Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття icon

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття



НазваниеСергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття
Дата конвертации21.09.2012
Размер126.34 Kb.
ТипДокументы



СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ - ПРЕДСТАВНИК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ



Шлях формування вітчизняної політичної еліти був досить складним, а тому, зрозуміло, викликає сьогодні серед вчених дискусії. Досить важко простежити становлення еліти України на протязі всієї її історії. Вдалим, як нам видається, є підхід до проблеми Б.Кухти, який виділяє три етапи існування української політичної еліти. До першого він відносить період Київської Русі і Галицько-Волинської держави. Другий історичний етап існування української еліти припадає на XYII - XYIII ст. З кінцем XIX ст. він пов'язує початок третього етапу, перерваного створенням нової держави - СРСР [1]. Саме на третьому етапі ми і зупинимось, щоб з'ясувати, якою ж була українська еліта цього періоду, і, зокрема, її чільний представник Сергій Єфремов.

На зламі століть до нечисленної власне української еліти належали представники буржуазії, землевласники, фінансисти, економісти, лікарі, інженери, викладачі вищих та середніх навчальних закладів, професура університетів. Причому багато з них були вихідцями із священицьких родин та козацького стану (тобто нащадками представників української еліти попереднього етапу державотворення [2]), які ставали лідерами політичних партій, громадських об'єднань, носіями ідей національного відродження та створення української держави. Саме цій еліті, яка на початку 1917 р. становила лише 3% населення [3], вдалося пробудити національну свідомість народу, спонукати його до боротьби за відновлення власної державності, адже "селянство й робітництво у своїй масі напередодні революції не знало минулого українського народу, було національно цілковито несвідомим" [4].

До когорти таких відомих і знаних людей належав і Сергій Єфремов. В цій статті головну увагу ми зосередимо на тих періодах його життєвого шляху, в які формувався його світогляд, відбувалося становлення його як особистості, розгорталась діяльність, пов'язана з утворенням української державності, розглянемо ті моменти біографії, які характеризують його як представника української політичної еліти свого часу.

У пантеон визначних діячів української культури Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) увійшов передусім як видатний знавець української літератури й мови, як історик літератури та літературний критик. Більшості наших сучасників він знаний як автор відомої "Історії українського письменства". Але крім наукової праці він активно займався й політикою в підросійській Україні. В українській історії С.Єфремов залишився як громадсько-політичний діяч, який брав участь у заснуванні та роботі Загальної безпартійної української організації, Української радикально-демократичної партії, Товариства українських поступовців, як державний муж, оскільки свого часу був заступником голови УНР, членом уряду УНР, зрештою - як блискучий публіцист, редактор і співробітник цілого ряду часописів.

Національну самосвідомість, що з часом перетворилась в жертовний патріотизм, юний Сергій, син священика, здобував самотужки, підкріплюючи її ідеями з роздобутих українських книжок та зустрічами з українськими діячами. Це самоусвідомлення себе українцем дозріло й закріпилось у Києві, куди Єфремов, покинувши рідну домівку, переїхав вчитись, спочатку в духовній семінарії, потім - у Київському університеті Св. Володимира на юридичному факультеті (1895-1901). Саме у Києві формуються його політичні уподобання під впливом лекцій, доповідей, зустрічей з відомими діячами української історії та культури - М.Грушевським, В.Антоновичем, О.Кониським. У 90-х рр. XIX ст. українська інтелігенція "помірковано-культуротворчої орієнтації" [5] гуртувалась навколо російськомовного часопису "Киевская старина", який, проте, відбивав українську національну позицію. Серед представників цього кола діячів С.Єфремов виділяв О.Кониського, із яким найбільше й зблизився, і який став для нього взірцем патріотизму і громадянських чеснот, розбудив у нього інтерес до шевченкознавства.

Сергій Олександрович сприйняв ідеали драгомановського соціалізму, який ґрунтувався на гуманізмі та етичному розумінні громадської справедливості. Йому імпонувала думка Драгоманова про те, що "соціялізм може справдитися в житті тільки на ґрунті широкої політичної волі й глибокого демократизму та що без цих обставин не може навіть бути успішної пропаганди ідей соціялізму" [6]. Прикметно, що ліберальний націоналізм, забарвлений драгомановським соціалізмом і демократизмом, захоплення українством вивели Єфремова з-під впливу марксизму. Він не звабився марксистськими ідеями. Його світогляд, який у цілому зазнав різноманітних філософських, політичних та літературних впливів, сформувався як світогляд соціаліста-українця, що й відбилося у його політичній і публіцистичній роботі. Тому одне з основних завдань своєї діяльності С.Єфремов визначав так: "і наша власна вигода, і справедливість вимагають того, щоб ми знов усі повернулися до свого коріння… Ми повинні стати українцями… ми мусимо перестати соромитись свого роду, своєї породи, та вернутися до свого народу і дбати, щоб і він мав однакові права з усіма іншими народами на світі" [7].

Долучившись у часи навчання до політичного життя, С. Єфремов у 1897 р. бере участь у створенні таємної Загальної безпартійної української організації (ЗБУО) і поринає з головою у роботу видавничого гуртка, заснованого ЗБУО. Цей гурток, під назвою "Вік", поступово перетворюється на потужне товариство, в якому Сергій Олександрович виконує обов'язки заступника голови видавничої комісії, і спрямовує відповідальну редакторську роботу по упорядкуванню 3-томної антології "Вік", присвячену століттю українського письменства.

У 1903-1904 рр. організація виробила проект платформи своєї діяльності. Її зміст зосереджувався на таких основних вимогах: автономія для України та інших складових частин Росії; федеративність Росії; створення парламентаризму для загальноросійських справ і крайових сеймів; повна воля національного життя; українізація навчальних та адміністративних закладів. У 1904 р. було ухвалено нову назву організації - Українська демократична партія (УДП), затверджено проект програми, куди увійшли вимоги з проекту платформи ЗБУО. Так Єфремов остаточно виходить на арену громадсько-політичного життя України напередодні першої російської революції. І хоча він належав до молодшого покоління діячів українського руху, однак став рівноправною політичною фігурою поряд із такими особистостями, як М.Грушевський, Б.Грінченко, Д.Дорошенко.

1905-1906 рр. стали найбільш плідними у діяльності молодого політика. Разом із Б.Грінченком і Ф.Матушевським - представниками лівої частини розколотої на початку 1905 р. УДП, Сергій Єфремов засновує Українську радикальну партію (УРП). Після об'єднання УДП і УРП у грудні того ж року в Українську радикально-демократичну партію (УРДП) її представники висувають, перш за все, гасла автономії України та земельної реформи. Вирішення останнього питання настільки приваблювало Єфремова, що він його активно відстоював, працюючи в інших організаціях, серед яких заснований в Україні у 1905 р. Селянський Союз та утворена 1906 р. Народна соціалістична партія, представники якої гуртувались навколо журналу "Русское богатство". Крім того, вважаючи, що основне питання для селян - аграрне, - було невиразно сформоване в програмі УРДП, С.Єфремов паралельно брав участь і у діяльності російської організації "Крестьянский Союз", метою якої було вироблення серед селянства розуміння сутності політичної ситуації у Росії та усвідомлення своєї ролі у визвольному русі. Саме за участь у діяльності Київської філії "Крестьянского Союза" Єфремов був на початку 1906 р. заарештований.

Роботу в політичних партіях Сергій Олександрович поєднував із публіцистичною діяльністю та участю в періодичних виданнях, за що теж неодноразово піддавався арештам. Так, він пережив обшук, вилучення вже надрукованого матеріалу та арешт напередодні виходу першого числа газети "Громадське слово" (у 1905 р.). Після його звільнення газета таки вийшла (під новою назвою - "Громадська Думка"), але невдовзі - нова заборона, і новий арешт співробітників, серед яких був і С.Єфремов. Його знову було заарештовано за переховування в редакції газети революційних видань, що надходили з Росії, і протримано в ув'язненні близько 5 місяців [8]. Та все-таки редагована ним газета під назвою "Рада" побачила світ 1906 р. Щоденна українська газета стала дітищем і віддушиною для Сергія Олександровича. Єфремов працював у ній і як кореспондент, і як автор численних статей, і, зрештою, як член редакційної колегії.

Тематика статей, уміщених С.О.Єфремовим упродовж кількох років на шпальтах газети, була різнобічною, зокрема це: огляд українського життя, рецензії на українські видання, статті про українських письменників, політичні статті, спрямовані проти чорносотенців, російських українофобів, антисемітів. Прикметно, що і пізніше, в 1917-1918 рр., в оновленій "Новій Раді", він знову порушуватиме наболілі та актуальні питання українства, але вже суголосні подіям того часу, виступатиме проти більшовиків, їхнього терору, їхньої руйнівної роботи (статті "На вістрях штиків", "Руїнницькою стежкою", "Порохня сиплеться" та ін.).

В часи післяреволюційної антиукраїнської царської реакції Сергій Олександрович був одним із провідників Товариства українських поступовців (утворене 1908 р.), секретарем Ради ТУПу, входив до керівного складу створеного в Петербурзі на підтримку депутатів Державної Думи Петербурзького парламентського політичного клубу "Українська думська громада" (1908 р.).

У березні 1917 р. "Радою об'єднаних громадських організацій міста Києва" був створений "Виконавчий комітет", який протягом перших трьох місяців після Лютневої революції представляв владу Тимчасового уряду в Києві. Головою Комітету було обрано барона Ф.Штейнгеля. З українських діячів його членами стали А.Ніковський, М.Порш та С.Єфремов. Входження до складу Комітету одночасно представників поміркованих російськомовних кіл та українства говорило про єдність їх поглядів щодо федеративного устрою Росії. С.Єфремов, як і інші українці в складі Комітету, був прихильником позиції Тимчасового уряду стосовно вирішення українського питання. Проте ідея національного визволення, що стала однією з провідних під час Лютневої революції, не була одноголосно прийнята членами цього Комітету. Відвідавши кілька разів збори Виконавчого Комітету (який проіснував недовго - до червня 1917 р.) С.Єфремов відійшов від участі в ньому і занурився в роботу з організації власне українського державного органу.

Бурхливі революційні події 1917 р. висували на порядок денний вимогу про створення в Україні єдиного центру, навколо якого об'єдналися б усі українські сили. Таким центром стала Українська Центральна Рада, утворена на початку березня на загальних зборах українських організацій та політичних партій, які відбулись у Києві. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. У квітні того ж року відбувся Український Національний Конгрес. На якому було по суті легалізовано статус Української Центральної Ради як найвищого органу крайового управління та обрано її керівників. Головою залишився Михайло Грушевський, а його заступниками стали Сергій Єфремов та Володимир Винниченко. У червні, коли Центральна Рада обрала Генеральний Секретаріат як уряд України, Сергій Олександрович очолив секретаріат із міжнаціональних справ. Це було визнанням багаторічної діяльності Єфремова як політика. Почали реалізовуватись політичні гасла, які незмінно відстоював С.О.Єфремов: здобули широку підтримку серед населення ідея автономного статусу України в межах федерації, заклики до відновлення національних традицій, вільного розвитку мови, шанування рідної історії. Разом з В.Винниченком С.Єфремов виконував досить поважну мінею, керуючи делегацією до Петербурга, яка подавала Тимчасовому урядові "Декларацію Української Центральної Ради" із вимогою визнання національно-територіальної автономії. Не полишав Єфремов і партійної роботи, очоливши Українську партію соціалістів-федералістів (так у 1917 р. стали називати себе члени ТУП).

Найбільший вплив у тодішньому уряді мали соціал-демократи та соціал-революціонери. Поміркована інтелігенція, серед якої був і С.О.Єфремов, втрачала вплив в уряді. Особливо після проголошення I Універсалу УНР, коли С.Єфремов виявив нерішучість під час підписання цього документа. Сергій Олександрович вважав, що уряд бере на себе велику відповідальність, проголошуючи створення нової держави, із якою він не зможе справитись [9]. Лідер соціалістів-федералістів досить реально оцінював загальний стан розвитку національної самосвідомості мас і ту ситуацію, в якій опинився уряд. Його цілком підтримали колеги по партії. Адже оголосити державність замало, її треба ще й створити, а для цього, крім емоційно-патріотичних почуттів, потрібно докласти ще й великих зусиль, знань, досвіду, матеріальних засобів. Створити власні органи державного управління там, де їх ніколи не було. А це за кілька місяців виконати неможливо. До цього додались й особисті стосунки з М.Грушевським, який прихилився до молодих соціалістів-революціонерів і цим, як вважали федералісти-поступовці, "зрадив" їх. Вищезазначені причини, посилені тенденцією політичного розшарування у складі Центральної Ради напередодні переобрання Генерального Секретаріату у серпні 1917 р., спонукали Сергія Єфремова до рішення змінити портфель секретаря з міжнаціональних справ на статус негласного лідера УПСФ. Після виходу з уряду УНР у серпні 1917 р. він сконцентрував свою увагу на газеті "Нова Рада".

Як бачимо, С.Єфремову належало досить вагоме місце в політичному житті України перших десятиліть ХХ ст. І весь цей час - від періоду заснування Української демократичної партії до революції 1917 року - він зберіг вірність своїм переконанням: С.О.Єфремов відстоював ідею автономії України. В роботі "З громадського життя на Україні" він чітко виділяє складові українського суспільства: "Два пункти найдужче звертають увагу на себе в українстві. Дві риси найбільш йому притаманні і так органічно з ним зв'язані, що без них не можна й самого українства уявити. Це - демократизм та автономизм (на федеративній основі)" [10]. Причому демократизм для нього - це "соціалізм, діяльність на користь трудящих людей та боротьба за їх права особисті й громадянські" [11]. Що ж до питань автономії, то вона повинна надати "так звані національні права: право кожної нації на розвиток усіх форм своєї культурної опрічності, як от мова, письменство, тощо; право користуватися з усіх засобів, щоб ті культурні ознаки кохати й розвивати - отже, право на власну школу, власний суд і всі такі інші громадські установи, і, нарешті, як запоруку всіх тих прав - право кожної нації самій порядкувати всіма своїми справами - економічними, політичними та культурними" [12].

Вплив народництва на світогляд С.Єфремова вилився у визнанні того факту, що саме народу належить головна місія визволення. Відтак багато сил він доклав до виховання громадянської свідомості народу, донесення основних ідей і цілей боротьби за допомогою друкованого слова.

Приклад С.Єфремова показує, що інтелігенція України на початку ХХ ст. поступово ставала політичною елітою нації. І постулат про те, що всяка еліта має свої завдання і цілі у державі, звучить досить доречно на адресу представників української еліти даного періоду. Якщо в монолітних державах еліта виявляє зацікавленість, перш за все, в економічному й соціальному добробуті, то українська еліта, поряд з соціально-економічними проблемами, намагалась найперше вирішити національно-політичні завдання. Це набагато ускладнювало її мету, як і те, що шлях до неї уявлявся еволюційним, а не революційним. В період же світових воєн та революцій це було просто неможливим. У цьому була особливість світогляду української еліти та недолік її переконань.

Еліта не завжди спроможна зберегти своє панування. Сама історія керує процесом зміни еліт. Чим пояснюється її падіння? Найчастіше - недостатнім рівнем політичного мистецтва чи політичної волі. Суперечки в Центральній Раді, у партії, змусили С. Єфремова піти з офіційної роботи. Як у 1917 р., так і в 1918 р., він не бажав занурюватися у міжпартійні чвари. Дезорганізованість та невміння тогочасної української політичної еліти вести адміністративну роботу, неспро- можність вирішити питання військової реформи, а до того ж і суперечки за керівні пости як у складі Центральної Ради, так і Директорії негативно відбились на подальшій долі держави.

Усі прогресивні політичні сили прагнули створити Українську державу. Але яку? І яким шляхом? С.Єфремов, як ми вже зазначили, дотримувався варіанта автономної демократичної держави. Специфіка ж української еліти проявилась у тому, що розходження в теоретичному й практичному здійсненні державотворення зробили неможливим згуртування всіх політичних об'єднань і сил у період побудови української держави. Гостра полеміка конфліктування була неминучим явищем тогочасного громадського життя. І хоча розбіжність у поглядах на питання державності була справді незначною, провідники українського руху так і не змогли організуватись і мобілізувати народ у пікові ситуації вирішальних подій. Хоча про організаційний фактор С.Єфремов говорив ще у 1909 р., задовго до буремних 1917-1918 рр.: "єдиний неминучий шлях для порізнених та розкиданих досі елементів, що мають, проте, одну спільну ідеологію та світогляд - це скласти одну організацію і вже організовано, систематично, відповідно до певної програми провадити ту роботу, яку випадково й неорганізовано, а через те і з малими результатами, роблять вони зараз. В організованості - перша умова здобутків" [13].

Тим часом до влади в Україні прийшла нова політична еліта, та, в якій С.Єфремов вбачав головну небезпеку для української справи. Уже у 1919 р. він повністю відходить від політичної роботи. Таку метаморфозу можна пояснити поворотом в історії самої держави, яка, прагнучи демократизуватися, перетворилася в тоталітарну.

У 20-30-ті рр. Єфремов сконцентрував весь свій потенціал на роботі в Українській Академії наук, заглибившись у наукову працю. Проте залишався при своїй позиції недовіри керівній владі більшовиків, чого не приховував, час від часу занотовуючи у своєму щоденнику: "Люди, з якими не то працювати - говорити не можна по-людському. Люди, які не розуміють або навмисне намагаються не розуміти найзвичайнісіньких речей, які намагаються все перекрутити, опоганити, розтоптати…", "але ж і політики! На підставі пліток, перлюстрованих і не вчитаних листів, приватних розмов або підслуханих відомостей - будують свої висновки… Пліткарі, а не політики!" [14]. Цієї позиції радянська влада йому не простила, як і активної діяльності в громадсько-політичному житті України на початку століття. Залишаючись патріотом своєї держави, активно працюючи на ниві національно-культурного відродження України, С.О.Єфремов для нової влади став "українським буржуазним націоналістом" і ключовою дійовою особою сфабрикованої ДПУ справи "Спілки визволення України" ("СВУ"). У липні 1929 р. Сергія Єфремова та цілий ряд інших наукових і громадських діячів, серед яких були його давні друзі та учні, було заарештовано. У квітні 1930 р. на процесі "СВУ", який проходив у тодішній столиці Радянської України Харкові, йому, як провідному діячеві цієї організації, було винесено смертний вирок, пізніше замінений на 10 років ув'язнення. Як закінчив своє життя політичного засланця С.О.Єфремов, невідомо. У 1939 р. інформація про його подальшу долю обривається.

На тлі радянської політичної еліти, що формувалась на інших засадах, представник політичної еліти початку століття виглядав "білою вороною", не зумівши пристосуватись до умов тогочасної дійсності. Такі риси цієї еліти, як "сліпа відданість ідеологічним постулатам та вартостям радянської системи, віра у справедливість цього суспільного ладу, утопізм, етатизм у політичному мисленні" [15] не були сприйняті Сергієм Єфремовим, а тому такі, як він, віддані справі представники українства, гинули, а на їх місце приходили "спритні комбінатори, пристосуванці, панівним гаслом яких було - не висовуватись" [16].

… Сергій Єфремов - особистість неординарна. Вихована, шляхетна, освічена, яка сформувалась в політичного лідера не відразу (хоча і мала для цього підстави вже самим своїм соціальним походженням), а поступово, під впливом ідей, поглядів представників старшого покоління українського та російського громадського руху. Окресливши власні позиції й дотримуючись їх чітко та послідовно, ця людина здобула собі шану та авторитет серед однодумців, друзів, своїх опонентів та молодшого покоління українства. Відтак С.Єфремов має всі підстави бути віднесеним до тієї плеяди відомих українських громадсько-політичних діячів, яких коротко можна визначити - політична еліта України.

Добавить документ в свой блог или на сайт



Похожие:

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconПолітичні еліти
Обґрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних мислителів

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconПолітичні еліти план
Обґрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних мислителів

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconЛюдмила Маркова Історія географії: адміністративно-територіальний устрій Дніпропетровщини на початку ХХ століття Бібліографічне видання
Внз, а також усіх, хто цікавиться історією та сьогоденням рідного краю. Воно може бути корисним не лише жителям Дніпропетровщини,...

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconПолітична думка ХХ століття вступ
В той же час в сучасних концепціях користуються ідеї, моделі, правила політичної ери, що притаманні людству на рубежі ХХ – ХХІ ст....

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconТема Політичні еліти І лідерство План
Поняття еліти, його генеза. Класичні теорії елітаризму (В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс). Сучасні теорії еліти

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconСоціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах кризи І відсутності організованої політичної сили може встановитися охлократія, тобто влада натовпу), корпоративні групи (певні фінансові І промислові бізнес-еліти); інституціональний
Активність політичного актора може бути виражена на індивідуальному, груповому І інституціональному рівнях. Одна з найбільш відомих...

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconПавло полуботок
Петра І. Отак в уяві місцевої людності перетнулися шляхи трьох провідних персонажів української історії початку XVIII століття. Попри...

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconВизначні міста Польщі” Варшава
Початок історії міста Варшави сягає кінця XIII i початку XIV століття, хоча археологічні дослідження минулих років відкрили на цьому...

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття icon1 Політична ситуація в Європі на початку XVII ст
Час життя і діяльності видатного голландського вченого-юриста Гуго Гроція (1583-1645 рр.) співпав з епохою початку розладу феодалізму...

Сергій єфремов представник української політичної еліти початку ХХ століття iconІсторична спадщина Гуго Гроція Політична ситуація в Європі на початку XVII ст
Час життя І діяльності видатного голландського вченого-юриста Гуго Гроція (1583-1645 рр.) співпав з епохою початку розладу феодалізму...

Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы