Джоан К. Ролінґ icon

Джоан К. Ролінґ



НазваниеДжоан К. Ролінґ
страница1/37
Дата конвертации09.09.2012
Размер7.02 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Джоан К. Ролінґ

Гаррі Поттер і смертельні реліквії




Гаррі Поттер – 7





http://palmbooks.nm.ru

«Ролінг Дж. К. Гаррі Поттер і смертельні реліквії»: А БА БА ГА ЛА МА ГА; Київ;

Аннотация



Гаррі звалив на свої плечі таємниче, небезпечне і майже нездійсненне завдання: знайти і знищити решту Волдемортових горокраксів. Ще ніколи Гаррі не почувався таким самотнім, а його майбутнє ще ніколи не здавалося йому таким похмурим... У цій заключній і чи не найяскравішій зі всієї "поттеріани" книзі Дж. К. Ролінґ дає довгоочікувані відповіді на багато запитань. Її захоплююча манера оповіді з численними несподіваними сюжетними поворотами дарує неймовірну насолоду мільйонам читачів – тим, які трималися з Гаррі аж до самого кінця.

^

Джоан Кетлін Ролінґ

Гаррі Поттер і смертельні реліквії



Присвята цієї книжки ділиться на семеро:

Нейл,

Джесіці,

Девідові,

Кензі,

Ді,

Анні

і тобі,

якщо ти тримався з Гаррі аж до самого кінця


О, ці страждання невимовні,

нестерпний вереск смерті,

коли холоне кров у жилах...

Цей жах, цю кровотечу не спинити

й нікому з нас не знести це прокляття.

Та є від цього ліки — тут вони,

шукати їх не треба на крайсвіту,

у невідь-кого, їх дадуть вони

в борні кривавій. Тож співаємо для вас,

боги підземні й темні.

Почуйте нас, володарі глибин — нам відгукніться, порятуйте нас. Благословіть дітей на повну перемогу.

Есхіл. "Узливальниці"


Смерть — це мандрівка світом. Так друзі долають океан — вони й далі живуть одне в одному. Адже вони присутні в чомусь всюдисущому, вони існують там і люблять. У цім божественнім люстрі вони стрі­чаються віч-на-віч, а їхні розмови вільні й чисті. Це втіха для друзів, які нібито й померли, але їхня друж­ба — у найвищому сенсі — вічна, бо безсмертна.

Вільям Пенн. "Плоди самотності"

^

— РОЗДІЛ ПЕРШИЙ —

Сходження Темного Лорда






Два чоловіки з’явилися нізвідки у вузенькому залитому місячним сяйвом провулку розділені всього кількома кро­ками.
На якусь мить вони завмерли, навзаєм цілячись у груди чарівними паличками, а тоді впізнали один одного, сховали палички під плащі і стрімко подалися в одному напрямку.

  • Новини? — запитав вищий на зріст.

  • Якнайкращі, — відповів Северус Снейп.

Зліва дорогу обмежували низькі зарості дикої ожини, а справа — високий, охайно підстрижений живопліт. Довгі, до кісточок, плащі чоловіків лопотіли від швидкої ходи.

— Думав, що спізнюся, — сказав Якслі, грубувате обличчя якого то виринало в місячному світлі, то ховалося в тіні гілляччя. — Вийшло складніше, ніж я сподівався. Та, думаю, він буде задоволений. Бачу, і ти впевнений, що зустріч вдасться.

Снейп кивнув, не розвиваючи думки. Вони завернули пра­воруч у широку під’їздну алею. Високий живопліт завернув разом з ними аж за масивні ковані ворота, що перегоро­дили чоловікам дорогу. Не сповільнюючи ходи, вони мовчки підняли ліві руки, немовби когось вітаючи, і пройшли крізь ворота, наче ті були виковані з диму, а не з заліза.

Тисовий живопліт приглушував кроки. Щось зашелестіло праворуч: Якслі знову вихопив чарівну паличку, націливши її над головою супутника, проте це був звичайний білий павич, що велично походжав згори на живоплоті.

— Луціус полюбляє розкіш. Павичі.. — Якслі пирхнув і сховав паличку під плащ.

З темряви наприкінці алеї проявився пишний будинок. На першому поверсі крізь ромбовидні шибки вікон мерех­тіло світло. Десь у глибині темного саду за живоплотом жебонів фонтан. Коли Снейп і Якслі подалися до дверей, у них під ногами захрускотів гравій. Пропускаючи ново­прибулих, двері відчинилися, хоч коло них начебто нікого й не було.

Передпокій був великий, тьмяний, пишно оздоблений, з чудовим килимом майже на всю кам’яну долівку. Блідо­лиці персонажі портретів на стінах проводжали очима Снейпа і Якслі, коли ті їх проминали. Біля важких дерев’я­них дверей, що вели в іншу кімнату чоловіки зупинилися, часточку секунди мовби вагаючись, а тоді Снейп натис на бронзову клямку.

Вітальня була повна людей, що мовчки сиділи за довгим, вишукано оздобленим столом. Решту меблів було абияк відсунуто під стіни. Освітлював кімнату вогонь, що гоготів у чудовому мармуровому каміні, увінчаному позолоченим дзеркалом. Снейп і Якслі на мить затрималися на порозі. Коли очі звикли до слабкого світла, їм відкрилося химерне видовище: людина, явно непритомна, висіла догори ногами над столом і поволі оберталася, наче на невидимій мотузці, відбиваючись у дзеркалі і в гладенькій полірованій поверхні столу. На цю дивну людину ніхто й не дивився, крім блідого юнака, що сидів майже під нею. Здавалося, ніби його щось примушує щохвилини позирати вгору.

— Якслі. Снейп, — пролунав високий чіткий голос з чільного місця. — Ви ледь не спізнилися.

Той, хто це сказав, сидів прямо перед каміном, тож ново­прибулі спершу бачили тільки його силует. Та наблизив­шись, розрізнили в напівтемряві його безволосе, схоже на зміїне, лице зі щілинами ніздрів і з палаючими червоними очима, які вражали вертикальними зіницями. Він був такий блідий, що аж мовби випромінював перламутрове сяйво.

— Северусе, сюди, — розпорядився Волдеморт, вказуючи на стілець праворуч од себе. — Якслі — біля Дологова.

Прибулі сіли на вказані місця. Більшість очей за столом були прикуті до Снейпа, і саме до нього першого звернувся Волдеморт.

— Отже?

— Володарю, Орден Фенікса планує забрати Гаррі Поттера з його безпечної схованки в суботу, як смеркне.

Це повідомлення явно зацікавило присутніх: дехто заціпенів, хтось засовався на місці, й усі погляди були прикуті до Снейпа з Волдемортом.

  • У суботу... як смеркне, — повторив Волдеморт. Він так пильно вп’явся своїми червоними очима в чорні Снейпові, що дехто з присутніх не витримав і відвернувся, побоюючись, що їх самих спопелить цей лютий погляд. Однак Снейп спокійно дивився Волдемортові у вічі, і за якийсь час Волдемортове безгубе лице скривилося в подобі посмішки.

  • Добре. Дуже добре. І вся ця інформація йде...

  • З джерела, про яке ми говорили, — додав Снейп.

  • Володарю...

Якслі нахилився над довжелезним столом, щоб краще бачити Волдеморта і Снейпа. Усі обличчя повернулися до нього.

— Володарю, я чув інше.

Якслі зробив паузу, та Волдеморт мовчав, тож він повів далі:

— Доліш, аврор, натякнув, що Поттера заберуть аж тридцятого, напередодні його сімнадцятиліття.

Снейп заусміхався.

  • Моє джерело повідомило, що в них є плани заплутати сліди; це, мабуть, той випадок. Немає сумніву, що на Доліша накладено закляття "Конфундус". І не вперше, бо відомо, що він до нього сприйнятливий.

  • Запевняю вас, володарю, що Доліш говорив цілком упевнено, — не погодився Якслі.

  • Звичайно, упевнено, бо був конфундований, — наполіг Снейп. — Я запевняю тебе, Якслі, що бюро аврорів більше не братиме участі в охороні Гаррі Поттера. В Ордені переко­нані, що наші люди проникли в міністерство.

— Хоч у чомусь Орден не помилився, — хрипко захихотів присадкуватий чоловік неподалік од Якслі; дехто за столом також реготнув.

Волдеморт не всміхнувся. Втупивши погляд у тіло, що поволі оберталося над столом, він замислився.

— Володарю, — вів далі Якслі, — на думку Доліша, хлопця супроводжуватиме увесь загін аврорів...

Волдеморт підняв велику білу руку, і Якслі вмовк, ображено поглядаючи, як Волдеморт знову звернувся до Снейпа.

— Де тепер вони ховатимуть хлопця?

— Удома в когось із членів Ордену, — пояснив Снейп. — Це місце, за словами джерела, забезпечене всіма можливими рівнями захисту, на які спроможні в Ордені і в міністерстві. Гадаю, володарю, що шансів захопити його там буде мало — хіба що міністерство ще до суботи зазнає краху і це дасть нам змогу виявити й зняти всі їхні закляття.

— Ну, Якслі? — гукнув Волдеморт, і вогонь з каміна дивно відблискував у його червоних очах. — Зазнає міністерство краху до суботи?

І знову всі повернули голови. Якслі розправив плечі.

— Володарю, щодо цього я маю приємну інформацію. Мені нарешті вдалося — з великими труднощами і значними зусиллями — накласти закляття "Імперіус" на Пія Тікнесі.

Це справило враження на багатьох; сусід Якслі Дологов, чоловік з довгим перекошеним лицем, поплескав його по спині.

  • Це вже початок, — сказав Волдеморт. — Але ж Тікнесі тільки один. Перш ніж я почну діяти, треба оточити нашими людьми Скрімджера. Невдалий замах на міністра відкине мене далеко назад.

  • Так, володарю, це правда... але ж ви знаєте, що як керівник відділу дотримання магічних законів, Тікнесі під­тримує регулярні контакти не тільки з самим міністром, а й з керівниками всіх інших міністерських відділів. Вважаю, що, здобувши контроль над таким високопосадовцем, ми легко підкоримо й інших, а тоді вони всі гуртом спробують скинути Скрімджера.

  • Якщо тільки нашого друга Тікнесі не викриють раніше, ніж він загітує інших, — сказав Волдеморт.

  • Так чи так, а малоймовірно, що міністерство до суботи стане моїм. Якщо не можна буде добратися до хлопця в новому місці, то треба це зробити в дорозі.

  • Тут ми маємо певну перевагу, володарю, — не вгавав Якслі, вперто намагаючись отримати схвалення своїх дій. — У нас тепер є кілька своїх людей у відділі магічного транспортування. Якщо Поттер являтиметься або скористається мережею порошку флу, ми відразу про це довідаємось.

  • Він цього не зробить, — заперечив Снейп. — Орден уникає всіх видів транспорту, керованих чи контрольова­них міністерством; вони не довіряють усьому, пов’язаному з цим органом.

  • Це нам на руку, — сказав Волдеморт. — Йому доведеться пересуватися відкрито. Легше буде його схопити.

Волдеморт знову зиркнув на тіло, що поволі оберталося над столом, і повів далі:

— Я особисто подбаю про хлопця. З Гаррі Поттером пов’язано надто багато помилок. Деяких припустився я сам. Своїм життям Поттер тішиться радше через мої помилки,
а не завдяки своїм перемогам.

Присутні з осторогою стежили за Волдемортом; кожен, і це було написано в них на обличчях, боявся, що саме його звинуватять у тому, що Поттер і досі живий. Одначе Волде­морт, здавалося, говорив не стільки з ними, як сам з собою, розглядаючи непритомне тіло вгорі.

— Я виявив легковажність, тому від мене відвернулися щастя й удача, без яких не здійснити жодних задумів, окрім хіба що найвиваженіших. Але я помудрішав. Я розумію те, чого не розумів раніше. Я сам маю вбити Гаррі Поттера, і я це зроблю.

На цих словах, ніби у відповідь, зненацька пролунав жахливий, тягучий крик болю й розпачу. Багато хто з присутніх здригнулися й поглянули вниз, бо крик цей долинав мовби з-під їхніх ніг.

— Червохвосте, — проказав Волдеморт тим самим тихим замисленим тоном, не зводячи очей з тіла, що оберталося вгорі, — чи ж я не велів тобі простежити, щоб наш полоне­ний поводився тихо?

  • В-веліли, в-володарю, — зойкнув низенький чоловічок край стола, який сидів так низько, що на перший погляд здавалося, ніби його місце вільне. Він зліз із стільця й по­дріботів з кімнати, лишаючи по собі дивний відблиск срібла.

  • Як я вже сказав, — продовжив Волдеморт, знову вдив­ляючись у напружені лиця послідовників, — тепер я краще все розумію. Наприклад, перш, ніж убивати Гаррі Поттера, я мушу позичити в когось із вас чарівну паличку.

На обличчях усіх присутніх проступив шок — так само він міг заявити, що хоче позичити в когось руку.

— Немає охочих? — запитав Волдеморт. — Стривайте... мені здається, Луціусе, що тобі чарівна паличка вже не потрібна.

Луціус Мелфой підвів голову. Вогонь з каміна надавав його шкірі жовтувато-воскового відтінку, а його очі були тьмяні й запалі. Він заговорив хрипким голосом:

  • Що, володарю?

  • Паличку, Луціусе. Мені потрібна твоя паличка.

  • Я...

Мелфой скоса зиркнув на дружину. Вона дивилася прямо перед собою, бліда, як і він, з довгим білявим волоссям, що спадало їй на спину, однак під столом її тонкі пальці торкну­лися його руки. Після цього доторку Мелфой вийняв з плаща чарівну паличку й передав Волдемортові, а той, піднісши її до червоних очей, став пильно розглядати.

— З чого вона?

  • З в’яза, володарю, —прошепотів Мелфой.

  • А серцевина?

  • Дракон... драконячі сердечні струни.

— Добре, — сказав Волдеморт. Вийняв свою паличку й по­рівняв довжину.

Луціус Мелфой мимоволі смикнув рукою; на якусь частку секунди здалося, що він сподівається отримати взамін Волдемортову чарівну паличку. Волдеморт уловив цей порух, і його очі лиховісно округлилися.

— Дати тобі паличку, Луціусе? Мою паличку? Дехто глузливо захихотів.

  • Я дав тобі свободу, Луціусе, хіба тобі цього мало? Але я помітив, що останнім часом і ти, й твоя родина чогось не дуже щасливі... Чим тебе засмутила моя присутність у тво­єму домі, Луціусе?

  • Нічим... нічим, мій пане!

  • Брешеш, Луціусе...

Здавалося, цей м’який голос сичав і після того, як без­жальні вуста зімкнулися. Дехто з чаклунів ледве стримався, щоб не затрястись, коли сичання поголоснішало; щось важке сунуло по підлозі під столом.

Величезна змія поволі виповзла на Волдемортове крісло. Вона повзла і повзла, аж доки не завмерла на Волдемортових плечах: її шия була завтовшки з людське стегно, а очі з вертикальними щілинами зіниць дивилися не кліпаючи. Волдеморт неуважно погладив істоту довгими тонкими пальцями, не зводячи очей з Луціуса Мелфоя.

  • Чого це Мелфої такі невдоволені своєю долею? Хіба вони не вдавали усі ці роки, що прагнуть мого повернення, зростання моєї могутності?

  • Звичайно, володарю, — вимовив Луціус Мелфой. Тремтячою рукою він витер піт з верхньої губи. — Ми справді цього прагнули... і прагнемо.

Зліва від Мелфоя його дружина дивно й скуто кивнула, відвертаючи очі від Волдеморта й змії. Праворуч його син Драко, що постійно витріщався на заціпеніле вгорі тіло, зиркнув на Волдеморта й нажахано відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.

— Володарю, — сказала чорнява жінка голосом, що зривався від хвилювання, — для нас велика честь приймати вас тут, у нашому родинному домі. Не буває більшої втіхи.

Вона сиділа поруч з сестрою, така не схожа на неї своїм чорнявим волоссям, важкими повіками, поставою й пове­дінкою.

Якщо Нарциса сиділа заціпеніло й незворушно, то Белатриса аж тяглась до Волдеморта, неначе самих слів було замало, щоб передати її прагнення бути з ним.

— Не буває більшої втіхи, — повторив Волдеморт, трохи нахиливши голову вбік і розглядаючи Белатрису. — Почути таке від тебе, Белатрисо, це не абищо.

У лице їй ударила червона барва, а на очі від хвилювання аж навернулися сльози.

— Володарю, ви ж знаєте, що я кажу чисту правду!

— Не буває більшої втіхи... навіть порівняно з тією радісною подією, що сталася, як я чув, цього тижня у вашій родині?

Вона витріщилась на нього з роззявленим ротом, явно спантеличена.

  • Не знаю, володарю, про що ви.

  • Про твою небогу, Белатрисо. І вашу теж, Луціусе й Нарцисо. Вона ж вийшла за вовкулаку, Ремуса Люпина. Ви, мабуть, цим пишаєтесь.

За столом вибухнув глузливий регіт. Дехто аж позгинався, обмінюючись глумливими поглядами, а хтось загупав по столу кулаками. Здоровенна зміюка, невдоволена гамором, роззявила пащу й сердито засичала, та смертежери її не чули, радіючи з приниження Белатриси й Мелфоїв. Белатрисине лице, яке щойно пашіло щастям, укрилося гидкими червоними плямами.

— Вона нам не небога, володарю, — перекрикнула вона повінь веселого реготу. — Ми з Нарцисою ні разу й не бачи­лися з сестрою, відколи та одружилася з бруднокровцем.
Ми не маємо нічого спільного ані з цією почварою, ані з тим покручем, за якого вона вийшла.

— А ти що скажеш, Драко? — поцікавився Волдеморт, і хоч говорив він тихо, його голос добре вирізнявся серед знущальних вигуків та гигикання. — Будеш няньчити вовченят?

Регіт вибухнув новою хвилею. Драко Мелфой з жахом глипнув на батька, що уважно розглядав свої коліна, а тоді піймав материн погляд. Вона ледь помітно хитнула головою й знову незворушно втупилася у протилежну стіну.

— Годі, — звелів Волдеморт, погладжуючи сердиту змію. — Годі.

Регіт мов обірвало.

— Чимало наших найдревніших родинних дерев за цей час трохи попідгнивало, — сказав він, а Белатриса благаль­но дивилася на нього, затамувавши подих. — Щоб їх оздоровити, треба їх попідрізати. Відтяти хворі гілки, щоб зберегти дерево.

— Так, володарю, — прошепотіла Белатриса, знову заливаючись слізьми вдячності. — І якнайскоріше!

— Так і буде, — пообіцяв Волдеморт. — Як у вашій родині, так і в цілому світі... ми позбудемося червоточин, які нас роз’їдають, аж доки залишаться тільки ті, в чиїх жилах тече справжня кров...

Волдеморт підняв чарівну паличку Луціуса Мелфоя, націлив на людину, що висіла над столом, і легенько махнув. Людина зі стогоном ожила й заборсалась у невидимих путах.

— Упізнаєш нашу гостю, Северусе? — запитав Волдеморт.

Снейп підняв очі на перевернуте обличчя. Смертежери теж придивилися до бранки, немов отримали дозвіл виявити цікавість. Коли її обернуло лицем до каміна, жінка промо­вила надтріснутим переляканим голосом:

  • Северусе! Рятуй!

  • Е-е, так, — сказав Снейп, коли полонянку знову розвернуло до нього спиною.

  • А ти, Драко? — поцікавився Волдеморт, погладжуючи зміїну морду вільною рукою. Драко різко смикнув головою. Тепер, коли ця жінка отямилася, він уже не міг на неї диви­тися.

— Але ж вона тебе не навчала, — сказав Волдеморт. — Для тих, хто не знає, скажу, що сьогодні до нас завітала Чаріті Бербидж, яка донедавна викладала в Гоґвортській школі чарів і чаклунства.

За столом почулося схвальне мугикання. Дебела горбата жінка з гострими зубами хихикнула.

— Отож... викладачка Бербидж розповідала дітям чаклу­нів і відьом про маґлів... про те, що вони не дуже й відрізня­ються від нас...

Якийсь смертежер плюнув на підлогу. Чаріті Бербидж знову розвернуло лицем до Снейпа.

  • Северусе... будь ласка... благаю...

  • Тиша, — звелів Волдеморт, ще раз махнувши Мелфоєвою паличкою, і Чаріті замовкла, наче їй заткнули рота кляпом. — Не вдовольнившись розбещенням і засміченням голів чаклунських дітей, на тому тижні викладачка Бер­бидж опублікувала в "Щоденному віщуні" полум’яну статтю на захист бруднокровців. Чаклуни, за її словами, мали б визнати цих крадіїв їхніх знань та чарів. Виродження чистокровних, на думку викладачки Бербидж, цілком ба­жане... вона б воліла, щоб ми всі парувалися з маґлами... або ж, зрозуміло, з вовкулаками...

Цього разу ніхто не засміявся: усі відчули у Волдемортовім голосі лють і презирство. Чаріті Бербидж уже втретє повер­нулася лицем до Снейпа. Сльози текли їй з очей і крапали на волосся. Снейп досить байдуже глянув, як її знову поволі розвертає від нього.

^ Авада Кедавра.

Спалах зеленого світла осяяв кожнісінький закуток приміщення. Чаріті з розмаху гупнулася на стіл, аж той затрусився й заскрипів. Кілька смертежерів підскочили у кріс­лах. Драко аж упав на підлогу.

— Вечеря, Наджіні, — м’яко вимовив Волдеморт, і величезна змія, звиваючись, сповзла з його плечей на поліро­вану стільницю.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37




Похожие:

Джоан К. Ролінґ iconДжоан К. Ролінґ Гаррi Поттер I фiлософський камiнь Гаррі Поттер – 1
Українські переклади книжок про Гаррі Поттера вважаються одними з найкращих у світовій "поттеріані"
Джоан К. Ролінґ iconДжоан К. Ролінґ Гаррі Поттер І таємна кімната Гаррі Поттер – 2
Це друга книжка про пригоди Гаррі Поттера. Він знову вступає у відчайдушну сутичку зі злом. Проте цього разу ворог такий сильний,...
Джоан К. Ролінґ iconДжоан К. Ролінґ
Як швидко плине час! Із кожною новою книжкою про Гаррі Поттера сотні мільйонів читачів у світі дорослішають разом з головним героєм....
Джоан К. Ролінґ iconДжоан К. Ролінґ Гаррі Поттер І в'язень Азкабану Гаррі Поттер – 3
Пригоди Гаррі Поттера тривають. Разом з Роном І герміоною, своїми найкращими друзями, він уже третій рік навчається у Гоґвортській...
Джоан К. Ролінґ iconДжоан Голдсмит и Кеннета Клока «Пора проснуться! Эффективные методы раскрытия потенциала сотрудников»
Реферат главы из книги Джоан Голдсмит и Кеннета Клока «Пора проснуться! Эффективные методы раскрытия потенциала сотрудников», М.:...
Джоан К. Ролінґ iconТемы курсовых работ для 2 курса
Эдвард Чемберлин, Джоан Робинсон. Монополистическая конкуренция и дифференциация продукта – революция в теории
Джоан К. Ролінґ iconРеферат главы из книги
Реферат главы из книги Джоан Голдсмит и Кеннета Клока «Пора проснуться! Эффективные методы раскрытия потенциала сотрудников», М.:...
Джоан К. Ролінґ iconДжоан Вайолет Робинсон
Она относится к числу тех авторов в экономической науке, кому мировую известность принесла работа, написанная в самом начале творческого...
Джоан К. Ролінґ icon1. Определение несовершенной конкуренции 4 Виды субъектов несовершенной конкуренции 6
Профессор кембриджского университета, Джоан Робинсон, опубликовала работу «Экономическая теория несовершенной конкуренции» (The Economics...
Джоан К. Ролінґ iconДжоан Вайолет Робинсон (1903 1983 ) закончила Кембриджский университет, став одним из видных представителей и продолжателей учения "школы Маршала". Должность профессора в этом же университете занимала в 1965-1971 гг
Она относится к числу тех авторов в экономической науке, кому мировую известность принесла работа, написанная в самом начале творческого...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©rushkolnik.ru 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы