Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил icon

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил




Скачать 221.24 Kb.
НазваниеТема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил
Дата конвертации11.09.2012
Размер221.24 Kb.
ТипЗакон




Тема 3. Економічне районування і територіальна організація продуктивних сил.


Актуальність вивчення теми. Загальноприйняте соціально-економічне районування на національному рівні дасть можливість проводити ефективну регіональну політику та удосконалити адміністративно-територіальний устрій України.

Провідна ідея лекції. Навколишній світ має системно-структурну організацію.

Головні завдання для студента. Ознайомитися з класичними та новітніми підходами до територіальної організації суспільства та економічного районування.

^ Терміни і поняття. Територіальна організація продуктивних сил, територіальна структура, районування, районоформування, економічний район, ієрархія економічних районів, таксономія економічних районів, економічний підрайон, економічна зона, економічний вузол, центр, пункт.

Зміст лекції.

  1. Поняття про територіальну організацію суспільства та форми геопросторової організації суспільства.

  2. Сучасні уявлення про економічний район. Проблеми розробки нової стратегії розвитку соціально-економічних районів.



Література

  1. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминологический словарь. – М., 1983.

  2. Долішній М.І., Паламарчук М.М., Паламарчук О.М., Шевчук Л.Т. Соціально-економічне районування України. Препр НАН України, Інститут регіональних досліджень. – Львів, 1997. – 50 с.

  3. Закон України Про Генеральну схему планування території України. // Відомості Верховної Ради. – 2002. - № 30. – С. 204

  4. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні основи). – К.: УФІМБ, 1997. – 98 с.

  5. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / Є.П. Качан, М.О. Ковтонюк, М.О.Петрика та ін. – К.: Вища школа, 1997. – 375 с.

  6. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Навч. посіб. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Вікар, 2002. – 374 с.

  7. Сонько С.П., Кулішов В.В., Мустафін В.І. Ринок і регіоналістика: Навч. посібник. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2002. – 380 с.

  8. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 2001. – 560 с.

  9. Мезенцева Н.І., Мезенцев К.В. Суспільно-географічне районування України: Навчальний посібник. – К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2000. – 228 с.



1. Поняття про територіальну організацію суспільства та форми геопросторової організації суспільства.


Життдіяльність суспільства завжди певним чином органіована – у полтичному аспекті (є певні держави, політичні партії), у демографічному (є окремі націїх, соціальні групи), у культурному відношенні (є різні цивілізації, конфесії тощо).

Існує і територіальа організація продуктивних сил, або ширше – суспільства – особливості розміщення основних складових життєдіяльності суспільства.

^ Вперше концепцію територіальної організації суспільства сформулював у 1970 році американський географ Р. Морилл.

Розміщення

ТОС

характеризує місцеположення господарського об’єкту

характеризує просторову взаємодію між господарськими об’єктами

показує локалізацію окремих об’єктів

характеризує просторові поєднання, комбінації, комплекси

акцентує увагу на виробничій сфері

охоплює крім виробничої соціальну сферу, духовні, політичні чинники

«фотографія»

динамічна система


Потреба організації навколишнього простору пронизує життєдіяльність людини на всіх рівнях суспільного буття. Людина якимось чином функціонально організовує той простір, у якому протікає її життєдіяльність (житло, місто).

Розглянемо складові ТОС на регіональному рівні.

Згадайте господарські ландшафти,Ю які вам доводилося бачити: Степ, Полісся, карпати ... Всі вони різні, але і однакові, тому що містять одні елементи у своєму складі: природа, люди, населені пункти, дороги, виробництво.

ТОС



Складові

Зв’язки



Природні

Соціальні

Економічні

Політичні

Опосередковані

Безпосередні

Проаналізувати територіальну організацію суспільства означає розкрити такі питання:

  1. Тип господарського освоєння території та його просторові відмінності;

  2. Загальний рівень господарського навантаження і його просторрова дифекренціація.

  3. Загальна конфігурація розселення, розміщення виробництва та інфраструктури, просторові відмінності

  4. Еконмоіко-екологічна оцінка ТОС за екологічним станом довкілля та якістю життя населення.

  5. Пропозиції та рекомендації щодо оздоровлення довклілля, більш ефективного використання ПРП, досягнення сталого розвитку.

Будь-які природні, суспільні об’єкти являють собою системні явища.

^ Територіальна система (геосистема) – це множина елементів ПС, пов’язаних територіальними зв’язками і відношеннями так, що вони формують новий цілісний географічний об’єкт більш високого рівня організації, ніж складові.

^ Територіальна структура – генералізоване і систематизоване представлення ТОС у вигляді карт або схем.

Типи територіальних структур за концепцією опорного каркаса (її розвинув московський вчений Георгій Лаппо у книзі «Города на пути в будущее», 1987.)

Сукупність міських поселень країни (регіону), особливо великих і середніх, разом з лініями комунікацій між ними, утворює опорний каркас міського розселення.

а) радіально-кільцева. В ній наявне одне велике ядро, а інші ядра розміщені на радіальних лініях, що йдуть від головного і часто з’єднані кільцями між собою. Прикладом може бути опорний каркас міського розселення західного регіону України (Львів – головне ядро, Тернопіль, Івано-Франківськ, Луцьк, Рівне тощо – інші ядра);

б) прямокутно-регулярна, решітчаста, гранчаста. В ній міські поселення і лінії, що їх з’єднують, візуально утворюють сукупність прямокутників. В кутах цих фігур розташовані значні за людністю міські поселення. В Росії прикладом такого каркасу може бути система міст Центрально-Чорноземного району. Подібний опорний каркас і у північному Казахстані;


а) б) в)

г) д)


Рис. 2.6. Опорні каркаси розселення (типи територіальних структур) (Г.Лаппо, 1997): а) радіально-кільцевий; б) лінійно-вузловий; в) гратчастий; г) приморський; д) нерегулярний.



в) лінійно-вузлова. Більшість значних поселень цього каркаса перебувають на одній лінії вздовж потужної залізничної чи річкової магістралі. «Річковий « приклад – це Київ-Черкаси-Дніпропетровськ-Запоріжжя-Херсон;

г) приморська. Ядра зосереджені вздовж морського побережжя (Одеса-Миколаїв-Херсон);

д) нерегулярна (багатоядерна). Ця форма характерна для гірничовидобувних регіонів, в яких важко визначити якусь закономірність у розміщенні більш-менш значних за людністю міських поселень. Прикладом є система міських поселень Донбасу.

^ У презентації - приклад про територіальну структуру землеволодінь США.

Обгрунтування раціональної ТОС регіону має такий зміст: правильно поділити природне середовище на ділянки різного господарського призначення, щоб забезпечити екобезпеку і одночасно виконати важливі господарські функції.

Доксідіадіс – 40% - повне збереження ПТК

^ Принципи раціональної господарської організації території:

  1. Максимально дистанціювати та розмежувати ділянки з полярними господарськими функціями, не допускати їх стикування, що може привести до „короткого замикання”

  2. ораганізувати дві автономні системи техногенних та природних комунікацій і забезпечити їх гранично можливу непересічність;

  3. Забезпечити перехід від ареалів максимального господарського навантаження до „біосферних вікон” (тобто, у зворотньому порядку).


^ Сучасні підходи до раціональної орагнізації простору викладені у таких концепціях:

  1. Теорія каркасу екологічної стабільності території” (Low, 1982).

Її складовими є „вікна” чистої природи, порушені ареали, природні „коридори”. На неї накладені елеменри техносфери, населені пункти.

Біосферні коридори з’єднують населені пункти, пертинаючи транспортні магістралі і смуги інтенсивного навантаження.. Як побудувати у реальному житті – не знає ніхто.


  1. ^ Концепція поляризованого ландшафту (Б.Б. Родоман, 1974 рік).


Поміж агресивними ділянками – парки, буферні зони, місто розростається променями вздовж доріг, зелені коридори охоплюють всю сушу,

Три складові: світ економіки, дика природа, території для рекреації, які зв’язані між собою вузлами.

Природа рівноправна з містом.


^ 3. Концепція гнучкої територіальної організації виробництва (О.І. Шаблій, 1987).

Йдеться не про створення нових ТС, а про настроювання існуючих. Основним чином на основі прискореного впровадження інформаційних технологій, зміни профілю виробництва у районі. Зміна пріоритетів на соц. сферу. Нетрадиц джерела енергії, агробізнес.

Усунення невідповідності між ПРП, населенням, між окремими гаузями.

Прогнозування. Наприклад у зв’язку з негативними демографічними процесами – перебуд господ.


Сучасними формами просторової організації господарства за визначенням В. Ковальського є науково-технічні зони, технічні парки (технопарки) та технополіси.

^ Науково-технічна зона – певна територія де є вищий навчальний заклад (чи декілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна структура для впровадження наукових розробок в практику. Перша така зона сформувалася навколо Стенфордського університету в Сан-Хосе, яка з часом отримала назву „Силіконова долина”. На сучасному етапі тут зосереджено більш як 2 тисячі фірм і зайнято понад 200 тисяч чоловік.

^ Науково-технологічні парки (технопарки) – це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням розробок у виробництво (в Бостоні – „Шосе-128”, Іль-де-Франс під Парижем, „Ізар Веллі” на базі Мюнхенського університету (включає понад 200 фірм) „Новус Ортус” (поблизу м. Барі в Італії).

Технополіс – центр впровадження досягнень науки і техніки. Це як правило нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення.

До нових форм територіальної організації господарства належать євро регіони та спеціальні вільні економічні зони.


^ 2. Сучасні уявлення про економічний район. Проблеми розробки нової стратегії розвитку соціально-економічних районів.


Відміни в характері способу життя, функціонування та розвиток господарства в межах однієї країни обумовили проблему її розчленування, поділу, що дістала в науковій літературі назву районування.

Районоутворення – це формування і розвиток районів, як інтегральних, виробничо-територіальних систем (коли йдеться про економічне районування) або суспільно-територіальних систем (коли йдеться про соціально-економічне районування).

Районування – це процес поділу території на відносно цілісні частини району. Районування є прикладом систематизації.

Районологія – це наукове пізнання процесів районоутворення і районування.

Існує 3 підходи до виділення районів

  • район існує реально і завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити межі існування (Алаєв, Саушкін, Поповкін);

  • район вважають лише розумовою конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію в територіальному відношенні. Кількість сіток районування обмежується кількістю дослідників і кожне районування має зміст лише в конкретному дослідженні;

  • район існує реально, але точно визначити лише його ядро, яке є фокусом району, можуть бути віднесені виходячи з різних методик районування.

Економічний район – це територіальна підсистема національного комплексу, яка має спеціалізацію загальнодержавного значення. В основі економічного району лежить територіальний поділ і територіальна інтеграція праці. Економічний район завжди є територіально цілісним.

За Алаєвим економічний район характеризується комплексністю, спеціалізацією, керованістю.

^ Комплексний економічний i соціальний розвиток - це процес, спрямований на раціональне використання місцевих природних i трудових ресурсів, ефективний розвиток економічного потенціалу певної території при науково-обгрунтованiй спецiалiзацiї її господарства i, одночасно, на розвиток соцiальної iнфраструктури, сфери послуг для населення, виробництво товарiв народного споживання, забезпечення охорони навколишнього середовища. Крiм того, комплексний економiчний i соцiальний розвиток спрямований на досягнення найбiльшої економiчної i соцiальної ефективностi, передбачаючи водночас пiдвищення продуктивностi суспiльної працi, виробництво продукцiї з найменшими затратами, пiдвищення життєвого рiвня населення. Разом з цим, необхiднiсть забезпечення оптимального поєднання галузевого i територiального управлiння економiкою, з метою всебiчного розвитку продуктивних сил i посилення територiального аспекту, не означає повного задоволення потреб суспiльства за рахунок внутрiшнiх резервiв, що суперечило б територiальному подiлу працi i вело б до перетворення окремих територiй в замкнутi системи.

Сьогодні великий район слід розглядати як відносно керовану (автарктичну) демососоціоеконоічну систему. Ряд з трьох категорій повертається в зворотному напрямку: не спеціалізація – комплексність – керованість, а керованість - комплексність – спеціалізація. В ринковому суспільстві територіальна спеціалізація стане наслідком комплексного розвитку, а не його основою.

Традиційно трактована спеціалізація, як участь регіону у міжрайонному поділі праці, звужує діяльнісну диверсифікацію, яка є суттєвим засобом повноцінного функціонування, а часом і виживання регіону. Навіть економічно вигідна, але надмірна спеціалізація призводить до монополізму спеціалізованих районів. У структурі кожної системи ядром є не галузі спеціалізації, а населення з його проблемами.

Тепер, коли на перше місце у суспільному життя вийшла людина з її потребами, а економіка стала головним засобом реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчати соціально-економічні райони з наголосом на соціальному факторі. Тут значним проривом вперед є визначення подане О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуються поняття “соціально-економічний район”, “антропогеографічний район”, суспільно-географічний район” – це великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію.

При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районотворення і водночас є основою методів членування території.

М.І. Долішній, М.М. Паламарчук та О.М. Паламарчук (1997) виділяють наступні принципи соціально-економічного районування:

  • –      змістовність соціально-економічного районування – соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою ( дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності.

Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто цілі підприємства працюють на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв’язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.

З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнення кількісних показників, тут обов’язково повинні бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.

перспективний аналіз районування – визначається часова властивість мереж районування. За допомогою районування треба вирішувати і прогнозувати соціально-економічні завдання. Районування може реконструювати минуле, відбивати стан реґіоналізації соціально-економічної диференціації.

Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси.

проблемність районування – націленість його на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми.

  • відповідність соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України – незбалансованість окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньої соціально-економічної розбалансованості.

Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави; 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національно та етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного та економічного і соціального розвитку території; ;4) збереження єдності локальних систем розселення; вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів

Кожен район формується під впливом певних факторів (див. фактори РПС).

Основою формування економічного району є територіальні соціально-економічні системи – це таке просторове поєднання населення, соціальної, економічної, екологічної сфер, у якому на основі їх взаємозв’язку, збалансованості та взаємодоповнення створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

Термiн "соцiально-економiчний територіальний комплекс" означає взаємоузгодженi ланки суспiльного виробництва на певнiй територiї (С.Я.Ниммик, 1969). Тобто СЕК - це iсторично сформованi, взаємопов'язанi i взаємообумовленi на певнiй економiчнiй територiї галузi виробничої i соціальної сфер, якi вiдзначаються спiльнiстю проблем розвитку, функцiональною структурою, цiлiснiстю, вiдносною автономнiстю i своєю часткою в суспiльною територiальному подiлi працi (Hиммик С.Я., 1981). Соцiально-економiчний територiальний комплекс У.I.Мересте визначає як територiальну єднiсть суспiльного виробництва в цiлому на певнiй суспiльно-iсторичнiй основi.

Стрижнем територіальної соціально-економічної системи є територіально-виробничий комплекс (ТВК).

ТВК – це поєднання підприємств (і установ), для якого територіальна спільність компонентів – фактор додаткового підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв’язків (особливо зв’язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням.

Передумовами розвитку ТВК є:

  • природно-ресурсний потенціал території;

  • соціально-демографічні умови;

  • техніко-економічні умови.

Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв’язках між ними.

Елементи ТВК – це поєднання підприємств що пов’язані техніко-економічними зв’язками (цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод і лісгоспи).

Всі галузі ТВК за функціональною роллю поділяються:

- галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділі праці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами. Це так звана вивізна спеціалізація. Існує думка, що галузі, які виробляють продукцію у великому обсязі і зосереджують у собі велику кількість праці та капіталу, є теж галузями спеціалізації. Для них підходить термін головні галузі;

- допоміжні галузі забезпечують напівфабрикатами, виробничими послугами, головними засобами, в тому числі будівництвом галузі першої групи;

- обслуговуючі галузі забезпечують населення регіону, а також суспільне невиробниче споживання продуктами і послугами.

Цей поділ досить умовний, оскільки ті ж обслуговуючі галузі можуть давати дешеву продукцію (послуги) для позарайонного споживання, отже, можуть бути галузями спеціалізації. Наприклад, туризм.

Ще один підхід до функціонально-компонентної структури – підхід ієрархії розшарування. Він передбачає виділення інфраструктури і ультраструктури, роль яких у функціонуванні комплексів різна.

Інфраструктура (“нижня” частина структури територіально-господарського комплексу) – це поєднання діючих споруд, будинків, інженерних комунікаційних мереж і систем, які прямо не належать до виробництва, але необхідні для виробництва матеріальних благ (виробнича інфраструктура – транспорт, зв’язок, мережі водо- і енергопостачання, будівельні організації та ін.) і забезпечення повсякденної життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура – заклади побутового обслуговування, освіти, охорони здоров’я, культури тощо). Часто в поняття інфраструктури включають галузевий зміст: це допоміжні й обслуговуючі галузі (а, отже, не лише заклади чи комунікації, але й цілі галузеві системи) загального призначення.

“Ультраструктура” (“верхня” частина структури) – це поєднання галузей, галузевих і міжгалузевих комплексів, які безпосередньо належать до виробництва матеріальних благ та інформаційного продукту. Виробництво інформаційного продукту дуже важливе в період інформатизації суспільства, й особливо виробничої сфери.

Для вивчення ТВК і розробки їх типології ефективний є метод енерго-виробничих циклів (ЕВЦ). Поняття „енерго-виробничий цикл” було введено М.М. Колосовським у 1947р. Ним же було виділено 8 ЕВЦ.

ЕВЦ – це економіко-технологічний ланцюжок виробництва від видобутку сировини і палива до виробництва кінцевих видів продукції. Схема ЕВЦ нагадує гроно винограду (див. приклад лісовиробничого ЕВЦ на рисунку).

На сучасному етапі, виходячи із новітніх напрямків розвитку технологій, в економічній географії виділяють наступні ЕВЦ:

  1. ^ Пірометалургійний цикл чорних металів. Поширений в районах концентрації кам’яного вугілля, руд чорних металів. Включає такі технологічні стадії як: видобуток і збагачення сировини, коксування вугілля, металургійний ланцюг (чавун – сталь – прокат), та ін.

  2. ^ Пірометалургійний цикл кольорових металів. Головною метою цього циклу є вилучення з руди кольорових металів супутніх компонентів, та їх використання.

  3. Нафтоенергохімічний цикл. Поширений в районах видобутку та переробки нафти. Включає переробку нафтопродуктів, а також хімію органічного синтезу, основну хімію, що базується на використанні нафтопродуктів.

  4. Лісоенергохімічний. Включає заготівлю і обробку деревини, целюлозно-картонне, лісохімічне виробництво та ін.

  5. Гідроенергопромисловий цикл. Поширений в районах з значними запасами гідроенергоресурсів. Включає ГЕС та енергомісткі виробництва (електрометалургія, електрохімія (фосфор, хлор, фтор) та ін.

  6. Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл. Поширений в районах з аридним кліматом. Включає виробництво будівельних матеріалів для гідротехнічних споруд.

  7. Індустріально-аграрні цикли. Сільське господарство, разом із галузями переробки сільськогосподарської продукції.

  8. Інші цикли переробної індустрії (гірничохімічний, машинбудівний, атомно-енергопромисловий та ін.).






вироб-ництво коксу

вироб-ництво агломе-рату

виробництво чавуну в домнах

виробництво сталі в мартенах, кисневих кон-верторах та електропечах

виробництво прокату

пило-, газо- і водо-очистка

рекуль-тивація гірничих виробок

Рис. 2.5. Пірометалургійний енерговиробничий цикл чорних металів.

Значення символів схеми основних стадій енерговиробничого циклу:

- початкова стадія або вихідна для основного виробництва


- стадія, що виникає у зв’зку з раціональним природокористуванням при функціонуванні основного виробництва;


- підготовчі стадії, які передують основному виробництву;


- стадія основного виробництва;


- завершальні стадії, використання продукції основного виробництва;


- стадії, які мають місце при використанні відходів основного виробництва;


- стадії, що мають місце під час процесу забезпечення основного виробництва допоміжними матеріалами і обладнанням.



ТВК може бути районногалузевим або міжгалузевим. Міжгалузеві територіальні комплекси мають такі типи зв’язків:

  • послідовна або часткова переробка перехідного типу сировини;

  • по виробництву повністю або частково взаємозамінної продукції (ПЕК, Транспортний комплекс);

  • по розв’язані в процесі функціонування певної територіальної проблеми (економічної, соціальної, екологічної, продовольчої, проблеми зайнятості і т.д.)

^ Основні форми організації виробництва. Для ТВК характерні наступні форми організації виробництва: концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування.

Концентрація – зосередження засобів виробництва, предметів виробництва і робочої сили, випуску продукції на великих підприємствах. Причинами концентрації можуть виступати:

  • Необхідність поєднання всіх стадій технологічного процесу, що дає комплексно використовувати сировину і матеріали.

  • Об’єднання взаємопов’язаних спеціалізованих виробництв, що дає можливість комплексно виготовляти кінцевий продукт.

  • Забезпечення циклу „наука à технічні розробки à інвестиції à виробництво à збут à споживання”.

  • Масовість випуску продукції, стабільний асортимент, що скорочує витрати на одиницю продукції, що дає змогу здешевити продукцію.

Концентрація має найбільші переваги в таких галузях як енергетика, нафтохімія, металургія, машинобудування, військова промисловість.

Недоліки концентрації :

  • великі підприємства мають громіздку структуру управління;

  • низька мобільність на ринку (важко перепрофілюватися);

  • великі підприємства неефективні в легкій і харчовій промисловості;

  • розукрупнення великих підприємств необхідне з метою подолання монополізму.

Спеціалізація – переважаюче виробництво певної продукції на одному підприємстві. Спеціалізація буває: предметна, подетальна, технологічна чи стадійна. Найпоширенішою є предметна спеціалізація. Підприємства одного циклу можуть тяжіти до різних факторів: первинної переробки сировини – до сировини, кінцевого продукту – до споживача.

Комбінування – об’єднання на одному підприємстві кількох економічно і технологічно пов’язаних підприємств різних галузей (металургійний та хімічний комбінат). Розрізняють наступні форми комбінування:

  1. На поєднанні послідовних стадій обробки сировини.

  2. На комплексній переробці сировини.

  3. На використанні відходів.

Кооперування – становлення тісних виробничих зв’язків між окремими підприємствами для виробництва певного виду продукції (між автомобільним заводом і підприємствами по виробництво окремих комплектуючих і деталей).

Спеціалізація і кооперування викликають необхідність певних стандартів.

Стандартизація – встановлення норм і вимог до розмірів, форм, якості виробів і напівфабрикатів, які закріплюються у певних документах (стандартах). Форми стандартизації – типізація і уніфікація.

Типізація – доцільне скорочення номенклатури виробів і їх типів.

Уніфікація – усунення зайвої різноманітності матеріалів, процесів, деталей.

^ Таксономія економічних районів:

  • головний економічний район-генеральна основа територіальної організації ПС. Значна чи велика за S частина країни, що виділяється за господарською спеціалізацією, характерними особливостями структури виробництва, має умови. Специфічне положення, як правило об’єднує декілька областей;

  • обласний економічний район;

  • низовий економічний район- адміністративний район в області;

  • економічний вузол: великі міста з зонами їх безпосереднього впливу, які включають підприємства різних галузей, що розташовані на різній території, мають між собою економічні, виробничі зв’язки.

З областей, які входять у ЕР, виділяється одна центральна, декілька периферійних областей. Центральні області зосереджують найбільшу частку ресурсного, економічного, соціального потенціалу.

У деяких районах виділяють міжобласні райони або соціально-економічні підрайони.

У багатьох випадках області стають основою таких форм територіальної організації суспільства як соціально-економічні вузли, соціально-економічні кущі.

Вузол – це блок промислових підприємств, що мають між собою виробничі зв’язки. або порівняно невелика компактна територія разом з населенням, населеними пунктами, комунікаціями, рекреаційною, продовольчою зоною та усією промисловістю. Вузол організовується одним (рідше двома-трьома) великими поселеннями, до якого масово мігрує з навколишніх населених пункті робоча сила. Рівне з околицями – вузол.

Кущ – порівняно невелике поселення, яке виконує торгово-розподільчу, господарсько-організаційну, рідше виробничо-концентруючу функцію стосовно близьких поселень. Дубно з по ближніми поселеннями – кущ.

Інколи вживають поняття центр (зосередження в одному поселенні виробництв різних галузей) та пункт (зосередження в одному поселенні підприємства однієї галузі).

Така ієрархічна послідовність форм геопросторової організації суспільства характерна для України: район-підрайон-область-вузол-кущ-поселення. Поселення – це первинна основа районоформування. Чим вищий таксономічний ранг району, тим більша комплексність галузевої структури господарства, різноманітна спеціалізація, більш розгалужені економічні зв’язки, проте менш виражена територіально-економічна єдність. І навпаки.

Справжнім ЕР в системі регіональної структури України є область. Саме тут є присутні і яскраво виражені всі ознаки економічного району. Йому властива спільність таких ознак: географічне середовище (умови розвитку), економічний чинник (причини розвитку), адміністративний поділ (умови управління).

Важливим є мікрорайонування, одним із видів якого є внутрішньо обласне районування. Воно зумовлене такими соціальними та економічними процесами як урбанізація, зростання територіальної концентрації виробництва, формування територіальних систем господарства внаслідок інтеграції виробництва.

Комплексний підхід до внутрішньо обласного районування забезпечується за таких умов:

  • врахуванні відмінностей у спеціалізації господарства у середині області та виявленні їх сталості і господарської доцільності;

  • виявленні районоутворювального значення міст, промислових вузлів та інших центрів, що розвиваються разом із зростанням територіальної концентрації галузей, спеціалізації внутрішньо обласного економічного району і визначають його місце в ієрархії районів вищого рангу;

  • аналізі транспортно-економічних зв’язків, їх інтенсивності й конфігурації, що відображають характер територіальної організації господарства навколо промислових вузлів і центрів на базі певних галузей спеціалізації;

  • врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у районі, експлуатації відкритих джерел природних ресурсів та формуванні різних локальних територіально-виробничих комплексів з оцінкою можливого їх впливу на економіку району;

  • врахуванні особливостей окремих частин області та району з надмірною заселеністю, заболоченістю, гористістю та іншими компонентами природного середовища, які помітно впливають на спеціалізацію господарства.

З найважливіших передумов внутрішньо обласного районування є спеціалізація окремих частин області на випуску певних видів продукції, комплексність розвитку, наявність ядра із спеціалізацією у межах великого економічного району. Для внутрішньо обласного району є характерними спільність умов і процесів розвитку господарства та його взаємодія з природним середовищем. Ця спільність визначає насамперед ресурсний потенціал території і подібність соціально-економічних та природних умов використання його компонентів.

Добавить документ в свой блог или на сайт



Похожие:

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconТема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил
Актуальність вивчення теми. Загальноприйняте соціально-економічне районування на національному рівні дасть можливість проводити ефективну...

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconТема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил
Актуальність вивчення теми. Загальноприйняте соціально-економічне районування на національному рівні дасть можливість проводити ефективну...

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconТема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил
Актуальність вивчення теми. Загальноприйняте соціально-економічне районування на національному рівні дасть можливість проводити ефективну...

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconЕкономічне районування та територіальна структура н-г України
Сам процес економічного районування являє собою доцільний, на­уково обгрунтований поділ країни на економічні райони

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconКонтрольна робота з курсу розміщення продуктивних сил
Використання природних багатств повністю залежить від рівня роз­витку продуктивних сил І, навпаки, наявність відповідних природних...

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconПродуктивні сили І їх структура. Основні компоненти продуктивних сил
Предмети пра­ці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне спожи­ван­ня І використовуються як...

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconПриродні передумови рпс
Використання природних багатств повністю залежить від рівня розвитку продуктивних сил І, навпаки, наявні природні умови й ресурси...

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconВелика французька буржуазна революція
З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх основи. Тоді настає епоха соціальної революції”. Конфлікт між зростанням...

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconВелика французька буржуазна революція (кінець xviiiст.)
З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх основи. Тоді настає епоха соціальної революції”. Конфлікт між зростанням...

Тема Економічне районування І територіальна організація продуктивних сил iconЕкономічне районування України

Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2013
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы