„Проблеми приватизації державної власності в Україні icon

„Проблеми приватизації державної власності в Україні




Скачать 354.2 Kb.
Название„Проблеми приватизації державної власності в Україні
Дата конвертации24.09.2012
Размер354.2 Kb.
ТипРеферат


МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра економічної теорії


Реферат

на тему:

„Проблеми приватизації державної власності в Україні”


Виконав:

студент ФЕ ЕП-14

Кірдей В.О.


Перевірила:

к.е.н, доц.

Ряба О.І.


Рівне – 2004

Зміст.

I. Вступ.

II. Основна частина.

  1. Що таке роздержавлення та приватизація.

  2. Мета, зміст та періодизація процесу приватизації.

  3. Приватизація:

а) приватизація землі;

б) „мала” приватизація;

в) приватизація житла;

г) „велика” приватизація

III. Висновок.

I. Вступ.

Україна після проголошення своєї незалеєності в 1991 році вступила в новий період свого існування. Але, щоб стати повноцінною незалежною державою їй потрібно стабілізувати і підняти свою економіку.

Так як практика колективної властносі вичерпала себе в нашому суспільстві, а світовий досвід реформ XX ст. показав, що спроби гуманізації морально- духовної та соціально-економічної сфер без роздержавлення економіки завжди справляли негативний вплив на весь процес оновлення суспільства, призводили до поглиблення соціально-економічної кризи. Надмірна централізація економіки перешкоджає демократизації і розвиткові суспільства. Тому щоб врахувати світовий досвід у побудові свого суспільства нам потрібно було перебудувати свою економіку на прикладі західноєвропейських держав, так як вони були більш розвинені, економічностабільні, рівень життя населення в них був набагато вищим. Це не могло відбутися без приватизації, тому що основою, складовою частиною капіталістичної економіки була та є приватна властність. В цих розвинених країнах питома вага державної властності на основні фонди складала декілька відсотків (для порівняння: у США вона становить 2%, у Великобританії з 15-20% її доведено до 8%, у Польщі та Угорщині, відповідно, з 94 і 80% - до 30%), а в Україні ця питома вага складала до 90%

[1].

На мою думку проблема приватизації державної властності є актуальною на данний час, тому що процес приватизації триває, він не припинився, з,явилося чимало проблем. Тому, щоб вирішити і в подальшому не допустити їх, ми повинні ретельно розглядати і вирішувати ці проблеми.


Під час написання цього реферату я зустрівся з тим, що українські автори пишуть, висвітлюють проблему приватизації в Україні в достатньому обсязі, що в свою чергу забезпечує краще дослідження цієї теми. Але літератури і стосовно приватизації в інших країнах, і стосовно ходу та підсумків приватизації з на третьому етапі віднайти мені не вдалося [8], що не дає змоги об,єктивно зробити висновки стосовно процесу приватизації в Україні.


Метою написання мого реферату я вбачаю в наступному:

  1. Вияснити як саме відбувалася і відбувається приватизація.

  2. Вияснити з якими проблемами зіткнулася Україна в процеі приватизіції.

II.Основна частина.

1. Роздержавлення та приватизація.

Отже, перед тим, як перейти до опису питання потрібо розкрити суть понять, які стосуються його - роздеожавлення та приватизація.

Отож, роздержавлення та приватизація стали важливими підйомами реформування всієї системи життя суспільства. Багато хто із західних учених жосліджуючи приватизацію розуміли під нею ту чи іншу сферу виробничо-господарської діяльності, в якій відповідальність за забезпечення виробництва товарів та послуг несе не держава, а приватний сектор

(Погляд Саваса Є.).

За поглядом Григорєва С.Т., роздержавлення – це комплекс заходів спрямованих на перетворення розміру, частини, принципів діяльності державного сектора; при цьому поняття приватизації витлумачується подвійним чином: у широкому розумінні – це один із аспекиів реформуваня державного сектора, з абсолютним або відносним скороченням його розміру; у вузькому розумінні – це повний або частковий перехід підприємства з державого у приватне володіння.

Французькі автори визначають роздержавлення і приватизацію як ступені зміни в державному секторі, причому роздержавлення – передача частини державних прав децентралізованим колективам, приватизація – перехід державного підприємтсва в приватну властність. У західній економічній літературі роздержавлення та приватизація часто-густо зводяться до денаціоналізації, тобто до перетворення державної властності в приватну.

Ряд науковців пов,язує приватизацію з ліквідацією державних активів або розглядає її як перенесення права властності з держави на членів суспільства(Фрідман Р., Рапачинський А.).

Роздержавлення економіки, за словми російського вченого А.Бусигіна, - це відчуженя держави від економічної діяльності і водночас захист властності від домагань держави, це зміна держави-власника, перехід від тоталітіаризму, адміністративно-бюрократичних методів впливу на економіку до демократичних.

Польський економіст Р.Кравчек пише, що роздержавлення економіки складається з „принципового і поряд з тим демократичного скорочення державного впливу на економічне життя”.

Дехто з учених визначає роздержавлення як процес перетворення державної власності в інші її форми – муніципальну, змішану, колективну, приватну, а приватизацію – як передачу державної або муніципальної власності за плату, або безоплатно в приватну влстність (Соловйов В.А.).

Спільним для всіх багатогранних трактувань понять „роздержавлення” і „приватизація” є те, що вони розглядаються, по-перше, як нетотожні, по-другу, взаємопов, язані явища, по-третє, як найважливіші аспекти історичного розвитку, і по-четвете, як найбільш характерні для суспільств, в котрі трасформуються з однієї соціально-економічної системи в іншу.


^ 2.Мета, зміст та періодизація процесу приватизації.

Мета приватизації згідно з Законом України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р. [2] полягає «в підвищенні соціально-економічної ефективності виробництва та залученні коштів на структурну перебудову економіки України». Серед основних завдань, що визначають програми приватизації за останні роки, є:

  • забезпечення інноваційного оновлення підприємств;

  • залучення до приватизації покупців, які мають довгострокові інтереси у розвитку підприємств та відповідають кваліфікаційним вимогам, що встановлюються Фондом державного майна України (ФДМУ);

  • підвищення довіри покупців до процесу приватизації;

  • максимальна відкритість та прозорість усіх процедур приватизації для суспільства і покупців;

  • досягнення максимальної глибини приватизації;

  • забезпечення моніторингу фінансово-господарського стану приватизованих підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави чи посідають монопольне становище на загальнодержавному ринку товарів (послуг).

Згідно Державної програми приватизації майна державних підприємств було поставлено наступні цілі[7]:

зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якісного відтворення та ефективного використання;


створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціально орієнтованої економіки;


структурну перебудову економіки;


стабілізацію економічного становища;


розвиток конкуренції та обмеження монополізму;


залучення іноземних інвестицій.


Згідно [3] поширеною є думка про те:

1.Що суть приватизації полягає в повернені державної властності народу, руками і коштами якого вони створені. Таке перетворення дійсно має місце, але тільки тією мірою, в якій властність передається безоплатно або за символічну ціну.

2.Приватизація здійснюється за гроші, тобто за ринковою вартість майна, вона дозволяє вилучити частину грошей, не забезпечену товарами. Приватизація визначає реальне відокремлення фінансів держави від фінансів підприємств, звільняє від тягяря дотацій збитковим малорентабельним підприємтсвам, а тому сприяє скороченю бюджетного дефіциту і прискореню інфляції.

3.Але головною метою приватизації є переведення неефективних державних підприємств до рук реальних власників, які ризикують своїм капаталом і тому кровно зацікавлені в підвищені ефективності виробництва, отже – раціальному використані ресурсів, прискорені НТП, удосконалені організації виробництва, зростані продуктивності праці, поліпшені якості продукції.

4.Друга головна мета приватизації полянає в масовому створені реальних суб,єктів ринкової конкуренції, що борються за гроші споживача і організують свою виробничо-комерційну діяльність у відповідності реальним ринковим попитом. Після закінчення сертифікатного етапу приватизації на перший план виходить завдання залучення коштів з метою реальних інвестицій у сферу виробництва, без яких відбудова і розвиток промисловості (а тим більше – технічне переоснащення підприємств і макроекономічна структурна перебудова) не можливе. В умовах гострого дефіциту бюджетних ресурсів приватні інвестиуії виступають фінансовою основою для прискореного розвитку перспективних галузей і підгалузей, які можуть витягнути нашу економіку з глибокої кризи.


Цілі роздержавлення властності виступають, насамперед, відродження економічних відносин між товаровиробниками, підвищення ефективності виробництва, зростання його результатів, пожвавлення ділової активності і підприємницької діяльності, ліквідація безгосподарності, корупції, „тіньової” економіки та інших негативних явищ. Ще одним завданням роздержавлення є також перетворення їх підприємств у конкуруючих між собою товаровиробників, які самостіно без вказівок державних органів вирішуюьть, що виготовляти, кому, за якою ціною продавати. Приватизація пердбачає іншу мету - забезпечити передачу властності на державне майно, майно підприємств иа інших підрозділів, інших майнових комплексів на користь фізичних осіб та їх господарських об,єднань у приватну властність.


^ Періодизація процесу приватизації.

З моменту прийняття Верховною Радою України постанови „Про Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду”(від 31 жовтня 1991 р.) минуло 13 років. Аналіз зроблено за цей період становить не лише теоретичний, а й практичний інтерес, оскільки за роки незалежності України приватизація стала чи не єдиним найпослідовнішим напрямом реформування економіки.

Незважаючи на наявність значного масиву інформації з приватизації, питання про виділення об,єктивних критеріїв періодизації лише частково порушувалося в ряді джерел. Зустрічається думка, приватизація існує в двох моделях – платна і безплатна (Г.Харитонов). В Шурипов виділяє три моделі приватизації – зрівняльний і безоплатний розподіл серед населення прав на майно (акцій); згідно другою моделю, продаж акцій відбувається переважно на пільгових умовах; третя відрізняєтьтя від двох попередніх тим, що продаж державних підприємств відбувається за їх ринковою ціною

(Шупиро В.М). [4]

Перша спроба науково періодизувати етапи приватизації належить Олександру Йосиповичу Пасхареву.Він розділяє цей процес на такі етапи:

  • передприватизаційний (1988-1991 рр.)

  • Етап індивідуальгих технологій (1992-1994 рр.)

  • Етап масової приватизації (1995- травень 1999 р.)

  • Етап індивідуальної грошової приватизацї ( із середини 1999 р.)

На думку В.Ларцева приватизацію в Україні можна періодизувати за такими об,єктивними критеріями: хронологічним, цільовим, програмним, результвтивним, критерій превалюючої цілі, персоніфікаційнийспосіб приватизації і законодавчий.

Але, за його твердженням, для того щоб запропонувати об,єктивну періодизацію, необхідно дотримуватися таких принципів, як однорідність застосовуваних ознак і простота якісного та кількісного відокремлення етапів. На думку автора, найбільш придатним, є критерій форми привласнення властності і хронологічні параметри членування процесу.

Згідно цього підходу, історія приватизації в Україні поділяється на такі етапи[4]:

1920-1987 рр. – передприватизаційний етап;

1988-1992 рр. – підготовчий;

1993-1994 рр. – I-ший етап;

1995-1999 рр.- II-гий етап;

з початком 2000 р. – III-тій етап.


^ Передприватизаційний етап. Цей етап розпочався в 1921 році, коли фактично було завершено процес націоналізації великої та середньої властності. Основною метою цього етапу було те, що влада поставила перед собою мете унеможливити реставрацію капіталізму. „Оборона” цієї ідеї велася до того часу, коли наприкінці 80-х років став аболютно очевидним той факт, що соціалістична економіка у своїй сутності не відповідала тим вимогам, що були поставленими до неї її творцями. Л. Торцький підмітив ще у 30-ті роки, що коли вже бюрократія вдалася до запровадження чинів та орденів, то на наступній стадії вона буде змушена шукати для себе опори у майнових відносинах [5].


^ Підготовчий етап (1988- 1992). Під час цього періоду економічна ситуація до такої міри загострилася, що докорінне перетворення прав властності стало неминучим.

Як істотні елементи нової моделі економіки було запропоновано оренду та кооперацію. І тільки восени 1990 р. У програмах економічних реформ з,явився термін „приватизація”.

У період з 1988 по 1991 р. на місці міністерств утворилися концерни, на місці державних – комерційні банки, на місці держпостачів і торгів- біржі, СП та великі торгові доми.

На цьому етапі приватизація мала такий вигляд: міністерство ліквідувалося, на його „руїні” створюється концерн у формі акціонерного товариства (у тому самому будинку, з тим самими меблями та кадрами), міністр пішов у відставку; контрольний пакет акцій преходив до рук держави, решта акцій розділялися між керівництвом підпрємства; очолювала концерн, як правило, друга чи третя особа колишнього підприємства[5]. Так на світ з,явився славнозвісний „Газпром”.

Іноді на бізі фінансового управління міністерства створюється комерційний банк, голової правління якого ставав начальник цього управління. Але більшість великих банків було утворено шляхом приватизації колишніх спецбанків.

Проблема в приватизації банківської сфери полягає в тому, що відбулася тіньова приватизація розподільчої системи, яка завершилася створення „комсомольських” бірж, багатьох спільних підприємств[5].

В Україні процеси роздержавлення, приватизації державного майна державних підприємств, створення на їх основі нових форм господарювання почалася в межах адміністративно-командної економіки[5]. Так, у 1989 році було створено вперше СРСР акціонерне товариство „Конвеєр”, у 1990 році – АТ „Концерн-Електрон”. Перші рішення уряду з питань приватизації мали індивідуальний характер, тому що не було сформовано юридичну базу для діяльності недержавних структур.

16 липня 1990 року Верховна Рада прийняла декларацію про державний сувернітет України, в якому зазначалося, що „Українська РСР забезпечує захист усіх форм властності”. Це був перший крок до встановлення приватної властності в країні, хоча це положення безпосередньо не вказувало на можливість існування приватної властності.

Через рік після прийняття декларації в 1991 році ВР України прийняла закон „Про властність” (№ 697-12) ст. 2 якого проголосила, що в Україні поряд з колективною та державною влстністю існує і приватна властність.

Це перший нормативно-правовий акт, який відкрито проголосив про запровадження приватної властності.

В цих умовах визріває ще одна проблема.Вона полягає в тому, що в умовах що склалися керівники державних підприємств, що складали ядро економічного комплексу країни, почували себе впевненіше, ніж доволі слабка регіональна ланка. Вони розраховували зайняти домінуючі позиції в новій піраміді владию. До того ж проголошені відносини в рамках СНД (єдина грошова одиниця, єдині митні правила ітд.) давали змогу директорату і надалі працювати за відлагодженими протягом останніх років легальними та нелегальними схемами.

Отже, це породжувало те, що до керівництва підприємств приходили люди, які не мали відповідних знань та досвіду. Часто було таке, що дружини, повнолітні діти та родичі керавників держпідприємств (без відповідної освіти) ставали директорами новоутворених виробничих підприємств. Це могло призвести тільки до негативних наслідків – банкрутсво підприємств.

В Україні в цей час почалася стихійна приватизація. По суті, вона мала характер загальнодержавної властності, яке проте, важко було назвати протизаконним, тому що законних схем роздержавлення не існувало. Найчастіше спрацьовували дві схеми захоплення державної властності. За першою схемою майно підприємства записувалося як складова частина майна якого акціонерного товариства. Згідно другою схемою, держмайно ставало приватною властністю після нехитрої операції – „оренди з викупом”.

Існувала проблема в захоплені властності в інтересах представників партійної, господарської і частково профспілкової еліт, тобто представники від влади вели розкрадання державного майна. Це була, можливо, і залашається найрозповсюдженою проблемою нашого суспільства. Це породжувало те, що держава не одержувало нічого: бюджетні інтереси у ході приватизації ніяк не вріховувалися. Про інтереси трудящих не було й мови[5].

На першому етапі (1993-1995) переважала змішана – грошово-сертифікатна форма привласненнядержавного майна. На цьому етапі було з 14 тис. підприємств було приватизовано 10,5 тис. шляхом оренди з викупом.

На відміну від законодавства більшості країн, які свого часу здійснювали аналогічні реформи, українське законодавство розглядало спочатку викуп орендованого майна як один з можливих способів приватизації (це положення було заіксоване у Крнцепції роздержавлення та приватизації, прийнятій ВР України у жовтні 1991 р., а потім у ст. 15 і 17 закону „Про приватизацію майна держ. підприємств”(від 4 березня 1992 р.) і у ст.28 закону „Про оренду майна підприємств та оргаізацій”(від 10 квітня 1992 р.)).

Проте цей спосіб згодом перетворився на панівний. Це було зумовлене тим, що абсолютна більшість громадян України не мали коштів, щоб прийняти участь у здійснюваних заходах. За підрахунками економістів, усіх заощаджень українців на 1991 рік вистачило б для викупу лише 15% иайна державних підприємств. Оренда давала змогу трудовим колективам нагромадити кошти для викупу держ. підприємств.

Ця форма роздержавлення набула значного поширення. Якщо до прийняття закону орендованих підприємств у промисловості налічувалося 947 (1991 р.), то після – 1758 (1992 р.), 1792 (1993 р.), 1,1 тис.промислових, 0,4 тис. будівельних, 8,4 тис. торговельних, 3,2 тис. підпр. Громадського харчування (1995 р.). На кінець 1995 року шляхом викупу було приватизовано близько 6,5 тис. об,єктів оренди.

Але дальше поширення оренди на підставах, що діяли у 1992-1994 рр., перестало відповідати інтересам багатьох верств населення. Це відбулося тому, що дисбаланс на коисть оренди з викупом у структурі приватизації означав неможливість використати приватизаційні майнові сертифікати для тих громадян, котрі не були зайняті в сфері матеріального виробництва й обслуговування[5]. Тобто це унеможливлювало приватизацію держвласності усім верствам населення. Сисиема правового регулювання відносин перешкоджала прагненю нових потенційних інвесторів дістати доступ до приватизації орендних підприємств, що дало б поштовх до розвитку підприємств та економіки вцілому.

Необхідність у внесені змін в діюче законодавство втілилося в постанові ВР України від 29 липня 1994 року „Про вдосконалення механізму приватизації в Україні та посилення контролю за їх проведенням”. До 30 грудня 1994 року було призупинено укладання Фондом державного майна України договорів купівлі-продажу, допоки ВР не затвердить перелік об,єктів, які не підлягають приватизації.

Розблокував цей процес Президент, який видав Указ „Про заходи прискорення процесу малої приватизації в Україні ”, де було зазначено, поряд з іними об,єктами, має бути привватизована частина майна дрібних орендних підприємств(ст. 1).

Через те, депозитні приватизаційні рахунки відкрили тільки 8 млн. чол., то уряд був змушений переглянути підходи до сертифікатної приватизації, що відбулося в Указі Президента від 26 листопада 1994 р. „Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів”, згідно яких сертифікати набрали форми цінних паперів. Другим моментом, що активізував процес сертифікації – створення національної мережі сертифікатних аукціонів.


^ На другому етапі (1996-1999 рр.) створена у 1995 році національна мережа центрів сертифікатних аукцілнів (НМЦСА) дала змогу кожному громадяну України безпосередньо або за допомогою фінансових посередників взяти участь в процесі приватизації.Через цю систему було продано приватизаційниї майнових сертифікатів було продано на суму більше як 2 млрд.грн. Крім того, ще понад 7 тис. пакетів акцій на загальну суму понад 1,6 млрд.грн було запропоновано для продажу на компенсаційні сертифікати (КС). Через центри сертифікатних аукціонів було вкладено більш як 32 млн. майнових сертифіатів. За весь період сертифіації населення одержало понад 45,7 млн. цінних паперів, а вклало у придбання акцій понад 43 млн. За цей же перод з емітованих КС на загальну суму більш як 3,3 млрд.грн. населення одержало близько 30% запланованої їх кількості(див.таб).






1996р.

1997р.

1998р.

1999р.

К-сть підприємств

2658

1758

1076

101

Загальна вартість пакетів акцій (грн)

665285

606142

550605

153686

К-сть проданих пакетів акцій

4203

3780

1677

132


^ Третій етап приватизації, який розпочався у 2000р., має цілий ряд визначальних особливостей.

По-перше, Державну програму розраховано вже на 3 роки, що забезпечує стабільність процесу і привабливість для інвесторів.

По-друге, вперше виставляються на продаж за гроші контрольні пакети акцій стратегічних підприємств.

По-третє, Державною програмою передбачено, що ФДМ України забезпечує надходженння коштів від приватизації до бюджету в сумі, еквівалентній у 2000р. – 500 млн. дол., у 2001 і 2002 рр. – 1 млрд. дол..

По-четверте, забезпечується публічність та прозорість продажу підприємств групи Г у розмірі 25% або 50% + 1 акція.

По-п,яте, враховуються конкретні характеризтики кожного підприємства (показники фінансово-економічного стану, його ринковацінність і значення для національної безпеки) і необхідність створити цивілізовані умови для участі інвесторів.

По-шосте, щоб не допустити до участі у конкурсах офшорних та інших тіньових підставних, запроваджено термін „промисловий інвестор”(це інвестор, заінтересований у збережені частки підприємства на ринку відповідного продукту; він повинен не менше як 3 роки виробляти продукцію (виконувати роботу, надавати послуги) аналогічну основній продукції (роботам, послугами) підприємства,що приватизується, або використовувати в основному виробництві як основну сировинну продукцію (роботи, послуги), як це робило підприємство, що приватизується, або здійснювати безпосередній контроль на таких підприємствах не менше як 1 рік). Надзвичайно принциповим є те, що промисловим інвестором може бути компанія, зареєстрована в офшорній зоні.

Головний вартісний результат – надходження коштів до бюджету – у 2000 р. становив 2,075 млн. грн.[5]. Для порівняння: ця сума перевищує в 3 рази надходження 1999 р. і є більшою за надходження від приватизації, разом узяті за всі попередні роки ( у 1997 р. – 70 млн. грн., 1998 – 3609, 1999 р. – 694,6 млн. грн.). план перерахування коштів у держбюджет виконано на 80,5%).

У 2000 р. було роздержавлено 1733 об,єкти, у тому числі за групами: А – 678 (39,1%); В,Г – 146 (8,4%); Д -642 (37,1%); Е – 66 (3,8%); Ж – 201 (11,6%). Причому, основним способом роздержавлення був продаж на аукціонах [5].


Об'єкти приватизації класифікуються залежно від балансової вартості основних фондів за станом на 1 травня 1992 (надалі - вартість) та якісних ознак [7].


Група А - об'єкти, вартість яких не перевищує 20 млн. крб. (крім підприємств групи Г).


Група Б - об'єкти, вартість яких становить від 20 до 1500 млн. крб., а частка відновної вартості фондів, що припадає на одного працюючого, не перевищує номінальної вартості приватизаційного сертифіката більш як у 1,5 раза (крім підприємств групи Г).


Група В - об'єкти, вартість яких становить від 20 до 1500 млн. крб., а частка відновної вартості фондів, що припадає на одного працюючого, перевищує номінальну вартість приватизаційного сертифіката більш як у 1,5 раза.


Група Г:

підприємства-монополісти, визнані такими згідно з Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", незалежно від їх вартості;


підприємства військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії згідно з відповідною програмою, незалежно від їх вартості;


підприємства, приватизація яких здійснюється з залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України, незалежно від їх вартості;


підприємства, вартість яких перевищує 1500 млн. карбованців.


Група Д - законсервовані об'єкти та об'єкти незавершеного будівництва; майно ліквідованих підприємств.


Група Е - частки (паї, акції), що належать державі у майні підприємств із змішаною формою власності.


У 2000 році пройшла привватизація великих промислових підприємств групи Г, яка принесла найзначніші надходження до деожавного бюджету.

Перше з таких надходжень дав продаж на біржі 9%-ного пакета акцій ВАТ „Запоріжсталь”, за який сплатили чотири номінальні вартості – 91 млн. грн [5].

До так званих знакових подій приватизації слід віднести продаж

30%-ного пакета акцій Миколаївського глиноземного заводу, що приніс бюджету рекордну за всю історію приватизації суму – 542,2 млн. грн. (100 млн. дол.) за стартової ціни пакета 115 млн. грн., у підприємства з.явився стратегічний інвестор. Чималі суми вдалося одержати ще за два пакети акцій МГЗ – 5%-ний та 10%-ний, продані дещо пізніше на фондовій біржі [5].

За 25 млн. грн. було продано 17,28%-ний пакет акцій ВАТ „Інгулецький гірничозбагачувальний комбінат” [5].

Трудовий колектив ВАТ „Мтор-СІЧ” викупив 20%-вий пакет акій свого підприємства за досить високою ціною – 56 млн. грн. (за стартової ціни у розмірі 26 млн. грн.) [5].

Незважаючи на малосприятливий інвестиційний клімат, у 2000 р. Фонд державного майна спромігся залучити до процесу приватизації і великі іноземні компанії, які підпадають під поняття „промисловий інвестор”. Так, солідні інвестиції та розширення ринку збуту забезпечило придбання 78%-ного пакета акцій Миколаївського суднобудівного заводу „Океан” голландською компанією „Damen Chipyards Group” за 26,3 млн. грн [5].

У серпні 2000 р. ФДМУ підписав з німецькою компанією договір про купівлю-продаж 45,3% -ного пакета акцій Здолбунівського підприємства по виробництву цементу та шиферу „Волинь” за 11 млн. грн [5].

Справжнім проривом у процесі приватизації та індивідуального підходу до цього процесу, на липень 2000 року, мала б стати приватизація ВАТ „Укртелеком”. Передумовою для цього стало прийняття 13 липня Закону України „Про особливості приватизації ВАТ „Укртелеком”. Але через затягування Кабінетом міністрів процедури погодження умов щодо приватизації, то цей процес не відбувся [5].

  1. Приватизація.

Основними напрямками приватизації є: приватизація землі, „мала” приватизація і „велика” приватизація, яка здійснюється шляхом акціонуванням великих та середніх підприємств


а) Приватизація землі.

Приватизаційний процес в Україні логічно було б розпочати з приватизації землі, тобто передання її в приватну властність окремим громадянам, які бажають і вміють вести фермерське (селянське) господарство, що дозволило б роз,язати дуже гостру продовольчу проблему і на цій основі, за більш сприятливих умов, здійснювати перехід до ринкової економіки.

В доповіді Президента України підркреслюється, що тільки приватна властність на землю може не на словах, а на ділізробити селянина поівним власником виробленої їм продукції. Звичайно, фермерезація сільського господарства не означає примусову ліквідацію колгоспів і радгоспів. Йдеться про те, щоб надати працівникам колгоспів і радгоспів право вільно одержувати свої земельні і майнові паї та зайнятися фермерським господарством. Самостійні господарі-фермери можуть добровільно об,єднуватися і створювати постачальницькі, збутові та виробничі колективи.

Потстає певна проблема у процесі приватизації землі – на якій підставі надавати землю (передавати на безоплатній основі чи за символічну плату, або повне відшкодування вартості землі).

На думку Д.Богиня та Г.Волинського, земельні ділянки слід не передавати пезоплатно, а продавати в приватну властність за ціною,яка є в кілька разів нижчою від ринкової і тому доступно майбутнім фермерам за умови одержання довгострокового пільгового кредиту. Держава повинна забезпечити збереження такої ціни протягом кількох років, для угод купівлі продажу або застави земельної ділянки, призначеної для сільськогосподарського використання, що дозволить запобігти широкомасштабній спекуляції цією ділянкою. За думкою авторів безоплатне наділення громадян земельною ділянкою не стимулює ефективного використання земельних ділянок, не створює початкового імпульсу до активної трудової діяльності. Крім того, нелогічно дозволяти продаж і здавання в заставу земельної ділянки, одержаної у властність безоплатно. А продаж цих ділянок дозволить вилучити з обігу значну частину „пустих” грошей[3].

На правильність своєї думки автори викладаютьнаступне: людина, купила землю, намагатиметься якомого швидше відшкодувати свої затрати, а потім одержати максимум прибутку на вкладений капітал з метою придбання техніки, буд.матеріалів, добрив шляхом нарощування виробницива продуктів землеробства, а на цій основі – і продуктів тваринництва. Збільшення виробництва с\г продукції зробить необхідною і доцільною приватизацією сховищ (або будівництвом нових) і автомобільного транспорту, який потрібний для вивезення продуктів. За цих умов великий ефект дасть приватизація продуктових магазинів, об,єктів громадського харчування і підприємств по переробці сільськогосподарської продукції. У результаті складеться своєрідний конвеєр по виробництву і доставці с\г продуктів на стіл споживача, ціни на них істотно знизяться, різко підвищиться подуктивність АПК [3].

Звичайно, фермери, які потребують коштів для обзаведення господарством, його подальшим розширенням та інвестиції виробництва, слід підтримати обмеження податків (особливо у перші роки) і наданням довгострокових банківських кредитів (довгострокові кредити слід надавати під заставу землі, а короткострокові під заставу врожаю).

Постає проблема, де в умовах гострого дефіциту інвестицій іпотечний банк візьме кошти для надання кредитів фермерським господарствам. Склалася ситуація: дефіцит інвестицій поєднується знаявністю маси вільних грошей у розпоряджені комерційних банків, які надають короткострокові кредити торговельно-посередницьким фірмам з метою фінансування спекулятивних угод. З огляду на досвід Японії,надумку авторів, доцільно зобов,язати комерційні банки, що кредитують торгівлю с\г продуктами, відрахувати частину своїх резервів у розпорядження не тільки Національного Банку, а й іпотечно-інвестиційного банку[3]. Звичайно, це призведе до зменшення фінансових ресурсів інвестиційних банків, що в свою чергу призведе до зменшення процентів по вкладах. Отже, якщо норму відрахувань буде розраховано так, що збережеться дотатний відсоток по депозитах комерційних банків, то схильність і довіру населення та інших суб,єктів с\г ринку до заощаджень не буде підірвано, а а реальні інвестиційні ресурси буде знайденно.

В реальних умовах в Україні існує ряд факторів, які протидіють масовому фермерському рухові й роблять дуже проблематичною саму ідею приватизації землі. Головний фактор – небажання широких верств селянства брати на себе труднощі й ризик самостійног ведення господарства в умрвах непомірних цін на пальне та мастила, машини, ліс, добрива. Тобто диспаритету (ножиці цін) цін на с\г продукцію та промислові засоби виробництва для с\г господарств. Цей диспаритет пояснюється тим, що в умовах гіпер інфляції ціни на промислові продукти зростають швидше ніж ціни на с\г продукцію.


б)„Мала” приватизація.

Метою „малої” приватизації є:


Вилучення значної частини вільних коштів.


Наповнення споживчого ринку товарами та послугами, істотним поліпшенням обслуговування населення.(перша основна мета „малої” приватизації)


Створення умов для початкового нагромадження капіталів, які потім можна вкласти у великі підприємства.(друга основна мете „малої” приватизації)

Досвід розвинених країн Заходу показав, що мала підприємства успішно співіснують з гіганськими корпораціями, оскльки мають ряд специфічних переваг (МП гнучко реагують на зміни ринкового попиту, дозволяють швидко задовольняти нововикликані потреби). Вони вимагають незрівняно менших початкрвих капіталовкладень, окупність яких є в кілька разів вищою. МП сприяють формуванню „середнього класу” суспільства, на МП знаходять роботу багато хто із звільнених з великих підприємств у зв,язку з їх приватизацією чи структурною реорганізацією.

Існує проблема і в цій сфері приватизації. Названі вище переваги в основному стосуються МП, які виробляють деталі та вузли для великих підприємств. В Україні переважна більшість таких підприємств спеціалізуються на торговельно-посередницькій діяльності, а точніше на спекулятивній діяльності. Такі підприємства розкручують ціни і просто грабують кінцевого споживача, прагнучи знайти будь-яку можливість приховати свої реальні доходи і ухилитися від сплати податків.

Мета „малої” приваизації – наповнення спожвчого ринку товарами, то

ця мета досягнута лише частково – за рахунок імпорту: на ринку приактично відсутні товари промислового виробництва вітчизняних МП. Посттає проблема, що ці підприємства наповнюють ринок неякісними товарами.

Ще існує проблема, яка полягає в тому, що нагромаджені кошти в процесі спекулятивної діяльності не інвестуються у виробництво, а йдуть на розширення її ж масштабів. Часто такі МП займаються демпінгом стратегічних матеріалів, сировини і промислових товарів споживчого призначення на світовому ринку, реекспортом російської нафти, а більшу частину своїх прибутків залишають на рахунках у західних банках, по суті кредитуючи західні фірми і гранично скорочуючи надходження до ВКВ до Національного Банку України.

Це створило негативні явища – прямий продаж національного багатства, відплив із країни величезних капіталів, вкрай необхідних для структурної перебедови народного господарства і фінансування критичного імпорту. Взагалі наша новоявлені бізнесмени в більшості своїй рієнтуються не на реальні потреби країни, а на можливості здобуття для себе всіляких пільг з боку корумпованих чиновників, змикаючись з ними у справі „успішного” розкрадання національного надбання і пограбквання широких верств населеня. Таким чином, друга важлива мета „малої” приватизації теж не досягнута.

Під час „малої” приватизації з,явилося чимало подібних проблем про опис яких буде йти далі.

Під час першого етапу приватизації виникла проблема з діяльністю МП, які було створено при великих державних підприємствах і організаціях. Їх статутний капітал формувався за рахунок двох джерел: коштів держпїдприємства, яке надавало МП виробничі площі та устаткування, а також дефіцитну сировину, і коштів групи приватних осіб (як правило, близьких родичів керівників держпідприємства). При цьому на держнідприємства припа­дала переважна частина статутного капіталу, а одержаний прибуток ділився в оберненій пропорції: більша його частина діставалася приват­ним компаньйонам, які щедро «ділилися» з його адміністрацією. В да­ному випадку мала місце настільки типова «прихватизація» державного майна, що владні органи змушені були заборонити створення таких МП, а вже існуючі піддати фінанслвій ревізії. В процесі «малої» приватизації спотерігаються й інші форми «прихватизації» (наприклад, викуп магазинів адміністрацією торгів за заниженими цінами).


в) Приватизація житла.

Специфічною формою приватизації виступає приватизація житла. Житло — одна з основних умов нормальної життєдіяльності людини. Тому його приватизація не може здійснюватися шляхом продажу дер­жавних квартир за їх ринковою вартістю (в Україні квартири продають­ся мешканцям за символічними цінами), а доходи місцевих бюджетів від такого продажу мають дуже обмежений характер. Головною метою приватизації житла є створення нормальних умов для міжрегіональної мі­грації робочої сили, що, в свою чергу, сприяло б раціональному викори­станню трудових ресурсів і збільшенню зайнятості населення.

Приватизація квартир створила ринок житла. З одного боку, це доб­ре, оскільки полегшує розв'язання житлової проблеми, а з іншого,— і погано, оскільки дозволило посередницьким фірмам наживати легкі гроші за рахунок купівлі-продажу квартир. На нашу думку, в умовах перехідного періоду запобігти спекуляції житлом практично неможливо, але обмежити її масштаби можна і треба. Зокрема, за аналогією державним регулюванням діяльності «природних» монополій, для посередниць­ких фірм слід встановити межу продажних цін на житло (з урахуванням його якості та місцеположення). Необхідно також активізувати боротьбу з кримінальними структурами, що примушують одиноких людей | похилого віку та інвалідів шляхом обману або під загрозою для життя продавати їм або заповідати у спадщину своє житло.


г) „Велика” приватизація.

„Велика” приватизація найбільш повно відображає ті цілі, які були перелічені вище [c.5-6, абз. 3 п. 1, 2 , 3.]. До цього слід додати, що „ведика” приватизація, яка охоп­лює переважну частину державної власності, веде до зміни, всього соціально-економічного устрою суспільства, переходу від державно-бюрократичного до корпоративно-приватного капіталізму.

Процес акціонування держпїдпрйємств включає два_етапи, принципово різних за своїм змістом. На першому його етапі, який можна штучно форсувати, а тому вкласти в короткі строки, відбуваються в цілому зрівняльний розподіл приватизаційних чеків (або інших приватизацій­них паперів) серед усього населення, з наданням певних пільг трудовим колективам і адміністрації підприємств, а потім обмін цих чеків (паперів) на акції приватизованих підприємств, головним чином, за допомогою чекових інвестиційних фондів. З'являються десятки міль­йонів дрібних тримачів акцій. Проте вони виступають лише формальни­ми власниками приватизованих підприємств. Маючи кожний незначну кількість акцій (нерідко, одну-дві),—навіть у тому випадку, якщо ці акції є голосуючими,— вони не можуть справити реального впливу на поведінку адміністрації, отже — на діяльність приватизованого підпри­єства. Більша частина акціонерних товариств. яв­ляє собою аморфні утворення, де капітал розпорошено дрібними три­мачами акцій, реальний власник — власник контрольного пакета»акцій — відсутній, а адміністрація, не впевнена в тому, що їй не доведеться змі­нювати місце роботи, не займається розв'язанням основних завдань роз­витку підприємства. Тому сьогодні очікувати підвищення ефективності виробництва, його модернізації та реструктурування не доводиться. На першому етапі приватизації виникає ряд проблем, зокрема – це захист радових інвесторів від обману і обдурювання з боку спритних ділків. Плануючи заходи по захисту рядових інвесторів, слід спиратися на досвід розвинутих країн Заходу. Як відомо, в II половині XIX—на по­чатку XX ст., коли акціонерні товариства виростали в західних країнах, „як гриби”, широких масштабів набуло створення „дутих” акціонерних компаній, які незабаром після емісії та реалізації акцій на первинному ринку цінних паперів оголошували про своє банкрутство, внаслідок чого рядові акціонери позбавлялися капіталу і заощаджень. З того часу ба­гато води сплило. В країнах Заходу створено розвинуту систему захисту інтересів рядових акціонерів. Якими є її основні елементи?

По-перше, за навмисне банкрутство засновники «дутих» товариств підлягають кримінальній карі.

По-друге, заснування нових, акціонерних компаній (і в тому числі — на базі держпідприємств) здійснюється під контролем великого, авторитетного комерційного банку, що виступає гарантом їх стабільності.

По-третє, потенціалні інвестори забезпечуються вірогідною інформацією .про нові АТ— з тим, щоб вони могли зробити свій вибір.

По-четверте, в західних країнах інвестиційні фонди, як правило, мають стійку репутацію, а їх діяльність постійно контролюється банка­ми і міністерством фінансів.

В українському законодавчому полі найкращою формою захисту інтересів є об'єднання їх у довірчі товариства, які, маючи значну кількість акцій, можуть впливатпа фінансово-господарську і кадрову діяльність АТ. [3]

На другому_етапі „великої” приватизації, який неминуче затягнеть­ся на тривалий строк, відбуваються концентрація акцій (акціонерного капіталу) в малочисельної групи власників і формування .конкретних груп, які володіють або управляють контрольним пакетом акцій. В результаті з'являються реальні', приватні власники приватизованих підприємств, кровно заінтересовані в їх ефективній роботі. Такі власники, насамперед, намагатимуться реструктурувати і модернізувати свої підприємства, скоротивши при цьому зайвий персонал. [3]

Розглядаючи шлях стихійної концентрації акціонерного капіталу з,являється проблема, що веде до зосередження контрольного пакета акцій у руках випадкових людей, нерідко не зв'язаних з данним підприємством. Більше того: контрольний пакет може потрапити до замаскованих кримінальних струк­тур. [3]

Можливим є й інший, цілеспрямований шлях концентрації акцій, що передбачає їх зосередження в руках адміністрації підприємства. Данний варіант зовсім не означає автоматичного перетворення існуючої адміністрації держпідприємства на власника контрольних пакетів акцій. Йдеться про те, щоб надати представника адміністрації підприємства можливість боротися за право стати їх власниками з умовою модернізації та підвищення ефективності їх виробництва. Таким чином, у данному випадку прошарок реальних власників формується з лав вищої адміністрації підприємства, які мають значний досвід управління виробництвом.

Існують й інші варіанти концентрації акціонерного капіталу. [3]

  1. Контрольний пакет акцій формується залишається в руках держави. Такому варіантові слід віддавати перевагу тоді, коли держава прагне залучити додаткові кошти для розвитку підприємства і разом з тим зберегти повний контроль за його діяльністю.

  2. Трудовий колектив викуповує за ваучери (або інші приватизаційні папери) і готівку, контрольний пакет акцій. Виникають так звані „народні підприємства”, що базуються на приватній формі властності. Проте досвід зарубіжних країн показав неефективність цього способу.

У США реалізується проект ESOP, який передбачає викуп акцій працівниками підприємства, у чому наші деякі економісти вбачають „зримі паростки” соціалізму. В данному випадку потрібно підкреслювати таке. Дійсно, переважна більшість західних компаній продає акції своїм працівникам на пільгових умовах. Це такий самий елемент політики «соціального партнерства», як участь у прибутках або зведення представників робітників до складу спостережних рад акціо­нерних компаній. Мета подібної політики — створити «спільність інте­ресів» підприємців і найманих працівників і тим самим заінтересувати останніх в успіхах своєї фірми. Водночас проект ЕSOP ставить іншу мету — викупу працівниками підприємства переважної частини його акцій. Оцінюючи цей проект (який, безумовно, заслуговує на глибоке вивчення), необхідно врахувати ряд моментів. По-перше, підприємства, що беруть участь у проекті ЕSOР, дають незначну частину ВВП країн; це—острів у морі приватного бізнесу. По-друге (і це головне), працівники, що викупили акції, передають їх до довірчого управління трасту отже—передають йому і свої голоси. Саме траст, який, безперечно залежить до структур великого бізнесу, укладає контракт з дирекцією підприємства, вирішує питання про те, яку частину прибутку

на виплату дивідендів, а яку інвестувати у виробництво. По суті працівники володіють «безголосими» акціями, не справляючи на політику адміністрації ніякого впливу. Тому підприємства, що беруть участь у проекті ЕSOР, можна тільки умовно назвати «народними». [3]

Після завершення_сертифікатної приватизації, коли акції стануть продаватися тільки загроші, в тому числі — іноземним інвесторам акціонерні підприємства одержать реальні кошти для інвестицій. Гроші від продажу акцій повинні використовуватися не для підвищення заробітної плати працівників підпри­ємств або латання бюджетних дірок, а виключно для виробничих інвестицій. [3]


В Україні велика приватизація розпочалася, але спочатку мала млявий характер. Це пояснюється рядом обставин. [3]

По-перше, поки що акціонування торкнулося лише незначної частини великих і середніх підприємств.

По-друге, приватизаційми папе­рами до випуску таких до готівкового обігу виступають відкриті в Ощад­банку іменні приватизаційні рахунки ( П. 4 ст. 4 Закон України „Про приватизаційні папери”), що обмежує свободу виборні ство­рює серйозні технічні труднощі..

По-третє, в.Україні_ще.тільки починають ство­рюватися інвестиційні фонди, без яких в умовах дуже погано поставле­ного інформування про акціонерні товариства масова приватизація є просто неможливою.

Очевидно, що, на відміну від ваучерів, іменні при­ватизаційна чеки_ (рахунки) мають на меті поставити всіх громадян у рівні ст'аЕтовіЗ^дви і запобігти скуповуванню приватизаційних паперів. Проте такий підхід не може запобігти концентрації ак­ціонерного капіталу надалі, отже - і скуповуванню акцій, тобто він здатний лише затримати цей процес. [3]

Уряд намагатиметься (принаймні, на початковому етапі «великої» приватизації) зберегти повний контроль над більшістю великих і середніх підприємств, а тому спочатку переважною формою акціонерних товариств в Україні стануть державні корпорації. Проте надалі держа змушена буде розлучитися з контрольними пакетами акцій більшості компаній і пустити, акції, що належать їй, у вільний продаж. [3]

Разом з тим державна програма приватизації допускає, що прива­тизація об'єктів групи Б, де вартість фондів, які припадають на 1 працівника не перевищує номінальної вартосгі приватизаидйното сертифі­ката більш як в 1,5 раза, здійснюється шляхом викупу підприємства трудовим колективом, що веде до створення «народних підприємств» (Ст.5.2.1 Державна програма приватизації на 1994 рік). [3]

Під час „великої” приватизації постає питання про участь іноземних зацікавлених сторін у приватизації. З цього слідує і проблема, що державні підприємства будуть скуплені іноземцями, фактично, за безцінь. [3]

Д.Богиня та Г. Волинський висловили думку, що „є підстави передбачати, що тільки-но акції українських підприємств надійдуть у вільний продаж, значна частина валюти, яка належить комерційним структурам і осіла в західних банках, повернеться до країни і буде використана для масштабного скуповування акцій“.[3]


ІІІ. Висновок.

Отже, з вище викладеного матеріалу можна зробити наступний висновок.

В Україні приватизація відбулася, хоча цей процес ще незавершився.

Наша країна розпочала цей процес невпевнено, одноманітно, зі значними порушеннями відносно громадян нашої держави. На підтвердження цього викладений аргументований вище матеріал. Наприклад:

Що стосується одноманітності приватизаційногопроцесу.

- приватизація не йшла різносторонніми шляхами, ми бачимо, що, наприклад, якийсь спосіб приватизації одразу ставав домінуючим (через недостатність коштів громадян, на 1991 рік громадяни мализмогу викупити лише 15% державного майна, туму оренда ставала панівним способом через те, що єдиний вихід, щоб нагромадити кошти для подальшого викупу)

- система правового регулювання на той час не давала змогу потенційним інвесторам дістати доступ до приватизації орендних підрприємств.

По відношенню до порушень, то розподіл властності відбувався не чесно. Владні чиновники користуючись своїми повноваженнями привласнювали собі державні підприємства і часто на чолі їх ставили своїх родичів, які не мали ні досвіду, ні освіти в управлінні підприємством. На місці ліквідованих підприємств створювалися концерни з тими самими кадрами, тобто відбувалося розкрадання майна.

Отже, на перших етапах приватизації через брак досвіду були допущені помилки, що спричинили банкрутства деяких підприємств, через те, що керували ними люди без відповідної спеціальності; призвели до величезних матеріальних втрат і до зосередження приватизованої властності в руках тих самих чиновників, які за часів СРСР пропагандували ідею соціалізму. Ще однією причиною (головгою причиною) через яку були допущені помилки – це було відсутність дієвого законодавчого поля, яке б контролювало цей процес.

В кінці другого етапу приватизації почалося створюватися дієве законодавство. Тому що воно враховувало всі помилки, які допускалися на попередньому етапі.

Лише на третьому етапі приватизації були враховані особливості для покращення ходу процесу:

По-перше, ретельність укладання Державної програми приватизації.

По-друге, враховувалися конкретні характеризтики кожно підприємства.

Ще існує ряд особливостей які викладені вище.

Але це все справило як позитивний характер, так і негативний. Надходження до Держбюджету у 2000 році перевищили всі разом взяті за попередні роки і ця сума становила 2,075 млн. грн. Це відбулося через те, що особливості кожного підприємства враховувалися під час продажу.

Щоб якомога ширше розкрити висновок цієї теми я скорстаюся матеріалами експертів Укр. Центру економічних досліджень ім.О.Разумкова, провели аналіз проблеми перерозподілу властності та легалізації тіньових капіталів Ураїни, у ході якої розглядали питання, пов,язане з процесом приватизації.


Результати досліджень були оприлюднені 24 березня 2004 року.


Експерти відзначають, що підсумки процесу привтизації оцінюються неоднозначно.

Позитивом є той факт, що виконання головних завдань масової приватизації: стимулювання прискореного розвитку недержавного сектору економіки; формування класу приватних власників зацікавлеих у модернізації виробництва та ефективному використанню матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Поява приватних власників стала одним із факторів подолання кризи 1900-х рр. Реальний ВВП а Україні зріс на 31,5%, обсяги валової промислової продукції на 59%, с\г – на 10%, експорт товарів і послуг – на 79,7%, доходи населення на 120,8%, вартість основних засобів виробництва в економіці протягом 2000-2002рр. збільшилася на 23,3%.

Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, просування, хоч і повільним, у рейтингах міжнародної конкурентноспроможності Давонського економічного форуму, а також у рейтингах людського розвитку ПРООН.

Недоліки.

У результаті масової сертифікації (ваучерної) приватизації мільйони громадян України не стали реальними власниками (громадяни є власниками лише номінально, взявши участь у сертифікації та отримавши витяг з протоколу про його результати, надалі вони не одержали право властності на акції).

Не була досягнута одна з головних цілей – створення масового власника (7,8 млн. чол. не взяли участі у сертифікаційній приватизації). Люди, що отримали акції, часто не мають доступудо установчих документів, і.т.п..

А в Україні не сформовано прошарок підприємців малого та середнього бізнесу, котрий в розвинених країнах є підгрунтним, для формування крупних власників.

На початку 2003 р. зареєстровано 253800 малих підприємств, тобто 53 на 10000 населення, а врозвинених країнах 500-700 на 10000.

Частка продукції малих підприємств в Україні 7,3%, в розвинених країнах – 50-60%(це пояснюється тим, що більшість МП займаються не виготовленням продукції, а спекулятивною діяльністю).

Навмисне доведення підприємства до банкрутсва, з метою продажу його за безцінь.

Передача держ. пекетів акцій в управління без нотаріального посівдчення договору доручення, що унеможливило позбавлення держави контролю на окремих стратегічно важливих об,єктах.

Проведенням ФДМ авкціонів „під замовлення”, тобто з метою продажу великих пакетів акцій за номінальною зниженою вартістю; встановлення на спеціалізованя аукціони ВАТ, що були визнані банкрутами.


Література.

  1. Ларцев В. (радник Голови Фонду державного майна україни, кандидат філософських наук). Сутність та основні форми процесу роздержавлення в Україні // Економіка України. – 2001. - №9. – с.17-23.

  2. Закон України «Про приватизацію державного майна» // Відомості Верховної Ради.— 1992.— № 24.— С. 348

  3. Д.Богиня, Г.Волинський. Приватизація: цілі, напрями, проблеми // Економіка України. – 1995. - №3. – С.3-14.

  4. Ларцев В. Допроблеми періодизації процесу роздержавлення в Україні // Економіка України. – 2000. - №12. – С.41-45.

  5. Ларцев В. Особливості етапів приватизації // Економіка України. – 2001. - №3. – С.43-50.

  6. Ларцев В. Сутність та основні форми процесу роздеожавлення вУкраїні // Економіка України. – 2001. - №9. – С.17-23.

  7. Додаток

до Постанови Верховної Ради України

від 7 липня 1992 року N 2545-XII

^ ДЕРЖАВНА ПРОГРАМА ПРИВАТИЗАЦІЇ

МАЙНА ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ.


8. Інфрмація про хід виконання державних програм приватизації за результатами аналізу звітів Фонду державного майна України: Рахункова палата України.— К.: 2003.— В. 4.— 24 с.

Наслідки та перспективи приватизації в Україні: Фонд державного майна України.— К.: 2003.— 16 с.

Наслідки і перспективи приватизації в Україні (короткий огляд процесу приватизації) // Матеріали парламентських слухань Верховної Ради України.— К., 2003.— 36 с.

Україна 2002. Приватизація. Інвестиційні можливості.— К.: Фонд державного майна України, 2002.— С. 189.

Звіт про хід виконання Державної програми приватизації на 2000–2002 роки у 2001 році.— К.: Фонд державного майна України, 2002.—

С. 199.


9. Глобальна мережа Internet.


10. Матеріали центру економічних та політичних досліджень

ім. О. Разумкова.


Добавить документ в свой блог или на сайт



Похожие:

„Проблеми приватизації державної власності в Україні icon1. Поняття та головні цілі приватизації. Законодавство про приватизацію
Законом України "Про власність" на приватну чи колективну власність. Отже, в економічному значенні сутність приватизації полягає...

„Проблеми приватизації державної власності в Україні iconПравове регулювання приватизації майна. Правове регулювання приватизації здійснюють закони України «Про приватизацію державного майна»
України «Про приватизацію державного майна», "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" «Про Державну...

„Проблеми приватизації державної власності в Україні iconРинок цінних паперів
Україні розпочався процес переходу до ринкової економіки, основною ланкою якого стали роздержавлення І приватизація об'єктів державної...

„Проблеми приватизації державної власності в Україні icon"Право державної власності"
...

„Проблеми приватизації державної власності в Україні iconФорми і види права власності
До права приватної власності нале­жить власність громадян та створених ними юридичних осіб. Право державної власності поширюється...

„Проблеми приватизації державної власності в Україні iconПроблеми ефективного управління корпоративними правами держави на приватизованих підприємствах
У процесі "великої" приватизації в Україні значна частка майна об'єктів залишається в державній формі власності. Так, наприкінці...

„Проблеми приватизації державної власності в Україні iconПрибуткове оподаткування підприємства, проблеми та шляхи розвитку в Україні
Розділ 2 Зміни державної політики в Україні щодо оподаткування прибутку юридичних осіб 6

„Проблеми приватизації державної власності в Україні icon" Реквізиція та конфіскація як спосіб виникнення державної власності" вступ
Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачають нову систему видів і...

„Проблеми приватизації державної власності в Україні iconДержавне регулювання” 1 Суть І завдання роздержавлення та приватизації в Україні
України може ефективно функціонувати лише при наявності в ній різноманітних видів І форм власності. Вони передбачені Законом України...

„Проблеми приватизації державної власності в Україні iconКласифікація юридичних осіб
До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст ст....

Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2013
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы