Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба icon

Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба



НазваниеОлександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба
страница16/39
Дата конвертации05.12.2012
Размер7.02 Mb.
ТипДокументы
источник
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   39
1. /Документ Microsoft Word (6).docОлександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба

ПРИМІТКИ ДО РОЗДІЛУ IV


 1 Дуже цікаві матеріяли Прусського таємного державного архіву про невдалу спробу стародубівських купців 1702 р. перевезти свої товари до Кеніґсберґа опубліковано у розвідці д-ра Домета Олянчина «До історії торговлі Руси-Украіни з Балтикою, зокрема ж Стародуба з Кеніґсберґом наприкінці XVII і початку XVIII ст.» — «Записки Чину Св. Василія Великого», Львів-Жовква, 1936, т. VI, ч. 1-2, і окремо, Жовква, 1932.

 2 Генеральними обозними за гетьманування Мазепи були: Василь Борковський (до 1702 р.) й Іван Ломиковський (1707-1709). Борковський, особливо останні роки (він помер 1702 р.), менше цікавився урядовими справами, та й Мазепа, який взагалі не любив його, тримав Борковського на віддалі від Батурина. Гетьман, сам добрий знавець гарматної справи, яка спеціяльно належала до обов’язків генерального обозного, не призначав наступника Борковського аж до 1707 р., коли генеральним обозним став Ломиковський. Можна думати, що Мазепа безпосередньо керував справою озброєння, добираючи собі помічників-фахівців. Найвидатнішим з них був, мабуть, Фрідріх Кеніґсек, осаул Генеральної військової артилерії, отже, помічник генерального обозного (про Кенігсека — див. розділ IX).

Іван Васильович Ломиковський (+ 1714), родом з Волині, генеральний писар і свояк гетьмана Михайла Ханенка. На Лівобережжі знатний військовий товариш (1677, 1681), гетьманський дворянин (1684), член генерального суду (1688). З 1689 р. був членом українського уряду як генеральний хорунжий (1689-1691), наказний гетьман (квітень 1690), генеральний осаул (1692-1707), спочатку другий (1692), а після смерти Андрія Гамалії — перший; генеральний обозний (1707-1709). З 1709 р. — на еміґрації в Бендерах, а потім у Ясах, де й помер.

 3 Дмитро Максимович, майбутній генеральний осаул, «протягом декількох років» мав «у своєму розпорядку» Генеральний скарб (акти Бендерської Комісії 1709 р.). Про Дм. Максимовича — див. далі.

 4 Про П. Орлика — див. розділ X.

 5 Іван Павлович Лисиця, син полковника брацлавського (1674), полковник брацлавський, згодом, на Лівобережжі — полковник охочепіхотний; знатний військовий товариш (1685-1691). Року 1685 посланець гетьмана Самойловича до Константинопольського патріярха в справі підлеглости Київської митрополії Московському патріярхатові.

 6 Юрій Харевич, родом з Правобережжя, згад[аний] 1683 р. (Стецюк, с. 53—54) с. Стара, знатний військовий товариш (1691), гетьманський дворянин (1708), виконував різні господарчі («дозорця Конотопських млинів панських» — 1691) та дипломатичні функції, зокрема був посланцем до Москви (1691), до Запоріжжя (1691, 1708) і Газі-Кермана (1691).

 7 Тимофій Радич (+ 1709), родом з Правобережжя, канцелярист (1672), «обиватель конотопський» (1681), військовий товариш (1689), знатний військовий товариш (1708), був «при боку» гетьманському для різних доручень. А. Лазаревській. Універсал гетмана Скоропадського о надачЂ маетностей значковому това-

ришу войсковому Тимофію Родичу («Черн[иговские] Губ[ернские] ВЂд[омости]», 1855, № 3).

 8 Олексій Михайлович Туранський (+ 1716), вихованець Києво-Могилянської колеґії, військовий товариш (1689), сотник глухівський (1699-1709), генеральний суддя (1709-1716). Був довіреною особою Самойловича, а потім Мазепи, який в нього «всегда дЂтей крещивал». Виконував різні державні й приватні господарчі доручення Мазепи, [писав] латинські вірші. Року 1689 — посланець Гетьмана до Москви. Брав участь у війні проти Швеції. Прихильник політичних плянів Мазепи («весма Мазепиной партій» — 1708 р.).

 9 Про М. Васильківського й С. Ширая — див. далі.

 10 Сава Лукич Владиславич (Рагузинський) (1670-1738), ілірійський граф (1711), родом із Боснії; купець, що провадив великі неґоціяції в країнах Близького Сходу, на Україні та в Московщині (з 1702 р.); фінансовий аґент українського й російського урядів і політичний агент російського уряду на Балканах; згодом російський дипломат, таємний радник і надзвичайний та повноважний міністер у Китаї (1725). Тримав на оренді українську індукту й виконував різні торговельно-фінансові доручення гетьмана Мазепи, зокрема експортував поташ з гетьманських буд, і був посередником у торговельних зносинах України з країнами Отаманської імперії. Року 1710 одержав великі маєтності в різних полках Гетьманщини, сконфісковані російським урядом у генерального обозного Ломиковського та генерального судді Чуйкевича, зокрема м. Велику Топаль з сусідніми селами — у Стародубівському полку, й с. Парафіївку — у Прилуцькому полку. Заснував (к. 1720 р.) в Топальській волості першу на Лівобережній Україні парусно-полотняну фабрику.

Про володіння Владиславичів, що стали одними з найбільших землевласників Гетьманщини, — див. нашу працю «Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура в Гетманщине», Київ, 1925, с. 39—73. Про Саву Владиславовича, Ibid, c. 73-74.

 11 Василь Нечипорович Чуйкевич, родом з Полтавщини, військовий канцелярист (1689, 1697), дворянин гетьмана Мазепи, господар Гадяцького замку, реєнт Генеральної військової канцелярії (1702) й в. о. генерального писаря; генеральний суддя (1706-1709). Під Полтавою здався росіянам і був засланий до Сибіру, де прийняв чернецтво. Його брат Олександр Нечипорович, «писар мЂскій Полтавскій», «писар городовий Полтавскій» (1666-1689), дуже багата людина.

 12 Степан (Васильович?) Трощинський (+ 1709), військовий товариш (1693), господар Гадяцького замку, полковник гадяцький (1704-1708). Свояк Мазепи, виконував різні дипломатичні доручення Гетьмана (зокрема був посланцем до Січі 1693 р.). В кінці 1708 р. був заарештований москалями і ув’язнений у Києві, де й помер незабаром.

 13 Іван Федорович (?) Чарниш (+ 1728), посланець («гонець») до Константинополя (1700 — квітень), перед тим був посланцем до Москви (1699), господар Батуринського замку (1701), військовий канцелярист (1699, 1700, 1703, 1708), резидент Мазепи при царській головній квартирі у Гродно (1705), знатний військовий товариш (1709), полковник гадяцький (1709-1715), генеральний суддя (1715-1725).

 14 Михайло (Максимович ?) Турковський, гетьманський дворянин, почепівський дозорця, сотник мглинський (1706-1710), господар Гадяцького замку (1710-1729), генеральний писар (1729-1739). Помер 1739 р. Але Лаз[аревський] каже, Турковський помер 1737 р. (т. II, с. 339).

 15 Лук’ян Іванович Жоравка (+ 1719), родом з Новгорода-Сіверського, господар Батуринського замку (1690 рр.), сотник новгородський (1696-1709), полковник стародубівський (1709-1719).

 16 Іван Бистрицький, родич (чи свояк) Гетьмана, був старостою шептаківським протягом цілого гетьманування Мазепи (1687-1708). Пішов з Гетьманом на еміґрацію, *-згодом переїхав до Швеції, де й помер 1717 року-*. Служив у Мазепи 40 років, отже з 1669 року (?).

[*—* У коректурному примірнику закреслено, замість цього олівцем написано: «у Бендерах до 1717 р. (або ж ще напередодні Калаґалику)». (Прим. ред.).]

 17 Федір Топольницький, свояк Мазепи, гетьманський дворянин, знатний військовий товариш (1700). Господар Гадяцького замку (1699-1700). З дому Городиських жінка Бистрицького була [тьотьою] Мазепи (він був її вуйко). Див.: Лист Бистрицького до Карла XII. — Єнсен, Родина Войнаровських в Швеції. — ЗНТШ, m. 92, c. 192-193. Бистрицька була [тіткою (?)] Войнаровського (по Мазепі). Взагалі треба дослідити споріднення Бистриць[ких] з Мазепою. Це не зовсім ясно. Ось текст листа: «quamvis meauxor fuit sanguine cum ipso iuncta, quaniam Mazeppa fuit ippius Avunculus, et теаихоr Magnifico D-no Wojnarowski Matertera ex domo Horodisciorum». (ЗНТШ, т. 92, ст. 191-193).

 18 Іван (Ян) Рутковський був переволоченським дозорцею в 1691-1692 рр.

 19 Федір Третяк, дозорця переволоченський в 1708-1709 рр., пішов на еміґрацію й був у Туреччині та Швеції. Дальша доля його докладно невідома. Року 1720, здається, був на польській військовій службі.

 20 Петро Гриневич, дозорця терехтемирівський (к. 1701), знатний полку Переяславського товариш (1714).

 21 Гордій Савич Носикевич (Носикевич-Пригара) (+ к. 1714), «ярмарковими справами завЂдуючий» у Стародубі (1695), стародубівський полковий писар (1699—1705), «дозорца будних заводов рейментарских» (1704-1706), знатний військовий товариш (1710), зять Спиридона Ширая.

 22 Козьма Олексійович Заруцький, військовий товариш, староста янпольський (1691), син протопопа новгородського Олексія Заруцького і брат новгородського протопопа Атанасія Заруцького.

 23 О. Панкевич був потім стародубівським полковим писарем (1708).

 24 Тимофій Згура (Стиглієв) (+ 1709 (1708 (?) (Модз[алевський], т. І, с. 123)), грек, який віддавна оселився на Україні (мав маєток у Яготинській сотні Переяславського полку). Володів також с. Переяславкою Прохорівської сотні Ніжинського] п[олку] (Лазаревський], Оп[исание...], т. II, с. 124). Хутір Згури [був] під с. Красним. Був на дипломатичній службі українського уряду: посланець до Молдавії (1703), до Туреччини (1708). Через нього, властиво, йшли дуже важливі зносини Мазепи з турецькими урядовими чинниками в справі допомоги Туреччини проти Росії. Року 1708 Гетьман передав йому оренду на Білоцерківщині — це, мабуть, був його маєток Згуровка (згодом у Биковськой волості Розумовських, потім і Кочубеїв (по шлюбові), але незабаром Згура помер.

 25 Про це — див. нашу розвідку «До історії будницької промисловости України за часів Хмельниччини». — «Записки історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 303-310.

 26 Константин Халимонович (Филимонович) Пригара, міщанин новгородсіверський, війт новгородський (1686-1689). Про нього див.: Федоренко, Рудни Лево[бережной] Украины, с. 232-233.

 27 Михайло Андрійович Миклашевський (+ 1706), родом, мабуть, з Правобережжя; військовий товариш (1671), дворянин гетьмана Д. Многогрішного (1672) і один з його головних дорадників; року 1672 їздив у посольстві до Москви. Глухівський городовий отаман (1675); ніженський полковий осаул (1679-1682); генеральний хорунжий (1682); генеральний осаул (1683-1686, 1689); 1687 р. був на короткий час скинутий з уряду; полковник стародубівський (1689-1704, 17051706); московський стольник (1689-1696). Один з найвизначніших державних діячів мазепинської України. Забитий шведами під Несвіжем 19.III.1706 р.

 28 Скляній промисловості Гетьманщини XVII-XVIII ст. присвячена цінна монографія покійного В.Л. Модзалевського «Гути на Чернігівщині», Київ, 1926. Див. нашу рецензію на цю працю в «Записках історично-філологічного відділу УАН», кн. X, К., 1927, с. 369-375.

Монографія чернігівського історика-архівіста П.К. Федоренка про залізорудну промисловість Гетьманщини («Рудні Чернігівщини XVIІ-XVIII ст.»), оперта на великому архівному матеріялі й готова до друку ще в половині 1930-х років, і досі не побачила світу.

«Материалы по истории СССР», вып. V, АН СССР, Инст[итут] истории, Москва 1957: «Документы по истории металлургии Левобережной Украины в XVII-XVIII вв. (вводная статья (с. 115-203), подготовка текста и словарь слов П.К. Федоренка).

Монографія П.К. Федоренка вийшла в світ щойно в кінці 1960 р. (отже, вже після виходу моєї книги): Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в XVIIXVIII вв. Изд-во АН СССР, М. 1960, 263 с.

 29 У Гадяцькому полку була гута коло Гадяча й с. Русанівки (1687). Року 1709 згадується в Гадяцькому полку гута військового товариша Омеляна Жадченка — можливо, тотожня з попередньою.

 30 Юхим Якович Лизогуб, син Якова Кіндратовича; генеральний бунчужний (1688-1691), генеральний хорунжий (1694 (або 1691?) — 1698), полковник чернігівський (1698-1704). Помер 1704 р, (між січнем і 27.IX.). Дружина — Любов Петрівна Дорошенко, донька гетьмана.

 31 Дядиченко, с. 42-43.

 32 Іван (Яско) (в чернецтві Іларіон) Миколайович Маковський (к. 1643 — к. 1715), кролевецький городовий отаман (1669), сотник кролевецькнй (1675-1707), з 1708 р. чернець Києво-Печерської лаври, городничий лаврської Лищицької волости, Стародубівського полку (1713). За словами сучасників, «МазепЂ бил кум й люблях его Мазепа».

 33 Лазар Матвієвич (+ до 1693), знатний військовий товариш і обиватель воронізький (1679-1692), родоначальник Лазаревичів.

 34 Цю рудню колись (1669) купив батько Івана, чернігівський війт Григорій І(ванович?) Яхимович, в Максима Лейби й тримав у своїй посесії, даючи певну щорічну квоту до Військового скарбу. (Див.: Федоренко, с. 227-228, ч. 55). Року 1701 І. Яхимович уступив рудню Чернігівській катедрі, й Гетьман дозволив це універсалом 26.III. 1701 р. з тим, щоб до Військового скарбу давано було щороку 12 возків заліза доброго гнучого.

 35 Василь Козьмич Скобичевський (Скабичевський) (1643-1741), гутник машевський і жадовський.

 36 Про людвисарство (ливарництво) на Гетьманщині — див. розвідку В. Модзалевського в «Збірнику Секції Мистецтва Українського Наукового Товариства v Києві», т. І, Київ, 1921.

 37 Карпа Йосипович (Балашевич) — працював 1697 р. у Глухові (Дядиченко, 477-478) «Карпо Й(І)сифович Людвисов Глуховскій (1698 р.).

 38 Репродукцію цього дзвона (й виображення Мазепи на ньому), що знаходився до 1941 р. в Чернігівському історичному музеї, вміщено в цій книзі.

 39 Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, збірка Судієнка, ч. 97, т. V. ЦДАДА. Кн[та] Мал[ороссийского] пр[иказа], № 62, арк. 773 і 773 зв.

 40 Прокіп Силич Силенко (Силевич) (к. 1643- к. 1723), стародубівський полковий хорунжий (1690), сотник (1693-1705), обозний (1705-1712) і суддя (1712-1722). Року 1707 був стародубівським наказним полковником.

 41 Ганна Павлівна Орлик, народжена Герцик (к. 1680 — після 1757), донька полтавського полковника П. Герцика. З 1698 р. — дружина Пилипа Орлика, майбутнього гетьмана України.

 42 Андрій (Андроник) Федорович Кандиба (+ 1730), син корсунського полковника, що перейшов на лівий берег Дніпра коло* 1675 р.; сотник конотопський (1698-1707), полковник корсунський (1708-1710). [* У коректурному примірнику слово закреслено. (Прим. ред.).] Одружений з донькою Якова Лизогуба Домнікією. Сестра Андрія Уляна за осаула Генеральної] артилерії Семеном Карповичем Карткою. (Модзалевський, т. II, с. 262). Року 1710 був депортований до Москви, де залишався до 1715 р., коли повернувся на Україну, без права займати будь-який уряд. «Знатний бунчуковий товариш» (1724), командував бунчуковим товариством під час гилянського походу (1725-1728). Генеральний суддя (1728-1730).

 43 Григорій Назарович Костенецький, знатний міщанин конотопський (1700), знатний військовий товариш (1704), сотник конотопський (1707-1716, 1719-1727).

 44 Федір Данилович Стожко (Стожок) (+ 1732), кролевецький городовий отаман (1702-1708), сотник кролевецький (1709-1713) і батуринський (1713-1732).

 45 Семен Вакулович, козак Пирятинської сотні (1675), сотник пирятинський (1696-1718).

 46 Федір Іванович Сулима (+ 1691), син гетьмана Івана Сулими, полковник переяславський (1659), знатний військовий товариш (1673), «дозорця добр панських» у Конотопі (1679-1680), знатний і старинний товариш військовий (1681); сват гетьмана І. Самойловича.

Іван Федорович Сулима (+ 1721), сотник воронківський (1687- 1688), знатний військовий товариш (1689), генеральний хорунжий (1708-1721).

Сулими були посвоячені також з гетьманом І. Мазепою: донька Ф.І. Сулими була за полковником лубенським Дмитром Зеленським, свояком Гетьмана.

 47 Андрій Михайлович Гамалія (+ к. 1694 р. В УРЕ, т. III, с. 118 помер 1696 р. Це, мабуть, помилка. Модзалевський (у додатках) зазначає, що універсал 03. VI.1693 і купча 19.IV.1695 стосується не Андрія Мих. Гамалії, а сина його Андрія Андрійовича. (Купча 19.IV. 1695 — це в Чечелів). Отже, А.М. Гамалія помер після 13.XII. 1694 р.), брат лубенського полковника Г. Гамалії; лохвицький городовий отаман (1657), сотник лохвицький (1679-1687), генеральний осаул (16891694). Користувався великим впливом у Мазепи. З синів його — Михайло Андрійович Гамалія (+ к. 1723-1725), сотник лохвицький (1690-1693), значний тов[ариш] войсковий (1694), був генеральним бунчужним (1701-1703), генеральним хорунжим (1707) і генеральним осаулом (1707-1709); депортований до Москви, був там до 1715 р. Брат його — Антін Андрійович Гамалія, зн[ачковий] в[ійськовий] тов[ариш] (1702), був генеральним осаулом (1708) і полковником білоцерківським (1708). Був на засланні в Сибіру (з 1712 р.) й помер у Москві 1728 р. Про нього див.: Філарет, т. IV, с. 20-21.

 48 Іван Федорович (?) Стороженко (+ 1693), родом з Правобережжя; сотник ічанський (1670?*, 1681-1687), полковник Прилуцький (1687-1692). [* В оригіналі було: 1706? (Прим. ред.).]

 49 Інститутові знатного військового товариства (зокрема за доби Мазепи) присвячена цінна монографія проф. Л.О. Окіншевича «Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст.», «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», том CLVII, Мюнхен, 1948.

 50 Семен Савич Савич (+ 1725), знатний військовий товариш (1687, 1689), писар генерального суду (1701-1706), генеральний писар (1709-1725). Заарештований у Петербурзі 1723 р. у справі Полуботка, був ув’язнений у Петропавлівській фортеці.

 51 Це батько Гедеона Одорського, ректора Києво-Могилянської академії (1702-1705) і архимандрита Батуринського Крупицького монастиря (1705-1712), прихильника Мазепи і приятеля П. Орлика, за що його заслано 1712 р. на Соловки.

 52 А втім, з селян гетьманського містечка Бахмача (Ніженський полк) «за гетмана Мазепи... никаких зборов денежных и хлЂбных не збиралось, кромЂ работизны до двора Батуринского».

 53 Петро Михайлович Булавка (+ до 1719), військовий канцелярист, чернігівський полковий писар (1708), писар генерального суду (1711-1713), зять генерального судді Сави Прокоповича. Батько його, Михайло Булавка, був писарем Канівського полку й [перебрався] на Лівобережжя до Чернігова з синами Петром і Тимофієм, який був чернігівським полковим сотником. (Лаз[аревський], т. II, [с.] 114).

 54 Осенщина (грішми або натурою) — частина врожаю, відповідно до кількости робочої худоби.

 53 Свідчення І. Носа (про нього — див. розділ IX) треба брати cum grano salis, бо писалися вони тоді, коли Д. Горленко був на еміґрації, а головне тому, що новий уряд Прилуцького полку не хотів, щоб гетьман І. Скоропадський передав володіння Д. Горленка його синові Андрієві (зятеві Д. Апостола). Але це був офіційний доклад полковника гетьманові, а тому можна думати, що загальна картина, подана Носом, не дуже далека від дійсности.

 16 Переяславські Мокієвські — це окрема галузь білоцерківського роду Мокіевських, родичів Мазепи, яка відщепилася ще перед 1648 р.

 57 Самійло Афанасієвич (Самойлович-Зимницький), сотник веркіївський (1692-1709).

 58 (Стецюк, [с.] 112; Генеральне] Сл[ідство] Ніж[енського] п[олку], [с.] 169; Лаз[аревський]. Оп[исание Старой Малороссии, т.] II, [с.] 119. Копія універс[алу] — ДПБ УРСР [Інститут рукопису НБУ — І.Г.], відділ рукописів, збірка Лазаревського], І, [№] 55346.

 59 Року 1722 Генеральний] Суд ухвалив: «аби п. Дзевулскій впред гамовался в своей запалчивости ку подданним, которіе взаем не важилися бы ему u его слугам противними досаждати словами, А послушенства в работизнЂ два дни бы в тиждень отбували. Семен Чуйкевич». (А Лазаревскій. Описаніе Старой Малороссіи, том І, с. 253, прим. 415). С.В. Чуйкевич був тоді асесором ген[ераль ного] суду.

 60 Буди С. Ширая в кінці XVII ст. були в лісах Щербиницьких, Денисковських і «Хвоєвських» (Фоєвицьких), Топальської сотні. В 1705 р. тут залишалися самі будища.

 61 Думка О. Лазаревського про походження Максимовичів од Івана Шимашенка, «жолнера Войска Запорожского» (1650) (А. Лазаревскій, Описаніе Старой Малороссіи, том II. Полк нЂжинскій, К., 1893, ст. 28, прим. 75) була цілком слушно спростована В. Модзалевським (В.Л. Модзалевскій, Малороссійскій Родословник, том III, К., 1912, с. 299, прим.).

 62 Митрополит Іоан Максимович був канонізований 1916 р.

 63 Дата смерти В. Максимовича не зовсім ясна. Можливо, що він загинув у битві на Кодимі 1693 р. (див. розділ III цієї праці).

 64 Дмитро Максимович здався росіянам під Полтавою й 1710 р. був засланий з родиною до Архангельська, де й помер 1732 р. Був наглядачем (надсмотрщиком) корабельної верфі. Року 1731 (?) збирався до Сибіру (чи не 1711 р. ?) відвідати брата митрополита.

 63 Син Петра Максимовича — Іван, військовий канцелярист (1708), був посланий Гетьманом за три дні перед зривом з Москвою «з останнім привітом до царського двора», але якось врятувався від «московської жорстокости» й повернувся до Гетьмана, з яким пішов на еміґрацію. В Бендерах був генеральним писарем у гетьмана П. Орлика. Року 1715 повернувся на Україну, звідки був депортований до Москви і помер там 1732 р. Іван Максимович, військовий канцелярист, був посланий Мазепою в Малоросійський приказ в Петербурзі (Каргер [«Древний Киев»] або скорше, в Москву, в липні 1707 р. з великим скарбом куфійних монет (2380), знайдених у Києві в 1706 р. під час будови нової Печерської фортеці (М. Каргер, Древний Киев, [т.] І, [с.] 116-117; Е.В. Барсов. О кладЂ, найденном в Кіе†при ПетрЂ Великом. Древности. Труды Моск. Археол. Общества, т. IX, в. II-III, 1883, протоколы, с. 22-23; П.С. Савельев. Сообщеніе о трех примЂчательных находках восточных монет в КіевЂ. З.Р.А.О., т. V, СПб., 1853. Проток, засед., с. 57. Див. також: Н.Ф. БЂляшевскій: 1) Клады великокняжеской эпохи, найденные в КіевЂ, К. Ст., т. XXII, K. 1888, c. 137; 2) Монеты и клады Кіевской губерній. K. 1889, c. 7; А. Марков. Топографія кладов восточных монет, СПб, 1910, № 73, Кр. 13).

Про нього див. ще: Харламповича, с. 548, пр. 1 (дуже важливе); К[иевская] Ст[арина], [т.] III, [с.] 397; Тр[уды] Черн[иговской] Арх[ивной] Ком[иссии], [m.] VIII, [с.] 121-122; Olexa Horbatsch, Ivan Maksymovyč, ein verkannter ukrainischer Lexikograph bis 18 Jakrhunderts undsein Wörfekbuch. — The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. Volume VIII, 1960, number 1-2 (25-26), s. 95-114; C. Пекарский. Наука и литература при Петре Великом, СПб., 1862, т. І.

 66 Томари — грецького походження. Переяславський купець Іван Томара грек, купець у Переяславі (1666 р.) був «військовим індуктарем» (з 1660-х років ще перед Брюховецького і при Брюховецькому). Сини його — Степан і Василь були в Самойловича гетьманськими дворянами. Степан Томара (+ 1715), зять полковника чернігівського Я. Лизогуба, був сотником домонтовським (1688) і полковником переяславським (1706-1715) до 1708 р. — наказний (бо був живий ще Іван Мирович, який був у шведському полоні). Василь Томара (+ 1726) був сотником вибельським (1704-1715), а згодом чернігівським полковим суддею (1715-1726).

 67 Герцики — жидівського походження, родом з Умані. Семен Герцик, який вихрестився під час Хмельниччини, був полтавським купцем. Вдова його вийшла заміж за генерального суддю (згодом генерального обозного) Петра Забілу, що допомогло синові Семена Герцика — Павлові, який також, як і батько, був полтавським купцем, вийти в старшину. Павло Семенович Герцик (+ к. 1700 (1699 ?)) був полтавським полковим писарем (1675), а потім полковником полтавським (1675-1676, 1677, 1683-1687, 1691-1695). Його сини пішли з гетьманом Мазепою на еміґрацію. Старший з них, Григорій Герцик, посвоячений з Мазепою (через Громик), полтавський наказний полковник (1705) був генеральним осаулом у гетьмана П. Орлика. Року 1720 він був підступно схоплений москалями у Варшаві й ув’язнений у Росії до 1735 р., коли його було звільнено з-під варти, але із забороною повернутися на Україну. Про доньку Павла Герцика — Ганну Орлик — див. прим. 41. Одна донька П. Герцика була нібито за Іскрицьким (1690); друга — Марія Павлівна — за Володимиром Григоровичем Максимовичем, військовим.] тов[аришем], сином переяславського протопопа й племінника ген[ерального] асаула Дмитра Максимовича.

 68 Ісак Ярмолайович Дерев’янка, війт стародубівський (1686), стародубівський полковий обозний (1687).

 69 Окрім Азарівки, Дерев’янка володів ще с. Соловою протягом одного року — мабуть, на ранґ полкового обозного.

 70 Григорій Семенович Отвиновський, писар міський стародубівський (1693-1721)* з перервами, стародубівський війт-елскт (1723); стародубівський городовий отаман (1722-1723)**- Л[укомський] и М[одзалевсъкий], Герб[овник], [c.] 126. Герб Гриф.

[* У першому виданні було: (1704-1722). (Прим. ред.).

** У першому виданні було: (1723). (Прим. ред.).]

 71 Року 1716 гетьман І. Скоропадський надав Г. Отвиновському ціле село Обухівку.

 72 Київський Центральний Архів Давніх Актів, збірка Археографічної Комісії (фонд ч. 360), ч. 393, Компут Стародубівського полку 1723 р.

 73 Данило Полоцький (чи не батько Дмитра?), війт київський (1668-1674), був одружений (1668) з Євгенією Васильовною Радченко ([...] 1674), донькою бурмістра Чернігівського маґістрату, яка [...] була за Иоаннікієм Силичем Силичем, полковником чернігівським (1657-1663).

 н Інокентій Ма(о)настирський (+ 1697), з галицького шляхетського роду (герба Сас), ігумен Любельський (1678-1681). (Див.: С. Величко, т. III, с. 350-351; І. Шляпкін, Дм. Ростовський, с. 161, прим.; «родом жидовин» (?) -Див.: О. Пипін. Історія русской лит[ературы], m. II, c. 386), ігумен Києво-Кирилівський (1681-1697), визначний церковно-політичний діяч, письменник і проповідник. Багато зробив для відбудови Кирилівського монастиря, збільшення його земельних володінь і взагалі його господарського добробуту. Року 1685 їздив до Москви як делеґат українського духовенства, в зв’язку з поставленням митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Року 1687 Ржищівський монастир був його заходами приписаний до Кирилівського монастиря. Року 1689 був членом української урядової делеґації, що їздила з гетьманом Мазепою до Москви. Року 1690 був головою Собору, який обрав Варлаама Ясинського на митрополита. Користувався великою прихильністю Мазепи, який зробив щедру пожертву (понад 10 тис. золотих) на відбудову старовинної (XII ст.) соборної церкви Кирилівського монастиря. Помер 17.1.1697 (м[итрополит] Іларіон). Про Інокентія Монастирського — див. розвідку проф. І. Шляпкіна в ЖМНПр. 1885, кн. X, с. 234-244.

Портрет І. Манастирського зберігся й досі в Троїцькому соборі Кирилівського монастиря. Див. нашу розвідку «Пам’ятка українського церковного малярства часів гетьмана Івана Мазепи». — «Бюлетень Богословсько-Педагогічноі Академії У. А. П. Ц.», ч. 2, Мюнхен, 1946, с. 22-24. Про портрет І. Манастирського є згадка в статті О. Повстенка — «Кирилівська церква в Києві» («Нові Дні», 1954, вересень). Портрет І. М[анастирського] — див. О. Повстенко, «Золотоверхий Київ», зошит 4, с. 127.

 75 «Нижній город» — Поділ, торговельний центр тогочасного Києва й осідок його міської громади та маґістрату.

 76 «Грабіж» — тогочасний правний термін, що визначав забирання чужого майна порядком відшкодування заподіяних власником його втрат.

 77 Андрій Юхимович Лизогуб (к. 1673-1737), старший син чернігівського полковника Ю.Я. Лизогуба, сотник конотопський (1716-1719), бунчуковий товариш, одружений з Прасковією Михайлівною Миклашєвською, донькою полковника стародубівського, року 1694 одержав гетьманський універсал на с. Старий Почеп, надане йому тестем.

 78 Київський губернатор кн. Д.М. Ґоліцин писав гр. Г.І. Ґоловкінові 11 листопада 1708 р.: «МнЂ мнитца, войт кіевской о измЂнЂ Мазепиной вЂдал, понеже зЂло к нему был добр и никаких поборов на них не накладывал, и всЂ доходы войт с урядом междо собою дЂлили. И недавно дал ему деревню дворов со ста. И когда ко мнЂ он, войт, приходил, то в великом сумнЂніи был. А на ПодолЂ будет дворов больше 2000, а людей соберется тысячь пять и с студентами» (Киево-Могилянської академії).

Це, а також низка інших фактів, спростовує поширену в совєтській історичній літературі думку про те, що українські міста ставились вороже до уряду Мазепи.

 79 Село Нехаївка (Ніженського полку) — маєток компанійського полковника І. Новицького.

 80 Це — або Степан Петровський, лубенський полковий осаул (1671), сотник городиський (1687), або ж, скоріше, син його, Андрій Петровський, також сотник городиський (1694-1700) і лубенський полковий осаул (1700-1717).

 81 Іван Прокопович Левенець (+ к. 1736) був прийнятий гетьманом Самойловичем «под бунчук» (1685); полтавський полковий сотник (1687-1690 і 1691) (Ром[ановський], «Полтава», с. 297. Село Мільці) і осаул (1691-1699), полковник полтавський (1703-1709), бунчуковий товариш (1723), один з трьох правителів Генеральної військової канцелярії (1724-1727).

 82 Іван Якович Лисенко (+ 1699), сотник (1665) (Стецюк, с. 272), полковник чернігівський (1669-1671), генеральний осаул (1672-1676), полковник переяславський (1677-1678, 1690-1692).

 83 Українська старшина на Гетьманщині віддавна була зв’язана родинними, маєтковими й службовими стосунками зі Смоленською шляхтою, яка й під московською владою зберігала довший час свій становий (шляхетські уряди) та військовий (окремі полки Смоленської шляхти, на чолі з місцевою старшиною) устрій і часто-густо виявляла свої національно-політичні аспірації та автономічні тенденції.

У зв’язку з повстанням на півдні Гетьманщини 1687 р., гетьмана Мазепу від Коломака до Батурина супроводжував кінний полк смоленської шляхти на чолі з генерал-майором тої шляхти Володимиром Повало-Швайковським (сватом гетьмана Самойловича). Мазепа згодом (1706) писав про В. Швайковського (+ 1690), Що він «здавна до всей Малой Россіи усердную имЂл прихильность».

 84 «Государственный Архив Феодально-Крепостнической Эпохи» — ГАФКЭ, «Малороссійскіе подлинные акты», ч. 538 (520).

 85 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 667.

 86 Див. розділ V.

 87 ГАФКЭ, «Малор. подл. акты», ч. 1004 (989).

 88 Цей відзив Вільчека, як і дещо пізнішу (1701) звістку московського мандрівника І. Лук’янова про те, що гетьман Мазепа «стрЂльцами (московськими)... крЂпок», треба брати, звичайно, cum grano salis.

 89 Окремі галузі української культури мазепинської доби мають чималу наукову літературу. Зокрема треба згадати (крім давніших праць) праці з історії освіти, науки та літератури — М. Петрова, С. Голубева, О.Ф. Тітова, А. Яблоновського, Д. Вишневського, І. Шляпкіна, В. Перетца, С. Маслова, В. Рєзанова, М. Возняка, Я. Гординського, Д. Чижевського, Ю. Шевельова (Ю. Шереха), І. Огієнка (митрополита Іларіона), R. Stupperich та ін.; з історії мистецтва — Г. Павлуцького, К. Широцького, Ф. Ернста, Д. Антоновича, В. Модзалевського, Д. Щербаківського, В. Залозецького, В. Січинського та ін. Культурні впливи України на Московщину XVIІ-XVIIІ ст. досліджено в капітальній праці K. Харламповича «Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь» (т. І, Казань, 1914). Ґрунтовний огляд українського культурного життя за часів Мазепи подано в статті д-ра М. Андрусяка «Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч» («Мазепа», збірник, т. II, Варшава, 1939, с. 69-87).

 90 Питання про літературну творчість Мазепи все ще мало досліджене. Окрім відомої Думи («Всі покою щире прагнуть»), написаної 1698 р., і листів до Мотрі Кочубей, які безперечно належать Мазепі, авторству його приписують ще два твори: Пісня про чайку («Ой біда, біда чайці-небозі») — традиція авторства Мазепи збереглася в «Історії Русів»; і Псальма («Бідна моя головонька») — зі збірника гетьмана Полуботка, який потім належав Якову А. Марковичу. Короткий огляд літературної спадщини Мазепи — у вступній статті Є. Ю. Пеленського до виданої ним збірки «Гетьман Іван Мазепа. Писання», Краків-Львів, 1943.

Що віршів Мазепи було більше, свідчить публікація Д. Чижевського «Забутий віршик Івана Мазепи». — «Науковий Збірник» УВАН у США, І, Нью-Йорк, 1952, с. 129-131.

 91 Козацька старшина в Бендерах року 1709 склала такий реєстр фундацій і донацій Мазепи: «позолочення бані Печерської церкви 20500 дукатів; мур довкола Печерського монастиря і церков тощо, мільйон; великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря 73000 золотих; великий срібний свічник для Печерської церкви 2000 імперіялів; золота чаша й така ж оправа Євангелії для неї 2400 дук.; золота митра для неї 3000 дук., поминувши прикраси й пожертви для неї; позолочення бані митрополичого собору в Києві 5000 дук.; золота чаша для нього 500 дук., віднова його 50000 зол.; церква Київської Колеґії з гімназіями й ін. більше ніж 200000 зол.; церква св. Миколая Київського з монастирем тощо більше ніж 100000 зол.; віднова церкви монастиря св. Кирила за Києвом більше ніж 10000 зол.; вівтар у Межигірському монастирі 10000 зол.; фундація новозбудованого єпископського собору в Переяславі з монастирем тощо більше ніж 300000 зол.; церква в Глухові 20000 зол.; рефектар Густинського монастиря 10000 зол.; рефектар Мгарського монастиря понад 8000 зол., церква св. Трійці в Батурині понад 20000 зол.; незакінчена церква св. Миколи в Батурині 4000 зол.; монастирська церква в Дігтярях 15000 зол.; монастирі бахмацький, каменський, любецький, думницький з церквами тощо — невідомо скільки; віднова катедрального монастиря в Чернігові 10000 зол.; докінчення будови церкви св. Трійці там само 10000 зол.; Макошинський монастир із церквою св. Миколи понад 20000 зол.... срібна рака з п’ятьма срібними свічниками на мощі св. Варвари (у Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі — О.О.) — 4000 імпер.;... Дерев’яні церкви: чернігівська св. Івана Євангелиста, з вівтарем тощо понад 5000 зол.; дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями понад 15000 зол.; в селі Прачі понад 15000 зол.; св. Івана Хрестителя в Рильську (де були маєтки Мазепи — О.О.) — 2000 зол.». Сюди не ввійшли щедрі пожертви Мазепи цим та іншим монастирям і церквам, духовенству, освітнім та благодійним інституціям тощо. Зокрема щороку давав Гетьман на Густинський монастир 500 золотих, на київських бурсаків — 1000 золотих. «На запис Печерському монастиреві» було дано Мазепою 180000 імперіялів, які були сконфісковані російським урядом у 1708 р. Це були тільки ті донації, що про них відомо було старшині і що збереглися в її пам’яті. (М. Возняк, Бендерська комісія по смерті Мазепи. — «Мазепа», збірник, т. І, Варшава, 1938, с. 130-131).

 92 Маємо лише уривкові відомості про донації Мазепи для Православної Церкви поза межами України-Гетьманщини. В актах Бендерської комісії 1709 р. занотовано такі дані: «на віднову монастиря св. Сави дав (Гетьман) у Батурині архимандритові, пізнішому патріярхові (це, мабуть, патріярх Єрусалимський Хрисанф, 1707-1731, який ще архимандритом побував у Батурині в 1701 р.), 50000 зол., а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріярхові 30000 дук.; чаша з чистого золота, лямпа та срібний вівтар для Божого Гробу 20000 зол.; ...Євангелія в арабській мові на руки Александрійського патріярха 3000 зол. і для нього 3000 зол.». («Мазепа», збірник. І, 130 -131).

Срібний вівтар, високомистецької роботи, з ім’ям Гетьмана і його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Євангелія арабською мовою була видана коштом Гетьмана в Алепо року 1708; отже, пожертва була зроблена не Александрійському, а Антіохійському патріярхові, яким був тоді Афанасій, що й написав до цього видання передмову — ґльорифікацію Мазепи.

Поза тим старшина згадувала про щедрі пожертви Мазепи «на милостиню монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам і іншим духовним із Греції, Палестини, Молдавії, Валахії, Сербії, Болгарії...» (ibid., 131).

Багато допомагав Гетьман також Православній Церкві на терені Речі Посполитої. Зокрема він офірував для церкви у Вільні вівтар на 10000 золотих і дав, як «підмогу православію на руки Луцького єпископа Жабокрицького 3000 золотих» (ibid., 131).

 93 Історія Української Православної церкви в період гетьманування І. Мазепи залишається й досі малодослідженою. Маємо лише загальні огляди в працях істориків російської і української Церкви, зокрема митрополита Євгенія (Болховітінова), митрополита Макарія (Булгакова), І. Чистовича, С. Голубева, о. Ф. Тітова, Д. Дорошенка, митрополита Іларіона (Огієнка), І. Власовського та ін. Певне значення зберігають старі джерельні праці братів Ф. і С. Терновських. Стислий, але корисний огляд відносин гетьмана Мазепи і української Церкви подано в німецькій монографії Покійного Б.Д. Крупницького «Hetman Mazepa und seine Zeit (1687-1709)» (Leipzig, 1942), s. 78-86. Див. ще статтю того ж автора «Гетьмани і Православна Церква в Українській Державі XVIІ-XVIIІ ст.» — «Віра і Знання», І, Нью-Йорк, 1954 ст. 63-67, а також статті В. Біднова у збірнику «Мазепа», I-II (Варшава, 1938-1939). Ґрунтовна студія проф. М. Чубатого «Про правне становище Церкви в Козацькій державі» вміщена в журналі «Богословія», Львів, 1925, III і III. Значно багатша література про культурно-освітню діяльність Церкви, а також про деяких визначніших її діячів того часу (зокрема про Стефана Яворського, Теофана Прокоповича й Дмитра Туптала). Багатий матеріял для історії української Церкви зібрано у праці К. Харламповича (див. прим. 89).

 94 Вийнятком було лише ставлення Мазепи до митрополита Гедеона кн. Святополк-Четвертинського. Але в основі цього були не церковні, а суто політичні причини (зв’язок митрополита з Самойловичами). До того ще Гедеон був дуже непопулярний серед українського духовенства; зокрема він ворогував з Лазарем Барановичем, приятелем Мазепи. Взагалі, як людина, Гедеон був дуже важкої вдачі: навіть з небожем своїм, кн. Юрієм Четвертинським, він був у поганих відносинах, що позначилося й у заповіті Гедеона.

Про заповіт Гедеона 1689 р. див. — «При тіл Святих», вид. 3, 1903 р. Арх. Филарета (Гумилевского), X, 362. Я мав його в архівному документі, але, можливо, він був десь раніш опублікований повністю або частково.

 95 Великою мірою завдяки заходам Мазепи було відновлено стародавню Переяславську єпископію. Можна думати, що Гетьман волів мати у Переяславі самостійну єпархію (як і в Чернігові), і в зв’язку з тим збудував там величний катедральний собор Вознесення. Але перший єпископ переяславський Захарія Корнилович (1700-1715) був лише коадьютором київського митрополита, зберігаючи за собою й ігуменство в Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі. Він був у приязних відносинах з Мазепою, який завжди підтримував його, зокрема щедрими наданнями Переяславській катедрі (приміром, року 1701 Терехтемирівського перевозу на Дніпрі) й Михайлівському монастиреві (зокрема 10 квітня 1708 р. Гетьман видав З. Корниловичу універсал «на монастирец Липняцький скиток» коло Києва). Наша розвідка про Захарію Корниловича, написана ще 1920 р., не була опублікована.

 96 Наприклад, у травні 1699 р. Гетьман видав новому ігуменові Глухівського Петропавлівського монастиря Мелетієві Трофимовичу універсал, в якому, стверджуючи права монастиря на всі його маєтності, писав: «Ствержаем ему (Мелетієві Трофимовичу) тое игуменское начало сим нашим гетманским унЂверсалом».

 97 Року 1689 Мазепа одержав царську грамоту на села Остроч і Ядлівку в Баришівській сотні Переяславського полку й тоді ж надав їх на утримання богадільні при Києво-Печерському монастирі.

 98 Дуже цінні архівні матеріяли про цс опублікував В. Модзалевський у розвідці «Будування церквів в Лубенському Мгарському монастирі в рр. 1682-1701». — «Наше Минуле», III, Київ, 1918, ст. 49-80. Гетьман Самойлович збудував Троїцький собор Густинського монастиря (1674-1676) і розпочав будівництво Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря (1684) і Успенської церкви в Глухові (1686), що його закінчив вже гетьман Мазепа.

 99 Питання про архітекта київських мазепинських соборів все ж залишається дискусійним.. Докладніше про це — див. у нашій розвідці «Western Europe and the Ukrainian Baroque. An aspect of cultural influences at the time of Hetman Ivan Mazepa» — «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.», Vol. I, No. 2, 1951, pp. 127-137. Там же подані відомості про Івана Баптисту.

 100 Про діяльність Т. Прокоповича в Києві — див.: L. Stupperich, Feofan Prokopivic und seine akademische Wirksamkeit in Kiew. — «Zeitschrift fuer slavische Philologie», Bd. XVII, 1941. Про широчінь наукових інтересів Прокоповича свідчить також його багата бібліотека. Див. про цс студію проф. Д. Чижевського «Бібліотека Теофана Прокоповича». — «Науковий Збірник» УВАН у США, II, Нью-Йорк, 1953, с. 127-137. Див. ще R. Stupperich, Teofan Prokopoyič in Rom. — «Zeitschrift fuer Osteuropaeische Geschichte», Bd. V, 1931. R. Stupperich, Teofan Prokopovič und Johann Franz Buddeus, Ibid, 1935, Bd. 9. Berlin-Konigsberg. T. Прокопович вступив до колеґії Св. Афанасія в Римі 14 листопада 1698 р. під ім’ям Samuel Cereizki ex Chiovia, а втік з неї 28 жовтня 1701 р. Перебувши зиму десь в Швейцарії, прибув до Києва навесні 1702 р.

 101 Див. списки українських студентів у німецьких університетах XVI-XVIII ст., опубліковані д-р Д. Олянчином в його праці «Ausdem Kultur-und Geisteslebender Ukraine. II. Schule und Bildung» — «Kyrios», Köenigsberg-Berlin, 1937, Heft. 3-4.

 102 Це, мабуть, були Володимир (учень Київської академії в 1704 р.) і Ілля Ломиковські. Здається, це про них писав литовський гетьман Огинський Петрові І 4 лютого 1709 р., пропонуючи свої послуги «оных взяв, к вашему величеству отсылать». Мабуть, їм тоді вдалося врятуватися. Обидва були потім на еміґрації, де Володимир оженився й залишився після смерти батька (чи не його нащадки жили в Чернівцях у XIX ст.?), а Ілля 1714 р. повернувся на Україну разом з братом Михайлом, військовим канцеляристом (1708); обидва були депортовані (1716) до Москви, де Михайло Ломиковський жив ще 1729 р.

 103 Це, мабуть, Іван Федорович Топольницький, згодом бунчуковий товариш (1733).

 104 Ми не знаємо свояка Мазепи з таким прізвищем. Припускаємо, що це був син Криштофа Самійловича Фридрикевича — Григорій Фридрикевич, внук гетьманової Ганни Мазепи, згодом бунчуковий товариш. Але був ще Тимофій Самійленко, бунч[ужний] тов[ариш], який 1723 р. разом з бунч[ужним] тов[аришем] Іваном Мокрієвичем, зробив перепис Старобудівського полку.

 105 Адам Зернікав (1652 — к. 1691), німецького походження, родом з Кеніґсберґа (за іншими відомостями, з Торуня), військовий інженер, архітект і теолог, вихованець університетів Кеніґсберґа та Єни, студіював теологію і військові науки в Оксфорді, Лондоні й Парижі, подорожував по Італії та інших країнах Европи. В 1679-1695 рр. збудував Троїцький Собор у Чернігівському Іллінському монастирі. З 1680 р. на Україні, спочатку в Чернігові (у Лазаря Барановича), а потім у Батурині, де працював у гетьмана Самойловича як військовий інженер; зокрема збудував Батуринську фортецю. Згодом прийняв чернецтва й помер у Батуринському Крупицькому монастирі. Головний його теологічний твір «De processione Spiritus Sancti», що мав великий вплив на українську богословську думку XVIII ст. (він був поширений у рукописних копіях), був виданий друком 1774 р. в Кеніґсберґу.

На думку М. Грушевського («З історії релігійної думки на Україні», Львів, 1925, с. 83-84), «de Zernikow» — це значить «з Чернігова», де якийсь час жив і працював Адам Зерніков.

 106 Вихованець Київської академії і префект конгрегації (1699), син охочекомонного полковника Іллі Новицького — Григорій Новицький, згодом компанійський полковник і резидент Мазепи при гетьмані Сєнявському (1708-1709), засланий до Сибіру, пише там «Краткое описаніе о народЂ Остяцком» (1715). Г. Новицький був одружений з Христиною Павлівною Герцик, донькою полтавського полковника й сестрою гетьманової Ганни Орлик. Забитий у Сибіру 1727 р.

 107 Паралелі до літературних творів Мазепи треба пошукати в українській ліриці XVII ст. — Див.: М. Возняк. З української лірики XVII в. — ЗНТШ, m 153, с. 175-184. Львів, 1935.

 108 Атанасій Олексійович Заруцький (+ до 1723), вихованець Києво-Могилянської колеґії, протопоп новгород-сіверський (1692 — початок 1720-х років), відомий проповідник і письменник, автор праць «Мысленный рай» (1688), «Толкованіс на Евангсліс Іоанна» (1717), низки панеґіриків та інших творів. Спочатку користувався прихильністю Мазепи, але потім втратив його ласку і перейшов до табору противників Гетьмана. Можливо, що на цс мало вплив і посвоячення А. Заруцького з Полуботками (через Пригар і Добронизьких).

 109 Самійло Карпович Мокрієвич (+ до 1712), син генерального писаря Карпа Мокрієвича, сотник Березинський (1689-1690), сотник полковий чернігівський (1690), знатний військовий товариш (1704-1709), автор віршованого переспіву Книги Битія та Євангелії Матфія — «Виноград, домовитом благим насажденный» (1697), присвяченого Мазепі.

 110 Про українську літературу Мазепинської доби — див.: Д. Чижевський, Історія української літератури, Нью-Йорк, 1956, розділ V. Барокко.

 111 V. Zalozieckyj, Die Barockarchitectur Osteuropas mit besonderer Beruecksichtung der Ukrainę — «Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts in Berlin», Band II Berlin-Leipzig, 1929.

 112 Характеристику літературного барокка на Україні дав проф. Чижевський у згаданій вище праці, с. 248-255.

 113 Ще в «Похвалі кн. Володимирові», Якова Мниха, хоч (див. Чижев[ського]) походження цього твору не зовсім ясне (може, й пізнішого часу).

 114 Питання про ґенезу й розвиток київської теорії II Єрусалима залишається ще мало дослідженим. Найбільш з’ясовано цю концепцію в Теофана Прокоповича, зокрема у працях: R. Stupperich, Kiev — das zweite Jerusalem. Ein Beitrag zur Geschichte des ukrainisch-russischen Nationalbewusstseins — «Zeitschrift fuer slavische Philologie». Band XII, Heft 3-4, Leipzig, 1935, SS. 332-354; ł J. Serech (проф. Ю. Шевельов), On Teofan Prokopovic as writer and preacher in his Kiev Period — «Harvard Slavic Studies», Vol. II, 1954, pp. 211-223. Про ідеологічні течії тої доби — див. ще студію проф. Ю. Шевельова (Ю. Шереха) «Stefan Yavorsky and the conflict of ideologies in the Age of Peter I», «The Slavonic and East European Review», XXX, London, 1951.


1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   39




Похожие:

Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconМазепа Іван Степанович
Мазепа Іван – гетьман Лівобережної України, визначний діяч української державності
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconГетьманство в Україні
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669—1674); Іван Самойлович (1672—1687); Іван Мазепа (1687— 1709); Іван Скоропадський (1708—1722);...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconГетьманство в Україні
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669—1674); Іван Самойлович (1672—1687); Іван Мазепа (1687— 1709); Іван Скоропадський (1708—1722);...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconГетьман Іван Мазепа”
Мазепинцях на Київщини. Походив зі старого українського роду Мазепів і вже його прадіди й діди служили в козацькім війську. Один...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconРеферат на тему: „ Гетьман Іван Мазепа
Мазепинцях на Київщини. Походив зі старого українського роду Мазепів І вже його прадіди й діди служили в козацькім війську. Один...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба icon«Іван Мазепа та його епоха»
Його предки у XVI ст. Оселилися на Білоцерківщині. Його батько Степан-Адам Мазепа, був політичним діячем у партії Виговського та...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconЗаклецького Олександра «Іван Мазепа та його епоха»
Його предки у XVI ст. Оселилися на Білоцерківщині. Його батько Степан-Адам Мазепа, був політичним діячем у партії Виговського та...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconЗаклецького Олександра «Іван Мазепа та його епоха»
Його предки у XVI ст. Оселилися на Білоцерківщині. Його батько Степан-Адам Мазепа, був політичним діячем у партії Виговського та...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconЗаклецького Олександра «Іван Мазепа та його епоха»
Його предки у XVI ст. Оселилися на Білоцерківщині. Його батько Степан-Адам Мазепа, був політичним діячем у партії Виговського та...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconЗаклецького Олександра «Іван Мазепа та його епоха»
Його предки у XVI ст. Оселилися на Білоцерківщині. Його батько Степан-Адам Мазепа, був політичним діячем у партії Виговського та...
Олександер оглоблин гетьман іван мазепа та його доба iconЗаклецького Олександра «Іван Мазепа та його епоха»
Його предки у XVI ст. Оселилися на Білоцерківщині. Його батько Степан-Адам Мазепа, був політичним діячем у партії Виговського та...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы