Ранньозалізна доба. Праслов\

Ранньозалізна доба. Праслов'яни, скіфи та грецька колонізація



НазваниеРанньозалізна доба. Праслов'яни, скіфи та грецька колонізація
страница3/4
Дата конвертации20.01.2013
Размер428.76 Kb.
ТипДокументы
1   2   3   4
Скіфи.

Скіфи — один з найвідоміших народів Стародавнього Світу, Скіфським називають цілий період євразійської, в тому числі української, історії. Власне скіфи, північно-східні давньоіранські племена, з'явилися на території України в першій половині VII ст. до н.е., прийшовши зі сходу, із степів між Каспієм, Уралом та Кавказом. Переслідуючи кіммерійців, котрі без опору покинули Пікнічне Надчорномор’я скіфи на чолі з царем Мадієм через Кавказ вдерлися до Мідії і оволоділи на 28 років великою частиною Малої Азії. Скіфські загони і раніше, на початку VII ст. до н.е., разом із кіммерійцями грабували країни Передньої Азії, доходячи до Єгипту. Отже, ранні скіфи були войовничим кочовим народом, який жив головним чином війною, і спочатку їхня увага була спрямована на південний схід. Завдяки азійським походам скіфи потрапили під сильний вплив країн давньосхідної цивілізації (Ассирії, Вавилону, Лідії), що відбилося на скіфській культурі.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — у надчорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VІІ ст. до н.е. завершили політичне формування Скіфії. Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися і самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор'я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VI ст. до н.е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, товариш афінського філософа і реформатора Солона.

У 512 році, до н.е, скіфи, об'єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм І Гістаспом. Ця скіфо-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо залізної криці, рабів. У IV с.т. до н.е. склалася Скіфська держава — Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією і Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп ІІ Македонський, батько Олександра, 339 році до н.е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цьош разу його військо було знищене скіфами.

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча інвазія на землі Скіфії савроматів, такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати — знищували і виганяли розніжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства існували до ІІ ст. н.е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселеннями півдня України — сарматами, готами, аланами.

Про всі ці події, а також про побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд скіфів докладно інформують античні письмові джерела, передусім "Історія" грецького історика і географа Гсродота, який побував у Надчорномор’ї, в Ольвії і Скіфії близько 450 р. до н.е. Розповіді Геродота підтверджують археологічні дослідження скіфських пам'яток.

До складу Скіфії входило багато різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-зсмлероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов'янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплип. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були.

У VI ст. до н.е, Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (очевидно, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких також мала потрійну структуру. Царства складалися із округів (номів) на чолі з монархами. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя. Все життя скіфів було пронизане військовими традиціями, і звичаями. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган — народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби, з якими скіфи поводились дуже жорстоко.

Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті повстю і запряжені парами волів вози, основним харчем були м'ясо, сир і молоко, привізне грецьке вино, можливо, хліб, здобутий як данина від підвладних їм землеробів. Українські степи були чудовими пасовищами, де скіфи виплекали особливу породу коней – невеликих, але міцних і витривалих. Любили скіфи й полювання. Звичаї скіфів були суворими. Основний закон — безпощадність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих ворогів, прикрашали кінську збрую скальпами ворогів, носили плащі зі шкіри вбитих ворогів і робили з цієї шкіри рушники. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основною скіфською зброєю були лук і стріли, і як лучники вони уславились на ввесь Стародавній Світ. Скіфський лук мав особливу, складну конструкцію. При невеликих розмірах він відзначався дальньобійністю, збереглося свідчення, вибите на плиті в Ольвії, про те, що стріла, випущена із скіфського лука, пролетіла понад 521 м. Скіфські наконечники стріл також відзначались чудовими балістичними якостями. Лук і стріли носили в спеціальному, прикрашеному золотими та срібними пластинами футлярі — гориті. Па правому боці у скіфського воїна висів довгий залізний меч — акинак у піхвах, зліва — кинджал. Скіфи також були озброєні дротиками, списами, бойовими сокирами. Голову захищав бронзовий шолом, тіло — пластинчатий панцир і округлий щит. Скіфи застосовували тактику раптових, блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Частину зброї скіфи робили самі, частину замовляли і купували в греків.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність; головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і велителем неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. До рангу богів піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин. Поважаним і грізним був бог війни Арей. Йому єдиному скіфи споруджували вівтарі — величезні кургани з хмизу зі встановленими зверху сторчма стародавніми залізними мечами — втіленням бога. В жертву Арею приносили людей — військовополонених і рабів, їх кров'ю скроплювали ці мечі. Поклонялись також богові сонця Гойтосіру Тагімасаду — божеству водяної стихії і покровителю коней. У скіфів, як і інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було високе. Жрецькі функції виконували також царі — вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населення Надчорномор’я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну. У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводились великі загальні свята. Найвідомішими серед таких місць була Гілея ("Полісся") в пониззі Дніпра, де за легендою колись жила напівжінка-напівзмія, прародичка скіфів, та Ексампай ("священні шляхи"), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало особливо гірке джерело, віровідступництво та нехтування законами і звичаями каралося скіфами на смерть. Так були вбиті своїми ж братами знаменитий мудрець Анахарсіс та цар Скіл, які дотримувались еллінських звичаїв та обрядів.

Скіфи шанували і оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев'яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам'яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків і 50 коней і ставили їх навколо кургану. Перших скіфських царів ховали на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Герри, де протікала річка Герр і жили герри – підвладний скіфам народ чи плем’я. Скіфи тримали це місце в таємниці від чужинців і оберігали його (Герри) й досі не знайдено, незважаючи на широкі археологічні дослідження скіфських пам’яток). Чимало царських могил пограбовано ще в давні часи скіфами-грабіжниками.

Скіфські поховальні пам'ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила, відкрили всьому світу чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва, особливо торевтики. “Скіфське золото”, “скіфський звірний стиль” стали синонімами високої художньої і технічної досконалості. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовлення скіфів грецькими майстрами, які жили в античних містах Надчорномор'я і чудово знали скіфів. Скіфськими ж були сюжети і сам стиль. Завдяки зображенням на золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми значмо про життя скіфів, їх зовнішній вигляд: вони мали правильні риси обличчя, чоловіки носили довге волосся, бороду і вуса. Одягнені були в короткі підперезані вишиті каптани, вузькі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари і м'які чобітки. Голову накривали гостроверхими шкіряними або повстяними башликами. Жіноче вбрання складалося з довгих широких суконь і плащів-накидок, кінчастих або плескатих шапок — тіар, часто прикрашених безліччю золотих бляшок.

Вплив скіфів на розвиток культури та на історичну долю багатьох племен і народів Європи та Азії беззаперечний. Окрім азійських походів, скіфи здійснювали виправи далеко на захід — на землі фракійців та іллірійців на Середньому Дунаї, на землі лужицьких племен у теперішній Польщі. Вирішального значення в етнічному та культурному розпитку праслов'ян скіфи не мали, хоч скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частіша скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися серед багагьох нескіфських племен у самій Скіфії та далеко поза її межами.

Праслов’яни у скіфський період.

Як вже знаємо, починаючи з VI ст. до н.е. частина праслов'ян потрапила під скіфський вплив. Як гадають, у самій Скіфії праслов'янськими були терени Дніпровського лісостепового Правобе­режжя, частково Лівобережжя (береги Ворскли) і північна половина Надбужжя. Північніше і західніше жили інші праслов'янські племена, від скіфів незалежні, в культурі яких скіфські впливи відчуваються значно менше. Середньодніпровські праслов’яни, яких Геродот називав "скіфами-орачами" (скітай-аротерес) та "скіфами-землеробами" (скітай-георгой), або "борисфенітами", тобто "дніпрянами" (за давньогрецькою назвою Дніпра — Борисфен), вирізнялися серед інших племен Скіфії. Невідомо, чому Геродот розділяв орачів і землеробів, в чому полягала між ними різниця. Вчені пропонують нове тлумачення грецького терміна "георгой" — це є грекізована передача скіфської назви "гауварга" ("ті, то розводять або поклоняються худобі", тобто скіфи-скотарі). Геродот писав: "Усі вони разом називаються сколотами за ім'ям їхнього царя. Скіфами ж їх називали елліни". Отже, греки-торговці, які добре знали праслов'ян, об'єднали їх зі скіфами під однісю назвою, маючи на увазі політичну залежність від скіфського царства, сильні впливи у матеріальній культурі (озброєння), мистецтві, мові, у сфері релігії (поховальний обряд.). Цей вплив ішов, очевидно, через місцеву знать, яка найшвидше сприймала пишний скіфський стиль. Але давня землеробська культура і землеробська специфіка праслов'янської ідеології, безперечно, домінували.

Залежність праслов'ян від скіфів не була рабською. Так само, як і кількома століттями раніше, існували прикордонні фортеці, споруджувались нові величезні городища, а сама оборонна лінія, що захищала землеробський світ від кочівшиків, простяглася далеко на захід. Це свідчить про тривалі змагання землеробів і кочівників, а також про політичну самостійність праслов'янського світу відносно скіфського півдня.

На дніпровському Лівобережжі, обжитому праслов'янами і прабалтами, з'явилися гелони — плем'я, близьке скіфам, але їм не тотожне, хоч Геродот твердив, що гелони за походженням є еллінами-переселенцями, мають святилища еллінських богів і розмовляють то по-скіфському, то по-еллінськи. Гелони займалися землеробством, вирощували сади і харчувалися хлібом.

Очевидно, тут утворився своєрідний симбіоз праслов'ян (еколотів), прабалтів (будинів) і гелонів, першість в якому належала останнім. Коли посилилася експансія кочових скіфів на північ, "скіфи-землероби" спорудили грандіозне укріплення площею 40 км2. Периметр валів сягав 30 км. За Геродотом, це величезне місто з дерев'яними укріпленнями, будинками, храмами називалося Гелоном. Ймовірно, залишками Гелона може бути величезне Більське городище на Ворсклі, розміри якого майже повністю збігаються з описом Геродота. Це городище побудоване для об'єднаня племен, котрі жили на Ворсклі. На випадок небезпеки — нападу скіфів-кочовиків — тут могли сховатися десятки тисяч людей зі своїм скарбом та стадами. Гелон або подібне йому "дерев'яне" місто-фортеця було спалено персами під час їхньої війни зі скіфами, про що оповідає Геродот. Подібну функцію виконували городища на Правобережжі — Мотронинське, Жаботинське, Пастирське, Трахтемирівське, величезне Немирівське на Східному Поділлі поблизу Вінниці.

Основним заняттям праслов'ян, які раніше, було землеробство, передусім хліборобство, яке настільки розвинулось, що хліб, впрошений "скіфами -орачами" (праслов’янами сколотами), вивозився на продаж до грецьких торгових факторій і начорноморських міст. Мілетська колонія Ольвія стала праслов'янською гаванню на Чорному морі і називалася "Торжиськом борисфенітів". “Борисфеніти” також жили в Ольвії і поблизу неї навпроти святилища Деметри — грецької богині родючості та землеробства. Основні торгові шляхи проходили ріками Дніпро та Південний Буг (давні греки називали їх Борисфеном та Гіпанісом). Очевидно, що і греки їздили з товарами в північні “варварські” землі. Під час археологічних досліджень поселень, городищ та поховань праслов'янських та інших культур того часу в Україні знайдено дуже багато речей античного імпорту, що надходили як з грецької метрополії, так із надчорноморських колоній.

Під тиском скіфів починаючи з VII ст. до н.е. праслов'янські лісостепові племена кількома хвилями просуваються все західніше — на Поділля, Наддністрянщину, Буковину, Галичину, Волинь, заходячи аж на Закарпаття. Вони швидко і мирно зливаються з місцевими праслов'янськими племенами, наприклад, висоцької культури, але конфронтують з фракійцями, частково витісняючи їх з Західного Поділля та Наддністрянщини на Покуття та в Карпати, а частково асимілюють їх. Переселенці зі сходу принесли з собою багато елементів культури скіфського типу, що знайшло відображення в озброєнні, прикрасах, поховальному обряді. На Західному Поділлі нова праслов'янська культура мала фракійські та скіфські риси, її виразною ознакою був особливий поховальний обряд — захоронення померлих під курганами з масивними конструкціями з кам'яних брил всередині. Сотні таких курганів, що датуються VI—IV ст. до н.е., є на Хмельниччині, Тернопільщині, Буковині.

Племена, що входили до праслов'янського світу, жили також на Волині. Ці краї були спокійнішими, вони знаходилися обіч великого шляху з Азії в Європу, тут рідше змінювалось населення і ці зміни не були такими різкими. На заході Волині, особливо в Надбужжі, помітнішим був вплив лужицької культури із заходу. Тут значно менше практикується інгумаційний (тілопо-кладення) поховальний обряд, а більше поширена кремація (тілоспалення) і захоронення спалених решток в урнах. У матеріальній культурі продовжуються давні, кількасотлітні місцеві традиції.

Інші землеробські праслов'янські племена заселяли в VI—V ст. до н.е. також верхів'я Дністра та Західного Бугу. Поблизу сіл Черепин та Лагодів на Львівщині досліджено велике поселення та кремаційний могильник, що належали цим племенам.

Усі праслов'янські поселення цього часу влаштовувались на підвищеннях поблизу води. Найпоширенішими типами жител були півземлянки та наземні каркасні житла. На поселеннях виявлено багато сільськогосподарського реманенту, що підтверджує заняття праслов'ян скіфського часу хліборобством: це крем'яні, бронзові і залізні серпи, кам'яні зернотерки, спеціальні ями — зерносховища. Знайдено багато зерен і насіння. Наші предки вирощували три види пшениці (тверду, м'яку та карликову), просо, ячмінь, жито, боби, рапс, льон. Звичайно відгодовували худобу: корів, кіз, овець, коней, свиней. Важливою галуззю господарства праслов'ян було гончарство. Кожна праслов'ян­ська культура, навіть кожне плем'я мали свою кераміку, що відрізнялася формами та орнаментацією. Особливо вишуканим був посуд племен, які жили в Наддніпрянщині та на ІІоділлі. Він прикрашався геометричним різьбленим орнаментом із втертою білою фарбою, рельєфними виступами та канелюрами. Зауважимо, що в комплексах матеріалів праслов’янських культур України мало є знахідок зброї, але чим далі на схід і ближче до скіфів, тим її більше, аж до поховань воїнів у бойовому обладунку скіфською типу в Наддніпрянщині.

Перше тисячоліття до н.е. було часом розквіту праслов'янського патрі­архального язичництва. Соціальний розвиток, посилення влади вождів, поява елементів державності — все це породжувало нові релігійні уявлення. Створювався "слов'янський Олімп'' з чоловічими божествами на чолі. В цей час з'являється культ Дажбога — світлоносного бога сонця, сина бога неба Сварога. З ідеєю неба, небесного владики і сонця були пов'язані щорічні святкові вогнища в час весняного рівнодення та літнього сонцестояння (Купала). Під час археологічних досліджень на околицях праслов’янських поселень знаходять рештки великих ритуальних вогнищ зі слідами жертвоприношень. З цією ж ідеєю пов'язані і культи гір, гірських вершин — найближчих до неба і сонця точок землі. Високі пагорби, гірські верхівки ставали місцем зборищ і принесення жертв. Оскільки для цього вершина часто розчищалася, вона пізніше діставала назву "Лиса гора". В Україні збереглися традиції вшанування гір і вершин. Донедавна в Карпатах існував звичай в день Івана Купала запалювати на горах ритуальні вогниша.

Більшість праслов'янських культів і вірувань були пов'язані з землеробством. Геродот згадує, що сколоти щороку відзначають свято в честь золотого плуга, ярма, сокири та чаші, які впали їм з неба тисячу років тому (від часу запису легенди Геродотом у V ст. до н.е.). На багатьох праслов'янських поселеннях і городищах знайдено спеціальні жертовники у вигляді глиняних кругів — стовпців діаметром до 1,5 м, а поряд з ними кістки тварин, зерна, ритуальний посуд, культові фігурки. Такі жертовники споруджували в приміщеннях — сільських храмах або житлах жерців.

Сліди праслов'янських культових споруд виявлено на деяких городищах Наддніпрянщини та Поворскля (на Більському городищі — місті Гелоні), а також на заході України на Львівщині, поблизу с. Черепин. Черепинська контина була великою, стовповою спорудою типу мсгарона — античного храму чи палацу, — площею 85 м2, всередині якої здійснювались релігійні обряди. Цікавими є магічні знаки, зображені на праслов'янському посуді, особливо на кухлях, які служили традиційним ритуальним посудом. Такі знаки у вигляді своєрідного "мальтійського" хреста із розширеними раменами вважаються символами плідності домашніх тварин і зустрічаються ще тепер у тих регіонах, де поряд із землеробством важливу роль відіграє скотарство, наприклад, у Карпатах на гуцульських різьблених скринях і писанках.

Деякі культи і вірування були спільними у різних племен і народів. Геродот розповідає, що від племені гіпербореїв аж у Грецію на острів Дєлос у храм Артеміди та Аполлона потрапляли таємничі священні дари, загорнуті у пшеничну солому. Пшенична солома свідчить про те, що дари передавались хліборобами, дуже ймовірно — праслов'янами, котрі вручали їх скіфам, ті — фракійцям, фракійці — іллірійцям, а останні — грекам. Очевидно, ці дари були священним фетишем, символом культу, якому прагнули поклонятись європейські племена.

У IV книзі своєї "Історії" Геродот розповідає не лише про Скіфію, а й про сусідні їй племена: будинів і гелонів, східних сусідів праслов'ян, про яких ми вже згадували, андрофагів (людожерів), які жили північніше, десь у верхів'ях Дніпра і були особливо диким нескіфським, можливо угро-фінським плем'ям, шо, як пише Геродот, "не мало ніяких законів"; меланхлайнів — “чорноризців”, тобто людей у чорних одежах, плем'я також нескіфське; савроматів-кочовиків, що межували зі скіфами на сході у Подонні.

Таври.

У середині І тис. до н.е. гори та узбережжя Криму заселяли племена таврів, котрі жили з гра­біжництва та війни. Звичаї в них були жорстокі.

Всіх полонених таври приносили в жертву богині Діві, відрубуючи їм голови, які потім настромляли на палі і виставляли навколо своїх храмів і жител. Культура таврів була досить замкнутою і відсталою незважаючи на близьке сусідство грецьких міст — Херсонесу та Боспору. У таврів зберігався первісний родовий лад і сімейна община, їхні невеликі гірські селиша інколи були укріплені. Жили таври і в печерах. Померлих ховали на родових кладовишах у сімейних гробницях — скринях з кам'яних плит, в які клали і поховальні дари — посуд, прикраси, рідко зброю.

Освоюючи Надчорномор'я, греки дедалі більше відтісняли таврів у гори. Таври довго боролись проти Боспору та Херсонесу, інколи разом зі скіфами (спілка таврів із царем скіфів Скілуром проти царя Боспору Мітрідата і херсонесців), У І ст. н.е. таври потрапили під римську владу.

Щодо походження таврів існує багато думок, їх пов'язують то з давнішим місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями і навіть з піратами островів Егейського та Середземного морів.

1   2   3   4




Похожие:

Ранньозалізна доба. Праслов\Віденська доба Празька доба Мюнхенська доба історії уву
Тож недивно, що з початком українського відродження, зокрема, на західноукраїнських землях, створення українського університету є...

Ранньозалізна доба. Праслов\Скарби скіфських курганів”
Тисячу років історія цієї землі була пов'язана з їх ім'ям. З часом скіфи розсіялися серед інших народів, змішалися з сарматами, готами,...

Ранньозалізна доба. Праслов\Життя і творчість
Але доба, час, історія не робляться власне історією, часом, добою. Ці категорії завжди залежні від людей – їхніх вчинків, ідей, переконань....

Ранньозалізна доба. Праслов\Дизбактеріоз у дітей
Колонізація кишечнику дитини мікрофлорою матері забезпечує попередження розвитку дизбактеріозів у немовляти

Ранньозалізна доба. Праслов\Миколаївська філія
Демоністичні вірування були найважливішою І найпоширенішою формою релігійного освоєння світу праслов’янами

Ранньозалізна доба. Праслов\Миколаївська філія
Демоністичні вірування були найважливішою І найпоширенішою формою релігійного освоєння світу праслов’янами

Ранньозалізна доба. Праслов\Скіфо-сарматський світ. Скіфи
В ІІ-І тисячоліттях до н е в євразійських степах від Дунаю до Алтаю кочували племені іраномовних скотарів. Складовими цього іраномовного...

Ранньозалізна доба. Праслов\Ленінська доба історії преси

Ранньозалізна доба. Праслов\Віршовані мініатюри Григорія Гарченка Доба раба

Ранньозалізна доба. Праслов\Внутрішні економіко-географічні відмінності США
Колонізація Захо­ду, що займає великі простори гір І пустель, відбувалась пізніше, ніж Півночі І півдня. З другої половини XX ст...

Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2014
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы