. На позвах з традицією: анатомія бунту (“Повія”, “Народний діяч”, “Сила і краса”) 3. Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський 4. Контрасти і метаморфози “смутного” часу (“Суд”, “Контрасти”) 5. Психологія натовпу (“Салдатики!”, “Студент”) Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності Народився Володимир Кирилович Винниченко 16 липня за старим стилем 1880р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлісаветградського повіту наХерсонщині (тепер – Григорівка Кіровоградська область); навчався усільській початковій народній школі, згодом у Єлісаветградській чоловічійкласичній гімназії, та не закінчив її, бо треба було добувати якісь коштина прожиття. Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що й іншимселянам-бідарям, заробітчанам, – жорстоку експлуатацію, приниження людськоїгідності, голод, духовну сліпоту й відчай, що вибухає сліпою помстою. У Златополі В. Винниченко екстернатом складає іспити за середню школу із 1900 року стає студентом юридичного факультету Київського університету.Уже 21-річним бачимо його серед активістів української соціал-демократії.Спочатку він входить до складу Революційної Української Партії (РУП),заснованої в Харкові 11 лютого 1900 р. У жовтні 1905 р. РУПреорганізувалася в УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія)– і Винниченко став одним з її лідерів. Програма УСДРП передбачала ліквідацію самодержавства і встановленнядемократичного ладу в Росії, ліквідацію залишків феодалізму в соціально-економічній сфері, право націй на самовизначення, запровадження свободислова, друку, маніфестацій тощо. Своїми програмовими положеннями УСДРП булапов’язана як з РСДРП, так і з рештою українських партій. Але цікаво, що і зтими, і з тими вона перебувала у… стані постійного конфлікту. За словамиісторика, “якщо у першому випадку “агресором” виступали російські соціал-демократи, котрі припускали можливість існування будь-якої національноїсоціал-демократії, крім української; то в іншому – саме УСДРП виступилаініціатором роздмухування “класової боротьби” всередині українства”. Щодо Володимира Винниченка ця загальна ситуація доповнювалася деякимисуттєвими відтінками, що про них точно сказав Євген Чикаленко, – він дужедобре знав вдачу свого “хрещеника”: хоч Винниченко і належав досоціалістичної партії, писав Є. Чикаленко, проте “я вважаю, що по вдачісвоїй він швидше анархіст”. Чикаленко мав на увазі імпульсивну, амбіційну, затяту натуруВинниченка, у якому постійно жив той дух противенства, який ще згімназійних часів створював йому репутацію enfant terrible (жахливоїдитини), а пізніше – вічного порушника правил”. У політиці, літературі,просто в повсякденні. “Натура – як у тура”, – зауважив в одному з листів Є.Чикаленко і мав, звичайно, рацію. Винниченко-політик в боротьбі за вільну Україну 4 лютого 1902 р. Володимира Винниченка вперше заарештували. Післякількох місяців перебування в Лук’янівській тюрмі його випустили, але зуніверситету виключили, в Києві жити заборонили, а невдовзі забрали навійськову службу в 5-му саперному батальйоні (“автопортрет” Винниченка тієїпори знаходимо в його “армійському” оповіданні “Боротьба”). Відтоді письменник не припиняє політичної діяльності. Тому вирушає наПолтавщину, де продовжує революційну агітацію. Врешті решт його забирають усолдати. У війську юнак і далі веде пропагандистську роботу, налагоджуєзв’язки з революційною молоддю поза казармами. Все це мало б закінчитисяновим арештом, але Винниченко не став його чекати і 1-го лютого 1903 р.втік із війська, подавшись за кордон, у Галичину. Там він співпрацює угазетах РУПу, пише брошури й листівки, переправляючи їх разом з іншоюнелегальною літературою на Наддніпрянщину. Нелегально переходить кількаразів кордон із забороненою революційною літературою, та потрапляє до рукжандармів. Пригадали йому тут і дезертирство з армії – та на півтора рокуув’язнили в камеру-одиночку Київської Лук’янівської в’язниці та в“дисциплінарний батальйон”.Тепер його ув’язнення розтягнеться аж дореволюційних подій 1905-го. Коли революційне піднесення пішло на спад, Володимира Винниченкаарештували втретє. Сталося це восени 1906 р. І знову – Лук’янівка, якаставала для нього другою “домівкою”. У “третій політичній” Лук’янівськоїтюрми разом з Винниченком чекали наслідків слідства А. Жук, В.Степанківський, С. Єфремов. “Нас обвинувачувано в “українській змові”,осередком якої мала б бути редакція “Громадської думки”, – згадував згодомВ. Степанківський. – Там, на Лук’янівці, аби не гаяти час, Винниченко і явзялися студіювати англійську мову, Єфремов же студіював французьку… Десьпід кінець квітня або радше на початку травня 1907 року приятелі Єфремоварозстаралися й вибрали його на поруки. Опісля незабаром вийшов на волю йВинниченко – під заставу 500 карбованців, що заставив за нього Чикаленко.Виходячи, Винниченко обіцяв мені, що вибере й мене, та й справді зробив цеза якийсь, може, тиждень… Нам суд було призначено на 12 жовтня того ж таки1907 року”. У день, коли мав відбутися суд, Винниченко і В. Степанківський перейшлиавстрійський кордон. Потяглися роки життя в еміграції… Завершувався цілийперіод у політичній і літературній біографії Володимира Винниченка… Володимир Винниченко проживає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії.Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а в 1914-1917 рр.Переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничаєв журналі “Украинская жизнь”. Перші його твори – поема “Повія” та оповідання “Народний діяч”,написані 1901 р. Першим же твором, що з’явився друком на сторінках“Киевской старины” 1902-го, була повість “Сила і краса” (згодом прибираєназву “Краса і сила”). Пише багато, друкується часто, молодим прозаїкомцікавляться відомі літератори, популярні журнали й видавництва. Пам’ятавсяйого лист “О морали господствующих и о морали угнетённых” (1911), в якомуреволюціонер і письменник писав: “Я искренне и горячо протестовал противсоциальных несправедливостей, во имя этого протеста шёл в тюрьму, готов былидти на смерть (!!!) за торжество своих политических и социальныхубеждений”. Письменника глибоко вражає хворобливе, патологічне, егоцентричне влюдині, незважаючи на те, до якого світу – буржуазного чи пролетарського –вона належить. Він із тривогою спостерігає наростання таких суспільнихнастроїв і переживань, які сприяють формуванню здеморалізованих, одержимихідеєю насильства в здобутті влади, спраглих до помсти фанатиків у подобігордих “надлюдей”, які готові в ім’я досягнення мети підкорити й партійнихі безпартійних, добрих і злих, чесних і моральних (драма “Щаблі життя”,романи “Чесність з тобою”, “Рівновага”, “По-свій”, “Божки”, “Хочу”,“Записки Кирпатого Мефістофеля”). Що лишається їм, цим “нічним метеликам”, які в пориванні дореволюційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати а себе маскубездумності й моральної вседозволеності? Ідейний і моральний розклад буржуазного суспільства, яке “поглинає”душі недавніх ідеалістів, обурює письменника, бо на його очахдеморалізується українське суспільство, відкриває своє справжнє обличчялегендарний революціонер-підпільник, великодержавний шовінізм торжествуєперемогу над українським національним відродженням (роман “Хочу”). Тому такдратівливо зреагував В. Ленін у листі до Інесси Арманд на роман В.Винниченка “Заповіт батьків”, бо не міг сприйняти безжалісного розвінчанняморальної деградації соціалістів-революціонерів. Згодом, у періоднаціональних змагань 1917- 1920 рр., він з болем переконається, у якуморально-психологічну прірву може “кидати” людину політика. У період написання п’єси “Між двох сил”, перебуваючи на Княжій Горі, і,здавалося б, щасливою долею “приречений” на творчість, він незаспокоюється, бо вже остаточно “захворів” на політику, і йому несиласпокійно споглядати, як у Києві панує гетьман Скоропадський. На глибокепереконання В. Винниченка-соціаліста, тільки вони, перековані, чесні,морально чисті соціалісти, повинні творити нову Україну. Тому політичнікомпроміси Скоропадського його знову підключають до боротьби. 1 серпня 1918року гетьманська охранка заарештовує його. Правда, 4 серпня звільняють із-під варти( Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністюЦентральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам іробітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед спролетаризованих мас.Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівськоюНімеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьманаСкоропадського та цого спільників. Шансів на успіх було обмаль, алеперемогу він вбачає в тому, “що ми, українські соціялісти і демократи, щоми, українці, з’єдналися зі своїм народом. Хай нас розіб’ють фізично, аледуховно, національно й соціально, ми поєднані тепер і в слушний час нашголос матиме довір’я в народі нашому”. Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко –голова нового уряду Української Народної Республіки – Директорії. Знову жтрагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавськавлада ті інтереси топче. Члени Директорії – патріоти, “але тільки патріоти.Вони не революціонери”. Усвідомлює, що історія щастя рідного народу нетвориться, зате в історію страждань записано вже немало сторінок. В.Винниченко намагається вийти зі складу уряду. Незабаром із мандатом ЦК УСДРП письменник вирушає за кордон, начебтодля участі у международній соціалістичній конференції, але зупиняється вАвстрії. Втішається спокоєм, самотністю, намагається взятися до праці, алейого думки повсякчасно на Україні. Літо й осінь 1919 р., зима й весна 1920-го – плідні творчі періоди в його біографії. Пише повість “На той бік”,тритому мемуарно-публіцистичну працю про українську революцію “Відродженнянації”, а головне – поринає в політичну еміграційну діяльність. Вітаєвстановлення диктатури пролетаріату в Угорщині, обмірковує можливістьсоціалістичної революції в Західній Європі, виважує, що робити: віддатисяулюбленій творчій роботі, жити в спокої, у злагоді з собою, чи зновузайнятися політикою, наштовхуючись а образи й непорозуміння, на непевністьі нещадне вимотування нервів і здоров’я? І знову політик перемагаєхудожника. Його захоплює ідея легального повернення в Україну з метою компромісноїспівпраці з радянською владою. Він глибоко щодо себе безжально аналізуєминулі два роки сходження до державності й доходить висновку, що робив усе,що найбільше топтало його гідність. 1. За кордонами рідної України Після цього Винниченко пориває з УНР. Після закордонної конференціїУСДРП 14 вересня 1919 р. Він із кількома колегами виходить з УСДРП істворює у Відні Закордонну групу Української Комуністичної партії,організовує політичний, економічний і науковий тижневик “Нова доба”, якийпочинає виходити з березня 1920 року. На сторінках “Нової доби” він публікує багато своїх статей, де аналізуєминулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичноїситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжуєпереговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах:“Самостійність державна; цілком незалежний, чисто національний українськийуряд; українська мова в усіх інституціях, урядах, школах; не тількипосереднє, але й безпосереднє, активне національне визволення; незалежневійсько, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. Безвирішення цих питань їхати не можу”. Звісно, ці умови, вибудувані, по суті, на принципах конфедерації, немогли бути прийняті, тим паче за відсутності В. Винниченка. Тому вінвирішує все ж таки повернутися, щоб домагатися поставленої мети. Свідомоготується “йти а всі труднощі, небезпеки, на кров і вигнання”, жертвуєзатишком, спокоєм, планами улюбленої творчої праці – аби лише була з тогоякась користь для рідного народу. На цей крок він наважується й тому, щобсвоїм прикладом заохотити інших, переконати в необхідності будувати новуУкраїну. Письменник 24 травня 1920 р. Разом із дружиною Розалією Яківною зчеським дипломатичним паспортом та з відомим чеським соціал-демократомЯроміром Нечасом і особистим секретарем Олександром Баданом виїздить дорадянської Росії. “Власне, тепер я все більше відчуваю самотність: від антибільшовицькихкіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов. Нема ні одної групи, з якою япочував би себе злитим, яка підтримувала б мене”, - занотовує він 31 серпня1925 року. Тепер він усе частіше задумується над тим, щоб зосередитися насвоїй улюбленій літературній діяльності. Тим більше, що його п’єси“Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Закон”, “Гріх” перекладаютьсяна німецьку мову і з’являються в театрах Німеччини та інших європейськихкраїн. Друкуються і перекладаються його роман “Чесність з собою”, повість“Босяк”… На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм “Чорна Пантера”,сценарій якого грунтується на п’єсі В. Винниченка “Чорна Пантера і БілийМедвідь”. Але коли за кордоном твори В. Винниченка друкуються спорадично,то на Радянській Україні видавництво “Рух” подає читачам зібрання йоготворів у двадцяти трьох томах. Кілька видань було його тритомного роману“Сонячна машина”, який, до речі, вперше був надрукований в 1927 році вХаркові; з’явилася й підготовлена за кордоном збірка оповідань “Намисто”. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснюєпостановку написаної в еміграції п’єси “Над”. В 1920-1921 роках його п’єсиставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях,Коломиї, Москві, Петербурзі, театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Лесь Курбас у своєму “Молодому театрі” здійснив постановку п’єс“Базар”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, за участю режисера-постановникаГанта Юри у тому ж театрі в 1919 році відбулась прем’єра п’єси “Гріх”… Творчість Володимира Винниченка майже до середини 30-х років буласерйозним і вдумливим об’єктом вивчення в школі, популяризації,літературознавчого дослідження, тобто фактом історії української літературиі явищем тогочасного літературного процесу. Правда, не всі його твори, яківін написав за кордоном – в Берліні, Празі, Відні, Франції, – були відомі внашій країні. А він творив активно – писав і соціально-психологічні драмита новели, соціально-утопічі романи, філософсько-соціологічні праці,кіносценарії, багато малював, намагався переконати міжнародну громадськістьперсональними зверненнями до політичних діячів і до Організації Об’єднанихНацій в еобхідності згуртуваня всих миролюбних сил у боротьбі проти війни,за збереження природи, до утвердження принципів організації суспільства ісвіту на соціалістичних засадах, закликав до “світового миру без бомб ібарикад”. Володимир Винниченко публікує в 1949 році політичний маніфест “Заповітборцям за визволення”, бориться з голодом, із нестатками, мріє прозавершення свого складного, драматичного, сповненого гірких розчарувань інереалізованих планів життя на Україні. Та не судилося… Так і помер він на чужині 6 березня 1951 року на власній садибі білямістечка Мужен департаменту Приморські Альпи у Франції. Там мав він клапотьземлі, хату – свій “закуток”, в якому з 1934 року разом із дружиноюРозалією без необхідних матеріальних достатків проживав останні важкі роки.Чи не найважчими були роки фашистської окупації Франції. Письменник рішучевідмовився від будь-яких форм співпраці з фашистами, перебував підпостійною загрозою арешту та депортації. Рання проза Володимира Винниченка (1902-1907) “І відкіля ти взявся у нас такий?” Передусім – коли у Володимира Винниченка з’явилися перші літературнізацікавлення? За яких обставин і коли саме він розпочав свої проби пера? Щоб відповісти на ці запитання, слід нагадати кілька дат з біографіїписьменника. З 1890 по 1899 р. Володимир навчався в Єлісаведградській класичнійчоловічій гімназії. Проте атестат зрілості в цьому навчальному закладі йомуне видали, - швидше за все через непорозуміння з адміністрацією гімназії.Документ про освіту він отримав лише в 1900 р., склавши екстерном іспити уЗлатопільській гімназії (містечко Златопіль тоді було на південній околиціКиївської губернії; з 1914 р. входить до складу Новомиргорода, нинірайонного центру на Кіровоградщині). Того ж року 20-літній ВолодимирВинниченко став студентом юридичного факультету Київського університету.Мине небагато часу – і він дебютує як літератор: журнал “Киевская старина”(1902 р., кн. VIII-IX) надрукував його оповідання “Сила і краса”, навіянезлатопільськими враженнями. Юрій Тищенко, один з перших географівВолодимира Винниченка, стверджував, що воно й написано було в Златополі. Були у Винниченка, проте, і раніші літературні спроби. З його юнацькихтворів до нас дійшла тільки поема “Повія” (інша назва – “Софія”) – твірзовсім слабкий, проте цікавий з погляду з’ясування творчих орієнтаціймолодого єлісаветградця. На неї свого часу, в 1929 р., вже звертали увагудослідники. Розшукані автором цих рядків два листи юного Винниченка, що їх вінадресував у Львові редакції журналу “Літературно-науковий вісник”,допомагають з’ясувати деякі цікаві деталі літературної біографії молодогописьменника. Юнак із Єлісаветграда, який ще й письмом українським не оволодів якслід, мав зухвальство пропонувати редакції поважного львівського часописусвою поему: “Прошу редакцію “Літературно-наукового вісника”, як буде яка-небудь спроможність, надрукувати мою “Софію”. Я вже раз посилав вам, таГосподь її знає, де вона ділася, бо ніякого ні від кого одвіту не маю.Гадаю, що на кордоні не пропустили її через те, що написав її гімназист, агімназистам, відома річ, нічого ні писать, ні друкувать не можна. Коли жвам вона непридатна, то благаю надрукувать в якому-небудь другомуукраїнському часописі; як і се ж не можна, то прошу одіслать її в Цюріх. Мені ж, благаю, напишіть (в случаї, якщо вона не може бутинадрукована), чим вона непридатна. А як надрукуєте, то і об сімсповістіть”. Отже, Винниченко готується вступати до Київського університету. Атестатзрілості він отримав у Златополі 10 червня 1900 р., а студентом став усерпні 1900 р. Таким чином, лист до редакції “Літературно-науковоговісника” Винниченко надсилав, напевне, у проміжутку між цими датами. Цікаво, однак, чому автор “Софії” просить редакцію переслати йогорукопис (у разі, якщо поему не надрукують) не назад, у Знам’янку, звідкивін надсилав свого листа, а… в Цюріх? Річ у тім, що в Цюріху жила(навчалася?) якась А. Волик; була вона вочевидь людиною досвідченішою влітературних справах, ніж Винниченко. Схоже навіть – мала якийсь зв’язок з“Літературно-науковим вісником”, оскільки свій лист до редакції, датований4 лютого 1900 р., завершувала обіцянкою прислати невдовзі “стихи, за котрія писала в прошлім письмі”. Сам же її лист – це прохання повідомити, якредакція вирішила розпорядитися поемою “Софія”. До “Літературно-наукового вісника” Винниченко надсилав і якесь із своїхранніх оповідань, теж із проханням “помістить у себе”. Тільки вже не ізЗнам’янки: лист до редакції, датований 29 березня 1901 р., свідчить, щомешкав він тоді (вже студент університету!) в Києві за адресою: вул.Жилянська, 132, кв. 5. Можна, отже, зробити кілька висновків щодо обставин, за яких починавсяВинниченко-письменник: 1. Перші літературні спроби В. Винниченка припадають на час ще до його навчання в Єлісаветградській гімназії (не пізніше 1899 р.). В ту пору було, зокрема, написано поему “Софія” (“Повія”). 2. Упродовж 1899 – 1900 рр. Винниченко намагається зав’язати творчі контакти з редакцією львівського журналу “Літературно-науковий вісник”. У цьому йому сприяє якась А. Волик, студентка з України, яка навчалася в Швейцарії (Цюріх). 3. Частину літа 1900 р., після отримання атестату зрілості в Златопільській гімназії, майбутній письменник провів у Знам’янці, наймаючи помешкання в “г-на Аппановича”, де й готувався до вступу в університет і водночас писав. 4. Оповідання “Сила і краса” Винниченко написав не 1900 р. в Златополі (як стверджував Ю. Тищенко), а пізніше, вже в Києві. 1900 р. він міг запропонувати “Літературно-науковому віснику” поки що лише свою юнацьку поему. Потрібно було ще цілих два роки, щоб його перо стало вправнішим. Дещоіз своїх писань студент Винниченко пропонував редакції “Киевской старины”.Володимир Науменко, тодішній редактор журналу, запам’ятав, що якесь ізпринесених Винниченком оповідань він відхилив, оскільки було воно “оченьжиденькое”. Написане було те оповідання російською мовою. І все ж дебютував Володимир Винниченко саме на сторінках редакції“Киевской старины”. Редакція часопису містилася на вулиці Маріїно-Благовіщенській (тепер – вул. Саксаганського); там же, в будинку підномером 91, мешкав відомий меценат і громадський діяч Євген Чикаленко, на“понеділках” і “суботах” якого бував Винниченко. Євген Чикаленко став його“хрещеним батьком”: оповідання “Сила і краса” було надруковане в “Киевскойстарине” саме за наполяганням Чикаленка (“по моєму напосіданню”, – як писаввін згодом у “Спогадах”). Два київські роки, які минули з часу вступу Володимира Винниченка направничний факультет університету (серпень 1900 р.), і аж до появи в“Киевской старине” оповідання “Сила і краса” (осінь 1902 р.), булинадзвичайно бурхливими в його житті. Вступивши до університету, ВолодимирВинниченко попав у вир подій, якими жив Київ. Студенство бунтувало протиполітики уряду, брало участь у робітничих демонстраціях. 1901 р. 183студенти Київського університету були виключені і віддані в солдати.Зіткнення молоді з владою, однак, не вщухли, тим паче, що студентський рухпочав набувати рис організованості. Загалом на зламі століть український національно-культурницький рухрізко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і сутопросвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, яківисувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії України.Політичну моду визначає соціалістична ідея. В українських партіях вонапоєднується з національно-політичними визвольними прагненнями. Ключовоюпостаттю в революційних процессах початку нового століття стає студент.Історик І. Лисяк-Рудинський з цього приводу дотепно зауважив: “На політичнусцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в однійкишені й з “Кобзарем” у другій”. Ці слова наче про Винниченка сказані. Найдивовижніше, що в 1902-1907 рр., віддаючись революційній роботі,провівши понад три роки в Лук’янівці, він чимало встиг зробити як літератор(а в 1905 р., між іншим, домігся ще й права скласти державні іспити вКиївському університеті, успішно витримавши їх). У 1902 р. Винниченконадрукував два оповідання, у 1903-му – шість, у 1904-му – два, 1905-му –два, 1906-му – шість, 1907-му – сім. Деякі з них вийшли окремими книжечками (“Боротьба”, “Суд”,“Салдатики!”, “Роботи!” – 1903 р.). Тоді ж у Львові було видано і першупрозову збірку молодого письменника – “Повісти й оповідання”. До її складуувійшло п’ять творів – “Боротьба”, “Антрепренер Гаркун-Задунайський”, “Білямашини”, “Сила і краса” та “Суд”. А в 1906 р. київське видавництво “Вік” випустило ще одну збірку“вибраного” Винниченка під назвою “Краса і сила”. Саме на цю книжкувідгукнувся Іван Франко, присвятивши їй статтю “Новини нашої літератури”,яка починалася радісно-здивованим вигуком: “І відкіля ти такий узявся?” –так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких в оційкнижці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої абоординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українськихписьменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повнетемпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле йогопотоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш,українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїйобсервації і границь своїй пластичній творчості, і відкіля ти взявся у настакий? – хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка”. Утім, це був не перший відгук Франка на творчість прозаїка-дебютанта. Усвоїх літературних оглядах він і раніше прихильно оцінював його оповідання,відзначаючи “незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя” іпорівнюючи молодого Винниченка з Панасом Мирним. Десь наприкінці 1905 р. велику статтю про прозу Винниченка написалаЛеся Українка (щоправда, бурхливі події не дали змоги завершити інадрукувати її). Морально і матеріально підтримував свого “хрещеника” ЄвгенЧикаленко… Таким чином, дебют молодого письменника мав добрий резонанс. Гоструполеміку з Винниченком критика поведе трохи згодом, після появи його п’єси“Шаблі життя” (1907 р.), з якої, власне, починався “новий” Винниченко… На позвах з традицією: анатомія бунту (“Повія”, “Народний діяч”, “Сила і краса”). Період літературного учнівства молодого письменника, треба думати,минув досить швидко. Між його юнацькою поемою “Софія” (“Повія”) таоповіданням “Сила і краса” (пізніша назва – “Краса і сила”) чималенькаякісна дистанція. І якщо “Софія” писалася орієнтовно в 1899 р., а “Сила ікраса” – на початку 1902-го, то можна тільки подивуватися зі стрімкоготворчого зростання Винниченка. У “Повії” він намагався продовжити добре-роздроблену попередниками тему“української трагедії” – нещасливої любові дівчини з бідного роду допанича (назвав же Теодор Драйзер “американською трагедією” історію загибелідвох молодих людей!). Сюжет поеми цілком традиційний. Наймичка Софіяполюбила багатого. Простодушна й щира, вона засліплена своїм почуттям, томугіркі застереження сільського парубка Миколи, який кохає її, хоч іпороджують сумніви в дівочій душі, проте голос серця виявляється дужчим заголос розуму. Прийшла осінь, пани покинули село, а з ними подалася й Софія. Настала осінь. Чорні хмари, Мов поле чистеє отари, Застлали небо. Почорнів Зелений гай; із-за долини Мороз повіяв, і будинок, Панами кинутий, пустів. А що ж Софія? За панами, Вмиваясь гіркими сльозами, Й собі покинула село. Кінцівка першої частини поеми написана більш-менш вправно, хоч поганезнання мови “русифікованим автором” (М. Марковський) дуже вже впадає в око. У другій частині “Повії” Софія, яка напівзмерзлою знову прибилася всело, сповідається перед престарілим Миколою. Її точить “тяжкая болість”.Пани, остерігаючись лихої слави, віддали Софіїну дитину в “воспитательний”будинок, а саму її прогнали на вулицю, звідки якась жидівка відвела Софію вдім розпусти… Софія, проклинаючи панів, плаче над загубленою долею. Винниченко ризикував бути зарахованим до числа Шевченкових епігонів. Іріч не тільки у повторенні відомого мотиву зневаженого паничем дівочогокохання. Річ ще й у не вельми вмілому використанні ритміки, стилістичнихконструкцій, строфіки автора “Катерини”. Утім, учнівство Винниченка в поемі “Повія” помітне не лише з йогонаслідування Шевченка. Великою є залежність і від інших літературнихзразків (“Бурлачка” І. Нечуя-Левицького, ”Повія” Панаса Мирного). Очевидно,це відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікавусуперечність: значна залежність від української літературної традиціїсупроводжується просто-таки відчайдушним намаганням позбутися цієїзалежності, бажанням полеміки з традицією. Оповідання “Народний діяч” та“Сила і краса” досить характерні з цього погляду. Можна припустити, що назва першого з них – патетична й піднесена.Насправді ж… Винниченко використав поширену в українській літературі кінця ХІХ ст.сюжетну схему: панич, який під’їздить на вакації до батьків, зав’язує романіз дівчиною простого роду. У Михайла Старицького (драма “Не судилось”) усезавершується ситуацією, схожою на ту, в якій опинилася Шевченкова Катерина.Мотив спокушеної дівчини у Старицького домінує. Проте Винниченко, з усьоговидно, був знайомий із творами, де в центрі уваги авторів виявляласяпостать молодого інтелігента-народника, змальована то в патетичному, то віронічному ключі. Від Радюка до Раденка – таким був спектр героїв цього типу, якщо матина увазі в першому випадку повість І. Нечуя-Левицького “Хмари”, а в другому– повість Б. Грінченка “На розпутті”. І. Нечуй-Левицький ставиться до“націонала” Радюка з двоїстим почуттям: цей герой дорогий йому своїмукраїнофільством і готовністю кинути виклик оточенню, але слів, деклараційу нього значно більше, ніж учинків; в самих же вчинках є щось наївне,бутафорське, поверхове. Нічого не виходить і з прекрасних намірів ГордіяРаденка: Грінченко показав драму інтелігентських ілюзій, які,зіштовхнувшись із реальним життям, розвіюються, як дим… Винниченко, пишучи свого “Народного діяча” через тридцять років після“Хмар” і через десять – після повісті “На розпутті”, мав можливістьпересвідчитися, що народницький ідеалізм раз по раз поставав у глузливомувигляді. Його Вася (він же – Василь Семенович Головатий), недовченийстудент, який, навчаючись у Київському університеті (звідки його вигнали заучасть у “безпорядках”), нахапався народницьких, з українофільською“начинкою”, ідей, зовсім не викликає, – як Радюк чи Раденко, – якихосьскладних почуттів. Винниченко з самого початку вдається до іронії. Зпередісторії появи Васі в селі відомо, що в університетські “бунтарі” вінпопав цілком випадково; що цілий рік Вася не ходив на лекції, оскільки“тільки знав, що їздив з шансонетками, бенкетував цілими тижнями, кидавгрішми і всіма своїми силами по всяких притонах”. Вася головатий постає досить кумедним, коли він, вбравшись у сорочку згрубого полотна, кучерські шаровари й чоботи, звільняє управителя й починаєгосподарювати сам. Нічого доброго з того, звісно, не виходить. Книжечки,які молодий хазяїн роздає селянам з наміром просвітити темних, ті пускаютьна куриво… Проте наш герой все ще стає в позу, заходить у патетику (“Якинув те життя і починаю нове”), хоча що далі, то очевиднішою стає правотаслів його матері: “Я ж бачу, що ці ідеї недовговічні в тобі”. Матір Васі Головатого Винниченко малює без будь-якої сентиментальності.Ця провінційна пані в його оповіданні постає як виділення неробства йрозпусти. Її розваги з лакеями й управителем, холодно-цінічний тон урозмові з сином, недочитаний томик Поль де Кока, – ось тло, яке підсилюєвраження маскараду, мимовольі влаштованого Васею. Але є ще Галя, найцікавіший персонаж оповідання. Вродлива й розумнасільська дівчина, вона врешті-решт подається в місто, де стає шансонеткою.Винниченко, як бачимо, не полишив теми своєї юнацької поеми, тільки цьогоразу вирішив її в зовсім іншому ключі. Якщо Софія з “Повії” – це спокушенай кинута паничем дівчина, то Галя сама обирає свою долю, свідомо продаючикрасу. Вона, кажучи словами Лесі Українки, “знає, що краса – сила, і їйжаль витратити цю силу “даром” серед людей”. Закохана у Васю, Галя водочас розуміє, що любов її приречена. ДрамаГалиного кохання, щоправда, була б у творі серйознішою, якби героєм їїсерця був не такий опередковий персонаж, як Вася. “Ви такі гарні,чистенькі… потім, ви якісь чудні собі”, – каже Галя Васі, який нуднопроповідує їй платонічну любов, ніяк не наважуючись одружитися на дівчині.“Чудний” Вася, видно, вже тим привабив дівчину, що він не схожий нагрубуватих парубків, а в ній живе якийсь потяг до іншого життя, не того,якім живуть її сільські ровесниці. Вона чудово розуміє, що несмілива Васинапропозиція вийти за нього заміж – це чергова “химера”… Саме з цьогокомплексу чинників і випливає рішення Галі податися в місто, де вона,зрештою, й продає свою красу. Оповідання завершується епілогом: Вася, тепер уже офіцер, випадковозустрічається з Галею, міською повією. Ця сцена написана ВолодимиромВинниченком з точним дотриманням усіх нюансів психологічної ситуації. Васяі Галя – це вже в чомусь інші, ніж ми бачили досі, люди. Кожен з нихзнайшов свою “нішу” і, здається, цілком задоволений тим, хоч у такому“щасливому” фіналі є своя гіркота. Поширена сюжетна схема під пером Винниченка, отже, набула деякихнетрадиційних рис. Цілком можливо, що в наміри автора входило навітьпародіювання зужитих шаблонів народницької прози. Інакше як пояснити те, щоцентральний персонаж твору є, власне, карикатурою на “народного діяча”?Причому, настільки очевидною, що Леся Українка навіть вважала оповіданнязіпсованим саме цією центральною постаттю. І, водночас, на її погляд, в“Народному діячеві” було намічено чимало такого, що пізніше Винниченко“розвине з більшою вдумливістю і технікою в наступних оповіданнях”. У “Народному діячеві” Васі Головатому бачимо невідповідність міжоболонкою і суттю, що робить його кумедним в очах оточення. Пізніше ж (уп’єсах і романах 1906-1916 років) Винниченка-художника цікавитимуть й інші,більш моторошні “невідповідальності”, – та “дисгармонія” між гаслами іпрактикою, метою і засобами, з якої виростала “бісівщина” у революційномурусі… Але ще більшою мірою слова Лесі Українки стосуються Галі, в образі якоїпроглядає типаж деяких героїнь письменника з наступних його творів. Самечерез цей образ Винниченко увіходитиме в дуже специфічний світ людей,моральні уявлення яких не збігаються із загальноприйнятими. Бунтуючи проти народницької традиції в літературі, намагаючисьвідштовхнутись від літературних зразків, вироблених, скажімо, І. Нечуєм-Левицьким, Винниченко брав собі у “спільники”… Максима Горького. Недарма жпісля “Сили і краси” про нього заговорили як про “українського Горького”!Передусім, через те, що, як і автора “Челкаша” та “Мальви”, йогопритягували до себе “випадки суспільності” (І. Франко), – тобто, химернийсвіт усяких босяків, злодіїв, повій. Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетомпопулярності Горького, який на час появи в “Киевской старине” Винниченкової“Сили і краси” був уже автором “Очерков и рассказов” у двох томах, повісті“Фома Гордеев”; до світу його героїв (“колишніх людей”) була прикута увагапровідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, “Двадцятьшість і одна”) друкували й українські часописи. Загалом читацька аудиторіяцього письменника була величезною. Як ми вже знаємо, влітку 1899 р. 19-річний єлісаветградець ВолодимирВинниченко на кілька місяців став степовим пілігримом, та й пізніше такихмандрів “по Україні” (як у Горького – “по Русі”) в нього буде чимало.Причому, були вони для нього часткою творчого процесу, оскільки давалиматеріал для тієї художньої панорами “низового” життя України, якапоставала зі сторінок його численних оповідань перших років ХХ століття. “Відпадки суспільності”, “кримінальний елемент” під пером Винниченкапоставали не те щоб привабливо… просто молодий прозаїк відмовлявся дивитисяна своїх героїв очима моралізатора. Спробуйте глянути на горківську Мальвуочима якої-небудь “тургеневской девушки”: скільки несимпатичного, дикого,аморального, а головне – чужого собі знайшов би строгий погляд героїнь зроманів “Накануне”, “Вешние воды”, “Первая любовь”, “Дым”… Тим часом уГорького Мальва приваблює своєю… гріховною красою. Так і Винниченко: він, як спостеріг ще Франко дивиться на своїх героївїхніми ж очима. У нього “нема ані крихітки жодної сентиментальності, він необурюється, не сердиться на тих людей, ані на суспільність, що їх зробилотакими. …Те, що зі становища суспільності злочину, крадіж, проституція,ошуканство, – тут не має ніякого значення, тут се просто “робота”, щоденнезаняття, спосіб життя”. Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького ЛевТолстой: “Мы все знаем, что босяки – люди и братья, но знаем этотеоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил насэтой любовью” (запис у “Щоденнику” від 11 травня 1901 р.). Світ, у якому живуть герої “Сили і краси”, має свої закони й виміри, іВинниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті,мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й АндріяГолуба, а також жінку з того ж кола “випадків суспільності” – МотрюЧумаченко, доньку удівця-п’яниці. Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, те, щоназивається “боротьбою мотивів”. На кому зупинить вона свій вибір? Ілько іАндрій – цілком протилежні натури. Це видно навіть з несхожості стилюзлодійської “роботи” кожного з них. Ілько не любить “приставлятися” й“піддурювати”, його принцип – “побачив, узяв та й герехт”. Андрієві жпотрібні “спектаклі”; він хитріший, вигадливіший, підступніший… Для Мотрі Ілько є втіленням краси, Андрій – сили. Вона добре бачитьрізницю між ними двома. Красень Ілько добріший, але в його м’якостікриється безвольність, а жінці потрібна надійна опора. Він безпосередній,ясніший – але й більш однолітній (“Я любуюся з тебе, – каже Мотря, – і як“отченаш” знаю тебе”; “вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала”). Андрійже, хоч і грубий, і навіть жорстокий у хвилини ревнощів, а все одно Мотряпередчуває, що з ним вона “не пропаде”, бо постійно матиме хоч і нечистий,а все-таки гріш. До того ж Андрій – батько її Іваська. Та й не знудитьсявона з ним, як з Ільком: “Андрій то вже й сам чорт не взнає, – сьогодні вінтакий, завтра такий, тоді ще он який…” І це справді так: читач устигає побачити Андрія не тільки у спалахахбрутального гніву, а й несподіваної ніжності. Один стан його імпульсивноївдачі раптово приходить на зміну іншому, і головна причина того – ревнощіцього Отелло з винниченківського Сонгорода. Але зробити остаточний вибір Мотрі нелегко – вона, як сама каже,“привикла” до обох. Оці хитання її душі між “силою” і “красою” в оповіданніВинниченка надзвичайно цікаві. Ситуація цілком класична: якби Ількові –Андрієва рішучість та воля, а Андрієві – Ількова врода й доброта…Двозначність своєї ситуації відчуває й сама Мотря, недарма ж вона,сміючись, каже Ількові: “Якби можна за двох вийти!” Хоч, зрештою, вибираєтаки Андрія. Ось такий цей нетрадиційний Винниченків любовний трикутник. Його нерозламують якісь штучні психологічні парадокси: автору, загалом, вдаєтьсязалишатися в берегах природної оповіді. Утім, Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка,відзначивши чимало достоїнств “Сили і краси”, зауважувала саме з приводунеточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій(“не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм” – начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкийперепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу іблагопристойністю – після нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неїнамагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокимисоціальними мотивами (як каже Ілько, “тоді буду робить, як будуть робити…усі багачі”; “я з бідного не деру”…). Якщо попередні Лесині зауваження подано у формі здивувань і “зустрічнихміркувань”, то цього разу вона категоричніша. Натяжка молодого прозаїкащодо соціального (нібито!) протестанства двох сонгородських приятелів її“неприємно вражає”. “Звичайно, серед злодіїв і розбійників зустрічаютьсялюди із суто реформаторськими нахилами, … але герої п. Винниченка… надтодріб’язкові і в почуттях, і у вчинках”, – цілком резонно зауважує авторкастатті, додаючи, що подібна натяжка характерна й для творів досвідченішихписьменників (“Лихі люди” Панаса Мирного, повість Максима Горького“Троє”…). Робити з Ілька Чубатого такого собі сонгородського Кармелюка – ісправді марна річ; конфлікт оповідання розгортається не в соціальній, а впсихологічно-побутовій площині. І якщо більшість членів редакції журналу“Киевская старина” висловлювалася проти публікацій “Сили і краси” насторінках часопису (потрібна була сильна “пресія” Чикаленка, щоб твір такиз’явився в друці!), то головна причина такої настороженості полягала внестандартному підході молодого Винниченка до традиційної моралі. Вінпоказує порок, у якому… не має пороку, гріх, у якому… немає гріха. Щодоперсонажів його “Сили і краси” можна було б повторити слова російськогокритика-народника М. Михайловського, сказані на адресу босяків Горького:вони – “не отвергнутые, но отвергшие”! Якщо вони й “виломилися” ізустановлених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якасьгріховна поезія в тому мимовільному викликові, якій вони кидають оточенню.Їхній “буйний”, некерований світ під пером Винниченка має якусь загадковупривабу, що й викликало опір поважних київських інтелігентів старшоїгенерації. У “Силі і красі” можна побачити зародок майбутніх Винниченковихпарадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність, умовність усілякихморальних табу. Як казав один із героїв Шекспіра: “ніщо не є саме собоюдобре чи погане – таке воно стає у нашім сприйнятті”. Що ж до “нашогосприйняття”, то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованістьжиття, хоч – був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, починавпроглядати культ насолоди життям, який нічого-нічогісінько над собою невизнає. Радість життя, його повнота і яскравість – понад усе! У “Силі ікрасі” така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних, різкихтонах він формулюватиме її трохи згодом – передусім у п’єсах і романах 1907-1912 рр. А поки що Винниченко сперечається із старою літературною традицією,кепкуючи, скажімо, над манерою змальовувати дівочу красу, а ля Нечуй-Левицький (“Сила і краса”), над безнадійним провінціалізмом“малоросійських” труп (“Антрепреньор Гаркун-Задунайський”)… Сучасникипомічали в оповіданні “Сила і краса” бунт – “бунт проти мертвотного спокою,проти… повільності, застою”; в Андрієві, який уособлює силу, бачили“початок протесту проти сонгородської млявості… індивідуалізм та романтикусильної натури”. З бунту літературних неофітів рано чи пізно постає нова художняреальність. Об’єктивна ж потреба в якісному оновленні українськоїлітератури на межі століть була вельми гострою. Молодий Винниченко з йогозухвалим намаганням заперечити стереотипи ішов на зустріч цій потребі. Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський. На перехресті ХІХ і ХХ століть українська літературна молодь доситьрізко протиставила себе старшій генерації. Усвідомлюючи себе як новепокоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу,вона багато що заперечувала в досвіді “батьків”. “Конфлікт поколінь”набирав гостроти. Особливо різко прозвучали статті авторів журналу“Українська хата” (псевдонім – М. Євшана і М. Сріблянського), які “боротьбугенерацій” обгрунтовували як запоруку розвитку, оновлення літератури.Вогонь було відкрито по українофільству, “патріотично-романтичній жувачці”,тобто – літературі народницького гатунку. Микола Євшан і Сергій Єфремов – ось два полюси тієї дискусії.Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках “Української хати” ігазети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури надосвід європейської літератури, зокрема – на модерністські течії в ній;вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості; їх вабив ідеалнезаангажованого, вільного від проповіді “певних громадських або партійнихінтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі “популярнихброшур” і “копіювання дійсності”. Заперечуючи утилітарність літератури,хатяни кликали молодь “під прапор мистецтва”, маючи на увазі, що воно самесобі ціль. (“Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, – писавШ. Бодлер, і ці його слова М. Вороний недаремно взяв за епіграф до свогополемічного послання “Івану Франкові”). Якщо М. Євшан у своєму підході до літератури дотримувався принципуестетичного, то в статтях С. Єфремова обгрунтовувався принципсоціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї; призначенняписьменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бутиучасником суспільних змагань. Представник запізнілого народництва, С.Єфремов (як і загалом “радяни”) модерністських новацій не визнавав іпристрасно полемізував з тими, хто їх обстоював… І все ж полеміка між “хатянами” й “радянами” була хоч і вельмисуттєвим, але тільки фрагментом того “конфлікту поколінь”, який знаменувавоб’єктивну потребу якісного оновлення української літератури. Леся Українкане входила до кола “Української хати”, але в своїх листах вона так самошпетила “старих” (найчастіше – І. Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинськийприятелював із засновником газети “Рада” Євгеном Чикаленком, однак і вінзакликав побратимів по перу братися за нові для української прози теми –психологічні, філософські, історичні і за нові способи їхнього художньоговираження. Прапором покоління “Молодої України” (як називав його Іван Франко) булогасло європеїзму. “Тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке“западничество”, що багато хто береться до французької, німецької,англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу, –писала в 1891 р. Леся Українка своєму духовному батькові МихайлуДрагоманову. –… Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці чужулітературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм,що так тепер панує в ній”. Трохи згодом (1898 р.) І. Франко констатуватиме як одну з характернихтенденцій культурного життя в Європі “інтернаціоналізацію літературнихуподобань і інтересів”, маючи на увазі взаємодію і взаємне збагаченнялітератур. Зрозуміло, що цей процес був благодатним для українськогописьменства, переобтяженого етнографічно-побутовою “старосвітщиною”. Увагадо нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі“Молодої України” супроводжувалося радикалізацією національногосамоусвідомлення. “Ми відкинули назву “українофіли”, а звемось простоукраїнці”, – це зізнання 21-річної поетеси, чий літературний псевдонім –Українка – звучав, як виклик і самоствердження, вельми красномовне. Цікаво, що у самій західноєвропейській літературі наприкінці ХІХ ст.потреба нової естетичної якості усвідомлювалася як нагальне завдання. У тойчас, коли Леся Українка посилала в Болгарію свої листи, адресовані М.Драгоманову, популярний норвезький письменник Кнут Гамсун виступив іздоповідями “Норвезька література”, “Психологічна література” і “Модналітература”. В них він називає головним недоліком сучасної норвезькоїлітератури те, що вона “цікавилась більше звичаями, аніж людьми, а отжесуспільними питаннями більше, ніж людськими душами”. Визнаючи заслуги Г.Ібсена, Б. Байорнсона, Ю. Лі, К. Гамсун, разом з тим вважав, що вонистворили “соціальну”, а не “психологічну літературу”, “характери“ і “типи”,а не “психологічні індивідуальності”. Сучасний письменник, на думку К.Гамсуна, має бути проникливим психологом, який приділяє пильну увагузображенню “несвідомого душевного життя людини”. Хіба не суголосні ці думки тим закликам, з якими в 1902 р. зверталисядо літераторів-побратимів М. Коцюбинський та М. Чернявський? Хіба не про туж психологізацію літератури говорив у 1904 р. Іван Франко, називаючи В.Стефаника, М. Коцюбинського, В. Винниченка “поетами душі, психологами йліриками”, для яких “головна річ – людська душа”? Навіч – спорідненість естетичних шукань в українській ізахідноєвропейській літературах, один із виявів ідеї європеїзму,сповідуваної молодою генерацією українських письменників початку ХХ ст. … Володимир Винниченко у дискусіях цієї пори участі не брав. Хоча… Як ужесказано, в його ранніх новелах є досить промовиста латенина (прихована)критика, яка виразно засвідчує настрої бунту автора проти українськоїлітературної “старосвітщини”. Якщо в поемі “Повія” Винниченко сам щенаслідував “Бурлачку” І. Нечуя-Левицького, то в “Силі і красі” бачимополеміку з манерою змальовувати дівочу красу так, як це робив патріархукраїнської прози: “То була краса, що виховується тільки на Україні, але нетака, як малюють її деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, якпуп’янок, червоних, як добре намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні“щок, як повная рожа” і сама вона не “вилискувалась, як маківка на городі”. Йдеться про Мотрю з оповідання “Сила і краса”. Володимир Винниченко, якбачимо, кепкує з сентиментальної, заснованої на традиційнихфольклоризованих штампах манери. А що натомість? “Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ністонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось милозагинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках івеликі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких,здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкове світло, – тобула й уся краса сієї дівчини”. В. Винниченко віддає перевагу точномуреалістичному малюнкові, намагаючись залишатися об’єктивним, безпристрасним“портретистом”. Немає жодного порівняння, автор обходиться епітетами,зосереджено виписуючи подробиці й нюанси. І разом з тим він (як і Нечуй-Левицький!) не виходить за межі “портрета паспортних прикмет”, – тобтотакого змалювання зовнішності героя, яке обходиться без якихось більш-меншвиразних психологічних деталей. Лише останній штрих (“тихе, м’яке, ласковесвітло”, що ллється з очей Мотрі) натякає на якісь загадки внутрішньогосвіту героїні. Полеміка з І. Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з “урахуванням”традиції, – і це характерна для молодого Винниченка суперечність. Його бунту цьому випадку не руйнував традицію, а лише злегка модернізував її. В оповіданні ж “Антрепреньор Гаркун-Задунайський” (1903 р.) Винниченко,кажучи словами М. Євшана, розбивав “українофільське капище наших“патріотів”, – причому, робив він це раніше за самого М. Євшана. Зісторінок “Української хати” критик трохи згодом оголосить війну“українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом”,провінціалізмом, одним із виявів яких стала “голосна ”малоросійська драма”,яка в останньому часі прибрала застрашаючий вид і в страшний спосібмножиться і росте на очах”. Оповідання про антрепренера Гаркуна-Задунайського можна розглядати самев цьому контексті “боротьби генерацій” і відштовхування молоді відетнографічно-побутової традиції задля модерних (європейських!) художніхформ. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесьмістечко N, де є “театр”, схожий на “загін серед поля для худоби”, – найого сцені розгортається дійство типової “малоросійської” мелодрами “Лютесерце, або ж Чотири смерті разом”. Можна було б сказати, що Винниченкошаржує, пародіює, якби… якби в самих виставах реальних гаркунів-задунайських з їхнім провінційним убозтвом (ще дужче підкресленийпретензією на “іскуство”!) не було ознак самопародіювання. Примітивніафектації, мелодраматичні шаблони, “ніякий” рівень режисур та гривиконавців… “Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біляМарусі…” – скільки подібних фіналів бачено було глядачами за часівВинниченкової юності! У своїх памфлетах 1920-х років М. Хвильовий використав ім’я Гаркуна-Задунайського як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства – о яким“неубієнним” виявився цей персонаж раннього оповідання В. Винниченка… Для повноти картини подамо перелік творів Винниченка, опублікованих у1902-1907 роках. 1902 р. – “Сила і краса”, “Біля машини”. 1903 р. – “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”, “Боротьба”, “Народнийдіяч”, “Суд”, “Роботи!”, “Салдатики!” 1904 р. – “Заручини”, “Контрасти” 1905 р. – “Голота”, “Мнімий господин” 1906 р. – “Дрібниця (Моє останнє слово)”, “На пристані”, “Раб краси”,“Темна сила”, “Хто ворог?”, “Честь” 1907 р. – “Дим”, “Студент”, “Момент”, “Рабині справжнього”,“Уміркований” та “щирий”, “Малорос-європеєць”, “Голод”, “Ланцюг”. Окрім оповідань, у цю ж пору з’явилися й перші драматичні твори В.Винниченка – “Дисгармонія” (1906 р.), “Великий Молох” та “Шаблі життя”(1907 р.). У 1907 році він був уже автором трьох великих прозових збірок(не беручи до уваги різних книжечок-“метеликів”): “Повісти й оповідання”(Львів, 1903), “Твори, кн. 1 Краса і сила та інші оповідання” (Київ, 1906),“Твори, кн. 2 Дрібні оповідання” (Київ, 1907). Контрасти і метаморфози “смутного” часу (“Суд”, “Контрасти”). Володимир Винниченко дебютував у літературі в ту гарячу для Російськоїімперії пору, коли починалися селянські бунти, підпали й погроми панськихмаєтків, коли нових форм прибирало політичне життя. Сюжети його ранніхтворів буквально вихоплені з живої дійсності: найчастіше вони відбиваютьспеціальні струси початку нового століття. Молодий Винниченко відкрива такіявища дійсності і таких героїв, які були породженням нових історичнихобставин. Збуджене, охоплене жаданням помсти село; молодь із середовищареволюційних гуртків; разючі соціальні контрасти; дивовижні метаморфози якіндивідуальної, так і масової психології… Метаморфози, що відбуваються з людиною чи з масою, у Винниченка-художника викликали особливий інтерес. Селянські “грабіжники” 1902 року,стихія бунтів і заворушень, зіткнення влади з народом давали йому (як ілітературі загалом) надзвичайно цікавий матеріал для психологічних студій.Іван Франко мав підстави говорити про те, що Винниченко “не знає меж своїйобсервації”: зі сторінок його ранньої прози і справді поставала цілапанорама українського “низового” життя. Він вів свого читача в солдатськуказарму, на сільській тік, у панські будинки, в гурти заробітчан, утовариство перейнятих революційними настроями студентів… Винниченкусудилося стати літописцем “смутного” часу. Смута ж завжди супроводжуєтьсяпадінням суспільної моралі, хаосом, настроями розчарування й непевності,зневіри, хисткості; активізацією ірраціональних начал у поведінці людей. Певно, через те так багато химерних перетворень зустрічаємо ми в ранніхтворах В. Винниченка. Сільський держиморда Самоцвіт на якийсь момент, ошелешений загрозоюнепокори й бунту, стає застраханим і покірним (“Суд”). Винниченко оповіданні “Салдатики!” з простого й непримітного селянинанароджується ватажок. Сектант-мальованець Кравчук (оповідання “Боротьба”), який ніяк невписується в жорсткі стандарти солдатського життя, муштри, несамохітьубиває свого кривдника-командира, а ще через якийсь час стає соціалістом. Кілька дивовижних перетворень відбувається із селянським гуртом уновелі “Студент”… Подібними метаморфозами Винниченко-художник з його схильністю допарадоксів любив шокувати, інтригувати, вражати читача. Йому не потрібнабула часова дистанція – свої оповідання він писав, як правило, по гарячихслідах подій. Реальні життєві колізії моментально ставали сюжетами творівтемпераментного молодого автора. Скажімо, в оповіданні “Суд” (1903 р.) ідеться про наростанняселянського невдоволення невдовзі після “грабіжок” на Полтавщині в 1902 р.Про “полтавські бунти” згадує земський начальник Самоцвіт, центральнийперсонаж твору. Ось-ось може “закипіти” й село, в якому верховодитьСамоцвіт. Панує стан непевності, хисткості; автор ще й сам не знає, якіпродовження обере життя. Його оповідання сповнене колючої іронії (тобто – прихованогоглузування). Іронічним є прізвище земського начальника Самоцвіта. Саме пособі воно викликає поетичні асоціації, а от носій такого розкішного,“благородного” прізвища виявляється брутальним самодуром, українськимунтерпришибеєвим. Іронічною є й назва твору. Ніякого правового дійства в оповіданнінемає, навпаки – Самоцвіті “суд” – це тріумф кулака. Селяни для земськогоначальника всього лиш слухняне бидло. З якою гордістю хвалиться він своєюбезвідмовною досі “метою” перед сусідським панком Дуриндою: “Служу я вже 10год у земських начальниках, три рази мене били мужики, два рази палили, самя за сотню, та де там, тисячу мужицьких морд розбив… Знаю я вже їх, яксвоїх п’ять пальців…” Проте й Самоцвітові ясно, що часи змінилися. По селах поширюютьсяпрокламації, які заклинають “зрівнять мужика з паном”; селяни хочуть“земельки”, бунтують; влада самодержця захиталася… В. Винниченко показує нам фрагмент цієї російської смути початкустоліття. Все ще балансує; суспільна атмосфера перенасичена ненавистю,страхом, бажанням помсти. “Ми всі, як на вулкані. Ми самі той вулкан”, –пише трохи згодом М. Коцюбинський, маючи на увазі передгрозову атмосферупочатку століття. Цікаво, що перша частина його повісті “Fata morgana”писалася водночас із оповіданням В. Винниченка “Суд”. Твір М. Коцюбинськогомає характерний підзаголовок: “Із сільських настроїв”. “Все – настрій”, –наголошував письменник у робочих начерках повісті. І справді, соціальне збудження села мало ознаки емоційної стихії,мінливої й вибухової, оскільки заговорили-захвилювалися великі людськімаси. Настрій – це емоційне тло, на якому відбувається дія. І в М.Коцюбинського, і у В. Винниченка воно відіграє неабияку роль. Винниченкооповіданні “Суд” постає химерна суміш настроїв, але домінують два почуття:ненависть і страх. Здається, що гору врешті-решт бере Самоцвіт: непокірномуНикихвору Крутоноженку зв’язують руки і відвозять у місто, де його чекаєвже “настоящий суд”. А що село? Як поводиться сільський гурт, коли земський начальник найого очах розправляється з Крутоноженком, який обурюється панським розбоєм?А ось як: “усім стає страшно, але всі стоять мовчки, мов подубіли”. І далі,вже в самому фіналі оповідання: “З обоїх боків дороги стоять селяни йпохмуро дивляться їм (Самоцвіту, Дуримді й Крутоноженкам, які їдуть бричкоюдо міста. – В. П.) вслід”. Класична ситуація – “народ безмолвствует”! Майже як у фіналіпушкінського “Бориса Годунова”… Але в тому то й річ, що мовчання буваєрізним – то грізним, то покірним. В оповіданні “Суд” “валкою селян” володієпокора – страх, здається, увійшов у плоть і кров людську. Але є й дещо новев настроях селян. Уже сказано слово наперекір земському начальнику, вжепобачили селяни в очах Самоцвіта переляк, уже відчули перший проблиск віриу власну силу. А поки що – все балансує, коливається, завмирає унепевності. Люди ще бояться Самоцвіта; Самоцвіт уже боїться селян. Є в оповіданні цікаве пророцтво земського начальника. “Знаю я вже їх(тобто селян. – В. П.), як свої п’ять пальців, – каже він, похвалившисьперед тим своїм “порядком”, – і скажу я вам, що багато… багато, як ще з 10год подержиться отак… А там!”. Лише на рік-другий помилився Самоцвіт: через12 років почнеться світова війна, яка ще через кілька літ обернеться дляРосії великим громадянським кровопролиттям… До Самоцвітового пророкування автор повертається і в останніх рядкахоповідання – іронія тут зливається із лихим для всяких самоцвітівпровіщенням: “Дуринді здається, що “засмикана конячина”, яка сумно хитаєголовою, мовби говорить йому тим похитуванням: “Полетимо, полетимо, ажзагодить, молодой человєк!” Можливо, авторові – молодому українському соціал-демократу – хотілося,щоб його оповідання мали силу безпосереднього заклику; щоб реальніКрутоноженки впізнавали в них себе і знаходили відповіді на свої болючіпитання? Саме тоді, в 1903 р., коли оповідання “Суд” вийшло з друку (у Львові),в українській літературі набували гостроти суперечки про утилітарне і“безтенденційне” мистецтво. Модерністи устами М. Вороного в тому ж 1903 р.кликали літераторів служити вічній КРАСІ, шукати в житті “клаптикблакитного неба”, абстрагуючись від “злоби дня”… Намагання заперечитиповзучий натуралізм, уникнути зведення літератури до простої пропагандивноїфункції – зрозуміле, але… Молодий Винниченко, який ще не вникав у тонкощітеоретичних гасел, здається, був зовсім не проти “утилітарності”: йогоранні оповідання часом видавалися як книжечки-метелики, ба – навіть якпартійна РУПівська література! Але це не були твори-агітки. Соціальна конфліктність часу знаходила вранній новелістиці В. Винниченка художнє втілення. Колоритні “шматки”життя, соціально-психологічні типи, породжені українською дійсністю початкунового століття, вихоплені з плину буднів характери і сцени змальовувалисяписьменником так, що читач його оповідань мав услід за автором дійтирішучого висновку: ні, так далі жити не можна. Загалом активне втручаннялітератури в сферу безпосередньої суспільної дії було знаком доби, недармаж Іван Франко за кілька років до Винниченкового дебюту констатував:“…ніколи ще література не була в такім живім зв’язку з суспільним розвоєм,з провідними суспільними змаганнями, з кипучою класовою боротьбою, як внашім віці, ніколи вона не була таким правдивим, свідомим, та живим виразомінтересів, смаку, поглядів і почувань суспільності, не була таким сильнимдвигачем поступу і розвою, як в нашім віці”. Ці слова могли бути повторені й щодо творчості молодого Винниченка. Їїтенденційність не переходила тієї межі, яка відділяє художню прозу відпубліцистики. Не дивно, що не тільки “патрон” газети “Рада” Є. Чикаленко, ай прихильники “безтенденційної” літератури з “Української хати” волілибачити В. Винниченка серед своїх авторів. Можливо, справа ще й у тому, щоВинниченко-прозаїк увесь час був у динаміці; сучасники постійно чекали віднього несподіванок. У нових своїх творах він поставав у чомусь нетожнимсамому собі. Стрімка еволюція, постійна жадоба новизни, яка межувала ізтворчим зухвальством, молодеча заперечення всіляких “табу”, швидке йталановите реагування на динаміку суспільного життя, – все це органічніриси раннього Винниченка. І якщо в оповіданні “Суд” (про нього йшлося вище) Леся Українкапомічала певну трафаретність і грубість штрихів, якими




Похожие:

Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconПлан: Життєвий шлях Володимира Винниченка
Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітчанам, – жорстоку експлуатацію, приниження...
Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconОповідання Володимира Винниченка для дітей
Франко по праву вважав Винниченка “найяскравішим з талантів-початківців”. Леся Українка писала про молодого Винниченка: “Безталанний...
Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconЖиттєвий шлях Володимира Винниченка
Наймитував у поміщиків; йому судилося зазнати того, що й іншим селянам-бідарям, заробітчанам, – жорстоку експлуатацію, приниження...
Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconТворчість Володимира винниченка 1902-1920 рр у генетичних І типологічних зв’язках з європейскими літературами

Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconПроблеми емансипацiї жiнки в оповiданнях Володимира Винниченка
Винниченка бачимо зовсiм новий погляд на жiнку: жiнка I свiт, жiнка I мораль, краса як мiрило цiнностi особи. Вiн примушує всiх по-новому...
Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconЖиття І творчість пилипа мордовського
Кониського, грунтовній статті Володимира Науменка, розвідці Бориса Шевеліва сьогодні можна більш-менш докладно описати життєвий шлях...
Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconВолодимира Винниченко
Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст ст.), в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській...
Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconУкраїнська мова на зламі віків (кінець XIX початок XX ст.)
Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка, П. Грабовського, а також тих письменників, які почали свій творчий...
Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconУкраїнська мова на зламі віків (кінець XIX — початок XX ст.)
Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, А. Тесленка, П. Грабовського, а також тих письменників, які почали свій творчий...
Жизнь и творчество украинского писателя В. К. Винниченко Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка План: Життєвий шлях Володимира Винниченка Навчання та початок політичної діяльності 2 iconРеферат на тему: "Життєвий І творчий шлях В. Булаєнка"
Так скаже Андрій Малишко про Володимира Булаєнка, коли оз­найомиться з його поезією
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы