Політична свідомість та політична культура вступ icon

Політична свідомість та політична культура вступ



НазваниеПолітична свідомість та політична культура вступ
Дата конвертации19.09.2012
Размер243.63 Kb.
ТипДокументы


ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ

ТА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА


ВСТУП


Процеси перетворень в суспільстві потребують адекватних змін у сфері політичної свідомості та політичної культури. Становлення демократичного суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між особистістю та державою. Політичні знання та культура політичної поведінки необхідні кожному, то вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і прав.

Байдужість людини до політичного життя, відсутність політичної освіти сприяють можливості маніпулювання нею. Суспільство, що бажає зберегти свободу, повинно усвідомити свою відповідальність за власну долю, долю країни. Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження демократичної держави.

Що ж є політична свідомість та політична культура? В чому полягає їх специфіка відносно різних типів суспільної взаємодії? Для того, щоб це з’ясувати, розглянемо в лекції такі питання.

1. Політична свідомість: рівні, структура, типи.

2. Політична культура:

а) сутність, типи і функції ;

б) особливості політичної культури сучасного українського суспільства.

3. Політична соціалiзація особистості :сутність, інститути, етапи.


^ 1 ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ: РІВНІ, СТРУКТУРА, ТИПИ


В самому загальному вигляді свідомість значить вищий рівень духовної активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла тільки з самій себе. Диалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя. Оскільки свідомість – властивість високоорганізованої матерії – мозку, і виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного миру. Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень різноманітних соціальних шарів, класів, націй і суспільства в цілому.

Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом.

Політика – цілеспрямована діяльність і вона передбачає наявність у діючого суб'єкта певних уявлень про політичну дійсність, усвідомлення своїх інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів її досягнення.


Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є питання про державну владу, те воно ж займає головне місце і в структурі політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промови про свідому участь в політиці.

Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають політичні дії.

Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.

По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок в політиці і навіть може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.

Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів ,що їх складають. І кожна соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики, виробляють свої власні політичні уявлення.

Оскільки політика – область відносин між соціальними групами з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих потреб, то політична свідомість виступає як специфічна форма вираження політичних інтересів класів і соціальних груп. Оцінка соціально-політичної дійсності залежить від того конкретного положення, що займає носій цієї оцінки в даній системі суспільних відношень. Тому політичній свідомості соціальних суб'єктів об'єктивно притаманні соціально-структурні риси.

Кожна соціальна група прагне уявити свої політичні інтереси як ті що відповідають загальним інтересам. Однак найбільш істотний вплив на характер політичної свідомості суспільства виявляють соціальні сили, що володіють максимальними можливостями для духовного виробництва і відповідно для свого впливу на усіх членів суспільства. Разом з тим, політична свідомість характеризується і загальнонаціональними рисами, що притаманним всім соціальним групам і індивідам.

Між соціально-структурними і національними елементами політичної свідомості відбуваються складні процеси взаємодії і взаємовпливу. Обом цим сторонам постійно, тією або іншою мірою, притаманним свідомості будь-якого суб'єкта політики, однак в різноманітні періоди суспільного розвитку домінують або одні, або інші. Певно, що в періоди зовнішньої загрози безпеці країни на перший план в політичній свідомості всіх суспільних сил виходять загальнонаціональні інтереси. В кінці XX ст. перед лицем глобальних проблем людства в політичній свідомості народів все більше місце займають загальнолюдські цінності і інтереси.

Політична свідомість – явище багаторівневе. Що це означає? Рівень політичної свідомості – певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом в пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин. Звичайно в структурі політичної свідомості виділяють три рівня: щоденний, емпіричний і теоретичний.

Щоденний рівень політичної свідомості – сукупність політичних ідей і поглядів суспільства, класу, соціального шару, групи або окремого індивіда, що виникають з безпосереднього сприйняття буденного суспільного життя. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності. В свідомому відношенні його характеризують розмитість, уривковість і несистематизованість уявлень про політичні явища. Однак його проста логіка, основана на "здоровому глузді", є достатньо надійним орієнтиром в політичних подіях ,що відбуваються.

Щоденна свідомість відіграє в політиці надто істотну роль, оскільки його якісним станом визначаються важливі рішення.

Щоденна свідомість, виявляючись історичними первинним засобом ідеального відбивання дійсності, є джерелом накопичування реалістичних елементів знання, виконує особливу функцію в структурі суспільної свідомості – відтворює в формах повсякденного знання все багатство життя суспільства і відносин ,що складаються в ньому.

Відносно розвиненою формою щоденної свідомості є такий феномен, як громадська думка. Суспільна думка – історично зумовлений і стан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя.

Суспільна думка не є сукупністю різноманітних думок, що висловлюються особами або групами, з яких складається суспільство. Громадська думка – конкретні судження з тих або інших проблем життя, що поділяються багатьма членами суспільства. З первісно одиничних або небагатьох суджень, що співпадають, в певних умовах може виникнути громадська думка. Але для того, щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського, необхідно, щоб воно мало достатньо широке розповсюдження, щоб його поділяли дуже багато людей.

Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.

Незважаючи на цю властивість громадської думки, політичне життя без неї неможливе. Вона є політичним змістом колективної волі і необхідним елементом функціонування політичної системи. Від того, куди спрямована громадська думка, значною мірою, залежить успіх зусиль політичної групи ,що править, з досягнення уставлених цілей. Саме тому в усіх державах різноманітні політичні сили зацікавлені у впливі на органи, що формують громадську думку: пресу, радіо, телебачення. Засоби масової інформації дуже часто називають четвертою владою, бо їм належить вирішальна роль у формуванні громадської думки, що дуже важливо для забезпечення успіху тієї або іншої політичної сили.

Щоденна політична свідомість інколи ототожнюють з масовою свідомістю. Це не зовсім вірно. Поняття "щоденна свідомість" і "масова свідомість" висвітлюють різноманітні гран суспільної свідомості. Вони розрізняються за носіями і змістом.

Щоденна політична свідомість має конкретних постійних носіїв – індивіди, соціальні групи і спільноти; характеризується відносно тривалими рисами.

Зміст і функціональні властивості масової свідомості зумовлені особливою природою його носія – маси.

Маса – особлива спільність, не тотожна ані народу, ані соціальній групі, ані класу. В літературі терміном "маса" прийняте зазначити виниклу за тими або іншими причинами, невизначену в кількісному і якісному відношенні, різнорідну за своїм складом не оформлену в структуровану цілісність безліч людей.

Така спільність також виробляє свої уявлення про навколишню соціальну дійсність і виступає носієм специфічної форми суспільної свідомості – масової.

Із змістовної точки зору в масовій свідомості відбиваються знання, уявлення, норми, цінності, що поділяються виниклою за тими або іншими обставинами сукупністю індивідів. Вона є результатом спільного сприйняття в процесі безпосереднього і опосередкованого спілкування людей інформації про події ,що відбуваються, процеси, явища соціально-політичного життя. Більшість дослідників вказують на наявність в масовій свідомості таких рис, як нестійкість, ірраціоналізм, алогізм, відсутність здорового глузду, функціонування в режимі підсвідомості. Природа і властивості масової свідомості погано піддаються фіксації і опису.

Емпіричний рівень політичної свідомості – більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її учасників. Цей рівень формується на грунті практичного повсякденного досвіду людей. На відзнаку від щоденного емпіричний рівень свідомості характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси.

Між емпіричним і щоденним рівнями політичної свідомості існує чимало загальних рис. Їм обом притаманні яскраво висловлені психологічні риси: почуття, настрої, імпульсивність, емоційне сприйняття політичних подій ,що відбуваються політичних. Психологічний компонент політичної свідомості особливо сильно виявляється в періоди політичної нестабільності, кризових ситуаціях, перехідні періоди суспільного розвитку.

Теоретичний рівень політичної свідомості – найбільш високий східець в пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів і ідей, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин.

Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш цілісне уявлення про закономірні істотні зв'язки і відношення соціально-політичної дійсності.

На теоретичному рівні зміст політичної свідомості закріплюється в формі наукових понять і категорій, а також соціально-політичних теорій, вчень, концепцій і доктрин. Що вони собою представляють?

Теорія (від грец. teoria – спостереження, дослідження). В широкому сенсі – це комплекс вірогідних уявлень і принципів, що пояснюють будь-які явища. В вузькому сенсі – вища, обгрунтована, логічно незаперечлива система знання, що дає цілісне уявлення про істотні властивості, закономірності, причинно-наслідкові зв'язки, що визначають характер функціонування і розвиток певної області реальності.

Політична теорія – найбільш цілісне, вірогідне, знання ,що розвивається про істотні зв'язки і закономірності, притаманні політичної дійсності.

Розвинена політична теорія (наука) – не просто механічна сума знань про політичні процеси і явища, вона містить в собі певний механізм побудови цього знання, що розкриває логічну залежність одних його елементів від інших.

Сформована на основі суспільної практики, політична теорія є найбільш досконалою формою наукового обгрунтування практичної політичної діяльності.

Таким внутрішньо систематизованим знанням про політичну дійсність і є політологія як наукова і навчальна дисципліна.

Політичні вчення, концепції і доктрини є у порівнянні з теорією більш вузькими і менш глибокими за рівнем узагальнення формами відбиття політичної дійсності.

Політична концепція (від лат. cancepcio – розуміння, система) – певний засіб розуміння будь-якого політичного явища або процесу, основна точка зору на те або інше питання суспільного життя.

Соціально-політичне вчення – сукупність теоретичних положень про будь-яку область явищ соціально-політичної дійсності. В деяких випадках вченням називають систему соціально-політичних переконань того або іншого мислителя.

Політична доктрина (лат. doktrina – вчення) найчастіше виступає як більш-менш послідовно викладена концепція, сукупність взаємоузгоджених принципів підходу до розгляду політичних явищ і організації політичної діяльності. Доктрина часто є засобом боротьби за владу.

В змістовному відношенні політична свідомість містить у собі також ідеї і уявлення, в яких різноманітні групи людей усвідомлюють свої політичні інтереси і спрямування. Цей елемент політичної свідомості прийнято називати політичною ідеологією.

Самий термін ідеологія (від грец. idea –думка, задум і logos – слово, поняття) в самому широкому сенсі позначає систему поглядів і ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються відношення людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі соціальної діяльності. Поняття політична ідеологія має більш вузький і специфічний сенс.

Політична ідеологія – відносно систематизована сукупність понять, ідей і уявлень, в яких суб'єкти політичних відносин – індивіди, соціальні групи, класи, нації, суспільство – усвідомлюють свої політичні інтереси і якими вони виправдують свої політичні спрямування.

Коротше кажучи, політична ідеологія – доктрина, що обгрунтовує зазіхання будь-якої групи на владу або її використання та передбачає ту або іншу стратегію політичних дій.

На відзнаку від науки, завданням якої є пошук істини, функції ідеології, передусім, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення.

Ідеологія і наука тісно взаємопов’язані і цей зв'язок визначається конкретно-історичними і соціальними чинниками, місцем і роллю будь-якої соціальної групи в суспільному розвиткові.

Відповідність інтересів соціальної спрямованості суспільного розвитку виявляється більшою або меншою мірою науковості ідеології, яку вона підтримує.

Коли ж ці інтереси постають в протиріччя з потребами подальшого розвитку суспільства – ідеологія, соціальні групи або спільності відходять від реальної дійсності, перетворюються в хибну свідомість і породжують соціальну міфологію.

Поняття "тип політичної свідомості" використовується для характеристики істотних особливостей віддзеркалення в свідомості різноманітних категорій людей політичних явищ і пов'язаною з цією своєрідністю їхнього відношення до політичної дійсності.

Така своєрідність закріплюється в політичних позиціях, які займають різноманітні суб'єкти суспільних відносин і які виявляються в тяжінні до специфічної або постійної політичної поведінки.

Єдиний засіб виявити особливості політичної свідомості людей – аналіз їхньої реальної політичної поведінки.

Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація за наступними підставами:

  • за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична – відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);

  • за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки ; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);

  • за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;

  • за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).

  • в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).

Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко.

В свідомості і поведінці одного і того ж суб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.


^ 2 ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА


Поняття політичної культури зараз стійко увійшло в склад ключових категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес при всіх притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності ситуацій ,що виникають, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології. Дослідження в області політичної культури допомагають глибше побачити закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної культури дає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем, але ж виховані на різних цінностях та маючи різноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих же політичних ситуаціях.

Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення, передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань нравів, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття «політична культура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо в кінці XIX – початку XX ст. дана категорія використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі, і вченими Росії: В.І.Гер’є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.

В 50-і роки нашого сторіччя в західній політології виникає теоретичне спрямування, що досліджує соціокультурний зміст , процесів, в основі якого було розуміння зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституалізовані методи вивчення політики. Основна увага була спрямована на вивчення ціннiсно зумовлених зв'язків між владою і суспільством, виявлення залежності між процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Внесок у розробку теорії політичної культури внесли Г.Алмонд і С.Верба, С.Липсет, М.Дюверже, У.Розенбаум, М.Кроз’є.

Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г.Алмондом і С. Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Під політичною культурою вони розуміють:«... iнтернаціоналізацію політичної системи через пізнання, почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об'єктів.

Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної свідомості. Прибічники, так званої всеосяжної інтерпретації, включають в політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми поведінки суб'єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи, що розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми поведінки громадян і груп.

Для четвертої групи уявлень характерно визначення політичної культури як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.

Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були ускладнені.

Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно тривких настанов переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона містить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів.

Політична культура містить знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті.

Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо прищепити усвідомлення його суті і мети політичного процесу, знання своїх прав і обов'язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства – інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведiнку різноманітних груп і шарів населення.

Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічній солідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.

Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, яких необхiдно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує побоювання, покарання, або очiкування благ.

І третій тип – «партицiпаторна політична культура», або політична культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.

Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський, пiддансько-партицiпаторний, провiнцiалiстсько-партицiпаторний.

Перший змішаний тип характерний для переходу від провiнцiалiзму до централізованої влади, характеризується лояльнiстю до центрального уряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собі появу активної самоорiєнтацiї у значної частини населення і політичну пасивність у іншої. Третій тип характерний для країн ,що розвиваються на етапі переходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає у збереженні спадкоємностi в розвитку.

Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильнiсть до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, рацiоналiзм в прийнятті політичних рішень, терпимiсть ( що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремiстськi сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відносно легiтимностi політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучостi конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується з прихильнiстю до демократичних засобiв їхнього розв’язування.

Деякі політологи проводять типологізацію за рівнем суспільного розвитку, вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну, представницьку та політичну культуру високої громадянськості.

Польський полiтолог Є.Вятр запропонував інший критерій – характер здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є.Вятр визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (що тотожня громадянському типу Г.Алмонда і С.Верби).

Ми розглянули приклади створення універсальних типологiй. Актуально. бачиться побудова і аналіз типологiй політичної культури окремих країн, виділення субкультур. Під субкультурою. в політиці розуміють сукупність однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичної активності окремих суспільних груп. Політична культура суспільства не складається з політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки, характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє замкнену субкультуру. Її особливостi зумовлені відмінностями в станi суспільних груп в економічній і соціальній структурі суспільства, відмінностями за етнічним, релігійним, освiтнім, статевовiковим та іншими ознаками. Ступінь поєднання між різноманітними субкультурами впливає на політичну стабільність країни.

Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона – найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативнiсть включає людину в сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.

Комунiкативна функція в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємнiсть в суспільному розвитку.

Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи. Однак стабiлiзацiя політичного процесу в Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній сфері.

Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків політичної поведінки. Для радянської політичної культури базовою моделлю є тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналiзму. Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим вищим державним інтересам, розцiнювання ii як гвинтика у величезному соціальному механізмовi, виступали її характерними ознаками. В цьому характері політичної культури відбилася і своєрiднiсть геополiтичного положення нашої країни, немов би, на стику двох цивілізацій – Європи і Азiї. На відміну від захiдноєвропейської культури, яка проникнена духом iндивiдуалiзму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити такі риси як: персонiфiкацiя влади, тяжіння політичних лідерів до прямих, позаопосередкованих політичними інститутами, контактів з масами.

В Росії неодноразово вживалися спроби політичної модернізації, однак вони мали незавершений характер, за смугою реформ йшли контрреформи. Як слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-етатистської і громадянської, остання знаходилась в стадії становлення, її розвиток був перерваний у жовтнi 1917 р. Історичні традиції були підкрiпленi жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три ґенерації радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого характерні: ставка на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутність плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтацiйнiсть мислення, прихильнiсть силовим засобам розв’язування конфліктів.

В більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демократії, які полягають на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна відмова від тоталітарного минулого, прихильнiсть до демократичного вибору, однак полiтико-культурні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення і розростання екстремістських настроїв. Це можливо при неспiвпаданнi очiкувань та реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного образу життя до сучасного не пiдкрiплюється зростанням добробуту. Атмосфера дезорiєнтацiї, невпевненостi в завтрашньому дні пов'язана з крахом звичних атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов, втратою «історичної пам'яті» в відношенні володіння і розпорядження власністю. Реформи асоцiюються з погіршенням власного матеріального положення. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки. Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть до збiднення більшої частини населення. Бiднiсть – категорія не тільки економічна, але і полiтико-культурна. Соціокультурна поляризацiя зосереджує конфлікт на двох протилежних позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтацiї засобами силового тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань та противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.

У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження національної згоди. Основою його може виступати суспільний консенсус в відношенні прихильностi до демократичного реформування.

Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Однофакторна (економічна) модель реформування здатна викликати соціальну катастрофу, стримує процес полiтико-культурних змін. Політичної стабiлiзацiї сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об'єднувати в собі ідеї економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціального реформування необхідно визначення кордонів, вихід за якi неприпустимий. Вiдправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет особистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі робітничих рук, iнтелектуальних здiбностях.

Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцiй центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм в сфері соціально-економічного реформування може стати базою для полiтико-культурних змін.

В нинішній момент лише в окремих колах міського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася ціннісна переорiєнтацiя. Тому проблема порушення негативних аспектiв традицiоналiстської політичної культури перебуває в безпосередній залежності від ефективності демократичних перетворень і підвищення інтенсивності мiжкультурного обміну.


^ 3 ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ: СУТНІСТЬ, ІНСТИТУТИ, ЕТАПИ


На різних ступенях свого розвитку політична культура суспільства виконує з найважливіших своїх функцій – політичну соціалізацію. Інакше кажучи ,входження людини до політики, її підготовка та включення у відносини влади. Це здійснюється в процесі засвоєння їм панівних культурних норм та орієнтирів, цінностей та моделей політичної поведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та державою. Як висновок – гарантується відносна стабільність політичного режиму.

Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі ,брати участь у політичній взаємодії.

Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи , та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен втілювати самостійну оцінку особистістю традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.

Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може сутнісно відрізнятися.

Політична соціалізація має два якісні стани – первісний та вторинний. Різниця між ними – в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності політичної поведінки та дії.

Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п’яти років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального відношення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д.Істон та І.Деніс розрізнюють чотири основні складові цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію, про яке дитина отримує в відношеннях та оцінках батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.

Ті чи інші фігури, пов’язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігурами можуть стати, наприклад, президент країни, поліцейський. На основі оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки по відношенню до влади. Таким чином, навчаючись любити чи ненавидіти різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до надособистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.

Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.


ВИСНОВКИ


Політична свідомість та політична культура є одним з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Однак дар проведення детального аналізу можна застосувати "чисті" типи, які узагальнюють політично-культурні якості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної свідомості.

Саме аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і, навіть, цілі народи ведуть себе по-різному в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні і ті ж явища політичного життя. У цих феноменах втілюється зв’язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість та політична культура несуть велике функціональне навантаження.

Курс політології якраз і спрямований на формування у студентів знань про політичне життя, основи політичної впливовості та активної громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільного демократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українського державотворення.





Похожие:

Політична свідомість та політична культура вступ iconПолітична свідомість, культура І громадянство
...
Політична свідомість та політична культура вступ iconПолітична свідомість, культура І громадянство
...
Політична свідомість та політична культура вступ iconПолітична свідомість 12 Політична культура
Домогтися цього неможливо без розуміння особливостей функціонування зазначених соціально-політичних феноменів людського буття
Політична свідомість та політична культура вступ icon"Шляхи становлення політичної свідомості суб’єктами політичного життя"
...
Політична свідомість та політична культура вступ iconПолітична свідомість І політична культура як елементи політичної системи
За допомогою політичної свідомості та політичної культури індивід спроможний адаптуватися у політичному просторі І здійснювати у...
Політична свідомість та політична культура вступ icon"Політична культура І національні культурні традиції"
Увійшовши в буденну людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний зміст І стало означати найрізноманітніші...
Політична свідомість та політична культура вступ iconПолітична культура юриста
Багатовікова атмосфера закритості суспільства звичайно позначилась і на його політичній культурі. Тому має місце певна політична...
Політична свідомість та політична культура вступ iconПолітична реклама
Політична партія має чітко підкреслювати те, як ідеї її лідера поліпшать життя пересічних громадян. Отже, проблема влади цілком аналогічна...
Політична свідомість та політична культура вступ iconПолітична реклама та її особливості
Політична партія має чітко підкреслювати те, як ідеї її лідера поліпшать життя пересічних громадян. Отже, проблема влади цілком аналогічна...
Політична свідомість та політична культура вступ iconСучасна політична карта світу
Політична карта світу відображає поділ його на держави, що реально існують, І розмежовуються національними кордонами
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы